Іван Рябчук: «З Богом і Шевченком у серці вишиваю Україну»

Ірпінець Іван Рябчук має дивовижну, як для чоловіка, пристрасть – він вишиває. Музикант за фахом, Іван Іванович захопився творчістю Тараса Шевченка, і це стало найголовнішою темою його витворів, на яких голкою і ниткою вишиті не просто тексти Кобзаря, а це – певний настрій-зміст, де складовими також є орнаменти, візерунки, зображення.
Тож маємо справу з вишитим Кобзарем у вигляді своєрідних картин, кожна з яких вирізняється індивідуальним оздобленням, форматом, отже, обличчям.
Загалом Іван Рябчук створив близько ста робіт, з них понад сорок – шевченкіана, решта рушники і серветки.
Звісно, це потягнуло за собою створення буклету, слайд- і відеофільму.
Другим крилом Івана Рябчука є активна участь у двох народних хорових колективах – «Пам’ять» і «Хортиця».

З нагоди 75-річчя від дня народження Івана Івановича Рябчука, чоловіка-вишивальника, чарівника, невтомного пропагандиста Шевченкіани редакція журналу «Оксамит» знайомить своїх читачів з творчістю майстра.

Володимир КОСКІН

Іван Рябчук: «З Богом і Шевченком у серці вишиваю Україну»

Ірпінець Іван Рябчук має дивовижну, як для чоловіка, пристрасть – він вишиває. Музикант за фахом, Іван Іванович захопився творчістю Тараса Шевченка, і це стало найголовнішою темою його витворів, на яких голкою і ниткою вишиті не просто тексти Кобзаря, а це – певний настрій-зміст, де складовими також є орнаменти, візерунки, зображення.
Тож маємо справу з вишитим Кобзарем у вигляді своєрідних картин, кожна з яких вирізняється індивідуальним оздобленням, форматом, отже, обличчям.
Загалом Іван Рябчук створив близько ста робіт, з них понад сорок – шевченкіана, решта рушники і серветки.
Звісно, це потягнуло за собою створення буклету, слайд- і відеофільму.
Другим крилом Івана Рябчука є активна участь у двох народних хорових колективах – «Пам’ять» і «Хортиця».

– Іване Івановичу, яким чином Ви, чоловік, долучилися до такої жіночої справи як вишивання? Що мотивувало, спонукало?

– Я народився на Київщині і бачив багато вишивок у нашій родині: у моїх батьків, бабусь. Моя мати за життя вишила чимало рушників, скатертин, ікон, картинок. Деякі з них я виставляю на виставках. Отже, я бачив вишивки і процес вишивання змалку. І долучався практично. Якось мати вишивала ікону Спасителя, який тримає в руках Біблію. Я допоміг вкомопонувати в порожню обкладинку біблійну цитату, яку сам підібрав, та ще й літери зробив церковні. Ця ситуація теж була, наче зерно – в ріллю.
І настав момент, коли я зрозумів, що це продовжити треба. Це сталося, коли мама пішла в засвіти, вона останню свою роботу – ікону Георгія Побідоносця – вишивала правнуку Єгору. Майже встигла. Ця іконка тепер у брата. Мама взагалі багато ікон вишила, дві подарувала моєму синові, коли він одружувався. Мами не стало 2002 року, і скоро у мене, професіонального музиканта-педагога щось в душі перевернулося, сказав собі: цю справу підхоплю. Вишив портрет Шевченка, потім – його «Заповіт». Подарував рушник та портрет Шевченка рідному педучилищу.
З темою Шевченка одразу визначився, це було якесь провидіння, Вища сила підказала. Порив до вишивання зміцнився через синтез мами і Шевченка. Це поєднання, як магнітом, притягло до цієї справи. Згодом наближення двохсотліття з дня народження Шевченка ще більше мене мобілізувало.

– В царині вишивання є певні пріоритети-спеціалізації. Хтось віддає перевагу створенню рушників, скатертин, сорочок, килимків, хтось вишиває портрети, ікони, а хтось віддає перевагу картинам-пейзажам.

– П’ятнадцятий рік я спрямовую зусилля на Шевченкову тематику. Шевченко – колосальна постать, душа народу. Глибини тем: героїчна, козацька, лірична, природа… Все пробирає серце, краще, здається, не скажеш. Передусім вишив «Думи, мої думи», «Тече вода з-під явора»… Мережиш кожну буквочку – і заглиблюєшся у безодню думок, любові, могутньої сили. Взявся за «Гамалію». Вибрав кульмінацію: «Наш отаман Гамалія, отаман завзятий, забрав хлопців та й поїхав братів визволяти…» з моїм епіграфом: «Святий Боже, дай нам славного Гамалію, хай тепер він рятує нашу бідну Україну».
Вийшло якраз про сьогодення. Полотно я вишивав у 2013 році, коли починалася наша революція на Євромайдані, слова самі випливли з голови. Після того закінчив «Холодний яр», додавши власну ремінісценцію із застереженням, щоб Євромайдан не переріс у Холодний Яр. Як у воду дивився. З іншої роботи вишитий Тарас заклинає: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»
Найновіша моя робота вишита за твором «Кавказ» Шевченка  і присвячена героям Майдану. Там є епіграф: «Вічна пам’ять героям небесної сотні». А Шевченків текст закінчується словами: «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає».

