|
||
|
Що це означає:
Вже який рік на сході України точиться війна, яку розпочала Росія, захопивши Крим і почавши справжню воєнну і гібридну агресію проти нашої держави. Мета Москви – повернути територію України до складу нової Російської імперії, або знесилити її різними методами – війною, енергетикою, руйнуванням економіки, експлуатуючи різні проблеми, у тому числі й історичні та мовні. У 2020 році одяг з попередніх сезонів помітно перекочував, але в дещо інших варіаціях та фасонах. На стрітстайлах fashion-експерти та знаменитості, як і раніше, з’являються у жакетах з широкими плечима, одягають вбрання виключно з екологічних матеріалів, демонструють увесь можливий спектр брючних костюмів та демонструють нові інтерпретації одягу зі шкіри. Минулого року на усіх світових Тижнях моди, дизайнери запропонували чимало свіжих та цікавих ідей. Завдяки невпинній індустрії моди, провідні фахівці показують свої колекції за декілька місяців до того, як вони потраплять в магазини, тож ми вже знаємо, які тенденції переважатимуть цього року. Слідами однієї публікації Тамара Маркелова До редакції журналу «Оксамит» надійшов лист. Великоформатний конверт мав значний вміст: газетні публікації, буклет та декілька аркушів написаного гарним розбірливим почерком тексту. Це був відгук на статтю «Наймасштабніша трагедія другої світової війни», що вийшла друком у березневому номері, – про події 1-2 березня 1943 року. Тоді місто Корюківка Чернігівської області було спалено до тла, а близько 7-ми тисяч жителів розстріляно й спалено заживо у будівлях, куди їх загнали фашисти. Ця публікація відразу привернула увагу читачів, викликала резонанс серед літераторів і журналістів. Як написав Станіслав Бондаренко у статті «Оксамит – виклик буденності» (газета «Літературна Україна», № 5, червень 2014 р.), «навіть для тих, хто багато читає й цікавиться історією, журнал відкриває чимало нового…». І наводить приклад Корюківської трагедії. Авторкою цього листа була Діна Степанівна Корнієвська, жителька Корюківки, свідок отих трагічних подій, про які йшлося у публікації. Діна Степанівна, зокрема, написала: «Вельми вдячні Вам за пам’ять про Корюківську трагедію. Ця тема нам, свідкам трагедії 1943 року, болюча й досі. І нас, до слова, залишилося вже небагато… На жаль, командир партизанського з’єднання О.Ф. Федоров жодним словом не обмовився про жертв Корюківської трагедії у своїх трьох (!) випусках книги «Підпільний обком діє», не зміг своєчасно посприяти будівництву Меморіалу всім спаленим селам України, який планували звести у Корюківці на початку 1980-х років. Навіть було затверджено його проект, але через Чорнобиль так нічого й не відбулося… А Корюківка підіймалася з попелу важко і довго…»
НЕПРОСТА ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СВІТЛИНИ …Одного серпневого сонячного дня я стояла на порозі Корюківського історичного музею. Назустріч вийшла струнка, чепурна жінка. Вмить зауважила її теплий і водночас мудрий погляд. Це була Діна Степанівна Корнієвська, зовсім не схожа на 86-літню бабусю, хіба що ціпок у руці вказував на недугу. Ми обнялися, мов давні знайомі. Затим охоче слухали екскурсію, яку проводили для нас директор музею Людмила Бабич та наукові співробітники. Вдивлялася у фотографії, розглядала вітрини та експонати. Думала, як же далеко ми зайшли за роки радянської системи та мнимої незалежності у знищенні національної пам’яті. Зусиллями цих людей, їхній відданості справі, ревному служінню рідному місту та його громаді збереглися всі ці спогади, проведено колосальну науково-пошукову роботу. І, що найбільше дивує, тільки протягом останніх років злочин нацистів, який вони вчинили проти людяності, набув розголосу. В Україні й досі мало знають про те, що сталося на початку весни 1943 року на Чернігівщині, надто довго замовчували цю трагедію. З