Оксамит

Українська народна мудрість словами невмирущої думи запевняє: «Все згине, тільки правда зостанеться». Глянути б в очі істини та поставити б на місце деяких наших західних сусідів. У декотрих із них наче вже не те що умовний, а безумовний рефлекс — позирати сизим оком за межі своїх володінь. Та все у східний бік. На відміну від північних загарбників, які розв’язали криваву, терористичну війну проти предковічної України.

Візантійсько-готський історик Йордан у доведеній до 551 р. праці «Про походження і діяння гетів» свідчить: «Біля лівої сторони їх (Карпатських гір), яка схиляється до півночі, починаючи від місця народження ріки Вістули (Вісли) на безмежних просторах проживає багатолюдне плем’я венетів (Venethae). Хоча їхні найменування тепер змінюються в залежності від різних родів і місць пробування, переважно вони все ж називаються Sclaveni та Antes. Sclaveni живуть від міста Новиєтуна (на Дунаї) і озера, яке називається Марсіанським впритул до Данастра (латинська назва Дністра) і на півночі до Вістули; болота і ліси замінюють їм міста. Анти ж – найсильніші з обох племен – поширюються від Данастра до Данапра (Дніпра), там, де Понтійське море утворює вигин».

М. Грушевський визнає антів предками українського народу. Тож і судімо, з якого давнього давня та де саме вони розселялися. Не менш шанований у Польщі — Мацей або, по-українському, Матвій Стрийковський. Головна праця його життя з назвою, коли відтворити її буквально,– «Кроніка Польська, Жмудська, Литовська і всієї Русі». Переклад українською мовою фоліанта на 114 аркушів видано 2011 р. у Львові. Твір унікальний за фактажем. Ось що мовиться про тих, від імені яких виголошує заяви Орбан:

«…Угри, названі так від ріки Угри, або Югри, що є в Московській державі. І переправившись через ріку Волгу, вони розгромили готів… Потім прибули до Панонії /римської провінції – В. П./… і, вдруге вигнавши готів з Панонії та кілька разів розгромивши дощенту римські й німецькі війська силою захопили та заселили всю Панонію, яку від своєї батьківщини Югарії, з якої вийшли, або ріки Угри й від свого імени назвали Югарійським й Угорським краєм. І сьогодні Москва і русичі звуть їх уграми, поляки – венграми, латиняни – гунгарами, а турки ж іменують їх мадзерами…»

За дослідженнями сучасних істориків, чисельне об’єднання кочовиків утворилося в II – IV віках н. е. у Приураллі з тюркомовних хунну й місцевих угрів і сарматів. Масовий рух цього збору на Захід з 70-х років IV ст. спричинив так зване Велике переселення народів.

Славнозвісний римський історик Тацит на початку нової ери в нарисі «Германія» наголошує на тому, що венеди та за характерами, і за звичаями, і за поведінкою відрізняються від прийшлих з півночі готів і сарматів із тієї далини, де сходить сонце. Та ще й співчуває венедам: «Внаслідок мішанини шлюбів їхня зовнішність трохи псується схожістю із сарматами».

Не обминув вікопомного здвигу – так званого переселення народів і Мацей Стрийковський: «Року Божого 401 повстав Аттіла, званий Бичем Божим… У той час везли з Британії королівну, на ім’я Орсула віддавати заміж за сина англійського короля. При цій королівні було 11 тисяч дівчат. Аттіла вбив королівну і всіх тих 11 тисяч дівчат при ній… /Вочевидь, то було найчисленніше в історії людства зґвалтування невинних жертв – В. П./ Потім обійшов Французький та Італійський край і пішов морем до Хорватського краю. Там він вийшов з моря і силою взяв Хорватський край… збудував замок Будзин, і назвався угорським королем… А коли будував Будзин та обводив мур навколо міста, вбив свого третього брата Бледу, а сам королював у всьому Угорському краю та підкорив під свою владу багато держав, загарбавши їх, і як спочатку переслідував християнство, так і осівши в тій державі, в жодній зі справ не змінив свого наміру, а став ще більшим переслідувачем християн…»

Не уявити, перед якою страшною загрозою опинялася Європа – бути ввергнутою в безпросвітну дикість і звіряче варварство. Певно, щоб дохідливіше повідати про ординські жахіття, М. Стрийковський увів у прозовий текст поетичні відображення того, що витворяв Аттіла:

Повернувсь до угрів та вбив Буда, свого брата,

Що Сікамбрію посмів власністю назвати /спробував правити осібно – В. П./.

Будзином її досі іменують,

Де, /ох, угри!/ ось тепер турки владарюють.

Потім до Італії міць мечів направив,

Стирію, Каринтію, Істрію скривавив,

У Далмації міста розорив, твердині,

Жертв і шкоди не злічить – ні тоді, ні нині.

Як до Аквілеї вже його рушили обози,

Полководець римський перестрів з військом на дорозі.

Та Аттилова орда смілих постинала.

Тричі й кесаря громив Валентиніана.

Тож венети, рід котрих від троянців, з Трої,

До Адріатичного подалися моря.

Там Венецію на островах славну збудували,

Інші також, де могли, там і рятувались.