– У скептика, який не бачив ваші роботи, їхнє оздоблення, може виникнути запитання: «А нащо тексти Шевченка класти на полотно, коли простіше розгорнути книжку і прочитати?» Що відповісте?

– По-перше, Шевченко – український геній-пророк, якого треба доносити будь-якими засобами. Він неймовірно потрібен і житиме стільки, скільки Україна існуватиме. Можливо, хтось читав його та забув, а я нагадую. Будь уважний до Шевченка, дивися і аналізуй, наслідуй і розвивай його думки. Я це роблю під своїм кутом зору – на вишивці. Все від серця.
По-друге. Це ж не просто вишиті тексти, а мистецький твір з комплексом орнаментів-візерунків, оздоб, отже, кожна «картина» має абсолютно індивідуальне обличчя.
Я колекціоную орнаменти, візерунки. Приходить час і щось стає у пригоді. Різні теми потребують різного оздоблення. Скажімо, на вишивку «Тече вода з-під явора яром на долину. Пишається над водою червона калина…» напросилася калина. До героїки я підбираю більш суворий народний орнамент, без яскравих деталей, все має підкреслювати текст. Отже, Шевченкова поезія породжує візуальний ряд.

– Чи є традиція вишивання шевченкових творів? Ви першопрохідник чи ні?

– Якщо відрахувати 15 років назад, то, напевно, я першопрохідник. Втім, пригадую, як єдиний раз в журналі «Радянська жінка» була надрукована вишивка «Заповіту». То і була моя перша робота. Можливо, той текст мене запалив. Я побачив, як вишивати буквочки, але їх удосконалив, бо там вони не були точно скомпоновані: то широкі, то вузенькі. Я зробив оптимальний варіант. До речі, я колекціоную і заголовні букви у різних конфігураціях. На моїх полотнах вони прикрашають вірші Шевченка.
Отже, чи вишивають тексти Шевченка? В Інтернеті я таких відомостей не знайшов. Єдине, що бачив: в Острозькій академії (Рівненська область) зробили вишитий Кобзар у шкіряній, здається, палітурці. Крім текстів, там є малюнки, вишиті гладдю. Цікава робота, приурочена до 200-річчя Шевченка. До речі, повідомлення в Інтернеті про неї з’явилося на другий день після розміщення моїх вишивок.

– В чому полягає складність вишивання саме текстів? Зовні, здається, що це так просто.

– Навпаки, текст додає великих складнощів у компонуванні. Треба все ювелірно розрахувати. Зазвичай я використовую фрагменти Шевченкових творів, вибираю найсуттєвіше, кульмінаційне, таке, що одразу чіпляє за душу. Потім починається долання технічних труднощів. Чотири чи вісім строф компоную так, щоб кожна літера була вивірена до мікрона. Потім необхідно оформити орнаментом, повернути його елементи по чотирьох кутах, це велика проблема, треба мати великий досвід-практику, щоб збагнути, як непорушний орнамент, який має індивідуальні особливості, «закрутити».

– Мережки робите?

– Я багато вишивав мережок. Сам навчився – подивився материні. У мене виходить більш вишукано і каліграфічно. Виготовлення китичок теж опанував. З часом секрети самі відкриваються. Колись один майстер на всі руки мені сказав: «Не можна говорити: я не вмію цього робити. Правильніше казати: я не хочу. Якщо захочеш, зробиш все”. Тому я собі кажу: подумай і зроби.

– На виставках до вас підходять люди консультуватися і радитися?

– Найчастіше майстрині-вишивальниці дивуються, що я вишиваю абсолютно без вузлів. Майже ніхто так не вишиває, всі залишають «сліди»: вузли, переходи з лінію на лінію. Тож на звороті нема такого гладкого візерунку, як у мене.

– Як ви цього досягаєте?

– Це складова мого фірмового почерку – спід має ідеальний вигляд: ніяких вузликів, стрічка тільки в одну лінію. Тобто обличчя і виворіт “перегукуються” найделікатнішим чином. Колись одна жінка, яка подивилася на мою першу роботу, сказала: «Гарно, але вишивка дещо не професійна, треба зворотній бік робити без вузликів і щоб все йшло в одну стрічечку”. – “А як?” “Подумай сам”. Я прийшов додому, подумав, і таки зробив. Скажімо, починати нитку треба не вузликом, а петлею.

– А куди діти нитку, коли вона закінчується?

– На лицевому боці, де є вже готовий фрагмент, прошиваю під хрестики, точно обрізаю – і все чисто. А в одну лінію треба робити так. Спочатку іти одним півхрестиком, потім вернутися по тому самому місцю, в підсумку роблячи вже повний хрестик у зворотному напрямі (тож зворот «вимальовується» двома паралельними лініями).

– Отже, ви вишиваєте в найпопулярнійшій в Україні техніці – хрестиком?

