 Верховна Рада України на позачерговому засіданні 5 березня відправила у відставку генерального прокурора України Руслана Рябошапку. За рішення висловити Рябошапці недовіру проголосували 263 народні депутати.
Зокрема, відставку підтримали 179 депутатів від «Слуги народу», 36 – від «Опозиційної платформи – За життя», 15 – від депутатської групи «За майбутнє», 16 – від депутатської групи «Довіра» і 17 позафракційних. Фракція партії «Голос» проголосувала проти, решта – утримались.
Верховна Рада зібралася на позачергове засідання 5 березня о 18:30 за заявою депутата від президентської партії «Слуга народу» Максима Бужанського. На цьому засіданні розглядалося лише питання про висловлення недовіри генпрокурору Русланові Рябошапці. Під відповідним проектом постанови для винесення її в сесійну залу підписалися щонайменше 158 народних депутатів.
«Нерозслідування, гальмування розслідування найбільш резонансних кримінальних проваджень свідчить про небажання, неможливість або неспроможність генерального прокурора забезпечити виконання завдань, поставлених законом перед Офісом прокурора, зокрема, й перед прокуратурою в цілому», – йдеться у постанові, у якій також наголошується на «низькій ефективності» прокурора.
Чому депутати незадоволені роботою Руслана Рябошапки?
Автори постанови зазначили, що під час каденції Рябошапки не була передана до суду справа проти колишнього першого заступника секретаря РНБО Олега Гладковського. Також депутати дорікнули Рябошапці тим, що він не передав до суду обвинувальний акт проти мера Львова Андрія Садового у справі про нібито занижену вартість землі під будівництво індустріального парку в Рясному. При цьому депутати не врахували той факт, що цю справу розслідує не Офіс генпрокурора, а Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
Депутати також заявили про проблеми за каденції Рябошапки у розслідуванні справ Вадима Альперіна і Катерини Гандзюк. При цьому в пояснювальній записці до проекту постанови депутати не згадали про розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета.
Що думає Зеленський про Рябошапку?
За кілька годин до позачергового засідання Верховної Ради президент України Володимир Зеленський назвав Рябошапку «гарним спеціалістом», але додав, що він «не показав результату».
«Я упевнений, мені говоритимуть: ай-ай-ай, не можна чіпати генпрокурора. Хоча, ви знаєте, ми з ним пройшли довгий шлях, і під час передвиборної кампанії. Нехай там голосують депутати, як вони хочуть, але моя особиста думка дуже проста: немає результату – не повинен займати місце. І справедливо, коли ти сам про це говориш», – сказав Зеленський на зустрічі з представниками малого та середнього бізнесу Полтавської області, на якій також були посли країн G7, повідомила агенція «Інтерфакс-Україна».
До слова, раніше, перед призначенням Рябошапки генпрокурором, Зеленський називав його «на 100% своєю людиною».
Що думає Руслан Рябошапка про свою відставку?
Перед голосуванням за свою відставку Руслан Рябошапка виступив з трибуни парламенту, але згодом покинув засідання парламенту, не відповіши на запитання народних депутатів.
«Я не став нічиїм слугою. Я був і залишаюся незалежним. А незалежного прокурора не може бути примушено, його можна тільки звільнити. І я йду. Але я йду, щоб повернутися», – сказав Рябошапка на завершення свого виступу.
Після цього він покинув зал засідань, незважаючи на те, що за процедурою були передбачені запитання до нього з боку народних депутатів, про що оголосив голова Верховної Ради Дмитро Разумков.
Хто може стати генпрокурором після Руслана Рябошапки?
Наступником Рябошапки ЗМІ називали народного депутата від «Слуги народу» Сергія Іонушаса. Він підтвердив, що його кандидатура на цю посаду обговорювалася, але відповідне подання до парламенту поки що не вносилося.
Хто такий Руслан Рябошапка?
Руслан Рябошапка очолив генеральну прокуратуру 29 серпня 2019 року. До того він працював у Національному агентстві із запобігання корупції.
Читати Верховна Рада України відправила у відставку Руслана Рябошапку
 Остап Дроздов: я чудово розумію ваш кіпіш. Ці слова будуть використані проти мене, але я це скажу. Усі ці тонни бруду й обзивань нічого не важать супроти головного результату – прецедент відбувся.
