Тамара Маркелова: два дні в Біляївці – місті гастрономічних див і добрих людей

Розмова з мером: від децентралізації та місцевого бюджету до історичної пам’яті.

Маю предмет особливої складності, бо розповісти про перебування у гостинній Біляївці Одеської області упродовж двох днів – це справа не з легких. Адже за цей короткий час я побачила стільки цікавого, почула стільки історій і відчула стільки щирої людської уваги, що вмістити все у кілька журнальних сторінок справді непросто. Програма перебування, підготовлена міською радою, була напрочуд насиченою: інтерв’ю з мером,  зустріч із волонтерами у бібліотеці,  знайомство з роботою соціальної служби, відвідини дитячого садочка, спортивної школи, лікарні, випікання біляївської вертути, смакування рибної юшки, прогулянка екостежкою…  І все почалося ще з теплої зустрічі на автостанції, яка й  задала тон усьому візиту.

Біляївська громада об’єднує сім населених пунктів — місто Біляївку, селище Повстанське та села Мирне, Майори, Широка Балка, Градениці й Кагарлик. Тут проживає понад 22 тисячі людей, які не лише бережуть традиції свого краю, а й активно розвивають громаду, роблячи її сучасною, комфортною для життя.

Цей край відомий нам як справжній оазис на Дністрі. Саме тут розташований Національний природний парк «Нижньодністровський» — унікальний природний світ із водними лабіринтами Турунчука, мальовничими плавнями та багатою флорою і фауною. Біляївка відкриває двері до дивовижного ландшафту, де серед очеретів розквітає жовте латаття, гніздяться десятки видів птахів, а сотні завзятих рибалок знаходять справжню насолоду.

Окрема гордість міста — водоочисна станція «Дністер», унікальний інженерний комплекс, який уже понад сто років забезпечує Одесу питною водою. У 1993 році рішенням Одеської обласної ради станція «Дністер» отримала статус пам’ятки архітектури місцевого значення, ставши не лише стратегічним об’єктом, а й важливою частиною історичної спадщини регіону.

Біляївська громада навіть у складні роки війни не зупиняє розвиток, а її багаторічний очільник Михайло Бухтіяров залишається одним із найдосвідченіших мерів Одещини. Уже понад два десятиліття він поєднує господарський підхід із пошуком нових можливостей для громади — від модернізації інфраструктури до залучення міжнародних інвестицій і підтримки українських захисників. Про виклики воєнного часу, стратегію розвитку Біляївки та майбутнє громади — у нашій розмові з міським головою.

— Михайле Петровичу, з 2002 року упродовж п’яти термінів Ви обираєтеся міським головою Біляївки. Як Вам вдається зберігати довіру мешканців?

— Насамперед — чесною працею і відповідальністю перед людьми. Я вважаю, що довіру неможливо здобути гучними обіцянками чи красивими словами — вона формується роками через конкретні справи, відкритість і постійний діалог із громадою.

За ці роки ми разом із командою пережили різні часи: економічні труднощі, реформи, пандемію, а сьогодні — і виклики повномасштабної війни. Але навіть у найскладніших умовах ми не зупиняли розвиток громади: ремонтували дороги, оновлювали заклади освіти й медицини, працювали над благоустроєм, залучали міжнародні інвестиції та підтримували наших захисників. Люди бачать цю роботу і розуміють, що влада може бути поруч не лише під час виборів, а щодня.

Для мене дуже важливо чути мешканців, знати їхні проблеми й реагувати на них. Я завжди відкритий до спілкування, ціную людей, які тут живуть, працюють, виховують дітей і пов’язують своє майбутнє з Біляївкою.

— Біляївська громада стала однією з перших в Одеській області, створених у межах децентралізації. Ви задоволені результатом?

— Біляївська ОТГ утворена 12 серпня 2015 року. Вона була однією з перших в Україні серед тих, хто обрав шлях добровільного об’єднання. І сьогодні, озираючись на понад десять років роботи в умовах децентралізації, ми можемо впевнено сказати: це було правильне й стратегічно важливе рішення для розвитку нашої території.

