КОЛИ ГОРІЛА КОРЮКІВКА… Слідами однієї публікації
1-2 березня 1943 року сталася жахлива подія – Корюківська трагедія – масове вбивство 6700 мирних жителів села Корюківка в Україні, вчинене німецькими нацистами під час Другої світової війни. За кількістю жертв – це найбільший злочин нацистів на території Європи. У 77-му річницю трагедії пропонуємо статтю головного редактора “Оксамиту” Тамари Маркелової
До редакції журналу «Оксамит» надійшов лист. Великоформатний конверт мав значний вміст: газетні публікації, буклет та декілька аркушів написаного гарним розбірливим почерком тексту. Це був відгук на статтю «Наймасштабніша трагедія другої світової війни», що вийшла друком у березневому номері, – про події 1-2 березня 1943 року. Тоді місто Корюківка Чернігівської області було спалено до тла, а близько 7-ми тисяч жителів розстріляно й спалено заживо у будівлях, куди їх загнали фашисти.
Ця публікація відразу привернула увагу читачів, викликала резонанс серед літераторів і журналістів. Як написав Станіслав Бондаренко у статті «Оксамит – виклик буденності» (газета «Літературна Україна», № 5, червень 2014 р.), «навіть для тих, хто багато читає й цікавиться історією, журнал відкриває чимало нового…». І наводить приклад Корюківської трагедії.
Авторкою цього листа була Діна Степанівна Корнієвська, жителька Корюківки, свідок отих трагічних подій, про які йшлося у публікації.
Діна Степанівна, зокрема, написала:
«Вельми вдячні Вам за пам’ять про Корюківську трагедію. Ця тема нам, свідкам трагедії 1943 року, болюча й досі. І нас, до слова, залишилося вже небагато…
На жаль, командир партизанського з’єднання О.Ф. Федоров жодним словом не обмовився про жертв Корюківської трагедії у своїх трьох (!) випусках книги «Підпільний обком діє», не зміг своєчасно посприяти будівництву Меморіалу всім спаленим селам України, який планували звести у Корюківці на початку 1980-х років. Навіть було затверджено його проект, але через Чорнобиль так нічого й не відбулося…
А Корюківка підіймалася з попелу важко і довго…»
НЕПРОСТА ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СВІТЛИНИ
…Одного серпневого сонячного дня я стояла на порозі Корюківського історичного музею. Назустріч вийшла струнка, чепурна жінка. Вмить зауважила її теплий і водночас мудрий погляд. Це була Діна Степанівна Корнієвська, зовсім не схожа на 86-літню бабусю, хіба що ціпок у руці вказував на недугу. Ми обнялися, мов давні знайомі. Затим охоче слухали екскурсію, яку проводили для нас директор музею Людмила Бабич та наукові співробітники.
Вдивлялася у фотографії, розглядала вітрини та експонати. Думала, як же далеко ми зайшли за роки радянської системи та мнимої незалежності у знищенні національної пам’яті. Зусиллями цих людей, їхній відданості справі, ревному служінню рідному місту та його громаді збереглися всі ці спогади, проведено колосальну науково-пошукову роботу. І, що найбільше дивує, тільки протягом останніх років злочин нацистів, який вони вчинили проти людяності, набув розголосу.
В Україні й досі мало знають про те, що сталося на початку весни 1943 року на Чернігівщині, надто довго замовчували цю трагедію. З цього приводу Діна Степанівна розповіла історію, що сталася з її чоловіком Олександром Корнієвським.
– Як почалася війна, Олександр уже був помічником командира взводу управління 3-го дивізіону 49-го червоноармійського полку 19-ї армії. До цього півроку навчався за спеціальністю «Аерофотозйомка-розвідка». У вересні під час бою під Ярцево Олександра було поранено. Але підлікувався у медсанбаті і знову в бій. А матері в Корюківку вже прийшла похоронка…
У жовтні 1941 року на Смоленщині німці оточили 19-армію та взяли в полон десятки тисяч червоноармійців. Серед них був і Олександр.
