Одеський живописець Ростислав Дудченко належить до тієї когорти молодих митців, творчий неспокій яких, попри велику завантаженість, провокує до невпинного переосмислення та інтерпретацій, навертає до роздумів та осмислення живописного шляху. Нині у Ростислава Дудченка один із найкращих часів, коли позаду залишились обов’язкові академічні постановки і практики, а попереду найголовніша, фінальна стадія – створення дипломної магістерської роботи. Ростислав навчається в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури на кафедрі живопису в майстерні професора, народного художника України Михайла Гуйди…
Одеський живописець Ростислав Дудченко належить до тієї когорти молодих митців, творчий неспокій яких, попри велику завантаженість, провокує до невпинного переосмислення та інтерпретацій, навертає до роздумів та осмислення живописного шляху. Нині у Ростислава Дудченка один із найкращих часів, коли позаду залишились обов’язкові академічні постановки і практики, а попереду найголовніша, фінальна стадія – створення дипломної магістерської роботи. Ростислав навчається в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури на кафедрі живопису в майстерні професора, народного художника України Михайла Гуйди. Тема дипломної роботи дещо несподівана і складна – Нестор Махно. На запитання, чому вибір впав саме на цього, безумовно, видатного, але харизматичного та сповненого протиріч легендарного героя, художник відповів дещо несподівано: «В дитинстві мене зачепила фраза Махна: «Бий червоних, доки не побіліють, бий білих доки не почервоніють». Я її зрозумів інакше й мені здалося, що Махно вклав у неї більш глибинне розуміння – світ не ділиться на добро і зло, і кожен має самвирішувати, як діяти і сприймати ті чи інші події. І якщо провести аналогії із сучасним часом – художнику не важливо приєднуватися до чогось чи когось, слідувати кимось заданим вектором. Головне – самому бути цим вектором. До речі, коли я поділився із Михайлом Євгеновичем Гуйдою про свої наміри щодо диплому, той поставився до цього дуже серйозно і розповів, що і сам колись хотів намалювати живопис із Нестором Махном. Але в радянські часи це було ризиковано, тому йому натякнули, що цього не варто робити, одним тільки запитанням: «А ви за червоних чи за білих? І це дивує, адже Махно був радянським командиром, нагородженим бойовим орденом Червоної Зірки». І як на мене, в характері Ростислава Дудченка дуже багато від Нестора Івановича – бунтівного і нестримного, вільного та анархічного. За плечима у художника – навчання в Одеському державному художньому училищі ім. Грекова. Втім, своїм головним учителем та наставником молодий митець вважає батька – відомого художника Миколу Дудченка: «В мені живе, мабуть, генетичне тяжіння та пристрасть до мистецтва. Вплив батька – штука, яка буде жити з тобою все життя. У кожному з нас живуть наші батьки і не важливо, як ти це сприймаєш, чи враховуєш їхні думки та голос. Мій батько свого часу навчався в Олександра Лопухова, який дуже вплинув на нього, а відтак через батька – й на мене. Саме тому я також хотів навчатися у ньо-го. Втім за збігом обставин я опинився у майстерні Михайла Гуйди і вважаю, що мені пощастило».
Пленерні картини займають у творчому доробку молодого митця чільне місце. Надзвичайно працьовитий та наполегливий художник здатен дивувати оточуючих не тільки кількістю, а й якістю пленерних творів. Він не боїться великих розмірів і одразу просто на натурі створює закінчені твори, практично уникаючи етюдів та ескізів. Вміє вловити стан і настрій – світанки і заходи, тихі вечори і спекотні, відкриті всім вітрам простори, луки та лани. Завжди привносить у пленерні твори «нерв» – динаміку та енергійність. Саме тому навіть найспокійніші та елегійні пленери Ростислава Дудченка дихають і рухаються, живуть внутрішнім життям та емоціями. «Пленер дарує можливості до одного з найбільших внутрішніх діалогів. Коли залишаєшся наодинці з природою, Богом та самим собою, виникає той проміжок часу, коли занурюєшся у порожнечу та зупиняєш час. Пригадую, що Кастанеда говорив про те, як важливо вміти зупинити час. Адже як тільки тобі це вдається, то для тебе щось відкривається. Виходить так: поки ти пишеш картину – життя продовжується, минає час, а ти працюєш над цією паузою. В цей проміжок – стоп-кадр – в картину закладається те, що відкрилося в конкретний момент. Виправити чи змінити в живописі можна тільки зараз і тепер – коли ти на роздоріжжі. Мине час і вже нічого не змінити – ані вліво, ані вправо. Під час живописних практик пленера спостерігається максимальна віддача. Крім того, паралельно відбувається трансформація: від того, що ти бачиш, до того, що створюєш. Цікаво бути призмою заломлення простору в момент взаємодії з вічністю».
Ростислав Дудченко знає, що створює, добре відчуває та осмислює власні прагнення. Попри легкий і веселий норов, художник стає серйозним та розсудливим, коли йдеться про мистецтво: «Мій шлях – від анархії до творення. Не варто планувати і нотувати у блокнот, що потрібно намалювати. Я можу обмежити себе у деяких речах, які могли б статися та не стануться, тільки тому що я їх не передбачив. Хаос – це структура. Якщо на секунду зупинити мить, то в ній також можна знайти структуру. Для художника важливо в хаосі життя обертатися назад та шукати структуру. Але аж ніяк не планувати її наперед. Адже плануванням ми позбавляємося від того, що називається «воля випадку». Якщо починати на білому папері з крапки, а потім шукати іншу крапку – художник закінчується».
У творчому доробку молодого митця – історичні полотна, а також фігуративні інтерпретації. Ростислав Дудченко ні на хвилину не зупиняється й дуже цінує те, що так манить і кличе, про що мріють всі без винятку митці, – внутрішню свободу, яка дарує вільний простір, енергію, сили та натхнення.
Наталя Сухоліт
Поле. 120х50. 2014. Полотно, олія
Тринітарський костел. Камянець-Подільський. 30х30. 2010. Полотно, олія
Leave a Reply