– Гладдю і бісером не вишиваю. Обмежені можливості хрестика змушують до винахідливості, тим паче, що я зазвичай використовую тільки два кольори – червоний і чорний на білому полотні (або на сірому). Почав вишивати і на льняному полотні ручного виготовлення, тяжко дається, бо товщина і структура тканини різні. Іноді вишиваю різнобарвними нитками, та повертаюся до оспіваної в піснях «методи», за якою матері вишивають долю червоними і чорними нитками. В них є магічна цілюща енергія.

– Яка швидкість виготовлення?

– Середнього формату роботу вишиваю більше місяця (по 5-6 годин щодня). Найпродуктивніше працюю з п’ятої ранку доти, доки жінка не покличе на сніданок. Потім удень беруся.
Попервах дружина підсміювалася, підструнчувала, запитувала: «Ну скільки можна длубатися?» Я відповідав: «Це моє хобі, тільки я його розумію». Тепер уже підтримує, помагає, каже: «Давай я виперу». Ще й розпоре зайву мережку. А сама не вишиває, говорить: «Не можу». А я кажу: «Не хочеш».

– Отже, розпорювати доводиться? Є така приказка: «Що ваші дівчата роблять?»

– «До обіду сміються і вишивають, а після обіду плачуть і розпорюють». І в мене бувають такі клопоти. Вишиваю, вишиваю, а потім хапаюся за голову: «Боже мій, що ж я накоїв!» Доводиться переробляти. Скажімо, помилку  в тексті зробив. А то якось два рушники вишив, жінка випрала, а червона нитка попливла, полиняла.

– Виходить, треба підстраховуватися, замочувати нитки.

– Найкращі нитки муліне колись виготовляла ленінградська фабрика імені Кірова. Мати завжди ними користувалася. І я нитками з тих запасів вишивав, поки не натрапив на якусь підробка. Тож ретельно купую саме пітерські нитки, які привозять із Росії. Є ще непогані індійські, але вони з якимось блиском.

– Як часто виставляєте роботи і якою є реакція людей на ваші творіння?

– Останні два-три роки запрошують з персональними виставками без упину. Виставляю також вишивки на всіляких урочистостях: День міста, День вчителя, День писемності, Восьме Березня, Різдво, Великдень, день народження Т.Шевченка… Реакція завжди позитивна, іноді люди екзальтовано кажуть, що «Рябчук – професіонал, якого світ не бачив, що це чудо велике, геній». Я, звичайно, так ніколи про себе не думав і не заносився. Дуже вразив один хлопчик років десяти, який, роздивляючись вишиванку, видихнув: «Прикольно».

– Відомо, що створити твір – це пів справи, ще треба оформити. А ваші вишивки красиво зарамлені, вони під склом.

– Ото була проблема. Почав оформлювати – дорого. Та пощастило на спонсора. Мені порекомендували лікаря і громадського лідера, голову Спілки об’єднань громадян «Демократична Київщина» Ігоря Володимировича Найду. Я навіть його не бачив, тільки по телефону поговорив, і буквально через два-три дні мені передали гроші. Тепер всі роботи в рамках. Із почуття вдячності я вишив йому краватку у подарунок.

– Моя знайома колега кішкою вигріває-лікує тіло, а мігрені позбувається за допомогою вишитого мамою рушника.  

– Це правда. Що більше вишивок у хаті, тим здоровіші її господарі. Бо вишивання хрестиком, то молитва.
Життя доводить, що пасічники і вишивальники довго живуть, вони завжди в тонусі, бо роблять богоугодну справу.

– А співаки?

– Музика – моє друге крило. Фахово почав співати у Львівському музучилищі, де на народному відділі (я вчився на домриста) був як дисципліна хор. У Ніжинському педінституті я отримав спеціальність як диригент оркестру і хору. Знову ж таки студентом співав в ансамблях і хорах. На роботу пішов – влився у вокальний ансамбль Уманського педучилища. Диригував оркестром народних інструментів. Щоправда контингент студентів постійно мінявся: до четвертого курсу щось зліпив, знову починай спочатку. Та вважаю, непоганий був оркестр, добра практика була як для мене, так для студентів. Певний час був ілюстратором хору музучилища. Отже, весь час у музиці.
Життя так склалося, що п’ять років назад довелося переїхати в Ірпінь: дружина отримала спадщину. Свою квартиру в Умані віддав синові. Та, звичайно, без музики не зміг, відразу пішов у церкву співати, бо мав практику і церковного співу. Та ось мені підказали, що в Будинку культури є змішаний хор ветеранів «Пам’ять». Ми з жінкою Валентиною бігом сюди. От уже чотири роки співаємо. Це віддушина нашого життя. Це змішаний хор. При хорі є чоловічий ансамбль  козацької пісні «Хортиця». В обох колективах я беру участь. Часто виступаємо серед людей.
А домру з Умані я не взяв із собою в Ірпінь. Як відрізало. Нині моє найцікавіше хобі – вишивання.
Дійшов такого висновку. Що більше читаєш і співаєш Біблію, то більше розумієш і любиш Бога. А що більше читаєш, співаєш і навіть вишиваєш Кобзаря, то міцніше любиш Україну.