Чи знімати мораторій на продаж української землі? Це питання в черговий раз розкололо суспільство на тих, хто «за» і тих, хто «проти». Ще за президенства Порошенка більшість українців під час опитувань, як і сьогодні, висловлювались проти продажу землі.
Український письменник Василь Базів 24 квітня 2017 року, опублікував лист під назвою: «Скарб нації. Відкритий лист Петру Порошенку».
Письменник на своїй ФБ-сторінці написав, звертаючись до ФБ-спільноти: «Прошу про таке перший раз – не полінуйтеся прочитати. Часом дуже мало треба для того, щоб будучи опослідженими і найбіднішими на планеті, завтра стати другою Саудівсько Аравією. Дуже мало треба, щоб вкінці тунелю побачити не світло, а феноменальний шанс для просто космічного злету у коло найбагатших держав на планеті. Треба дуже мало – лише УСВІДОМИТИ, хто ми, що ми маємо, що ми можемо, що нам робити. А чи прочитає Порошенко? Сумніваюсь. Але нам своє робити».
Пройшло понад два роки з моменту публікації, і ми знову повертаємося то цієї надважливої теми.
А чи читав цей лист шановного Василя Базіва – президента Українського центру глобальних та національних стратегій, Надзвичайного і Повноважного посла України, письменника Президент України Зеленський? Ми також сумніваємося. Тому повертаємося до публікації відкритого листа, листа-дослідження понад дворічної давнини і пропонуємо увазі наших читачів.
“ Українська земля у горнилі грядущих викликів глобального виживання людства.
Земля українська дана Богом Українській Нації не на те, щоб ми собі взаємно із-за цієї землі голови розвалювали, нею спекулювали, або щоб на ній усякі “міжнародні банки” чи інші посідачі міжнародних валют могли буряковими ґешефтами займатись. Дана ж вона на те, щоб ми на цій землі могли найкраще і найрозумніше – по Божому – своє життя владнати”.
Вячеслав Липинський “Листи до братів-хліборобів”. 1926 рік.
Всенародний Референдум за право власності на українську землю, який тепер розгортається у державі, має не меншу значимість для існування українців на планеті, ніж референдум за право на державну незалежність 1 грудня 1991 року.
Різниця рівновеликих подій лише у тому, що 26 років тому супроти українців стояла колоніальна московська влада, а тепер народові належить стати на прю із власною компрадорською владою, яку очолюєте ви, пане Порошенко.
Мені не раз доводилося формулювати аналітичні стратогеми для найвищих посадовців України, родовою хворобою яких є хронічна немічність в усвідомленні того, куди вони потрапили і що вони мають робити. Провінційне хуторянство, з дозволу сказати, проводу демонструє виключну нездатність формулювати національні стратегії у контексті стратегій глобальних. Тому Україна, як вершник без голови, блукає манівцями історичних пустель впродовж десятиліть малодержавності.
Серед цих замовників на інтелектуальне забезпечення не раз були й ви, бо мені доводилося на ваше прохання, в тому числі, писати для вас промову, виголошену вами у день вашої інаугурації. На жаль, незважаючи на фальшиві прояви імпозантності, ця катастрофічно згубна вада “після нас хоч потоп” провадить також і вами на найвищому державному посту.
Зберігаючи прихильну до вас настанову, як до свого давнього знайомого, буду виходити із припущення, що у зв’язку із цілковитим інтелектуальним кадровим безриб’ям навколо вас, ви, очевидно, не сповна усвідомлюєте усю повноту катастрофізму, на яку штовхають вас засліплені гонитвою за зиском домочадці чи далекоглядні чужоземці. Тому стратегічні виклади, які я хочу публічно оприлюднити, переслідують мету допомогти вам зупинитися на краю прірви, у яку ви, із притаманною вам наполегливістю, наміряєтесь вскочити, тягнучи за собою Україну.
Кожен правитель, посаджений народом на посаду головного, хоч і тимчасового, чиновника, мав би розпочати із усвідомлення того, якою державою і у який час йому належить управляти.