– Жахливі випробування випали на долю мого майбутнього чоловіка, – продовжує розповідь моя візаві. – Холод, голод, людські смерті… Майже вся війна – в полоні, потім визволення, фільтрація, робота перекладачем при військовій адміністрації у Німеччині, демобілізація…
Навесні 1947 року Олександр Корнієвський повернувся до рідної Корюківки, де на місці тихого поліського містечка побачив згарище, що встигло зарости дикими чагарниками. Куди йти? Матір та бабусю вбили, сестра загинула у блокадному Ленінграді, батька, відомого кобзаря і майстра музичних інструментів Олексадра Самійловича Корнієвського, ще у 1937-му заарештовано «за націоналістичні пісні».
Олександра ноги самі понесли на рідний куток – вулицю Пролетарську. Замість хати – згарище. Поруч – суцільна руїна. Тільки якась хатинка, зліплена нашвидкуруч.
Постукав.
– Хто там? – озвався жіночий голос.
– Шура Корнієвський!
– Живий!?
Сусіди впізнали, відчинили, обняли…
Поселився у їхньому погребі. І взявся фотографувати своє спалене місто: кожен куточок, могили, згарища, руїни. А ще – дивом уцілілих людей біля втрачених домівок, їхні тимчасові житла-курені. Але невдовзі його викликали до НКВС.
– На кого працюєте? – запитував раз по раз енкаведист.
– Ні на кого! – відповідав Корнієвський. – Фотографую для історії. Колись Корюківка відбудується і людям буде цікаво дізнатися, що залишили фашисти після себе на нашій землі…
– Жодних фотографій! Це може погано для вас закінчитися…
Після знищення негативів хтозна-як на одній із плівок зберігся один-єдиний «пейзаж» згарища.
– Через деякий час Олександр зробив світлину, – завершувала дивовижну історію Діна Степанівна. – Згодом цей історичний фотознімок потрапив до музею і його побачив світ. Але імені автора ніхто вже не згадував…
Тепер Діна Степанівна хоче віддати належну шану вже покійному чоловікові, намагається повідати всій Україні, що саме її чоловік зробив і оприлюднив свого часу такий важливий історичний знімок, що мав він енциклопедичні знання, був талановитим гравером, художником, фотографом, столяром, а головне – високоморальним порядним громадянином своєї країни.
ТЕ ЗАРЕВО ПОЖАРИЩА ВИДНІЛОСЯ ЗА ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ КІЛОМЕТРІВ
Полишаємо музей і повним складом нашої невеличкої делегації їдемо на місце, де мав би бути Меморіал жертвам трагедії та усім спаленим селам України. Йдемо дерев’яним місточком до урочища Гай. У 2013 році тут відбулася церемонія перепоховання 16 трун з останками 230 жертв трагедії. Науковий співробітник музею Оксана Толмачова ділиться спогадами про роботу в експедиції, яка працювала протягом двох тижнів над перепохованням останків закатованих жителів Корюківки. На думку приходять слова, які прочитала в аналітичному звіті щодо результатів цих страшних пошуків: «Серед загиблих переважають останки жінок та дітей. Чоловіки представлені переважно людьми похилого віку…»
Символом злочинів нацистської Німеччини на окупованій території СРСР радянська пропаганда обрала білоруську Хатинь, а трагічні події української Корюківки в березні 1943 року не мали права на розголос. А Україна втратила 1377 сіл, спалених разом із жителями. Досі ця незагоєна рана вимагає неупередженої оцінки та увічнення пам’яті невинно убієнних. Зауважу, що у доповідях партизанів до Москви ніде не згадувалося про знищення жителів та спалення Корюківки 1-2 березня та каральну «зачистку» 9 березня 1943 року.
…Стоїмо у центрі міста. Діна Степанівна показує, де саме була аптека, в одній із кімнат якої вони мешкали з мамою, вона працювала провізором, та молодшою сестрою. Поряд – будинок жандармерії, церква, ресторан…
Пізно ввечері у затишній оселі Діни Степанівни ми продовжуємо нашу розмову. Слухаю і переживаю події того далекого минулого разом із оповідачкою.
– 27 лютого 1943 року вночі ми почули стук у вікно. Це були партизани. Як вони потрапили в центр міста непоміченими – не знаю. У вікнах поставили кулемети і почали стріляти. У жандармерії знаходилися гарнізон мадяр, 7 німців та 95 заарештованих. Поки партизани стріляли, ми лежали на підлозі. Коли все стихло, партизани забрали звільнених і відійшли до лісу. А ми побігли на окраїну міста до знайомих. У їхньому будинку вже було близько двох десятків наших односельців. Там переховувалися дві ночі.