Хай навіть із запізненням на 25 років. Дамбу прорвало Кейс Дроздова. Стався прецедент. Із запізненням на 25 років, але стався. Цей прецедент розпечатав ворота, які ретельно трималися запечатаними всі ці 25 років, — ворота в обговорення катастрофічного і суперзагроженого стану державної мови, єдиної, до речі. Я хочу, аби мій прецедент спонукав усю країну ще раз жахнутися від масштабів навіть не русифікації, а шовіністичної дискримінації укр.мови та україномовних. Також – відкритої зневаги, зневаги напоказ. Дискусія почалася. Ми відкладали цю непросту розмову 25 років. Тепер її вже не згорнути.
Читати Остап Дроздов: я чудово розумію ваш кіпіш…
 Юлія Дрожжина, керівниця експертно-аналітичного центру hh.ua | grc.
Побутує думка, що зараз пошукачі набагато легше змінюють місце роботи, ніж 20-30 років тому. Так, наприклад, дослідження hh.ua | grc (зроблене наприкінці 2017 року) показало, що 44 % респондентів змінюють роботу раз на 2-4 роки, а кожен п’ятий – раз на рік чи частіше.
Читати Чому звільняються українці та як їх можна втримати?
На позачерговому пленарному засіданні 4 березня Верховна Рада України підтримала заяву про відставку прем’єр-міністра Олексія Гончарука, яку він подав напередодні.
За відповідне рішення проголосували 353 депутати.
«Мені не соромно за наш уряд, але усі б ми хотіли ним пишатися. Цей уряд зробив більше, ніж усі попередні разом взяті. Але це скоріше мінус попереднім Кабмінам, а не плюс теперішньому», – сказав перед голосуванням президент Володимир Зеленський.
Місце Гончарука на чолі нового уряду має зайняти львів’янин Денис Шмигаль, кандидатуру якого рекомендував президент.
У позачерговому пленарному засіданні взяв участь Президент України. Володимир Зеленський виступив з емоційною промовою.
 Гончарук подав у відставку, уряд очолить Денис Шмигаль,
ЗМІ опублікували список ймовірних членів нового уряду
Ввечері у вівторок, 3 березня, одразу декілька авторитетних українських ЗМІ повідомили, що віце-прем’єр – міністр громад і територій, львів’янин Денис Шмигаль замінить прем’єр-міністра Олексія Гончарука на чолі Кабінету міністрів України.
Зокрема, за інформацією «Української правди», кандидатуру Дениса Шмигаля запропонував президент України Володимир Зеленський на засіданні фракції «Слуга народу» у парламенті сьогодні ввечері. Як повідомляється, Шмигаля планують призначити не виконуючим обов’язки прем’єра, а повноцінним главою уряду.
Водночас видання LB.ua повідомило про можливий майбутній склад кабміну. Як повідомляється, під час завтрашнього засідання Верховної Ради на Кабінет міністрів України чекають наступні зміни:
Міністром економіки замість Тимофія Милованова стане Роман Жуковський, який очолював профільне управління в Секретаріаті президента Віктора Ющенка наприкінці 2000-х.
Сам Милованов залишиться міністром, але тільки сільського господарства.
Міністром фінансів замість Оксани Маркарової повинен стати Ігор Уманський, який двічі був першим заступником міністра фінансів, а в 2009-2010 роках виконував обов’язки міністра.
Дмитра Дубілета на посаді міністра Кабінету міністрів змінить Олег Демчина.
У Міністерстві розвитку громад і територій Шмигаля можуть замінити Олексій Чернишов або Людмила Бугай.
Колишній соратник Віталія Кличка Олексій Резніков очолить міністерство з реінтеграції. Наразі він представляє Україну в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи. Був секретарем Київради в 2014-2015 роках і заступником голови КМДА в 2016-2018 роках. До приходу в політику Резніков був відомим і авторитетним адвокатом.
Також з’явиться посада віце-прем’єра з питань оборонної промисловості. Її віддадуть Олегу Коростельову, керівнику КБ «Луч».
