У драмі воєнного сьогодення більшість українців змушені перейматися ще одним надзвичайно важливим питанням – планами влади щодо масового залучення в Україну трудових мігрантів із країн Азії та Африки, перші загони яких потихеньку почали з’являтися в наших містах.
В інформаційному просторі дедалі наполегливіше звучить теза про «неминучість» цього процесу. Нам пояснюють це демографічною кризою, браком робочих рук, старінням населення, величезними втратами війни та виїздом мільйонів українців за кордон. Економісти акцентують увагу на стані ринку праці, бізнес – на дефіциті кадрів, чиновники – на необхідності міжнародної співпраці.
У драмі воєнного сьогодення більшість українців змушені перейматися ще одним надзвичайно важливим питанням – планами влади щодо масового залучення в Україну трудових мігрантів із країн Азії та Африки, перші загони яких потихеньку почали з’являтися в наших містах. В інформаційному просторі дедалі наполегливіше звучить теза про «неминучість» цього процесу. Нам пояснюють це демографічною кризою, браком робочих рук, старінням населення, величезними втратами війни та виїздом мільйонів українців за кордон. Економісти акцентують увагу на стані ринку праці, бізнес – на дефіциті кадрів, чиновники – на необхідності міжнародної співпраці.
На перший погляд, усе виглядає прагматично й навіть логічно. Але за цією сухою мовою цифр дедалі частіше губиться головне питання: якою буде Україна через двадцять чи тридцять років? І чи має суспільство право говорити про свої страхи, ризикуючи залишити дітей і онуків за порогом української держави? Адже тільки «прибитий на цвіту» не розуміє, що війна йде не за території. Україна веде війну за власне історичне існування – за мову, пам’ять, культуру, за право не розчинитися у колоніальному закомірку. Тому будь-які рішення, пов’язані з масштабною міграцією, не можуть оцінюватися виключно через показники ВВП чи кадровий дефіцит.
Коли нам кажуть: українців бракує, отже доведеться завозити мігрантів, постає питання: що це за політика? Чому мільйони людей залишили свою країну? Чому молоді сім’ї бояться народжувати дітей? Чому вимирають села й малі міста? Чому сьогодні закривають діючі школи?
Причини значно глибші за саму війну. Десятиліттями держава не створювала умов для гідного життя власних громадян. Люди їхали не за «європейською мрією», а від безнадії – від бідності, корупції, безправ’я, деградації медицини, освіти, знищення промисловості та постійного приниження людей праці. І тепер замість великої національної програми повернення українців, підтримки родини, народжуваності та розвитку регіонів недієздатний уряд пропонує нам просту схему: компенсувати демографічні втрати імпортом населення.
Саме це і тривожить багатьох українців. І ми не можемо погодитися на цей експеримент. Зауважу, що йдеться не про ненависть до інших народів. Україна ніколи не була країною ксенофобії. Ми добре знаємо ціну людському болю й вигнанству. Але одна справа – природна інтеграція людей, які приходять із повагою до держави, її законів та культури. І зовсім інше – масштабна політика заміщення демографічних втрат. Особливо в країні, виснаженій війною.
Прихильники масової міграції посилаються на досвід Західної Європи. Але рідко говорять про інший бік цієї політики – про соціальну напругу, культурну фрагментацію, ізольовані громади та втрату суспільної довіри. У багатьох європейських містах уже виникли райони, де місцеве населення почувається чужим у власній країні.
І проблема тут не в кольорі шкіри чи походженні. Проблема – у руйнуванні спільного культурного простору, без якого держава перестає бути єдиним організмом. Нам нав’язують модель, у якій людина дедалі частіше стає лише робочою силою, споживачем чи платником податків. Світова економіка давно мислить не людьми й народами, а дешевою мобільною силою – мігрантами.
Національна пам’ять, історична травма, культурна тяглість у такій моделі стають другорядними. Такий порядок неприйнятний для українців. Бо ми – не колишня імперія. Україна не грабувала Африку чи Азію, не будувала свій добробут на колоніальному поневоленні інших народів. Навпаки – століттями колонізували нас. Нам забороняли мову, нищили письменників, композиторів – культурну еліту, організовували голодомори, примусові переселення та репресії. Тому механічне перенесення на Україну чужих моделей «історичної провини» виглядає неприродно й навіть небезпечно.
Україні потрібен розвиток. Потрібні робочі руки. Потрібні інвестиції. Але не ціною втрати себе. Можливо, нам справді доведеться відмовитися від частини звичного комфорту, від дешевої робочої сили чи швидких економічних рішень. Проте значно страшніше – втратити внутрішнє ядро нації, перетворитися на територію без культурного хребта, спільної пам’яті, відчуття дому. Бо країну тримають не лише економічні показники. Її тримають люди, які відчувають цю землю своєю, рідною, захищають її і ніколи її не зрадять.
Історія не раз доводила: нації зникають не лише від зовнішніх ворогів. Найчастіше вони слабнуть тоді, коли втрачають волю бути собою. Сьогодні Україна платить надто високу ціну за право існувати. Тільки після вирішення внутрішніх проблем можлива розмова про зовнішню міграцію.
Тамара МАРКЕЛОВА
