Україна – Росія: ілюзія історичної національно-культурної єдності
Давнє історичне ім’я України «Русь» і назва української держави Х-ХІІ ст. «Київська Русь» стали предметом палкого і затяжного спору між українськими й московськими істориками. Головними питаннями цього спору є: який народ створив «Київську Русь» і був у ній господарем; якого народу культура була домінантною в «Київській Русі»; хто перейняв «київську спадщину» і продовжує в наш час її культурно-історичні традиції?
Здавалось би відповідь на питання дуже проста: вона вже у самій назві Київської Держави. Якщо Київ був і залишається українською столицею і є символом України, то й «Київська Русь» була українською державою, а в нашому часі українці – є її спадкоємцями і продовжувачами. Але в дійсності боротьба за київську спадщину привела до парадоксальних наслідків: українці не тільки втратили свою державу, а й саме ім’я давньої України «Русь» було присвоєне північним сусідом – Москвою. Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, а цим стверджувала і своє право на «собирание земель руських». В супроводі цієї маскаради і творилася Російська імперія.
Не зважаючи на те, що Московське царство являло собою і в національно-етнічному і в культурно-історичному відношенні відмінну від Київської Руси формацію, північне плем’я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до «руських» підданих і, посилаючись на династичні зв’язки своїх князів з Київською династією, привласнило назву «Русь» для новопоставленої московської держави. Так закріпилися і поширилися назви «південна» і «північна» Русь, «Мала Русь», або Малоросія і «Велика Русь» або Великоросія. Внаслідок цього дві різні національно-культурні формації покривалися однією «руською» назвою і творилася ілюзія історичної національно-культурної єдності двох народів. Історія двох різних держав – київської і московської – стали уявлятися як органічні періоди однієї «руської історії».
Натягнувши на себе маску «росіянства», Москва не тільки приточила Київську Русь до своєї тепер уже «російської історії», а й проголосила першенство в репрезентації «руського світу», визначила своє відношення до українців у ролі «старшого брата», а українцям відвела другорядну роль «малоросів», себто провінційного відгалуження великоросів, зіпсованого польськими або литовськими впливами. Так, спільна назва «росіян» витворила фальшиву уяву ніби єдності культурно-історичних процесів двох народів і внесла поплутання і неясності в поглядах на Росію і «російський народ» і на взаємне відношення двох народів – українського і «великоруського».
«В цій неясності і поплутанню самої термінології, – як пише Михайло Грушевський у своїй Історії України-Руси, – відбилася неприхильна історична доля, яка випала українському народові. Некорисні історичні обставини позбавили його всякого значення в сучаснім культурнім і політичнім житті, хоч по числу належить він до більших народів Європи, займає в компактній масі велику і гарну територію, а в своїй історії і в творах свого духа зложив проречисті свідоцтва визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя. Розбивши його політичне життя, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного упадку, ці неприхильні історичні обставини притьмарили світлі й славні моменти його життя, прояви політичного життя, як безборонну беззахисну здобич для заборчих апетитів його сусідів, як етнографічну масу без національної фізіогномії, без традиції, навіть без імені».
Почуття історичної кривди, заподіяної Україні Москвою, чується в словах Історії Русів, яка є одним із проявів української національної свідомості і політичної думки другої половини 18-го віку; в цьому творі читаємо, що історія України являє «единственную Историю России». «Перше були ми те, що тепер московці: влада, першенство і сама назва Руси від нас до них перейшли. Але ми тепер у них, яко притча во язиціх». В цьому ствердженні можна бачити початок того спору «южан» і «северян», на який пізніше у свій час звернув увагу російський історик Пипін. Першим відгуком на цей спір Пипін вважає статтю карпатського русина Юрія Венеліна «О споръ между южанами и съверянами на счетъ россизма».