Зоряну Скалецьку, яка знаходиться на обсервації в Нових Санжарах, може замінити Ілля Ємець. Він уже очолював МОЗ короткий час в 2010-2011 роках.
Олімпійський чемпіон з фехтування і віце-президент Федерації фехтування України Вадим Гутцайт може очолити новостворене Міністерство спорту.
Міноборони замість Андрія Загороднюка очолить Андрій Таран.
Водночас, Арсен Аваков залишиться очільником МВС. Президент Зеленський назвав його одним з найефективніших урядовців.
Як повідомляє «Інтерфакс-Україна», з посиланням на депутата фракції «Слуга народу» Олександра Качуру, чинний прем’єр-міністр Гончарук вже направив до Верховної Ради свою заяву про відставку.
Хто такий Денис Шмигаль?
Денис Шмигаль – 44-річний львів’янин, науковець та громадсько-політичний діяч. Очолював Івано-Франківську обласну державну адміністрацію.
Шмигаль у 2014 році невдало балотувався у народні депутати Верховної Ради по виборчому округу №121 (Львівська область) як самовисуванець. У 2015 році він також балотувався до Львівської облради від партії «Народний контроль».
У січні 2018 року Шмигаль став директором Бурштинської ТЕС (ПАТ ДТЕК «Західенерго»). До цього Шмигаль обіймав посаду голови департаменту економічного розвитку, торгівлі та промисловості Львівської ОДА, був заступником начальника ГУ Міндоходів у Львівській області.
У червні 2019 року Шмигаль був одним з трьох кандидатів на посаду Львівської ОДА. Натомість з 2 серпня 2019 року очолив Івано-Франківську ОДА.
 В Україні зафіксували перший випадок захворювання на коронавірус.
Як розповів на брифінгу 3 березня заступник міністра охорони здоров’я, головний санітарний лікар України Віктор Ляшко, родина з Чернівецької області – чоловік та жінка – приїхали з однієї з країн, де зафіксовано спалах Covid-2019, пише ВВС.
При в’їзді в Україну у них перевірили температуру, після чого вони були вдома на самоізоляції. 29 лютого в одного з них виникли додаткові симптоми, схожі на коронавірус. По людину виїхала спеціальна швидка і доставила її до інфекційної лікарні.
Читати Що потрібно знати про коронавірус в Україні
Вадим Пепа, письменник
Президент РФ В. Путін вкотре вже виступає із агресивною заявою про ідентичність українського й російського народів. Начебто вони з однієї колиски, в якій старша сестра – Росія. І це при тому, що перша згадка про Москву, як про дрібне поселення на березі однойменної болотистої річки з прозвиськом Гнила, датується 1147 роком. Москва вбивалася в колодочки й вивищувалася опісля як столиця в осередді угро-фінських племен. А Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю на білому світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників. Що ж стосується імперського утворення з назвою Росія, то воно введене указом Петра І в 1721 р. за напоумленням від німецьких дорадників. Вони, як сказав пізніше Т. Шевченко, довкруж царського трону «блекотою сіли». Читати Правда проти безпрсвітності: до питання імперського утворення з назвою Росія
КОЛИ ГОРІЛА КОРЮКІВКА… Слідами однієї публікації
1-2 березня 1943 року сталася жахлива подія – Корюківська трагедія – масове вбивство 6700 мирних жителів села Корюківка в Україні, вчинене німецькими нацистами під час Другої світової війни. За кількістю жертв – це найбільший злочин нацистів на території Європи. У 77-му річницю трагедії пропонуємо статтю головного редактора “Оксамиту” Тамари Маркелової
До редакції журналу «Оксамит» надійшов лист. Великоформатний конверт мав значний вміст: газетні публікації, буклет та декілька аркушів написаного гарним розбірливим почерком тексту. Це був відгук на статтю «Наймасштабніша трагедія другої світової війни», що вийшла друком у березневому номері, – про події 1-2 березня 1943 року. Тоді місто Корюківка Чернігівської області було спалено до тла, а близько 7-ми тисяч жителів розстріляно й спалено заживо у будівлях, куди їх загнали фашисти.