Хотілося їсти і мама вирішила піти додому, – згадує Діна Степанівна. – А нам наказала не виходити з будинку. Та ми її не послухалися. Нам теж кортіло додому й ми слідом за нею дійшли аж до центру, не зустрівши дорогою жодної душі. Налякані люди сиділи в льохах, схронах, або ж на околиці міста.
Раптом назустріч виїхала машина і її водій крикнув:
– Мерщій тікайте, зараз будуть палити все!
І вже за мить побачили, як палають будинки на краю міста, звідки ми щойно прийшли, як чуються несамовиті крики…
Ми ж дивом залишилися живі.
Побігли до сусідки, яка розповіла, що бачила німців, котрі зганяли людей у ресторан і там їх убивали. Ми спустилися в льох, стали під стіною, його ляда залишалася відкритою. Нас охопив жах, волосся від страху стало дибки, передати цей стан я і досі не можу, – вражає правдою моя оповідачка. – Так пройшов день першого березня, ніч, день другого березня… Холод нас пронизував льодяний, ми задубіли й вирішили якось рятуватися. У повітрі стояв запах горілого, та ввечері ми вирішили повзти туди, де був вогонь.
Сусідка помітила: «Он будинок догорає, а куток його уцілів – сховаємося там». Перебули ще одну ніч. Найбільше боялися, що місто оточене, і нас помітять гітлерівці…
Третього березня побачили знайому на ім’я Горпина, яка звернулася до нас: «Вилазьте, вже не вбивають. Сідайте на воза, поїдемо у село Сахутівку». Жителі Сахутівки прийняли багатьох біженців, терпіли нас, годували, поїли, співчували. Я досі хворію цими спогадами, – завершує Діна Степанівна.
Згодом стало відомо, що п’ятеро корюківців врятувалося під трупами у ресторані, де карателі розстріляли близько 600 мирних жителів. Коли горіла Корюківка, зарево було видно у Щорсі, Сосниці, – за декілька десятків кілометрів.
Дев’ятого березня загін карателів навідався до Корюківки ще раз, щоб знищити тих, хто повернувся з лісу чи з інших схронів. Помста нацистів жителям Корюківки за дії партизан була безпощадною…
Краєзнавець, генерал-майором запасу МНС, керівник Корюківського відділення товариства «Чернігівське земляцтво» у Києві Василь Євдокимович Устименко видав у 2013 році документально-публіцистичне видання «У кожного своя правда. Істина одна. Корюківка: довічний біль». Це історичне дослідження спрямоване на правдиві відповіді на запитання: чому сталася трагедія і чи можливо було упередити таку кількість закатованих. Невеличкий наклад – 500 примірників, але вклад у справу збереження пам’яті про ті події величезний.
…А Діна Степанівна Корнієвська мріяла про те, щоб про Корюківську трагедію хтось із сучасних романістів написав художній твір, зняли правдиве художнє кіно. Аби переклали його багатьма мовами й ожили її колись по-звірячому закатовані односельці – від немовлят і до літніх людей. Аби пам’ять про них жила вічно.
На жаль, Діна Степанівна Корнієвська вже пішла з земного життя. Нехай спочиває з миром, а память про ті страшні часи не загубиться у хаосі сьогодення.
 Події минулого тижня продемонстрували, що президент Володимир Зеленський ініціює відставку уряду Олексія Гончарука. Водночас, у ЗМІ активно поширюється інформація, що новим прем’єр-міністром може стати Сергій Тігіпко.
Але спочатку давайте проаналізуємо можливість реальної відставки. Згідно зі статтею 87 Конституції України, Верховна Рада за пропозицією президента або не менш як однієї третини народних депутатів, може розглянути питання про відповідальність Кабінету міністрів та ухвалити резолюцію недовіри уряду більшістю від конституційного складу парламенту.