цього приводу Діна Степанівна розповіла історію, що сталася з її чоловіком Олександром Корнієвським. – Як почалася війна, Олександр уже був помічником командира взводу управління 3-го дивізіону 49-го червоноармійського полку 19-ї армії. До цього півроку навчався за спеціальністю «Аерофотозйомка-розвідка». У вересні під час бою під Ярцево Олександра було поранено. Але підлікувався у медсанбаті і знову в бій. А матері в Корюківку вже прийшла похоронка… У жовтні 1941 року на Смоленщині німці оточили 19-армію та взяли в полон десятки тисяч червоноармійців. Серед них був і Олександр. – Жахливі випробування випали на долю мого майбутнього чоловіка, – продовжує розповідь моя візаві. – Холод, голод, людські смерті… Майже вся війна – в полоні, потім визволення, фільтрація, робота перекладачем при військовій адміністрації у Німеччині, демобілізація… Навесні 1947 року Олександр Корнієвський повернувся до рідної Корюківки, де на місці тихого поліського містечка побачив згарище, що встигло зарости дикими чагарниками. Куди йти? Матір та бабусю вбили, сестра загинула у блокадному Ленінграді, батька, відомого кобзаря і майстра музичних інструментів Олексадра Самійловича Корнієвського, ще у 1937-му заарештовано «за націоналістичні пісні». Олександра ноги самі понесли на рідний куток – вулицю Пролетарську. Замість хати – згарище. Поруч – суцільна руїна. Тільки якась хатинка, зліплена нашвидкуруч. Постукав. – Хто там? – озвався жіночий голос. – Шура Корнієвський! – Живий!? Сусіди впізнали, відчинили, обняли… Поселився у їхньому погребі. І взявся фотографувати своє спалене місто: кожен куточок, могили, згарища, руїни. А ще – дивом уцілілих людей біля втрачених домівок, їхні тимчасові житла-курені. Але невдовзі його викликали до НКВС. – На кого працюєте? – запитував раз по раз енкаведист. – Ні на кого! – відповідав Корнієвський. – Фотографую для історії. Колись Корюківка відбудується і людям буде цікаво дізнатися, що залишили фашисти після себе на нашій землі… – Жодних фотографій! Це може погано для вас закінчитися… Після знищення негативів хтозна-як на одній із плівок зберігся один-єдиний «пейзаж» згарища. – Через деякий час Олександр зробив світлину, – завершувала дивовижну історію Діна Степанівна. – Згодом цей історичний фотознімок потрапив до музею і його побачив світ. Але імені автора ніхто вже не згадував… Тепер Діна Степанівна хоче віддати належну шану вже покійному чоловікові, намагається повідати всій Україні, що саме її чоловік зробив і оприлюднив свого часу такий важливий історичний знімок, що мав він енциклопедичні знання, був талановитим гравером, художником, фотографом, столяром, а головне – високоморальним порядним громадянином своєї країни. ТЕ ЗАРЕВО ПОЖАРИЩА ВИДНІЛОСЯ ЗА ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ КІЛОМЕТРІВ Полишаємо музей і повним складом нашої невеличкої делегації їдемо на місце, де мав би бути Меморіал жертвам трагедії та усім спаленим селам України. Йдемо дерев’яним місточком до урочища Гай. У 2013 році тут відбулася церемонія перепоховання 16 трун з останками 230 жертв трагедії. Науковий співробітник музею Оксана Толмачова ділиться спогадами про роботу в експедиції, яка працювала протягом двох тижнів над перепохованням останків закатованих жителів Корюківки. На думку приходять слова, які прочитала в аналітичному звіті щодо результатів цих страшних пошуків: «Серед загиблих переважають останки жінок та дітей. Чоловіки представлені переважно людьми похилого віку…» Символом злочинів нацистської Німеччини на окупованій території СРСР радянська пропаганда обрала білоруську Хатинь, а трагічні події української Корюківки в березні 1943 року не мали права на розголос. А Україна втратила 1377 сіл, спалених разом із жителями. Досі ця незагоєна рана вимагає неупередженої оцінки та увічнення пам’яті