Поява цієї статті сама собою свідчить про наявність цього спору, хоч в тогочасній літературі він ще не виявився. Венелін, очевидно, відчув, що такий спір виявляється в російсько-українських взаєминах, які, за визначенням Пипіна, «не були прихильними; навпаки, представники обох народностей не завжди розуміли один одного… Дві народності ще не злилися настільки, щоб між ними не виявлялися розбіжності і сутички. Народні жарти великоросів над «хохлами» і зворотньо малоросів над «москалями» або «кацапами» виявляли іноді справжню антипатію». Такий антагонізм між українцями і москалями є запереченням теорії про культурно-історичну єдність цих двох народів. Психофізичні і духовно-культурні прикмети, які виявляються в складі індивідуальної вдачі, в родинних і суспільних взаєминах, в побуті, в матеріальній і духовній культурі – відрізняють український народ від московського народу, як окрему національну індивідуальність. Соціальний і культурний процеси української історії мають свої національні риси, відмінні від московської історії.
Джерела українсько-російських антагонізмів криються також в історичних спогадах. Старі взаємини України Росією не були сприятливими для їх поєднання. «В епоху приєднання (після Переяславської угоди 1654 р.) – пише Пипін – в Україні були свої усталені особливості народного побуту, звичаїв, освіти, церковності, які не сходилися з московськими, і це, з одного боку, викликало побоювання, що вони будуть порушуватися московським управління (що згодом і справдилося), а з боку московського – недовіра ні цим звичаям, які здавалися самовільними, ні церковності, в якій підозрювали латинські додатки. У 18 в. автономічна старовина все більше касувалася; знищувалося Запоріжжя; серед вищого духівництва було тоді ще багато архиєреїв з малоросіян, як більш учених людей, але московському духовенству не подобались ці «черкасишки», порядки старої гетьманщини взагалі швидко усувалися, але об’єднання адміністративне не загладило побутових відмін, а нова культура охопила тільки верхні класи і коли новий романтизм звертався до старовини і народності, в освіченому прошаркові України знайшлось не мало талантів, які з любов’ю присвятилися культові своєї народності і її поетичних переказів».
В цей час появилась апокрефична Історія Русів, яка була висловом романтичного ретросективного патріотизму, появляються перші збірники пісень Цертелева і Максимовича, потім в 30-х роках видання Срезневського, повісті Квітки, захоплююча стаття Вадима Пассека, перші праці Бодянського і т.д. Якщо у всіх цих творах виявлявся яскравий український патріотизм, то, з другого боку… не бракувало антитез великоруських. Стаття Венеліна показує, що стояло питання про «россизм» южан і северян, себто про те, хто – южани чи северяни – були «Росси», кому з них належить стародавня руська історія і заслуга заснування руської держави і національності, питання, яке поставлене було прямо в 50-х роках в полеміці Погодіна і Максимовича».
Так виглядає цей історичний парадокс: северяни-москвини, користуючися правом сили і будівничих нової російської імперії, стали «собирателями земель руських», привласнили собі назву і культурно-історичну спадщину Київської Руси, зробили її початком своєї історії, а южан-українців, цих дійсних нащадків Київської Руси, зіпхнули до становища безправнорї етрнографічної маси, засудженої на асиміляцію з московською нацією.
В дійсності державно-політична система нової «російської» імперії і культурно-історичні традиції, на яких вона побудована, ідуть не від Києва, а від Москви. Натягнувши на себе маску росіянства і заволодівши Україною, Москва нищить культурно-історичні традиції Києва. В цьому й полягає увесь сенс боротьби «южан» і «северян», яка продовжується ними і в нашому часі.
Мовна і релігійна близькість українців і великоросів, спільне життя в одній російській державі протягом довгого часу, переплетення російсько-українських культурних взаємин – всі ці елементи сприяли створенню ілюзій єдності Росії і російської культури, як своєрідної синтези київських і московських культурно-історичних традицій.
Імперська постава Москви диктує й досі у відношенні до України політику асиміляції і русифікації. Ця політика знайшла своє ідеологічне опертя і підтримку в різних теоріях і концепціях російської науки в ділянках філології, історії та культури…
Підготувала Тамара Маркелова
(за матеріалами часопису «Самостійна Україна», 1987)
Leave a Reply