Винятково шановні читачі! 9 вересня минає 250 років від дня народження Івана Котляревського. «Енеїда» прозвучала на повний голос українською мовою, хоча цієї мови «нє било, нєт, і бить нє можєт» згідно з Валуєвським циркуляром, згідно з Емським указом про заборону всього українського. Та хіба лише ці заборони були.
Пропоную до друку з наголосом на те в «Енеїді», що не пропагується.
Вважаю своїм обов’язком просвіщати молодь, доводити до її свідомості, що українські предки сущі на білому світі з такого ж давнього давня, як і елліни. «Від сотворіння світу», як написано в Біблії про «синів Ізраїля». Борімося за Україну, поки є змога.
Вадим ПЕПА, письменник
ТРОЯ ПАРУБКА МОТОРНОГО
Іван Котляревський не гаяв даремно часу, навчаючись у Полтавській духовній семінарії. Вивчав класичні мови – грецьку, латину. Був обізнаний з відомими на той час писемними надбаннями з історії, науки, культури. Не задля забавки «перелицював» знамениту поему Вергілія, а щоб обійти цензуру та просвітити «братів незрячих гречкосіїв». Відкрити знедоленим очі: хто вони й звідки, яких батьків, з якої пітьми віків сущий на білому світі їхній рід. Вони ж бо, як і троянці, зазнали незносних бід після невдачі гетьмана Івана Мазепи в битві 1709 р. під Полтавою. Внаслідок жорстокої поразки були перетворені «вражою бабою, клятою сукою», німкенею Катериною ІІ на безправних кріпаків. Сильніших та вродливіших із них кріпосники обмінювали на породистих псів. Потерпали уярмлені від стократ більших знущань, ніж кара єгипетська.
Для освіченого нащадка козацького роду не було таємницею, як для більшості теперішніх випускників шкіл і навіть вузів, що наші пращури з появою перших родів, а далі племен жили, були собі на тих обширах, де дотепер етнічні українські землі. Десь 1200 р. до н. е. великий збір грецького воїнства після десятилітньої облоги та смертельних боїв стер з лиця землі Трою, «зробив із неї купу гною». Мабуть же, І. Котляревський читав Геродота грецькою мовою, розумів, якого роду-племені описані «батьком історії» «гіпербореї». Тож вирішив показати олімпійську сім’ю богів в українських образах. Вони, як і на Олімпі, не завжди мирять між собою. А єдиновірні хіба що в наїдках та розвагах. Вдовольняють апетити народними українськими стравами і напоями, перелік яких в І. Котляревського вичерпний. Та з таким присмаком, що хоч кидайся до щедрого столу. А після якогось келишка «вишнівки» чи «зубрівки» ноги самі попросяться до танцю, й нарівні з богами в традиційних українських народних строях пориваються «садити гайдука».
Не знічев’я І. Котляревський привертає увагу до олімпійського бога холодних вітрів Борея, котрий, бувало, після бучного гуляння «недуж лежить з похмілля». Та все одно діло своє знає. За повелінням від старших насилає невтримні вітри, куди слід і на згубу тих, кого наказано покарати. Звичайно, не всім читачам дано збагнути, що від Борея – «гіпербореї». Так само, як і донині ні школярі, ні студенти не освічені настільки, щоб з юних і молодих літ мислити про «гіпербореїв», як про своїх далеких предків – хіба ж не рідних і чи ж не гідних пошанування?
Після захоплення греками його міста троянець Еней виніс із палаючих руїн паралізованого батька. В пекельній веремії втратив дружину. Разом із сином і родичами узяв, щоб зберегти, троянські святині. Приречений був, як провістив йому оракул, податися світ за очі та кликати Долю на порятунок у жорстокій юдолі земній. В «Енеїді» І. Котляревського головний герой – «парубок моторний і хлопець хоч куди козак». Козацький дух клекотить у творі, названому від автора комедією. Безумовно, передбачаючи, які незносні випробування чигають у майбутньому на уярмлений народ, далекоглядний майстер слова пробуджує в нащадках мужність і відвагу, непохитну відданість материзні. «Смілії вояки» Евріал «з другом Низом», зуміли не лише «похвастать храбрістю своєю», а й переконують наступні покоління:
Любов к Отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Орнітологи давно з’ясували, що в усіх видів птахів є природжені охоронці й захисники роду. Вони так само, як трутні у бджіл, кожної миті готові до самопожертви. Накидаються на будь-що зловороже. Ні в якому разі не зупиняє їх те, що загинуть у нерівній сутичці.