Головне, що дала реформа, — це реальні повноваження та фінансові ресурси, а разом із цим — і відповідальність за якість життя людей. Громада отримала можливість самостійно ухвалювати рішення у сферах освіти, медицини, благоустрою та розвитку інфраструктури.

— У результаті децентралізації значна частина податків (зокрема ПДФО, єдиний податок) залишається на місцях. Чи достатньо цих ресурсів?

Я переконаний: жоден бюджет сам по собі не гарантує розвитку. Головне — це щоденна системна робота. Для нас надзвичайно важливими є дві складові: наповнення бюджету та його раціональне, економне використання. Саме над цим ми працюємо щодня. Громада не може стояти на місці. Кожен рік має приносити зміни на краще.

На сьогодні важливим джерелом розвитку громади став і податок на доходи фізичних осіб, 64% якого залишається у місцевому бюджеті, і єдиний податок та інші. Це суттєвий фінансовий ресурс, який підтримує стабільність громади.

Нещодавно я був присутній на форумі «Зроблено в Україні» за участі Президента, де було озвучено ініціативу щодо підтримки громад. Ключовою пропозицією є збільшення частки ПДФО, що залишається в місцевих бюджетах, з нинішніх 64% до 75%. Звісно, це було б дуже добре для посилення фінансової спроможності, особливо в умовах воєнного стану та відновлення.

— Ми зараз усі вболіваємо за нашу армію. Яка частка видатків бюджету Біляївської міської територіальної громади спрямована на підтримку ЗСУ та на заходи з цивільного захисту?

— В умовах воєнного стану підтримка сектору безпеки й оборони є одним із ключових пріоритетів нашої громади. На сьогодні видатки Біляївської міської територіальної громади на оборону та заходи цивільного захисту становлять 4,7% від загального обсягу видатків місцевого бюджету.

Ці кошти спрямовуються, зокрема, на субвенції державному бюджету для забезпечення діяльності Прикордонної служби, Одеського районного управління поліції №2 ГУНП в Одеській області, Регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь». Йдеться про придбання пального, засобів зв’язку, матеріально-технічне забезпечення підрозділів територіальної оборони Одещини.

Окремо фінансується виконання заходів Програми підвищення спроможності та покращення умов несення служби у відділенні інспекторів прикордонної служби «Градениці» на українсько-молдовському кордоні.

Також громада надала субвенції військовим на дрони на суму понад 5,2 млн грн, підтримала обласний бюджет на потреби ЗСУ, Херсонську міську військову адміністрацію та Вигодянську сільську раду для будівництва фортифікаційних споруд.

— Які пріоритетні інвестиційні проєкти реалізуються в громаді попри воєнний стан?

—  Над залученням міжнародної технічної допомоги та грантових ресурсів для розвитку громади активно працюють наші фахівці. Серед ключових проєктів: робота ветеранського хабу «Сила нації»; створення громадського центру за підтримки AVSI-ETS;  відкриття простору психологічної підтримки «ПОРАДА» за підтримки ЮНІСЕФ; створення сучасного реабілітаційного відділення у Біляївській багатопрофільній лікарні; встановлення сонячної електростанції потужністю 500 кВт на базі лікарні; модернізація систем водопостачання тощо. Усі ініціативи включені до портфеля публічних інвестицій і спрямовані на безпеку, розвиток критичної інфраструктури та сталий розвиток громади.

— Як стимулюється створення нових робочих місць?

— Найбільш ефективними напрямами для створення нових робочих місць у громаді є розвиток агропереробки, зеленого туризму, місцевого виробництва та сфери послуг. Саме ці галузі мають значний потенціал для економічного зростання, підтримки малого й середнього бізнесу та забезпечення зайнятості населення.