Читати Дмитро Снєгирьов: Зеленський домагається відставки усього Кабміну, а не лише Гончарука
 Заворушення у Нових Санжарах провокували через групу у Viber, в яку масово приєднували місцевих жителів, повідомляє Володимир Пиріг https://zaxid.net/news/
До провокування заворушень у Нових Санжарах Полтавської області проти привезення туди евакуйованих з Китаю на карантин українців та іноземців причетний політик, голова Соціалістичної партії України (СПУ), екс-депутат Полтавської міськради Сергій Чередніченко, а також невідомі люди, які створили групу в месенджері Viber, до якої долучали місцевих жителів без їхньої згоди, йдеться в журналістському розслідуванні видання «Тексти».
Як відомо, влада до останнього замовчувала інформацію про те, куди привезуть евакуйованих з Китаю людей. 20 лютого їх привезли у медичний центр Національної гвардії України в Нових Санжарах.
Читати Журналісти встановили хронологію і організаторів заворушень у Нових Санжарах
 У 2020 році одяг з попередніх сезонів помітно перекочував, але в дещо інших варіаціях та фасонах. На стрітстайлах fashion-експерти та знаменитості, як і раніше, з’являються у жакетах з широкими плечима, одягають вбрання виключно з екологічних матеріалів, демонструють увесь можливий спектр брючних костюмів та демонструють нові інтерпретації одягу зі шкіри.
Минулого року на усіх світових Тижнях моди, дизайнери запропонували чимало свіжих та цікавих ідей. Завдяки невпинній індустрії моди, провідні фахівці показують свої колекції за декілька місяців до того, як вони потраплять в магазини, тож ми вже знаємо, які тенденції переважатимуть цього року.
Насамперед, важливо знати, в які кольори забарвлювати свій гардероб. Інститут кольору Pantone склав список актуальної палітри кольорів, яку ви можете використовувати у своїх аутфітах.
Головний колір – класичний синій, який експерти називають вічним та елегантним у своїй простоті.
У 2020 році переважатимуть кольори, які тісно пов’язані з природою, спокоєм і комфортом. На думку спеціалістів інституту кольору, трендовими стануть різні відтінки зеленого та кольори океану. Також популярними будуть відтінки “металік”. Експерти вивели у модні тренди відтінки коралового рожевого, помаранчевого, молочно-білого, бежевого і трав’янисто-болотного.
Екологічні матеріали
Екологічна мода щороку стає дедалі популярнішою. Людство поступово усвідомлює важливість та роль природи. Відчуваючи відповідальність, кожен з нас робить маленькі кроки, які направлені на захист навколишнього середовища.
При створенні колекцій, дизайнери використовують такі матеріали, як льон, бавовна, акрил, віскоза, мікрофібра та інші. Засновницею екомоди є британка Стелла МакКартні, яка з року в рік доводить, що для того, щоб бути модним, не потрібно жертвувати модними нормами.
Віднедавна від тваринних матеріалів відмовилася Вікторія Бекхем. Модний будинок Chanel більше не використовує шкіру. Долучилися до цієї акції такі бренди преміум-класу, як Giorgio Armani, Coach, Versace, Michael Kors, Gucci, Burberry, Tommy Hilfiger, Ralph Lauren і Calvin Klein.
Жилети
В моду повернувся в’язаний жилет, і ми не можемо не радіти, адже таке вбрання не лише красиво виглядає, але й забезпечує тепло та комфорт. Fashion-експерти радять носити жилет поверх однотонних топів, блуз та навіть футболок. До того ж, такі жилети створюють дуже романтичний і жіночний образ.
Жилети представлені у різних стилях, тож є можливість обрати той, який буде вам найбільше до вподоби. Без перебільшень, жилет – це універсальна знахідка, яка зможе надати буденному образу друге життя і заграти цікавими барвами.
Брючний костюм
Брючний костюм для кожної з нас – не новинка. Втім у 2020 році він буде на шаленому піку популярності. Річ у тім, що у цьому році важливо почувати себе в одязі зручно та комфортно, а брючний костюм цьому ідеально сприяє. Ранкові клопоти перед шафою тепер зведуться до мінімуму.
Все, що вам потрібно – обрати фасон костюму, який можна вигуляти в офісі, з друзями, на вечірці, чи навіть на урочистій події. Безсумнівно, в такому одязі ви будете виглядати стильно, дорого, строго та красиво.
