Оксамит

Анатолій Криволап: «Абстракція – це музика фарбами»

Анатолій Криволап: «Абстракція – це музика фарбами»

Вступ перший.

Артист, митець не повинен перейматися публікою, тільки творити, відповідно до поривів свого єства. Мистецтво не мусить йти в народ, лише він, народ, має прийти до мистецтва, завдяки підвищенню своєї духовної культури. Не можемо погодитися з Л. Толстим, коли він твердив, що добрий твір мистецтва є зрозумілим широким масам. Дмитро Донцов переконливо писав: «До мистецтва не приходиться чередою, демократично, до нього підходиться поодинці, аристократично…».

Вступ другий.

Великі містики не дивилися на мистецтво як спосіб для власного самовираження чи фотографічного копіювання. Вони шукали в ньому дух, рух енергопотоку… Читати Анатолій Криволап: «Абстракція – це музика фарбами»

Вистояти в шторм: лист новому уряду України від аналітичних центрів

Початок роботи нового уряду співпав з надстрімким зростанням зовнішніх ризиків для України, які жоден уряд не в змозі повною мірою контролювати. Це загроза пандемії коронавірусу та різкі коливання на міжнародних фінансових і товарних ринках, що поставили світ на межу економічної кризи. Небезпечні навіть поодинці, ці глобальні катаклізми не тільки співпали у часі, але зважаючи на війну на Сході, вони є без перебільшення фундаментальним викликом для країни. В цих умовах уряд, Верховна Рада, Офіс Президента, Національний банк мають відкласти будь-які політичні суперечки та зробити своїм спільним пріоритетом забезпечення економічної стійкості України.

Це буде важко, але держава має витримати цю кризу. Інакше шлях до розвитку закриється на десятиліття і відставання від інших країн розшириться.

Читати Вистояти в шторм: лист новому уряду України від аналітичних центрів

Cкільки платили фрилансерам та іншим спеціалістам у 2019 році?

Фриланс поступово набуває все більшої привабливості в очах пошукачів. У теорії така форма зайнятості дозволяє самостійно регулювати навантаження, утримувати баланс між роботою та особистим життям і залишає час на реалізацію власних проєктів. Та й роботодавці, серед яких здебільшого панують досить традиційні погляди на формати співпраці з найманими фахівцями, не проти час від часу звернутися до послуг таких співробітників.

Експерти hh.ua |grc розповідають, які саме завдання компанії були готові делегувати фрилансерам та що пропонують за їхню роботу.

ВАКАНСІЇ ДЛЯ ФРИЛАНСЕРІВ

Аналіз бази вакансій, розміщених на hh.ua | grc протягом 2019 року, показує, що найбільша активність припадає на IT-галузь: причому як у розрізі галузей компаній, які розміщують вакансії, так і в плані того, кого саме шукають роботодавці. Так, протягом 2019 року в 40 % вакансій для фрилансерів йшлося про розробників або тестувальників ПЗ, а 59 % пропозицій про роботу розмістили саме IT-компанії. Певним попитом користуються також спеціалісти профсфери «Маркетинг» (найчастіше – інтернет-маркетологи, копірайтери, SMM), HR-менеджери, дизайнери, менеджери з продажів.

При цьому за пропоновану роботу більше половини роботодавців були готові платити менше 16 500 грн. Звичайно, що у випадку з фрилансерами оплата найчастіше залежить безпосередньо від обсягу виконаної роботи: у копірайтерів – від кількості текстів чи знаків, у HR-менеджерів – від кількості знайдених та найнятих для компанії співробітників тощо.

Самозайняті особи та фрилансери на ринку праці України

А ЩО, КРІМ ГРОШЕЙ?

Роботодавці, які не хочуть сісти на «кадрову дієту», мають турбуватись не тільки про конкурентоспроможність зарплат, котрі вони пропонують своїм працівникам і потенційним співробітникам. Кандидати звертають увагу й на можливості для набуття нових знань і навичок, широкі кар’єрні горизонти, дотримання work&life balance, колектив, особу керівника тощо.