В Аквілею, щоб узять, двинув силу незліченну,

Розоряв довкруг, палив волості дощенту.

Довго місто облягав, добував твердиню,

Штурмував, вигадував хитрощі предивні.

Виявивсь міцним горіх, був би відступився,

Аж лелека, як віщун, в небі появився.

Голих діточок своїх він виносив з міста,

Бо ж кінець передчував: що ні пить, ні їсти.

Вмить Аттіла зміркував, лави підкріпивши

Та круг мурів вогнища з сідел розпаливши,

Безперервно нападав, кидав свіжі сили.

Тридцять тисяч та ще сім, місто взявши, вбили…

Все в Італії здобув завойовник грізний,

Там «O, Dio!» /О, Боже! – В. П./ лементують слізно…

Вже й на Рим був посягнув, та Лев, світлий папа,

Злий той умисел одвів, зупинив той напад.

Хоч Аттіла й завернув, та вбивав і нищив,

Все ховалось перед ним, як підходив ближче…

Це мій переклад поетичної частини фундаментальної праці М. Стрийковського, на що й указано на титульній сторінці видання. Так звана еліта в Україні до надзвичайно важливого й доленосного для утвердження повнокровної незалежної держави нерідко сліпа й глуха.

У назві нинішньої угорської столиці Будапешт – спомин про замордованого Аттілою ще одного рідного брата на ім’я Буда. Замордувати та опанувати всю Європу гунам не вдалося. 451 р. об’єднані сили різних європейських народів на Каталаунських полях у Франції, там, де річка Марна, дали по зубах загарбникам. Після наглої смерті Аттіли 453 р. великий союз кочових племен розпався. Нещадна міжусобна боротьба за вищість між спадкоємцями «руйнівника Європи» призвела до загальної згуби. Зачепилися приблуди лише там, де нині Угорщина. Решту чужорідних поглинули, асимілювали європейські народи. Пришельці з Приуралля, коли вдатися до літописного вислову, «згинули, як обри», себто авари.

Європа натерпілася від орд Аттіли в давнину, а предковічна українська земля – від загребущих нащадків за пізніших часів. У березні 1939 р. угорські агресори жорстоко задушили проголошену президентом Августином Волошиним Карпатську Україну. Нелюди полювали на юнаків і молодших чоловіків, здатних тримати зброю, катували, по-звірячому розправлялися. Шістсот схоплених передали на Ворітському /Варецькому/ перевалі полякам, а ті одразу ж, вдосвіта, розстріляли захисників одвічної материзни, оборонців своєї справіку рідної Матері-Землі.

Знову ж таки в березні, та вже 1943 р., угорські жандарми знищили дощенту Корюківку на Чернігівщині. Стерли з лиця землі союзники Гітлера 1390 будівель. Розстріляли, спалили, знищили понад 7 тисяч місцевих жителів. Це жахіття увійшло в історію як найбільш масова розправа над мирним населенням під час Другої світової війни. Найбільш масове побоїще й найбільш замовчувана трагедія в новітній історії Європи. Це при тому, що за кількістю жертв Корюківка в 45 разів перевищує білоруську Хатинь, в 41 – чеську Лідіце, в 12 – французький Орадур…

В Хатині, Лідіце, Орадурі здіймаються видимі на весь світ меморіали з переліками усіх прізвищ убієнних. А в Корюківці громадські активісти досі докладають зусиль, щоб гідно увічнити пам’ять про розстріляних, спалених, замучених, замордованих.

І ось у наш час та ж Європа наражається на синдром Аттіли. Знаходяться ті, що не гребують успадковувати «подвиги» «руйнівника Європи». В угорському парламенті усе, що впадає в очі, звеличує колишню зажерливість приблуд з бездонного черева Азії. Кочова напасть досі позирає вовком, щоб урвати щось не лише від правічної української землі, а й від одвічних володінь Словаччини, Румунії. А чом би не зазіхати заздрісно ще й на терени Італії, Франції, найбільші міста яких розоряла в середині п’ятого століття хижа кіннота під орудою Аттіли. Во славу йому благословляються нині маніакальні наміри перекроювати усталені, утверджені, узаконені міжнародними угодами кордони. Якби об’єднані війська європейських країн не дали належної відсічі на Каталаунських полях, там, де протікає річка Марна, то не знати, в якому б чаду задихалися дотепер не тільки Італія, Франція, Хорватія, а й уся Західна Європа. Тож так само, як і в 451 р., необхідно протистояти посяганням зажерливих диктувати країнам Європейського Союзу, щоб удовольнили забаганки на вигоду зажерливого. А такі плодяться, піднімають голови й у ХХІ ст.

1850-го року Т. Шевченко в Орській кріпості «карався, мучився», але не каявсь. У вірші «Полякам» закликав забути колишні кровопролитні протистояння: «… ляше, друже, брате!.. Подай же руку козакові І серце чистеє подай!» Яка ж нечиста сила потьмарює розум тих, що простягають до України руки не від чистого серця, а зі зловорожими намірами? Мимоволі згадується раз по раз повторюване київськими літописцями: «Недовідомі путі Господні». Воскресає з Біблії і заповідь Ісуса Христа: «вони сліпі, вожді сліпих, а коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму».

Вадим Пепа, письменник