Прозора тканина
Щоб урізноманітнити гардероб, дизайнери вирішили додати пікантності в образи, створивши одяг з прозорих тканин. Щоб не виглядати в таких речах вульгарно, fashion-експерти радять використовувати поверх прозорих топів речі грубої в’язки.
Дуже ніжно та жіночно виглядатимуть блузи з прозорої тканини з чіткими лініями, обрамлені бантом. Якщо все грамотно поєднати, то можна допустити кольорові вставки, аплікації та неяскраві прикраси, адже акцент треба ставити саме на блузу.
Принт polka dots
Принт polka dots, простіше кажучи, – це звичайний горошок на тканині. Назву таку він отримав на честь танцю, який був дуже популярним в США наприкінці XIX століття. Згодом ця назва стала звичною і для тих, хто професійно займався танцями, бо саме з принту в горошок на початку XX століття створювався одяг для танців.
Такі люксові бренди, як Christian Dior, Marc Jacobs, Gucci представили нові колекції з культовим принтом. Такий принт є досить самодостатнім. Щоб його підкреслити, варто лише додати декілька лаконічних та мінімалістичних деталей. У 2020 році шукайте горошок на пальтах, сукнях та спідницях.
Стьобаний одяг
Дизайнери завжди знаходять можливість урізноманітнити верхній одяг цікавими деталями. Практичне і затишне стьобане пальто повертається знову у моду. Fashion-експерти радять робити акцент на талії за допомогою поясу чи ременю. У нових колекціях безліч оригінальних ідей представили Balenciaga, Chanel, Moncler та інші.
Шкіра
Шкіри у 2020 році буде дуже багато. Навіть базова річ гардеробу – тренчкот, який, зазвичай, переважає у світлих відтінках – можемо побачити у шкіряному чорному виконанні. Саме такий тренч на початку весни буде дуже популярним.
Якщо вам здається, що тенденція на шкіру розпочалася ще минулого сезону, і додавати нові шкіряні елементи гардеробу безглуздо, то ви помиляєтеся. Пік на шкіру лише розпочинається. Цей матеріал помітили майже у всіх колекціях іменитих брендів у найрізноманітніших варіаціях.
Щоб додати виразності аутфіту, можете сміливо використовувати різнокольорову шкіру. Однак зверніть увагу на кольори, які мають добре поєднуються між собою.
Сумки oversize
Максимальні сумки розміру XL – справжній мастхев 2020 року, враховуючи, що усі дизайнери, насамперед, при створенні колекцій звертали увагу на зручність та комфорт. А хіба сумка oversize може спричинити хоч якийсь дискомфорт?
Ugly-светр
Так званий “бабусин светр” fashion-експерти називають одним із наймодніших у 2020 році. Стилісти рекомендують його носити з джинсами із завищеною талією, класичними штанами та шовковими спідницями. Такий светрик досить легко знайти у магазинах мас-маркету.
У цих коротких тезах чітко сформульовані три основні загрози інтелектуального розвитку України:
– претензія Москви на «єдиний народ», на спільний цивілізаційний проєкт;
– помилкове прочитання націоналізму;
– низький освітній і моральний рівень населення.
Усі причини надзвичайно пов’язані, тобто походять з одного джерела.
Джерело це – помилкове прочитання історії України, ну і відповідно сприйняття її.
Хибність прочитання укладено у двох принципових помилках:
– читання історії, як історії народу (залишаючи поза увагою еліти);
– читання історії, як історії української етнічної маси (відкидаючи цілі століття історії, як «колоніальні»).
Раз по раз подібне формулювання питання приводило Україну до цивілізаційних поразок, відображених сьогодні символічно у результатах виборів.
Яким же повинно бути вірне прочитання історії?
Потрібно взяти за основу наратив (оповідання) про Русь-Україну, а не теорію “братніх народів”.
Читати Три загрози інтелектуального розвитку України
 На своїй Фейсбук-сторінці Дмитро Снєгирьов – співголова ГІ “Права Справа”, громадський активіст, воєнний експерт повідомив про таке: 25 лютого в інтерв’ю liga.net. Олексій Данілов заявив,що у розпорядженні Ради нацбезпеки і оборони України є списки жителів окупованого Донбасу, які вже отримали російські паспорти. “У нас, до речі, є списки всіх українських громадян, які отримали ці паспорти”, – зазначив він.