При цьому є певна кореляція між цінністю тих чи інших чинників і формою зайнятості респондентів. Так, фрилансери після достойної оплати праці цінують work&life balance, зручний графік, переживають, чи зможуть «спрацюватись» з керівником та колективом. Особистісне та кар’єрне зростання, можливість набувати нові знання теж перебувають далеко не на останньому місці при виборі роботи.

НЕДОЛІКИ ТА ПІДВОДНІ КАМЕНІ РОБОТИ ФРИЛАНСЕРОМ

Незважаючи на те, що така форма зайнятості, як фриланс, обіцяє лише переваги, на практиці без підводних каменів не обійшлось. До чого мають бути готові пошукачі, які хочуть піти «на вільні хліба»?

1. Необхідність постійної самоорганізації та самоконтролю. Якщо вчасно не виробити власний графік і не дотримуватися його, можна опинитися у владі ліні. Потрібно постійно тримати себе в тонусі, не відволікатися на сторонні справи. Адже далеко не всі друзі й родичі зможуть серйозно сприймати вашу діяльність. Будьте готові до відмови на репліки на кшталт: «А тобі ж не складно зробити те-то, у тебе ж вільний графік?» або «зганяй туди-то, а то я в офісі, мені не можна».

2. Конкуренція. Фрилансери змушені постійно змагатись за потрібні проєкти. Крім величезної психологічної шкоди, ситуація ще більш ускладнюється, коли конкурент перемагає не тому, що вміє робити щось краще, а через більш вигідну пропозицію (наприклад, він запросив менше грошей за роботу). А ще не забувайте про мовний бар’єр. Роботу можуть віддати фахівцю такого ж професійного рівня, але з кращими знаннями необхідної для виконання робіт іноземної мови.

3. Нестабільність заробітку. Може так бути, що замовнику не сподобається робота і він відмовиться від послуги або напише поганий відгук на біржі. А ще бувають дні, коли замовлень — море, а буває і навпаки. Ймовірність періодичного провалу в доходах дуже висока. Досвідчені фрилансери радять відкладати щомісяця як мінімум 10% від заробітку для формування свого роду фінансової «подушки безпеки».

4. Прощавай, пенсіє? Тривалий час трудове законодавство не поширювалось на фрилансерів. Це означає, що писати заяву про прийом на роботу або на відпустку їм не потрібно і притягнути до матеріальної відповідальності їх теж не можна. Але також фрилансеру ніхто не буде оплачувати лікарняні або відпускні. У разі, якщо роботодавець виявиться нечесним, вирішувати всі суперечки доведеться в суді, витратившись на судові витрати і послуги юриста. Хоча законопроект «Про працю» має «узаконити» сучасні форми зайнятості через розширення видів трудових договорів (безстроковий, строковий, короткостроковий, сезонний, з нефіксованим робочим часом, учнівський трудовий договір, трудовий договір з домашнім працівником). Теоретично таке розширення має сприяти поширенню офіційного працевлаштування.

Андрій Садовий про карантин у Львові: «Ми не знаємо, що нас чекає – це може тривати і до осені»

У студії ZAXID.NET LIVE журналіст Олег Онисько спілкувався з мером Львова Андрійом Садовим. Говорили про запровадження карантину в місті, а також про те, як боротися з коронавірусом.
Від 12 березня у Львові запроваджено загальний карантин для запобігання поширенню китайського коронавірусу. Попередньо – на найближчі три тижні. Припинено навчання у всіх навчальних закладах міста, заборонено проведення будь-яких масових заходів за участі понад 200 людей. Читати Андрій Садовий про карантин у Львові: «Ми не знаємо, що нас чекає – це може тривати і до осені»

Карантин через коронавірус Covid-2019 в Україні

Кабінет міністрів України під час засідання 11 березня запровадив по всій Україні карантинні заходи через поширення нового коронавірусу Covid-2019.

