Оксамит

Сьогодні виповнюється 140 років від дня народження українського державного, громадського і церковного діяча, мовознавця, лексикографа, історика і педагога Івана Огієнка. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань. Він чесно і сповна служив українській справі, все життя не полишаючи подвижницької діяльності на ниві відродження нації.

З нагоди ювілею видатного українця нагадаємо про його інтелектуальне протистояння москвинам, щиру віру в значущість української мови, культури,автокефальної церкви, правдивої історичної пам’яті задля збереження й зміцнення ідеї української державності, а також про його внесок у військову справу Української Народної Республіки.

Випускник військово-фельдшерської школи

Найперше варто зауважити, що майбутній державний діяч навчався у Київській військово-фельдшерскій школі, де редагував рукописний місячник «Моя библиотека». Після закінчення у 1900 році повного фельдшерського курсу за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі, у відділенні з психічнохворими. Згодом, закінчивши Київський університет, став шанованим науковцем і освітянином.

Міністр народної освіти

З весни 1917 року, коли було створено Центральну Раду, Іван Огієнко з головою поринув у вир державотворення. Як член ради новоствореного Міністерства освіти УНР виступив із ініціативою про заснування Українського народного університету в Києві.

А 5 січня 1919 року, після приходу до влади Директорії, Огієнка призначено міністром народної освіти УНР, яке він очолював до 9 квітня того ж року. 17 січня, як міністр освіти, ухвалив нові правила українського правопису для шкільного вжитку в усій Україні. 30 січня видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова (окрім шкіл національних меншин). 7 та 8 лютого у Вінниці видав накази, за якими у школах, що підлягали міністерству, всі дипломи, свідоцтва та атестати мали видаватися виключно українською мовою, всі написи на бланках, штемпелях і печатках також мали бути українськими.

Огієнко і День Соборності

Дослідник і популяризатор спадщини Івана Огієнка, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик доводить, що саме І. Огієнко вніс подання на затвердження Радою міністрів УНР та Директорією УНР закону про запровадження 22 січня державного свята в Україні «на вічні часи».

Ось, що згадував сам Огієнко про перший День Соборності у Києві: «Отож, Софійський майдан 22 січня 1919 року, середа. О 12-й годині все почнеться. Вся Софійська площа усипана людьми, війська – без кінця. Кожна церква йде процесією на площу… Усе йде. Увесь Київ тоне у дзвонах. А день такий сонячний, а трошки сніжок випав, все блищить, все таке гарне… До комісії, яка мала прикрашати площу, я призначив артиста Миколу Садовського. Хто проїде на баскому коні? Садовський убрався в одежу гетьмана і їде на історичне свято. Молебень на площі – шість єпископів на чолі з архієпископом. Урочиста служба. Безконечні хори співають. Директорія спереду. Ось – читання Універсалу. Читає Федір Швець. Перечитали і постанову Галицької Національної Ради, що вона поєднується з Українською Народною Республікою. А дзвони дзвонять, а духовенство співає, а війська – куди око тільки бачить. Учнів – безконечне число. Цей день оголосив я вільним від занять. Три дні дзвонила вся Україна…».

Головноуповноважений УНР на Поділлі і всій вільній Україні

У вересні 1919 року, коли уряд УНР покинув Кам’янець-Подільський, Іван Огієнко залишився Головноуповноваженим УНР на всій вільній Україні. Згідно з Правилами організації управління Головноуповноваженого уряду УНР на тимчасово окупованій польським військом території України, він організував українське військо, шкільництво, пресу, церкву та багато інших інституцій.

Центральний державний архів вищих органів влади України зберіг чудову добірку постанов, наказів, розпоряджень Головноуповноваженого уряду УНР на Поділлі, комісара міста Кам’янця-Подільського про обстеження навчальних закладів, асигнування кредитів видавництвам, а також протоколів засідань Комітету при Головноуповноваженому уряду УНР на Поділлі.

Багато разів Головноуповноваженому за його самовіддану працю загрожували смертю поляки й більшовики. Проте тільки поразка Національно-визвольних змагань українського народу у 1920 році призвела до еміграції Огієнка.

Прохання про Томос українській церкві

Уже в польському Тарнові на початку 1921 року Огієнко склав і віддрукував накладом 300 примірників двома мовами – українською і французькою – листівки із заголовком «До Його Святості, Найсвятішого Патріарха Царгородського, Архієпископа Нового Риму» із проханням надати автокефалію українській православній церкві. За рішенням Міністерства сповідань, листівки були розіслані по всіх краях, де перебувало українське населення для збору підписів на підтримку прохання до патріарха Царгородського. Процес збору підписів під такими листівками тривав досить активно. Різноманітні українські організації, політичні партії, державні, культурні, громадські, церковні установи, окремі парафії, школи, просвіти, військові частини, окремі громадяни сотнями й тисячами ставили свої підписи й надсилали ці листівки або до Царгорода, або до Міністерства сповідань. Разом із цими листівками до Стамбула було надіслано 20 квітня 1921 року і листа до вселенського Патріарха за підписом міністра Огієнка. Проте неспокійна ситуація у Константинополі (у 1920-х роках змінилося сім патріархів) не дозволила тоді довершити цю справу.

Протистояння московській загрозі

Потужний внесок Івана Огієнка чи не в усі галузі освітнього, культурного, духовного життя українства важко переоцінити. Але надзвичайно важливо, що він бачив не тільки джерела зміцнення національного духу, але й споконвічну для нього загрозу. Нею була Московія, незалежно від того, як вона в різний час називалася.

Чого варті фундаментальні праці вченого: «Українсько-російський словник початку ХVІІ віку: із історії культурних впливів України на Московію», «Як Москва взяла під свою владу вільну церкву українську», «Рятування України: На тяжкій службі своєму народові». Огієнко є автором біографічних творів про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка, Анну Всеволодівну, Іова Почаївського, Паїсія Величковського, Данила Туптала (Димитрія Ростовського), Арсенія Мацієвича, Костянтина Острозького та багатьох інших діячів.

Загальний реєстр його публікацій, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції (1997 p., Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів імені Б. Грінченка), налічує 1848 назв.

А головне, що спадщина Івана Огієнка була незаангажованим переосмисленням всього тисячолітнього буття українського народу та проєктувала майбутні державницькі устремління. Саме тому такі особистості, як Огієнко, становили для московитів найбільшу небезпеку, оскільки всякчас нагадували про культурні, духовні й державницькі підвалини українців.