Крім того, секретар Ради нацбезпеки і оборони України повідомив, що за його даними, російські паспорти отримало приблизно 156 тис. жителів тимчасово окупованого Донбасу.
За словами Данилова, Росія фактично шантажує жителів окупованих територій Сходу України, погрожуючи невиплатою зарплати, якщо вони не оформлять російських паспортів.
https://ua-news.liga.net/…/sekretar-rnbo-prostishe-pobuduva…
Читати Російські паспорти отримали близько 156 тис. жителів тимчасово окупованого Донбасу
 Весна рухається по планеті зі швидкістю приблизно 50 кілометрів на добу. Це визначили, спостерегаючи за суцвіттями деяких рослин, а діти навесні ростуть швидше, ніж в інші пори року.
Початку весни починають очікувати вже з середини зимового періоду часу, а іноді і з самої осені. Воно надихає і змушує нас по новому поглянути практично на все, на оточуючу нас природу, на власні перспективи, дарує надію на те, що разом з пробудженням життя навколо нас, і наш власний настрій до життя також прокинеться і заб’є весняним ключем.
Початок весни – це завжди неперевершене диво. Напевно це самий кращий для більшості з нас період року. Чи може офіційний перший весняний день стати святом? Кожен вирішує сам. Не можна заперечувати те, що саме по собі перше березня зчайний і буденний день, коли людина, яка з головою погрузла в нескінченних турботах, роботі, навчанні, просто не помітить його. Це свято цілком можна і пропустити, адже всі ми знаємо, що від цього нічого страшного не трапиться. Що ми втрачаємо? Нічого! Але і не набуваємо тоді так само абсолютно нічого, а адже весь інший світ уже завмер в передчутті всього майбутнього. Повітря стане змінюватися, сонечко скоро стане по справжньому приємним, не так як спекотним літом і вже ніяк не так, як холодною зимою. Починається нове життя. І ми завжди маємо свої дивіденди від цього, хочемо ми того чи не хочемо. Це справжній дар і у вас нічого не вимагають взамін. Весна іде. Вона не пройде повз вас. Вона обов’язково подарує вам щось приємне, тепле і рідне. Зустріне вас і ніколи не пропустить.
У цей День “Оксамит”поспішає привітати всіх, чекаючих початку весни з цим великим святом! Весна іде до Вас! Вона не забариться і готує Вам свої хороші подарунки. Скоро все зміниться і зміниться на краще, а якщо у Вас все добре, то стане зовсім чудово, адже у Вас додасться сил і день стає більше, а значить і часу у Вас буде все більше і більше. Природа навколо Вас розцвіте і заспіває. Настане довгоочікуваний час і підніметься настрій. Все буде по-новому, може бути не з початку, але обов’язково з новим натиском, з новим потенціалом і радістю. Це весна. Вона стукає Вам прямо в двері, заглядає у вікно. Вона не нав’язує себе, просто все життя стає на свої місця. Цікаво, що в Південній півкулі весна триває з вересня по листопад, наприклад, весна в Австралії настає саме у вересні.
З весною Вас, дорогі друзі!
 Керсті Кальюлайд Естонія визнала відсутність територіальних претензій до Росії. Президент Естонії Керсті Кальюлайд розповіла, що умовами прийняття країни в НАТО була відмова від територіальних претензій і збереження кордонів, сформованих після Другої світової війни. Її слова наводить портал Postimees.ee. Читати Естонія визнала відсутність територіальних претензій до Росії
Ігор Каганець
Особливість сучасної гібридної війни Росії проти України полягає в неймовірно потужному інформаційному компоненті. Ця війна на 90 % має інформаційний характер, тож де-факто є війною українського і російського колективних інтелектів. Переможе інформаційно сильніший. Але як досягти переваги? Почнімо з очевидного.
Говори українською! Орки не зрозуміють.
Структурування інформаційного впливу
Для початку треба визначитися, з ким і як працюємо. Однозначно, нам необхідно:
1) посилювати український колективний інтелект
2) не посилювати російський колективний інтелект.