Ця публікація відразу привернула увагу читачів, викликала резонанс серед літераторів і журналістів. Як написав Станіслав Бондаренко у статті «Оксамит – виклик буденності» (газета «Літературна Україна», № 5, червень 2014 р.), «навіть для тих, хто багато читає й цікавиться історією, журнал відкриває чимало нового…». І наводить приклад Корюківської трагедії.
Авторкою цього листа була Діна Степанівна Корнієвська, жителька Корюківки, свідок отих трагічних подій, про які йшлося у публікації.
Діна Степанівна, зокрема, написала:
«Вельми вдячні Вам за пам’ять про Корюківську трагедію. Ця тема нам, свідкам трагедії 1943 року, болюча й досі. І нас, до слова, залишилося вже небагато…
На жаль, командир партизанського з’єднання О.Ф. Федоров жодним словом не обмовився про жертв Корюківської трагедії у своїх трьох (!) випусках книги «Підпільний обком діє», не зміг своєчасно посприяти будівництву Меморіалу всім спаленим селам України, який планували звести у Корюківці на початку 1980-х років. Навіть було затверджено його проект, але через Чорнобиль так нічого й не відбулося…
А Корюківка підіймалася з попелу важко і довго…»
НЕПРОСТА ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СВІТЛИНИ
…Одного серпневого сонячного дня я стояла на порозі Корюківського історичного музею. Назустріч вийшла струнка, чепурна жінка. Вмить зауважила її теплий і водночас мудрий погляд. Це була Діна Степанівна Корнієвська, зовсім не схожа на 86-літню бабусю, хіба що ціпок у руці вказував на недугу. Ми обнялися, мов давні знайомі. Затим охоче слухали екскурсію, яку проводили для нас директор музею Людмила Бабич та наукові співробітники.
Вдивлялася у фотографії, розглядала вітрини та експонати. Думала, як же далеко ми зайшли за роки радянської системи та мнимої незалежності у знищенні національної пам’яті. Зусиллями цих людей, їхній відданості справі, ревному служінню рідному місту та його громаді збереглися всі ці спогади, проведено колосальну науково-пошукову роботу. І, що найбільше дивує, тільки протягом останніх років злочин нацистів, який вони вчинили проти людяності, набув розголосу.
В Україні й досі мало знають про те, що сталося на початку весни 1943 року на Чернігівщині, надто довго замовчували цю трагедію. З цього приводу Діна Степанівна розповіла історію, що сталася з її чоловіком Олександром Корнієвським.
– Як почалася війна, Олександр уже був помічником командира взводу управління 3-го дивізіону 49-го червоноармійського полку 19-ї армії. До цього півроку навчався за спеціальністю «Аерофотозйомка-розвідка». У вересні під час бою під Ярцево Олександра було поранено. Але підлікувався у медсанбаті і знову в бій. А матері в Корюківку вже прийшла похоронка…
У жовтні 1941 року на Смоленщині німці оточили 19-армію та взяли в полон десятки тисяч червоноармійців. Серед них був і Олександр.
– Жахливі випробування випали на долю мого майбутнього чоловіка, – продовжує розповідь моя візаві. – Холод, голод, людські смерті… Майже вся війна – в полоні, потім визволення, фільтрація, робота перекладачем при військовій адміністрації у Німеччині, демобілізація…
Навесні 1947 року Олександр Корнієвський повернувся до рідної Корюківки, де на місці тихого поліського містечка побачив згарище, що встигло зарости дикими чагарниками. Куди йти? Матір та бабусю вбили, сестра загинула у блокадному Ленінграді, батька, відомого кобзаря і майстра музичних інструментів Олексадра Самійловича Корнієвського, ще у 1937-му заарештовано «за націоналістичні пісні».
Олександра ноги самі понесли на рідний куток – вулицю Пролетарську. Замість хати – згарище. Поруч – суцільна руїна. Тільки якась хатинка, зліплена нашвидкуруч.
Постукав.
– Хто там? – озвався жіночий голос.
– Шура Корнієвський!
– Живий!?
Сусіди впізнали, відчинили, обняли…
Поселився у їхньому погребі. І взявся фотографувати своє спалене місто: кожен куточок, могили, згарища, руїни. А ще – дивом уцілілих людей біля втрачених домівок, їхні тимчасові житла-курені. Але невдовзі його викликали до НКВС.