Міська рада підтримує постійний діалог із підприємцями — як через офіційний сайт громади та Telegram-канал, так і під час особистих зустрічей і робочих консультацій. Така відкритість влади сприяє формуванню довіри, залученню нових ініціатив та розвитку підприємницької активності. У результаті громада не лише створює нові робочі місця, а й зміцнює власну економічну стійкість, що особливо важливо в умовах воєнного часу.

— Як організовано освітній процес у громаді?

—  Освітній простір Біляївської громади сьогодні — це передусім щоденна турбота про дітей, їхню безпеку, розвиток і майбутнє. Попри виклики воєнного часу, громада забезпечує безперервний освітній процес для понад трьох тисяч школярів, використовуючи очну, дистанційну та змішану форми навчання, аби кожна дитина мала можливість здобувати знання. Особлива увага приділяється інклюзивній освіті: у школах створено десятки інклюзивних класів, де дітей підтримують асистенти вчителів, а для учнів, які потребують індивідуального підходу, організовано педагогічний патронаж.

Важливо, що 2487 школярів забезпечені гарячими сніданками, серед них — 662 учні пільгових категорій та діти із сімей ВПО.

Дошкільна освіта також залишається важливим пріоритетом. У громаді функціонує 8 закладів дошкільної освіти, які відвідують близько пів тисячі дітей. Попри загальнодержавну тенденцію до зменшення кількості дошкільнят, ми продовжуємо підтримувати доступність і якість освіти для наймолодших мешканців, створюючи безпечне й турботливе середовище для розвитку кожної дитини.

— Чи не здається Вам, що сучасний мер дедалі частіше змушений бути не лише управлінцем, а й медійною фігурою? Де для Вас проходить межа між відкритістю до громади та бажанням подобатися виборцям?

— Ми часто спостерігаємо активність мерів, їхню надмірну публічність, намагання бути популярними. Але ж справжній керівник громади — це не бездоганний герой із передвиборчого плаката. Це людина, яка має мужність змінюватися разом із часом і визнавати свої помилки, мати особисте зростання, довіру, відчуття спільної дії. І саме за цим критерієм історія колись оцінить кожного мера — і в Біляївці, і в будь-якому українському місті.

Щодо публічності, то я особисто до цього так і не звик. Я завжди соромився публічності. Із самого першого дня на посаді. Чому — навіть не знаю.

— Соромитеся вже 24 роки?

— Так (усміхається. — Прим. ред.).

— Сьогодні в Україні та світі дедалі частіше точиться дискусія про роль поколінь у владі та суспільному управлінні. Одні переконані, що майбутнє — виключно за молодими, інші наголошують на необхідності досвіду. Як, на Вашу думку, має виглядати баланс між молодістю та зрілістю у державотворенні?

— Якщо подивитися на світову практику, то побачимо: у багатьох країнах державами керують саме досвідчені люди. І це закономірно. Бо управління державою — не поле для експериментів чи модних гасел. Це величезна відповідальність, яка потребує не лише енергії, а й життєвої мудрості, уміння передбачати наслідки рішень, здатності проходити через кризи.

Молодь обов’язково повинна бути поруч — вчитися, набиратися практики, входити в процес управління. Без молодого покоління немає руху вперед. Колись суспільство природно сприймало формулу: молодість і досвід мають іти поруч. Саме така взаємодія поколінь створювала здоровий баланс.

Сьогодні ж дедалі частіше нав’язується інша думка: нібито право керувати мають лише молоді, а старші люди автоматично стають «несучасними», «некреативними», такими, що «мислять по-старому». Я вважаю це небезпечним спрощенням. Мудра держава — це не конфлікт поколінь, а їхня співпраця: коли молоді є в кого вчитися, а старші готові до новацій. Лише тоді суспільство має шанс рухатися вперед не хаотично, а відповідально й усвідомлено.

— У цифрову епоху звучать прогнози про занепад друкованої преси. Чи є  майбутнє у вітчизняних друкованих видань?