Для посилення українського колективного інтелекту йому треба давати корисну інформацію – адекватну, продуктивну, надихаючу. Ця інформація має вказувати ієрархію цілей, пропонувати шляхи їх досягнення, піднімати моральний дух, згуртовувати, посилювати етнічну ідентичність і самобутність. Зокрема, українцям треба давати якісну аналітику. Інформація для українців має формувати позитивне, творче мислення.
Натомість для російського колективного інтелекту треба давати пропаганду, яка послаблює російську агресивність, переконує в невигідності війни з Україною, зосереджує увагу на внутрішніх російських поразках. Така інформація повинна підривати російський бойовий дух. Ми не повинні видавати нічого, що може бути використано для посилення російського колективного інтелекту.
Мовна дисципліна
Отже, маємо два якісно відмінні інформаційні потоки: перший спрямований на українців, другий – на росіян. Як зробити, щоб кожен з них не розсіювався, а точно знаходив свою «цільову аудиторію»? Діяв вибірково, «таргетовано» (від англ. target – мета).
Головним засобом для вибірковості інформаційного впливу є мова. Це природний, а тому найефективніший інструмент розділення на своїх і чужих. По-суті, йдеться про етнічну ідентифікацію, адже етимологічне значення слова «етнос» – це «група своїх людей».
Українці і росіяни – це два різні етноси, причому з дуже відмінними етнічними характерами – див.: Люди і орки, або Як помиритися з Мордором: розгадка загадкової російської душі.
Українці – це ті, кому комфортніше мислити і говорити українською мовою. Росіяни – це ті, кому комфортніше мислити і говорити російською. Кожна людина прагне до комфорту, відтак вибирає інформацію тією мовою, з якою простіше, з якою менше енергозатрат на переробку інформації. На цьому й будується принцип вибірковості інформаційного впливу: «Українцям українською, росіянам російською». Мова сама знаходить потрібну цільову аудиторію.
Далі – більше. Попри деяку подібність української і російської мов, росіяни важко сприймають письмову українську, а розмовну, особливо швидку, на слух майже не розуміють. Ще важче їм генерувати інформацію українською мовою. Відтак росіяни намагаються уникати україномовної інформації, все україномовне їх відштовхує і лякає своєю незрозумілістю.
Українці тут мають перевагу: у своїй масі вони добре розуміють як українську, так російську мови, понад те – відносно легко можуть генерувати інформацію російською мовою.
Звідси просте правило таргетування:
Спрямований на українців інформаційний потік має бути україномовним, натомість спрямований на росіян – російськомовним.
Описане вище – це ази інформаційного впливу, зрозумілі навіть малій дитині. «Українцям українською, росіянам російською» – що може бути простіше? Для будь-якої розумної людини очевидними і самозрозумілими є три наступні правила.
Три правила інформаційної війни та їх застосування
1. Вся інформація перевіряється. Якщо американці кажуть «Богу ми довіряємо» (In God We Trust), то українці додають: «Все інше ми перевіряємо».
2. Адекватна і продуктивна інформація генерується виключно українською мовою. Тому що, повторимо, українська мова легко сприймається українцями, натомість важко сприймається росіянами. Серед іншого, «український код» утруднює роботу російським аналітичним і розвідувальним центрам. Це важливо, адже в сучасному світі 99% розвідувальної інформації здобувається з відкритих джерел.
3. Інформація, яку українці генерують російською мовою, не повинна містити знань і відомостей, які Росія може використати для посилення себе або застосувати проти України. Розумний українець ніколи не дасть ворогу зброю, яка буде використана проти нього.
Ще раз наголосимо, що ці три правила є природними і очевидними навіть для людей з початковим рівнем інтелекту.
– Але ж перевіряти всю інформацію дуже важко…
Щоб полегшити виконання першого правила, необхідно зосередитись на корисних джерелах і відсіяти сумнівні. Одразу ж стане легше.
– Де шукати корисні джерела?
Згідно з другим правилом, корисна для України інформація генерується українською мовою, відтак нашим пріоритетом є україномовні джерела. Найкращими джерелами є автори-українці. Дуже корисними є переклади на українську з правих американських ресурсів – такі переклади легко сприймаються українцями (відтак роблять їх сильнішими) і майже не сприймаються росіянами.