У цьому сенсі ваша особиста доля мала би викликати лише співчуття та прагнення підкласти вам плече. Бо у час феєричного та вкрай неочікуваного, перш за все, для вас самого, вашого приходу до влади Україна проходить чи не найтяжчу полосу свого багатовікового сходження на Голгофу національного Воскресіння. У такі моменти істини належить приймати рішення, доленосна значимість яких пролягає на віки.
Окупована ордою, стікаюча кров»ю найкращих зі своїх синів, поставлена на грань соціального апартеїду Україна, яко Відкупитель чужих гріхів, вкотре впала під Хрестом і надлюдськими зусиллями знову зводиться на ноги під непосильним тягарем.
Такою є нині держава, яка потрапила під вашу оруду. І що ви збираєтесь з нею зробити?
У країні, яка перебуває у стані найбільшої після другої світової війни у Європі, її правитель вважає – у цих смертельних лабетах проходження між смертоносною Сциллою московської орди і хабарною Харибдою несусвітнього казнокрадства – головним для себе позбавити цю країну її єдиного і найдорогоціннішого національного скарбу. То Симон із Киренеї допомагав Ісус піднятися після падіння, а рятівники підупалої під хрестом України схилися над нею, щоб витрусити її кишені.
А у вивернутих безліч разів і грабіжниками розмаїтих ґатунків кишенях українців уже нічого нема, окрім батьківського скарбу, збереженого для них пращурами щонайменше із часів Аскольда і Мономаха. Скарб цей, якому нема ціни на планетарному торжищі національних багатств, – Земля.
Не буду вдаватися, пане Порошенко, до духовних скрижалей українців, які, так виглядає, не проймають ваше прагматичне єство. Не буду повторювати мантри автохтонів про село, як колиску нації, про хліборобське покликання осілих з часів трипілля тубільців на берегах Дніпра, про хліб наш насущний на найцінніших у світі чорноземах, які витворили нашу дивовижну земле центричну ідентичність і які водночас у ненаситних зазіханням завше накликали на нас ворогів.
Чому із таким несамовитим пресингом українська Земля стала предметом нашого торгу із сильними світу цього? Чому саме у мить нашого хвилевого ослаблення у нас так філігранно наполегливого виманюють те єдине, чим ми володіли віками і без чого нас би не було?
Я вам казав при останній зустрічі із вами у президентському офісі, що ви потрапили у найголовніший кабінет на планеті, що викликало у вас роздратований подив. Але події, які вершаться з нами і навколо нас лише підтверджують цю реалію глобального розвою.
Давайте, пане Порошенко, оглянемося довкола і, як казав Тарас Григорович, голову схопивши у руки, спробуємо збагнути, що відбувається у світі, який вивів нас в епіцентр своїх потрясінь.
Коли у ролі правителя у Києві перебував Ярослав Мудрий, нас, землян, на планеті було десь зо 300 мільйонів. Коли ж народився Тарас Шевченко, на початку 19 століття людство переступило свій перший мільярд після 200 тисяч літ створення Всевишнім нас, гомо сапієнс.
А далі – пішло-поїхало по вертикальній прогресії! По експоненті! Коли ми народилися з вами всередині минулого століття, того людства налічувалося уже 3,5 мільярда. І протягом кількох десятиліть життя нашого покоління – людство подвоїлось! Сім мільярдів.
І що з ним робити? Із цією фантастично нечуваною за своєю кількістю популяцією богоподібних створінь?
Першим ділом, над чим чухають стурбовані шиї сильні світу цього, – як прогодувати. Один із моїх улюблених сучасних мислителів, бізнесмен-фундатор Оксфордського університету Джеймс Мартін так і пише: «Відомі голодомори у минулому будуть виглядати мініатюрно маленькими в порівнянні із ймовірними голодоморами у майбутньому».
Ви не читали, пане Порошенко, його фантастичну книгу «Значення 21 століття», яка лежить на столі у кожного глави держави G-7? Вона перегукується із моєю дилогією «Сага про космологічну долю людства», яку я вам подарував при останній зустрічі.