— Сьогодні людина хоче за короткий час дізнатися про все: що відбувається в Ірані, в Україні, у світі. Усі читають заголовки, гортають стрічки новин. Але разом із цим поступово зникає культура справжнього читання — вдумливого, інтелектуального, такого, що змушує аналізувати й осмислювати прочитане.

Я пам’ятаю часи, коли в кожній родині передплачували кілька газет і журналів. Була спортивна преса, місцева газета, обласна, державна, журнали… Люди читали, дискутували, чекали нових номерів. Преса була не просто джерелом інформації — вона формувала суспільну думку й культуру мислення. Сьогодні ситуація змінилася. Ми дедалі частіше посилаємося на публікації у зарубіжних ЗМІ: люди шукають незалежну професійну аналітику, довіру до джерела.

Я переконаний: майбутнє у друкованої преси є, але лише за однієї умови — якщо вона буде справді незалежною. Якщо в Україні з’явиться сильна загальнонаціональна преса, яка не працюватиме в чиїхось політичних чи фінансових інтересах, я із задоволенням її читатиму.

— Михайле Петровичу, тема історичної пам’яті сьогодні для українського суспільства особливо чутлива. В умовах війни тривають непрості дискусії про минуле, символи та меморіали. Як Ви вважаєте, де проходить межа між переосмисленням історії та її запереченням?

— Нас часто критикують через меморіали, пов’язані з Другою світовою війною. Наприклад, на одній зі стел у центрі міста викарбувано роки — «1941–1945». І нам нерідко кажуть: «Приберіть, змініть, переробіть». Але я завжди відповідаю: на цих меморіалах — імена біляївців, які пішли на фронт і не повернулися додому саме у ці роки. Для місцевих людей це не про політичні ідеології, а про пам’ять про своїх батьків, дідів, рідних.

Саме тому в Біляївці свідомо не демонтували жодного пам’ятника, пов’язаного з Другою світовою війною. Ми не перейменовували вулиць, названих на честь героїв тієї війни. Бо історію неможливо перекреслити чи «відредагувати» під вимоги часу. Її потрібно осмислювати, не знецінюючи людської пам’яті.

Пригадую дискусії навколо танка, встановленого при в’їзді до міста. Хтось почав говорити, що це нібито «російська техніка». Але на «мініреферендумі» люди сказали зовсім інше: для них це символ визволення Біляївки у 1944 році. До того ж цей танк був виготовлений на Харківському танковому заводі. Та справа навіть не в технічних деталях — справа в тому, що пам’ять не можна оцінювати лише через політичну кон’юнктуру.

Водночас ми добре розуміємо: історія України не завершилася минулими війнами. Сьогодні твориться нова сторінка нашої боротьби. Тому в місті плануємо встановити пам’ятник сучасним захисникам України — героям російсько-української війни. І я переконаний: нові меморіали не повинні знищувати попередні. Має бути і пам’ять про тих, хто боровся тоді, і шана до тих, хто захищає Україну сьогодні. Бо народ, який втрачає історичну пам’ять, неминуче втрачає і майбутнє.

—  Чи погодитеся Ви з думкою, що  головна роль у формуванні історичної пам’яті належить школі та родині?

—  Насправді,  значна, можливо й головна роль у формуванні історичної пам’яті належить школі та родині. Саме через освіту, через підручники, через щоденне виховання передається розуміння того, ким ми є. Я своїм онукам показую меморіали, пояснюю, хто ці люди і чому їх потрібно пам’ятати. Історія не повинна роз’єднувати суспільство — вона має вчити нас розуміти власне минуле й робити з нього висновки.

Зрештою, основа суспільства — у простих, але фундаментальних речах. Нас учили поважати старших, допомагати молодшим, шанувати батьків, учителів, свою громаду. У цих моральних орієнтирах була велика сила. І я переконаний: без таких цінностей неможливо побудувати ні справедливу державу, ні нормальне людське майбутнє.

Спілкувалася Тамара МАРКЕЛОВА

Фото: Ірина МАХНО