Що це означає:

закриття навчальних закладів на три тижні з 12 березня
обмеження масових зібрань понад 200 осіб, у тому числі спортивних, які можуть відбуватися з дозволу міжнародних організацій та без глядачів, і культурних, проте не стосується заходів державної необхідності (приміром, засідань Верховної Ради чи обласних рад)

Читати Карантин через коронавірус Covid-2019 в Україні

Як труїли Україну! І тепер нащадки цих росіян, їхні діти і внуки є жителями України

Роман Яремійчук доктор технічних наук, професор

Вже який рік на сході України точиться війна, яку розпочала Росія, захопивши Крим і почавши справжню воєнну і гібридну агресію проти нашої держави. Мета Москви – повернути територію України до складу нової Російської імперії, або знесилити її різними методами – війною, енергетикою, руйнуванням економіки, експлуатуючи різні проблеми, у тому числі й історичні та мовні.
Днями у мій комп’ютер прорвалася російська пропаганда, де Україну називають зневажливо «Нэзалєжной», де стверджують, що в Україні все погано, що нас чекає розвал на окремі частини, що без Росії Україна просто перестане існувати. Це і є мрією Росії. Бо там «глаголять», що Україна є штучно створеною державою, що української мови, як такої, не існує, що наша мова створена поляками і австріяками, всіляко її паплюжать і насміхаються. Цей російський шовінізм ніколи не мав меж.
Читати Як труїли Україну! І тепер нащадки цих росіян, їхні діти і внуки є жителями України

Модні тренди 2020 року

У 2020 році одяг з попередніх сезонів помітно перекочував, але в дещо інших варіаціях та фасонах. На стрітстайлах fashion-експерти та знаменитості, як і раніше, з’являються у жакетах з широкими плечима, одягають вбрання виключно з екологічних матеріалів, демонструють увесь можливий спектр брючних костюмів та демонструють нові інтерпретації одягу зі шкіри.

Минулого року на усіх світових Тижнях моди, дизайнери запропонували чимало свіжих та цікавих ідей. Завдяки невпинній індустрії моди, провідні фахівці показують свої колекції за декілька місяців до того, як вони потраплять в магазини, тож ми вже знаємо, які тенденції переважатимуть цього року.

Коли горіла Корюківка…

Слідами однієї публікації

Тамара Маркелова

До редакції журналу «Оксамит» надійшов лист. Великоформатний конверт мав значний вміст: газетні публікації, буклет та декілька аркушів написаного гарним розбірливим почерком тексту. Це був відгук на статтю «Наймасштабніша трагедія другої світової війни», що вийшла друком у березневому номері, – про події 1-2 березня 1943 року. Тоді місто Корюківка Чернігівської області було спалено до тла, а близько 7-ми тисяч жителів розстріляно й спалено заживо у будівлях, куди їх загнали фашисти.

Ця публікація відразу привернула увагу читачів, викликала резонанс серед літераторів і журналістів. Як написав Станіслав Бондаренко у статті «Оксамит – виклик буденності» (газета «Літературна Україна», № 5, червень 2014 р.), «навіть для тих, хто багато читає й цікавиться історією, журнал відкриває чимало нового…». І наводить приклад Корюківської трагедії.

Авторкою цього листа була Діна Степанівна Корнієвська, жителька Корюківки, свідок отих трагічних подій, про які йшлося у публікації.