– На кого працюєте? – запитував раз по раз енкаведист.
– Ні на кого! – відповідав Корнієвський. – Фотографую для історії. Колись Корюківка відбудується і людям буде цікаво дізнатися, що залишили фашисти після себе на нашій землі…
– Жодних фотографій! Це може погано для вас закінчитися…
Після знищення негативів хтозна-як на одній із плівок зберігся один-єдиний «пейзаж» згарища.
– Через деякий час Олександр зробив світлину, – завершувала дивовижну історію Діна Степанівна. – Згодом цей історичний фотознімок потрапив до музею і його побачив світ. Але імені автора ніхто вже не згадував…
Тепер Діна Степанівна хоче віддати належну шану вже покійному чоловікові, намагається повідати всій Україні, що саме її чоловік зробив і оприлюднив свого часу такий важливий історичний знімок, що мав він енциклопедичні знання, був талановитим гравером, художником, фотографом, столяром, а головне – високоморальним порядним громадянином своєї країни.
ТЕ ЗАРЕВО ПОЖАРИЩА ВИДНІЛОСЯ ЗА ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ КІЛОМЕТРІВ
Полишаємо музей і повним складом нашої невеличкої делегації їдемо на місце, де мав би бути Меморіал жертвам трагедії та усім спаленим селам України. Йдемо дерев’яним місточком до урочища Гай. У 2013 році тут відбулася церемонія перепоховання 16 трун з останками 230 жертв трагедії. Науковий співробітник музею Оксана Толмачова ділиться спогадами про роботу в експедиції, яка працювала протягом двох тижнів над перепохованням останків закатованих жителів Корюківки. На думку приходять слова, які прочитала в аналітичному звіті щодо результатів цих страшних пошуків: «Серед загиблих переважають останки жінок та дітей. Чоловіки представлені переважно людьми похилого віку…»
Символом злочинів нацистської Німеччини на окупованій території СРСР радянська пропаганда обрала білоруську Хатинь, а трагічні події української Корюківки в березні 1943 року не мали права на розголос. А Україна втратила 1377 сіл, спалених разом із жителями. Досі ця незагоєна рана вимагає неупередженої оцінки та увічнення пам’яті невинно убієнних. Зауважу, що у доповідях партизанів до Москви ніде не згадувалося про знищення жителів та спалення Корюківки 1-2 березня та каральну «зачистку» 9 березня 1943 року.
…Стоїмо у центрі міста. Діна Степанівна показує, де саме була аптека, в одній із кімнат якої вони мешкали з мамою, вона працювала провізором, та молодшою сестрою. Поряд – будинок жандармерії, церква, ресторан…
Пізно ввечері у затишній оселі Діни Степанівни ми продовжуємо нашу розмову. Слухаю і переживаю події того далекого минулого разом із оповідачкою.
– 27 лютого 1943 року вночі ми почули стук у вікно. Це були партизани. Як вони потрапили в центр міста непоміченими – не знаю. У вікнах поставили кулемети і почали стріляти. У жандармерії знаходилися гарнізон мадяр, 7 німців та 95 заарештованих. Поки партизани стріляли, ми лежали на підлозі. Коли все стихло, партизани забрали звільнених і відійшли до лісу. А ми побігли на окраїну міста до знайомих. У їхньому будинку вже було близько двох десятків наших односельців. Там переховувалися дві ночі.
Хотілося їсти і мама вирішила піти додому, – згадує Діна Степанівна. – А нам наказала не виходити з будинку. Та ми її не послухалися. Нам теж кортіло додому й ми слідом за нею дійшли аж до центру, не зустрівши дорогою жодної душі. Налякані люди сиділи в льохах, схронах, або ж на околиці міста.
Раптом назустріч виїхала машина і її водій крикнув:
– Мерщій тікайте, зараз будуть палити все!
І вже за мить побачили, як палають будинки на краю міста, звідки ми щойно прийшли, як чуються несамовиті крики…
Ми ж дивом залишилися живі.