Виходимо з того, що половина того людства живе на територіях, на яких ніколи не було і не може бути сільського господарства.
Коли ви, пане президенте, пролітаєте у міжнародних візитах у східному напрямі, то під вами протягом годин польоту – лише скали гірських хребтів. А коли у південному – то кінця краю нема пустелям, чи океанічна безконечність по дорозі в ООН. Лише Україна із висоти пташиного лету – рай земний із її чорноземною ораницею і садами вишневими біля охайних, оспіваних поетом, хатин.
На планеті якось дають собі раду майже чотири мільярди безземельних «кріпаків», які можуть розраховувати лише на чужий хліб. Абсолютна більшість країн, а саме понад 100 держав світу, продовольство купують. У їхніх національних стратегіях продовольча безпека стоїть вище від безпеки військової, енергетичної чи соціальної.
Таким є Божий Промисел, запроваджений Творцем на цій феноменальній планеті. І Всевишній створив для нас не лише Землю-планету, довкруж якої на відстані 300 трильйонів кілометрів нікого немає, а Землю-годувальницю. Засіб існування. Говорячи по-бізнесовому.
І що цей гомо, та не зовсім, сапієнс витворяє із цим скарбом, в порівнянні з яким хвалені природні блага – золото, нафта, газ – попросту кукіль на всеплодющому лані земного блаженства?
Людина проіснувала тут, множачись несамовито, дві сотні тисяч літ, але лише протягом останніх 50 років – якась мільйонна доля на секундомірі Ейнштейна – знищила третину лісів і четверту частину ґрунтів. Чверть – в одну мить!
Щороку ми втрачаємо 100 мільйонів акрів (майже 40 мільйонів гектарів) орної землі, 24 мільярди тонн родючих ґрунтів зникають з поверхні планети.
Щороку 15 мільйонів акрів родючих земель сільськогосподарського призначення перетворюються у пустелю.
Природа витворювала ці єдино сущі джерела нашого Життя впродовж мільярдів літ, а гомо несапіенс знищив одним помахом ненаситних корпорацій.
Є така одиниця виміру, яка визначає – як людина використовує природні засоби свого існування і виживання, передовсім, землю, – footprint. Із еволюційної глибини у сотні тисяч років гомо сапієнс прийшов на поріг третього тисячоліття, маючи показник цього життєзабезпечення – 6,9. Лише за перше десятиліття після міленіуму цифра обвалилася до 5,3. Через 40 років, якщо, пане Порошенко, не взяти за руку ваших колег-бізнесменів із картелей і корпорацій, що пожирають дари Природи, буде 3,5 того footprint. Поза межею виживання. Буде footnothing чи foopstop.
Людство стоятиме, як герой Некрасова, на одній нозі. Шегренева шкіра за Оноре де Бальзаком, який брав шлюб із Ганською у Бердичеві. Шкіряний петля на шиї так уже мало богоподібного земного монстра.
Є така одиниця виміру у державному менеджменту – ecological deficit. Так от у США цей дефіцит становить 11 акрів на одну людину, Японія – 10, ЄС – 9.
Я знайшов цитату знайомого нам великого друга України, сенатора і мислителя Джона Маккейна: «Я думаю, що вода і земля стануть питаннями №1 у 21 столітті». Аж ніяк не нафта чи газ.
До речі, 70 відсотків води, яку ми тратимо, йде на іригацію, тобто на утримання бодай у мінімальній кондиції родючості тої самої Землі, яка деградує на очах. Загалом ми витрачаємо щодня води, яку природа не встигає поновлювати стільки, скільки цього еліксиру життя би помістилося у водяний конвой довжиною 300.000 миль – 37 діаметрів планети Земля. Щодня.
До речі, для виробництва одного паунда пшениці треба 25 галонів води, а для виробництва одного панда beef, улюбленого і знаменитого стейка, треба 5 тисяч галонів води (галон – 4,5 літра).