невинно убієнних. Зауважу, що у доповідях партизанів до Москви ніде не згадувалося про знищення жителів та спалення Корюківки 1-2 березня та каральну «зачистку» 9 березня 1943 року. …Стоїмо у центрі міста. Діна Степанівна показує, де саме була аптека, в одній із кімнат якої вони мешкали з мамою, вона працювала провізором, та молодшою сестрою. Поряд – будинок жандармерії, церква, ресторан… Пізно ввечері у затишній оселі Діни Степанівни ми продовжуємо нашу розмову. Слухаю і переживаю події того далекого минулого разом із оповідачкою. – 27 лютого 1943 року вночі ми почули стук у вікно. Це були партизани. Як вони потрапили в центр міста непоміченими – не знаю. У вікнах поставили кулемети і почали стріляти. У жандармерії знаходилися гарнізон мадяр, 7 німців та 95 заарештованих. Поки партизани стріляли, ми лежали на підлозі. Коли все стихло, партизани забрали звільнених і відійшли до лісу. А ми побігли на окраїну міста до знайомих. У їхньому будинку вже було близько двох десятків наших односельців. Там переховувалися дві ночі. Хотілося їсти і мама вирішила піти додому, – згадує Діна Степанівна. – А нам наказала не виходити з будинку. Та ми її не послухалися. Нам теж кортіло додому й ми слідом за нею дійшли аж до центру, не зустрівши дорогою жодної душі. Налякані люди сиділи в льохах, схронах, або ж на околиці міста. Раптом назустріч виїхала машина і її водій крикнув: – Мерщій тікайте, зараз будуть палити все! І вже за мить побачили, як палають будинки на краю міста, звідки ми щойно прийшли, як чуються несамовиті крики… Ми ж дивом залишилися живі. Побігли до сусідки, яка розповіла, що бачила німців, котрі зганяли людей у ресторан і там їх убивали. Ми спустилися в льох, стали під стіною, його ляда залишалася відкритою. Нас охопив жах, волосся від страху стало дибки, передати цей стан я і досі не можу, – вражає правдою моя оповідачка. – Так пройшов день першого березня, ніч, день другого березня… Холод нас пронизував льодяний, ми задубіли й вирішили якось рятуватися. У повітрі стояв запах горілого, та ввечері ми вирішили повзти туди, де був вогонь. Сусідка помітила: «Он будинок догорає, а куток його уцілів – сховаємося там». Перебули ще одну ніч. Найбільше боялися, що місто оточене, і нас помітять гітлерівці… Третього березня побачили знайому на ім’я Горпина, яка звернулася до нас: «Вилазьте, вже не вбивають. Сідайте на воза, поїдемо у село Сахутівку». Жителі Сахутівки прийняли багатьох біженців, терпіли нас, годували, поїли, співчували. Я досі хворію цими спогадами, – завершує Діна Степанівна. Згодом стало відомо, що п’ятеро корюківців врятувалося під трупами у ресторані, де карателі розстріляли близько 600 мирних жителів. Коли горіла Корюківка, зарево було видно у Щорсі, Сосниці, – за декілька десятків кілометрів. Дев’ятого березня загін карателів навідався до Корюківки ще раз, щоб знищити тих, хто повернувся з лісу чи з інших схронів. Помста нацистів жителям Корюківки за дії партизан була безпощадною… Краєзнавець, генерал-майором запасу МНС, керівник Корюківського відділення товариства «Чернігівське земляцтво» у Києві Василь Євдокимович Устименко видав у 2013 році документально-публіцистичне видання «У кожного своя правда. Істина одна. Корюківка: довічний біль». Це історичне дослідження спрямоване на правдиві відповіді на запитання: чому сталася трагедія і чи можливо було упередити таку кількість закатованих. Невеличкий наклад – 500 примірників, але вклад у справу збереження пам’яті про ті події величезний. …А Діна Степанівна Корнієвська мріє про те, щоб про Корюківську трагедію хтось із сучасних романістів написав художній твір. Аби переклали його багатьма мовами й ожили її колись по-звірячому закатовані односельці – від немовлят і до літніх людей. Аби пам’ять про них жила вічно.
|
  |
|
|
Powered by WordPress & Atahualpa |
||