Діна Степанівна, зокрема, написала:

«Вельми вдячні Вам за пам’ять про Корюківську трагедію. Ця тема нам, свідкам трагедії 1943 року, болюча й досі. І нас, до слова, залишилося вже небагато…

На жаль, командир партизанського з’єднання О.Ф. Федоров жодним словом не обмовився про жертв Корюківської трагедії у своїх трьох (!) випусках книги «Підпільний обком діє», не зміг своєчасно посприяти будівництву Меморіалу всім спаленим селам України, який планували звести у Корюківці на початку 1980-х років. Навіть було затверджено його проект, але через Чорнобиль так нічого й не відбулося…

А Корюківка підіймалася з попелу важко і довго…»

НЕПРОСТА ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СВІТЛИНИ

…Одного серпневого сонячного дня я стояла на порозі Корюківського історичного музею. Назустріч вийшла струнка, чепурна жінка. Вмить зауважила її теплий і водночас мудрий погляд. Це була Діна Степанівна Корнієвська, зовсім не схожа на 86-літню бабусю, хіба що ціпок у руці вказував на недугу. Ми обнялися, мов давні знайомі. Затим охоче слухали екскурсію, яку проводили для нас директор музею Людмила Бабич та наукові співробітники.

Вдивлялася у фотографії, розглядала вітрини та експонати. Думала, як же далеко ми зайшли за роки радянської системи та мнимої незалежності у знищенні національної пам’яті. Зусиллями цих людей, їхній відданості справі, ревному служінню рідному місту та його громаді збереглися всі ці спогади, проведено колосальну науково-пошукову роботу. І, що найбільше дивує, тільки протягом останніх років злочин нацистів, який вони вчинили проти людяності, набув розголосу.

В Україні й досі мало знають про те, що сталося на початку весни 1943 року на Чернігівщині, надто довго замовчували цю трагедію. З цього приводу Діна Степанівна розповіла історію, що сталася з її чоловіком Олександром Корнієвським.

– Як почалася війна, Олександр уже був помічником командира взводу управління 3-го дивізіону 49-го червоноармійського полку 19-ї армії. До цього півроку навчався за спеціальністю «Аерофотозйомка-розвідка». У вересні під час бою під Ярцево Олександра було поранено. Але підлікувався у медсанбаті і знову в бій. А матері в Корюківку вже прийшла похоронка…

У жовтні 1941 року на Смоленщині німці оточили 19-армію та взяли в полон десятки тисяч червоноармійців. Серед них був і Олександр.

– Жахливі випробування випали на долю мого майбутнього чоловіка, – продовжує розповідь моя візаві. – Холод, голод, людські смерті… Майже вся війна – в полоні, потім визволення, фільтрація, робота перекладачем при військовій адміністрації у Німеччині, демобілізація…

Навесні 1947 року Олександр Корнієвський повернувся до рідної Корюківки, де на місці тихого поліського містечка побачив згарище, що встигло зарости дикими чагарниками. Куди йти? Матір та бабусю вбили, сестра загинула у блокадному Ленінграді, батька, відомого кобзаря і майстра музичних інструментів Олексадра Самійловича Корнієвського, ще у 1937-му заарештовано «за націоналістичні пісні».

Олександра ноги самі понесли на рідний куток – вулицю Пролетарську. Замість хати – згарище. Поруч – суцільна руїна. Тільки якась хатинка, зліплена нашвидкуруч.

Постукав.

– Хто там? – озвався жіночий голос.

– Шура Корнієвський!

– Живий!?

Сусіди впізнали, відчинили, обняли…

Поселився у їхньому погребі. І взявся фотографувати своє спалене місто: кожен куточок, могили, згарища, руїни. А ще – дивом уцілілих людей біля втрачених домівок, їхні тимчасові житла-курені. Але невдовзі його викликали до НКВС.

– На кого працюєте? – запитував раз по раз енкаведист.

– Ні на кого! – відповідав Корнієвський. – Фотографую для історії. Колись Корюківка відбудується і людям буде цікаво дізнатися, що залишили фашисти після себе на нашій землі…

– Жодних фотографій! Це може погано для вас закінчитися…

Після знищення негативів хтозна-як на одній із плівок зберігся один-єдиний «пейзаж» згарища.