Треба сказати, що обернено пропорційно із омертвленням грунтів і прямо пропорційно із ростом народонаселення непомірно посилюються апетити цього народонаселення, секреції якого не реагують на грядущі продовольчі виклики. Назву лише одну цифру, до якої усі ми, двоногі і м’ясоїдні, маємо відношення. Якщо у 1950 році виробництво яловичини становило 44 мільйони тонн, то у 1999 році – 217 мільйонів тонн.
Рекордними стали і показники споживання збіжжя, до якого найбідніші із країн мають доступ лише по великих святах. Та й загалом у країнах, яких колись називали третім світом, 80 відсотків сімейних бюджетів йде на їжу. В той час, коли споживання зерна у США становить 800 кілограм у рік, в Італії – 400, Японії – 200. Африканцям південніше Сахари ці зернові гори й не снилися. За твердженнями офіційних американських джерел, протягом останніх 30 літ людство проїло і перетравило третину усіх природних ресурсів, які дав Бог людям, щоб вони жили на Землі самі і про нащадків не забували. Виходить, що забули.
Ми правильно робимо, що прагнемо у золотий мільярд людства потрапити. Бо той мільярд володіє 80 відсотками природних капіталів планети. Нема у тій скарбниці лише українських чорноземів. Очевидно, можуть поповнити золоті засіки, але без нас.
До речі, є країни, які у земельному балансі не мають того самого екодефіциту. Мають surplus, себто надлишок природних благ на один рот, як, приміром, Нова Зеландія – 23 акри футпринту на людину, Австралія – 17, Бразилія – 14.
Така сумна картина глобального ландшафту планети. Якщо за нами спостерігають із інших планеті, яких у нашій Галактиці 500 мільярдів, то розводять руками: що вони роблять – перетворюють землю – на пустелю, перетворюють Землю – на Марс.
А тепер із висоти цієї галактичної вічності крізь лінзу національної гідності подивимося на ту 0,4 відсотка суші, на яку поселив нас, українців, Всевишній. Цифра наче скромна у глобальному масштабі. Але нема більшої державної території у Європі, ніж Україна. І 95 відсотків цієї території – рівнина, тобто поле, на якому можна сіяти, і лише 5 відсотків – гори, та й то заліснені зеленим еліксиром, що перетворює вуглекислий газ людської діяльності на кисень, без якого людина не житиме, бо не матиме чим дихати.
70 відсотків України – сільськогосподарські угіддя, уже розроблені. 55 відсотків – рілля. Золота ораниця античної української Ойкумени.
Нема у світі країни із такою метрикою від Бога. Глобальний продовольчий клондайк.
А тепер – не про кількість, а про якість. Є у Всесвітній лабораторії природних ресурсів експонат із Добровеличківського району Кіровоградської області. Горщик землі. І напис для відвідувачів – найкраща земля на планеті. Зразок. Еталон. Ідеал.
Ми, пане Порошенко, – не фахівці у галузі землеробства. Але хотів би поділитися з вами почерпнутими науковими викладками. Бо коли я як автохтонний українець хочу усвідомити, чим я володію, то цілком природно маю потребу знати про це достеменно.
Так от в одній чайній ложці українського чорнозему є п’ять мільярдів позитивних, так би мовити, бактерій-складників, які трудяться над його здатністю родити хліб. Якщо один квадратний метр чорнозему десь під Черкасами розгледіти під мікроскопом, то біологи стверджують, що ми побачимо 2.000 дощових черв’яків, 20.000 земляних черв’яків, 2.000 багатоніжок чи сороканіжок, 8.000 слимаків, 40.000 новохвосток, 120.000 кліщів, 12.000000 нитчаків.
Загалом в одному грамі чорноземного гумусу є 55 мільйонів живих особин. Майже, як ще недавно народонаселення України. І ця мікронація впродовж тисячоліть у своєму чорноземному комбінаті переробляє мінеральну руду в органічний продукт під назвою гумус, який родить і нас годує. І не тільки нас, двоногих і не зовсім розумних, а незліченну кількість родів живого світу, до якого ми належимо.
У цій фізіології чорнозему задіяна уся таблиця Менделєєва, включно із хваленим золотом. Біопродуктивність тої самої землі із батьківщини Карпенка-Карого, – чотири мільярди кілокалорій.