– А що робити з російськомовною інформацією?
Російська мова де-факто є мовою пропаганди – як з російської, так і з української сторони. Російськомовний простір – це простір війни, густо насичений негативом, ненавистю, брехнею, матюками, інформаційним сміттям, комп’ютерними вірусами, пастками і спокусами. Тому від нього краще триматися подалі.
Дуже важливо завжди пам’ятати, що людський мозок є надзвичайно досконалим і адаптивним суперкомп’ютером. Для того, щоб ефективніше обробляти інформацію, він автоматично підлаштовується під отримуваний інформаційний потік. Відтак будь-яка інформація, яку ми сприймаємо і запам’ятовуємо, неминуче нас змінює – хочемо ми цього чи ні. «З ким поведешся, того і наберешся».
Тому з надзвичайною обережністю треба ставитися навіть до відносно нейтральної російськомовної інформації, в тому числі наукової і технічної. Враховуючи, що Росія відстала від США на десятки років, таку інформацію краще брати з актуальних англомовних першоджерел, а не вторинних російськомовних наслідувачів.
Безпечно працювати з російськомовною інформаційною отрутою можуть тільки спеціалісти з інформаційної війни або, принаймні, добре обізнані користувачі. Щонайменше треба знати структуру цього простору.
Структура російськомовного простору в Україні
1. Агенти. Це ті, які свідомо працюють на Росію, хвалять російське і паплюжать українське, поширюють хаос і тривогу, «зраду» і «всепропало», сум і зневіру. Зазвичай отрута маскується і додається в пропорції 50 на 50, чи навіть 20 на 80. Згадані «агенти» ідентифікують себе з російським етносом, це – російська етнічна мережа. Генератором усього цього бойового потоку є Москва, а його поширення відбувається через розгалужену мережу телеканалів, сайтів, блогерів, спікерів, коментаторів, тролів, газет, видавництв тощо.
2. Трансформагенти. Це ті, які працюють на ворога несвідомо. Росія їх використовує «втемну». Це «корисні ідіоти» – див.: Трансформагенти, або Корисні ідіоти – головний інструмент гібридної війни. Їх надзвичайно багато в масових соціальних мережах. З якимось мазохістичним задоволенням вони підхоплюють московську отруту і енергійно розганяють її в доступному ним інформаційному просторі. Цим вони створюють сприятливе тло для діяльності «агентів», хоча вважають, що допомагають Україні.
3. Заробітчани. Поширюють будь-яку інформацію, переважно деструктивну, аби лише це приносило гроші. Це ті, що продають інформаційні помиї. Забруднюючи інформаційний простір, вони також сприяють застосуванню російської інформаційної зброї. Але якщо «трансформагенти» це роблять безплатно, то «заробітчани» на цьому непогано заробляють.
4. Українські патріоти. Займають проукраїнську позицію і використовують російську мову згідно з її цільовим призначенням – для впливу на росіян. Розповідають про українські успіхи і російські поразки, дають проукраїнську інтерпретацію подій, але не опускаються до підтасовок. Це м’яка українська пропаганда. Яскравим прикладом такого інформаційного ресурсу є відеоканал Володимира Бучка.
Перші три сектори російськомовного простору працюють проти України, четвертий – за Україну.
Проте є ще й п’ятий сектор – це проект «російської України», або «іншої Росії». В тактичному плані він є ситуативним союзником України, але в стратегічному – ворогом. Про це – в наступній статті.
Під час Революції Гідності спільнота УКУ практично з перших днів долучилася до подій на Майдані в Києві. Згодом на тому ж Майдані від кулі снайпера загинув наш викладач Богдан Сольчаник – Герой Небесної Сотні, відтак, боротьба за власну гідність стала чимось дуже особистим для нашого університету. Не дивно, що і з початку війни на Сході України УКУ не стоїть осторонь і з року в рік організовує передачу гуманітарної допомогу на потреби армії, пропонує тренінги, стипендії на навчання атовців, юридичну підтримку ветеранам, а також дослідження, які можуть бути корисними для військових потреб.
Читати Спільнота УКУ практично з перших днів долучилася до подій на Майдані в Києві
|
|