– Через деякий час Олександр зробив світлину, – завершувала дивовижну історію Діна Степанівна. – Згодом цей історичний фотознімок потрапив до музею і його побачив світ. Але імені автора ніхто вже не згадував…

Тепер Діна Степанівна хоче віддати належну шану вже покійному чоловікові, намагається повідати всій Україні, що саме її чоловік зробив і оприлюднив свого часу такий важливий історичний знімок, що мав він енциклопедичні знання, був талановитим гравером, художником, фотографом, столяром, а головне – високоморальним порядним громадянином своєї країни.

ТЕ ЗАРЕВО ПОЖАРИЩА ВИДНІЛОСЯ ЗА ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ КІЛОМЕТРІВ

Полишаємо музей і повним складом нашої невеличкої делегації їдемо на місце, де мав би бути Меморіал жертвам трагедії та усім спаленим селам України. Йдемо дерев’яним місточком до урочища Гай. У 2013 році тут відбулася церемонія перепоховання 16 трун з останками 230 жертв трагедії. Науковий співробітник музею Оксана Толмачова ділиться спогадами про роботу в експедиції, яка працювала протягом двох тижнів над перепохованням останків закатованих жителів Корюківки. На думку приходять слова, які прочитала в аналітичному звіті щодо результатів цих страшних пошуків: «Серед загиблих переважають останки жінок та дітей. Чоловіки представлені переважно людьми похилого віку…»

Символом злочинів нацистської Німеччини на окупованій території СРСР радянська пропаганда обрала білоруську Хатинь, а трагічні події української Корюківки в березні 1943 року не мали права на розголос. А Україна втратила 1377 сіл, спалених разом із жителями. Досі ця незагоєна рана вимагає неупередженої оцінки та увічнення пам’яті невинно убієнних. Зауважу, що у доповідях партизанів до Москви ніде не згадувалося про знищення жителів та спалення Корюківки 1-2 березня та каральну «зачистку» 9 березня 1943 року.

…Стоїмо у центрі міста. Діна Степанівна показує, де саме була аптека, в одній із кімнат якої вони мешкали з мамою, вона працювала провізором, та молодшою сестрою. Поряд – будинок жандармерії, церква, ресторан…

Пізно ввечері у затишній оселі Діни Степанівни ми продовжуємо нашу розмову. Слухаю і переживаю події того далекого минулого разом із оповідачкою.

– 27 лютого 1943 року вночі ми почули стук у вікно. Це були партизани. Як вони потрапили в центр міста непоміченими – не знаю. У вікнах поставили кулемети і почали стріляти. У жандармерії знаходилися гарнізон мадяр, 7 німців та 95 заарештованих. Поки партизани стріляли, ми лежали на підлозі. Коли все стихло, партизани забрали звільнених і відійшли до лісу. А ми побігли на окраїну міста до знайомих. У їхньому будинку вже було близько двох десятків наших односельців. Там переховувалися дві ночі.

Хотілося їсти і мама вирішила піти додому, – згадує Діна Степанівна. – А нам наказала не виходити з будинку. Та ми її не послухалися. Нам теж кортіло додому й ми слідом за нею дійшли аж до центру, не зустрівши дорогою жодної душі. Налякані люди сиділи в льохах, схронах, або ж на околиці міста.

Раптом назустріч виїхала машина і її водій крикнув:

– Мерщій тікайте, зараз будуть палити все!

І вже за мить побачили, як палають будинки на краю міста, звідки ми щойно прийшли, як чуються несамовиті крики…

Ми ж дивом залишилися живі.

Побігли до сусідки, яка розповіла, що бачила німців, котрі зганяли людей у ресторан і там їх убивали. Ми спустилися в льох, стали під стіною, його ляда залишалася відкритою. Нас охопив жах, волосся від страху стало дибки, передати цей стан я і досі не можу, – вражає правдою моя оповідачка. – Так пройшов день першого березня, ніч, день другого березня… Холод нас пронизував льодяний, ми задубіли й вирішили якось рятуватися. У повітрі стояв запах горілого, та ввечері ми вирішили повзти туди, де був вогонь.