Українця із козацького роду, творця ноосфери Володимира Вернадського вважають своїм «хрещеним батьком» найвидатніші вчені світу, що я можу засвідчити особисто, бо таке одкровення було для мене неймовірним відкриттям на міжнародних інтелектуальних форумах і надто зігрівало мою національну гордість. Володимир Іванович називав ораницю «четвертим царством» природи та її біокосним тілом.
І усе це диво Боже витворювалося сотні тисяч літ, поки потрапило до нас до рук.
Із ораницею може за ступенем складності позмагатися лише найдовершеніше творіння Всевишнього – людський Розум із його 50 мільярдами нейронів.
Хоча, спостерігаючи за олігархічно-політичною «елітою», що завелася, як будяк, на чорноземах, в Україні, мені здається, пане Порошенко, що чим довший кишківник матеріальної ненаситності, тим менше тих самих нейронів. У гонитві за «золотим тільцем» вони попросту відмирають, як плодоносні колись пласти на нашій улюбленій планеті.
А тепер, як королі та шейхи із Близького Сходу із їхнім вуглеводним клондайком, подивимось, скільки у нас того скарбу нагромаджено у глобальному порівняльному контексті?
Загалом кожен українець має на свою душу орної землі більше, ніж у три рази, ніж кожен одноосібний член ЄС.
А тих самих чорноземів, яких на планеті – якась дещиця – 300 з гаком мільйонів гектарів, нам, за найскромнішими підрахунками, Всевишній наділив четвертину! Чорноземи тягнуться українським центром Європи від Сум і до Херсона протяжністю 500 кілометрів і більше.
Днями я їхав на фронт за маршрутом Київ-Авдіївка, і, спостерігаючи із вікон волонтерського бусика за чорноземними морями, яким кінця-краю не видно аж до горизонту, думав про те, чому до нас так безнастанно впродовж віків приходять війною сусіди і не тільки.
25 відсотків найціннішого із земних благ і у розпорядженні 0,8 відсотка українського населення від 7-мільярдного населення планети. Ненаситним оком не можуть не дивитися на нас.
І навіть це кількісне вимірювання золотих приїсках чорноземних гектарів – то далеко не точне встановлення нашого національного скарбу. Є 300 видів грунтів на планеті, серед яких чорноземи становлять 2,4 відсотка. Переважно – це плодоносні шари, починаючи із 20 сантиметрів гумусу. Надпотужними вчені називають чорноземи, товщиною 120 сантиметрів. А у тому самому, зразково показовому районі на Кіровоградщині, на Шевченковій Черкащини чи на батьківщині Наталки-Полтавки є феноменальні пласти – два метри і більше!
Рахувати треба не квадратуру нашого хлібодайного золота, а кубатуру! Якби шаром, що уже вважається винятково родючим у світових масштабах покрити сушу, то нашого чорного земного масла би вистачило, щоб намазати чи не весь євроазійський суходіл!
До речі, експансія передбачає не тільки – скупляти Україну на корені її земного призначення, а вивозити чорнозем ешелонами, як нині вивозять український метал чи карпатську деревину. Послідовників Гітлера, який винайшов цей вид грабунку, нині довкруж наших кордонів – тьма тмуща.
Із семи мільярдів ротів, серед яких все більше і більше стає голодними, ми самі можемо прогодувати уже зараз, із нашою рекордною нинішньою врожайністю 140 центнерів з гектара – 700 мільйонів душ. Можного десятого землянина! Один українець може взяти на «довольствіє» понад 200 подібних собі!
Осмислюючи, з одного боку, ці прикрі, всезростаючі, майже місячні глобальні пейзажі, що витворилися довкруж нас під час саме нашого, пане Порошенко, короткотермінового перебування на планеті, а з другого боку, велич нашого національного скарбу, мусимо натужити бодай залишки тих самих нейронів і відповісти собі щонайменше на два запитання:
- Чим ми володіємо?
2. Як нам цим розпорядитися?