Кому ж, як не освіченому І. Котляревському було знати, який нелегкий шлях рідного йому народу до омріяної всіма поколіннями свободи. Отож поетичне слово, як поклик сурми до бою, пробуджує свідомість нащадків і в ХХІ ст. н. е.
Україна, як і дуже часто було в минулому, знов у вогні. Так само, як «скажений сват» Петро І накинувся з дикими ордами на стражденну 1709 р., кремлівські верховоди терзають миролюбну ніякою не «гібридною», а людиноненависницькою війною, яка випалює «градами», розоряє благословенний край, отруює землю, воду, повітря, прирікає з обох сторін начебто «братів» на відчай та безвихідь. Автор «перелицьованої» «Енеїди» закликає тих, кому від природи заповідано обороняти рід свій:
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять.
Немає нічого солодшого на білому світі, ніж вольному воля. І. Котляревський продирався до природної рідної мови, як у джунглях – крізь хащі нав’язаного Візантійською імперією солунського діалекту, через нетрі штучної церковнослов’янщини, а з нею – безпардонної русифікації. І митцеві таки вдалося дістатися на чисті води, на ясні зорі. Народного звучання п’єса «Наталка Полтавка» з правічного ладу піснями визволила з уярмлення споконвічне рідне слово, невмируще, яке й донині чарує і захоплює глядачів.
Вистачає тих, які товчуть воду в ступі про творчість винятково талановитого майстра слова. Щось ніхто не відважується розкрити в усій повноті трагедію обдарованої особистості в трясовині окупаційного болота. Спадкоємець герба Огоньчик у своїх патріотичних діяннях мусив виструнчуватися перед чорт знає якого виплоду малоросійським губернатором Лобановим- Роставецьким.
На лихо, І. Котляревський разом зі своїм народом сповна скуштував гіркоту колоніальної залежності. Як ніхто інший того часу, розумів: «Мужича правда все колюча, а панська на всі боки гнуча». Та куди подітися, коли «козак в неволі, нудить білим світом, проклинає долю». Якби ж то «Пісня на Новий 1805 год» генерал-губернатору князю Куракіну сприймалася сучасниками, як приховане глузування:
Будь здоровъ изъ новим годомъ
И надъ нашым ще народом
Ще хоть трохи попануй…
Але ж ні. Не бракує тих, котрі втішаються, що і їм надається можливість попанувати «надъ нашым ще народом». Всього-на-всього два рядки, а донині злободенні.
Те «трохи» дотепер триває. Хапає багатостраждальний український народ за горло, потьмарює його свідомість, ніяк не дає занадто тонкому, тотально винищуваному після 1709 р. прошарку національної еліти вести обездолених до світлішого майбутнього. Те, що правлять якісь куракіни, а не сини рідних батька-матері, так уже в’їлося в печінки, що неначе огидне вже стало безумовним рефлексом. Неміряні тисячоліття буття українського етносу, починаючи з Мізинської археологічної культури, яку успадкувала Трипільська цивілізація, чужорідного виплоду недоброзичливці обрізають на свій розсуд, як їм заманеться. Доле праведна! Невже терпець гноблених ніколи не урветься?
Бийте в дзвони, поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Котляревського! Прокидайтеся, отемнені, одурманені. Не може ж того бути, що не дано нам відчути себе вищими створіннями – вінцем природи! Берімо до душі й серця пророче.
Як же без розуміння прозрінь від всевидющих синів рідного народу та його геніальної дочки виживати в жорстокій юдолі земній?
Leave a Reply