Сусідка помітила: «Он будинок догорає, а куток його уцілів – сховаємося там». Перебули ще одну ніч. Найбільше боялися, що місто оточене, і нас помітять гітлерівці…

Третього березня побачили знайому на ім’я Горпина, яка звернулася до нас: «Вилазьте, вже не вбивають. Сідайте на воза, поїдемо у село Сахутівку». Жителі Сахутівки прийняли багатьох біженців, терпіли нас, годували, поїли, співчували. Я досі хворію цими спогадами, – завершує Діна Степанівна.

Згодом стало відомо, що п’ятеро корюківців врятувалося під трупами у ресторані, де карателі розстріляли близько 600 мирних жителів. Коли горіла Корюківка, зарево було видно у Щорсі, Сосниці, – за декілька десятків кілометрів.

Дев’ятого березня загін карателів навідався до Корюківки ще раз, щоб знищити тих, хто повернувся з лісу чи з інших схронів. Помста нацистів жителям Корюківки за дії партизан була безпощадною…

Краєзнавець, генерал-майором запасу МНС, керівник Корюківського відділення товариства «Чернігівське земляцтво» у Києві Василь Євдокимович Устименко видав у 2013 році документально-публіцистичне видання «У кожного своя правда. Істина одна. Корюківка: довічний біль». Це історичне дослідження спрямоване на правдиві відповіді на запитання: чому сталася трагедія і чи можливо було упередити таку кількість закатованих. Невеличкий наклад – 500 примірників, але вклад у справу збереження пам’яті про ті події величезний.

…А Діна Степанівна Корнієвська мріє про те, щоб про Корюківську трагедію хтось із сучасних романістів написав художній твір. Аби переклали його багатьма мовами й ожили її колись по-звірячому закатовані односельці – від немовлят і до літніх людей. Аби пам’ять про них жила вічно.

Чи справді 8 березня — жіноче свято?

Відтоді ця кривава подія стала національним святом юдейського народу і відзначається щорічно 8 березня як свято Пурім або день Гамана.

Комуністка, німецька юдейка Клара Цеткін 1910 р. на конференції жінок-соціалісток у Копенгагені (Данія) запропонувала відзначати 8 березня як день жінки, її підтримала німецько-польська юдейка комуністка Роза Люксембург. Конференція проголосила 8 березня міжнародним жіночим днем. Але це свято не прижилося в світі. Його святкували, крім Ізраїлю, тільки в Московській імперії.

Для сучасного суспільства свято 8 березня , являється приводом приділити жінкам увагу ,для більш-деградованої його частини це — просто привід набухатись, навіть не замислюючись ,що святкують жидівське свято .

Цивілізований світ на знак поваги й любові до жінок щороку у другу неділю травня відзначає День Матері — в час розквіту весни й наближення сонячного літа.

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯПЕДАГОГІЧНОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ ЩОДО ПРОЄКТУ ДЕРЖАВНОГО СТАНДАРТУ БАЗОВОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ (2020)

«Оксамит» пропонує читачам точку зору щодо питання реформування освіти в Україні у зв’язку з прийняттям рамкового Закону України «Про освіту», яку висловлює у шостому відкритому зверненні педагогічної громадськості щодо проекту Державного стандарту базової середньої освіти (2020) відповідальна особа від широкої громадськості – Ольга Олександрівна Гузь, учитель-методист зарубіжної літератури, учитель вищої категорії НВК № 26 Кропивницького, відмінник освіти України, лауреат Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2004» в номінації «Зарубіжна література». Ольга Олександрівна Гузь закликає колег, батьків і небайдужих українців до обговорення цього важливого питання. Читати ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯПЕДАГОГІЧНОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ ЩОДО ПРОЄКТУ ДЕРЖАВНОГО СТАНДАРТУ БАЗОВОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ (2020)