По-перше, володіємо ми ресурсом №1 на планеті за складністю Божого промислу і за значимістю для людства, – ресурсом. кількість якого катастрофічно та апокаліптично зменшується. Ціни на зерно, якого вдосталь у нашій дивовижній житниці, зростатимуть найближчим часом темпами, немислимими жодним там барелям нафти. Ми можемо сміло опинитися у продовольчій ролі енергетичної володарки людства Саудівської Аравії, яка розпоряджається вуглеводневою житницею і крутить світовою економікою, як кіт хвостом.
По-друге, оскільки лише за нашого життя кількість щоранку голодних людських ротів виросла удвічі і за найскромнішими прогнозами на межі зростання за прогнозами Римського клубу невдовзі становитиме майже 9 мільярдів, а більше планета Земля не витримає, саме наш національний скарб найбільше затребуваний теперішнім людством, яке не хотіло би стати останнім поколінням землян. Аби не вмерти, платитиме останнє кожен з нас і людство загалом.
І якою має бути наша національна стратегія у такому глобальному планетарному контексті?
І що нам з цим робити?
Є дві стратегії.
Перша, яку ви, пане Порошенко, здається, хочете негайно запустити. Підозрюю, що саме цей злощасний план і був вашою ціллю приходу до владу. Не гнівайтеся, якщо це неправда, але виглядає саме так.
Ви хочете із несамовитим завзяттям і просто надлюдською агресивністю та патологічною сверблячкою українську Землю негайно, поки гримлять ворожі гармати, законодавчо перетворити на товар, скупити чорноземи у нинішніх мутних водах все ще процвітаючого дикого капіталізму та на вершині корупції за безцінь продати на світовому ринку у сотні разів дорожче.
Файний ґешефт.
То як підлий заробіток слизькорукого сутенера, що привів на панель цілу націю.
Я знаю, що десь там на закулісних олігархічних «сходках» фігурує цифра – 2.990 доларів за гектар українського чорнозему. Тут уже, у продажному ясирі, Україна – не на першому, а на останньому місці. Бо уже тепер, коли глобальний голодомор, слава Богу, на разі у наукових, хоча середньо-термінових прогнозах, ціна землі у Нідерландах – 63 тисячі доларів за гектар, у Швейцарії – 70 тисяч доларів. Я вже не кажу, що ця земля нашим божественним чорноземам у «подмьотки» не годиться.
Нація, більшість якої вас обрала, знає, що ви збудували собі «псячу будку» у селі Козин за проектом Білого Дому у Вашингтоні. За найскромнішими підрахунками земля навколо вашого обійстя коштує 5 тисяч доларів за сотку. Я умножив на 27, 8 мільйона гектарів наших чорноземів. Калькулятор показав мені цифру – 1.39Е+13. Знаючи люди допомогли мені розверстати цю математику поза людським сприйняттям і вийшло – 1.390.000.000.000. Доларів. Один трильйон 390 мільярдів баксів.
У мене голова йде обертом від національної гордості! Але я знаю, що я мушу стати супроти людей, які захлинаються від отруйної слини, якими топлять їх їхні ненаситні секреції. І у цьому – друга, моя стратегія, пане Порошенко.
Я знаю, що у нинішній, найбіднішій на континенті Україні із найнижчим прожитковим мінімумом – 2 долари в день, бо якщо нижче, то люди, за статистикою ООН, уже не живуть, а вмирають, у цій моїй єдиній Україні, а іншої у мене, як у всіх українців, нема, на цій богообраній землі уже завтра може звершитися божественна мудрість Ісуса Христа – ті, що були останніми, стануть першими!
І саме цю національну стратегію у відповідь на глобальну мала би звершити кожна нація, яка не вважає себе бидлом, мала би зреалізувала кожна держава, яка надала Історії атестат національної зрілості, але для цього їй належить перебувати в управлінні її національної, а не клептократичної і компрадорської еліти.