Побігли до сусідки, яка розповіла, що бачила німців, котрі зганяли людей у ресторан і там їх убивали. Ми спустилися в льох, стали під стіною, його ляда залишалася відкритою. Нас охопив жах, волосся від страху стало дибки, передати цей стан я і досі не можу, – вражає правдою моя оповідачка. – Так пройшов день першого березня, ніч, день другого березня… Холод нас пронизував льодяний, ми задубіли й вирішили якось рятуватися. У повітрі стояв запах горілого, та ввечері ми вирішили повзти туди, де був вогонь.
Сусідка помітила: «Он будинок догорає, а куток його уцілів – сховаємося там». Перебули ще одну ніч. Найбільше боялися, що місто оточене, і нас помітять гітлерівці…
Третього березня побачили знайому на ім’я Горпина, яка звернулася до нас: «Вилазьте, вже не вбивають. Сідайте на воза, поїдемо у село Сахутівку». Жителі Сахутівки прийняли багатьох біженців, терпіли нас, годували, поїли, співчували. Я досі хворію цими спогадами, – завершує Діна Степанівна.
Згодом стало відомо, що п’ятеро корюківців врятувалося під трупами у ресторані, де карателі розстріляли близько 600 мирних жителів. Коли горіла Корюківка, зарево було видно у Щорсі, Сосниці, – за декілька десятків кілометрів.
Дев’ятого березня загін карателів навідався до Корюківки ще раз, щоб знищити тих, хто повернувся з лісу чи з інших схронів. Помста нацистів жителям Корюківки за дії партизан була безпощадною…
Краєзнавець, генерал-майором запасу МНС, керівник Корюківського відділення товариства «Чернігівське земляцтво» у Києві Василь Євдокимович Устименко видав у 2013 році документально-публіцистичне видання «У кожного своя правда. Істина одна. Корюківка: довічний біль». Це історичне дослідження спрямоване на правдиві відповіді на запитання: чому сталася трагедія і чи можливо було упередити таку кількість закатованих. Невеличкий наклад – 500 примірників, але вклад у справу збереження пам’яті про ті події величезний.
…А Діна Степанівна Корнієвська мріяла про те, щоб про Корюківську трагедію хтось із сучасних романістів написав художній твір, зняли правдиве художнє кіно. Аби переклали його багатьма мовами й ожили її колись по-звірячому закатовані односельці – від немовлят і до літніх людей. Аби пам’ять про них жила вічно.
На жаль, Діна Степанівна Корнієвська вже пішла з земного життя. Нехай спочиває з миром, а память про ті страшні часи не загубиться у хаосі сьогодення.
 Події минулого тижня продемонстрували, що президент Володимир Зеленський ініціює відставку уряду Олексія Гончарука. Водночас, у ЗМІ активно поширюється інформація, що новим прем’єр-міністром може стати Сергій Тігіпко.
Але спочатку давайте проаналізуємо можливість реальної відставки. Згідно зі статтею 87 Конституції України, Верховна Рада за пропозицією президента або не менш як однієї третини народних депутатів, може розглянути питання про відповідальність Кабінету міністрів та ухвалити резолюцію недовіри уряду більшістю від конституційного складу парламенту.
Читати Дмитро Снєгирьов: Зеленський домагається відставки усього Кабміну, а не лише Гончарука
 Заворушення у Нових Санжарах провокували через групу у Viber, в яку масово приєднували місцевих жителів, повідомляє Володимир Пиріг https://zaxid.net/news/
До провокування заворушень у Нових Санжарах Полтавської області проти привезення туди евакуйованих з Китаю на карантин українців та іноземців причетний політик, голова Соціалістичної партії України (СПУ), екс-депутат Полтавської міськради Сергій Чередніченко, а також невідомі люди, які створили групу в месенджері Viber, до якої долучали місцевих жителів без їхньої згоди, йдеться в журналістському розслідуванні видання «Тексти».
Як відомо, влада до останнього замовчувала інформацію про те, куди привезуть евакуйованих з Китаю людей. 20 лютого їх привезли у медичний центр Національної гвардії України в Нових Санжарах.
Читати Журналісти встановили хронологію і організаторів заворушень у Нових Санжарах
|
|
Верховна Рада України на позачерговому засіданні 5 березня відправила у відставку генерального прокурора України Руслана Рябошапку. За рішення висловити Рябошапці недовіру проголосували 263 народні депутати.