Тому уже зараз, у цю мить, як мінімум, нам належить зупинитися на тому розпутті, на якому опинилося людство, – зупинитися перед маревом ймовірного глобального голодомору, бо за підрахунками того ж Джеймса Мартина, досить 2-3 неврожайні роки, щоб 2-3 мільярди опинилися там, де Україна опинилася у 30 роки минулого століття.
Не так сильні світу цього, як мудрі цього світу пропонують негайно створювати планетарні продовольчі резерви під егідою ООН.
Генасамблея повинна невідкладно розробити Стратегію глобальної продовольчої безпеки, бо брак продовольства за законами Адама Сміта умножить у рази ціни на зерно, передовсім, на українське, яке стане недоступним для тої самої сотні країн-імпортерів.
Я, пане Порошенко, нещодавно, як автор дослідження «Сага про космологічну долю людства» був учасником «Всесвітнього Конгресу глобального розвитку» у Лінкольн-центрі у Нью-Йорку і можу вам цілком відповідально передати колосальну, м’яко кажучи, стурбованість наймудріших із людей, з якими довелося спілкуватися.
Планетарна домівка, у якій нам судилося жити, споруджена із двох будматеріалів – natural capital і human-made capital. Зі створеного Всевишнім і зі створеного Людиною. Друга може нищитися, ламатися, деградувати – людськими руками та умами створимо щось нового і ще ліпшого.
А от блага від Бога – повітря, ліси, земля, надра – не поновлюються. Виснажуються і не підлягають поверненню та відтворенню. За офіційними підрахунками сукупна вартість створеного людьми становить 35 трильйонів доларів, а сукупна вартість створеного планетою – 58 трильйонів. Складова природи, як бачимо, значно дорожча.
В Україні такі, як ви, пане Порошенко, оволоділи майже усім тим, що входить у другу групу – фабриками та заводами від металургійних комбінатів вашого друга Ахметова до кондитерських цехів ваших власних. А тепер ви намірились оволодіти тим, що від Бога, – Землею.
Ненаситні шукачі трофеїв на руїнах імперії захопили уже все те, що є на землі. Тепер прийшла черга у цьому мародерстві на саму землю
Але так запросто переписати її на себе і перетворити «соцвласність» у свою персональну, як ви це зробили із фабрикою імені Карла Маркса, так із Землею не вдасться. Схаменіться, будь ласка.
А наразі порада для вас, президенте моєї країни. Зупиніть те, що за вашою вказівкою роблять ваші посіпаки із парламенту та уряду, виставляючи Україну, як повію, на ярмарку глобального марнославства.
Продавати Землю – це значить продавати Україну. Віддати наш національний скарб чужинцям – то не менше зло, ніж завтра приєднати Україну до Росії.
Світлий розумом і совістю Українець, посол в Австрії тодішньої Української Народної Республіки Вячеслав Липинський у своїх знаменитих «Листах до братів-хліборобів» залишив нам ще у 1926 році немеркнучий заповіт: «Якби нас було не 40 мільйонів, а один мільйон, і якби ми жили у якихось пустинних горах або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то, діставши відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи вже «готової поліції», можна було б від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку, власне, б’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Європі знайшлася поза нами сила, яка б всупереч іншим ворожим до нас силам і всупереч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас у модерну європейську націю».
До нетлінних засторог Липинського хіба що долучив би застороги щодо тих спустошливих гризунів, яких у його час ще не розвелося так катастрофічно багато на українських полях, – щодо не лише чужоземної, а домашньої клептократії, яка виструнчилася перед глобальним «золотим тільцем» у компрадорській виправі.
То окрема, велика розмова про ступінь виродження нашого політичного класу, бо якщо вже міряти історичним аршином землевласників, проти яких я, якраз, нічого не маю, то, даруйте, але Петро Порошенко – то не Євген Чикаленко, а Юрій Косюк – не Григорій Галаган, так само, як і Ахметов, прости Господи, – не Микола Терещенко.
Якби не «псячі будки», яких набудував не для себе, а для народу Терещенко за свої власні, отримані від землеробства прибутки, нинішнього Києва попросту не було, бо саме цей землевласник мало не все, що довкруж Золотих Воріт, і збудував для народу.
А Галаган створив навчальну колегію для бідних, але геніальних українських дітей, яких ви справді знайде у національних і світових енциклопедіях.
Чикаленко, до речі, залишив нам заповіт – любити Україну не лише до глибини свої душі, а й до глибини своєї кишені, з якої ти, власник української землі, маєш вийняти практично усе зароблене, бо заробляти на такій землі – не штука, – вийняти і пустити на українську культуру і освіту.
Накладайте цю клейнод чесного українського бізнесмена минулого століття на нашу дійсність. Яка там глибина душі, яка там глибина кишені для бодай чогось, окрім власного живота офшорного. Нинішній антиклон Чикаленка Косюк будує посеред кривавої війни собі Версаль посеред Києва та приймає вас, пане Порошенко, на своїй золотій яхті десь біля Венеції, коли ви відлучаєтесь у заморську «самоволку» із війни, на якій ви числитесь Верховним Головнокомандувачем.
Божа Воля провадить нами і диктує: нехай народ скаже. Нехай нація прийме свою ухвалу, що нам робити із нашою долею, коли опісля теперішньої кривавої ночі завтра зійде сонце, і на українську вулицю у глобальному селі неодмінно прийде свято. Бо у світі, який зазнає тектонічних трансформацій, кон’юнктура дивовижним чином складається на нашу користь. Ми просто приречені на процвітання, коли епіцентр виживання людності переміститься із Близького Сходу із його енергетичними резервуарами на широкі степові плеса українського Гартленду із його біоенергетичними чорноземами.
Я піду на Референдум і проголосую за те, щоб я й надалі залишався власником скарбу, переданого мені пращурами. І так зроблять мільйони моїх братів і сестер. Раджу і вам зробити так само, пане Порошенко.
А якщо ви не можете змиритися і зупинитися, – не заважайте. Не накликайте на свою голову біду, що ви, на жаль і зі співчуттям до вас, переважно й робите повсякчас.
Цинічні бандерівці, як ви нас називаєте, всередині минулого століття утворили Повстанську армію, якою захоплювався генерал де Голль і яка ще 10 років воювала зі Сталіним після того, як він виграв війну у Гітлера.
Знаєте чому була така фанатична, по-бізнесовому кажучи, мотивація? Вони воювали за Землю, яку у них і їхніх батьків забрали московські антихристи. Для них не було різниці між Україною, яка їх породила, і Землею, яка їх годує. Таким є генетичний код українця, який за Землю готовий життя віддати.
Земля завжди була і буде ядром нашої національної ідентичності. Землецентризм – це наш генний код, за яким ми вирізняємося у вселенському людському вавилоні. Водночас посягання на скарб нації завжди слугували детонатором революційних потрясінь.
Трагічних для проводирів і смертельних для народу. Не варто забувати земельного реформатора Столипіна, земний шлях якого завершився у віп-ложі київської опери. Ми будемо вічно запалювати свічки у вікнах, поминаючи жертви найграндіознішого в історії людства голодомору-геноциду, хоча формально це була лише земельна реформа, яку провадив Сталіним за ленінським кооперативним планом.
Розлучати українця із землею – це як розщеплювати атом. Рвоне. Неодмінно підніметься стовп народного гніву!
Наші брати грузини кажуть, що коли Бог роздавав людям місце для поселення, то про них наче забув. А потім віддав їм ту місцину, яку залишив для себе.
Бог нам дав Землю, яку справді хіба що тримав для себе. Надто щедрий дар – у наших руках, але на потребу усього людства.
У викликах, що грядуть над планетою, ми ніколи не будемо глобальними егоїстами. Не у нашому, часом аж занадто щирому характері. Але ми не дозволимо пошити нас у дурні.
Просимо до столу – до усього, що Бог послав. Але до нашого українського столу на нашому українському чорноземному обійсті, на якому нам судилося бути Господарем вселенського скарбу.
Президент Українського центру
глобальних та національних стратегій,
Надзвичайний і Повноважний посол України,
автор роману «Армагеддон на Майдані»,
Громадянин України.
Leave a Reply