Марина Шикалова: «Люблю Україну і не поважаю тих, хто її кривдить!»

За її вікнами – простір поліського поля і ліс, який відмежовує лінію горизонту від небесної блакиті. Мальовничі місця. Поза увагою не залишається жодне народження нового дня. «А заходи сонця тут такі, що очей не можна відвести», – ділиться Марина Шикалова – народна майстриня, – була б фототехніка, таких би знімків можна було б наробити!
Мабуть, і натхнення черпає вона з отих світанків і метеликів на жоржинах, із ластівчиних «сімейних» хороводів, зі сніжинок, що зірочками світяться під місячним сяйвом – із простого, земного, як це завжди робили майстри автентичності.

Народилася Марина у маленькому містечку Корюківка, що на Чернігівщині. Закінчила Чернігівський технологічний університет за спеціальністю економіка. Проте, працювати довелося у місцевому Будинку школяра – вела гуртки «Спортивний туризм» та «Краєзнавство». Культура рідної землі, а особливо рукоділля так зацікавило Марину, що могла годинами пропадати біля музейних виставок. У етнографію, як кажуть, занурилася з головою. Відчувала, що в душі розростається щось потужно-красиве, таке, що вимагає виплеску. Її завжди заворожували авторські речі – незвичайні, які не мали повторення. Хотілося і собі створити щось особливе, особисте. Розпочала з шитва і плетіння гачком. Не тільки тримати голку в руках, а й виплітати та в’язати Марину навчила її бабуся – Ольга Семенівна Макаренко. Вважала, що кожна українська жінка має володіти магією рукоділля. І не помилилася, бо внучка настільки вправно оволоділа цими техніками, що з часом стала виготовляти на замовлення неймовірні речі: блузи, костюми і навіть вечірні сукні. Особливо приваблювало плетіння гачком. Конструювала складні схеми, а потім за ними творила. Вбрання оздоблювала прикрасами власного виготовлення. Але душа прагнула більшого.
Якоїсь миті у свідомості з’явився образ ляльки – сонячної дівчинки, яка їде на велосипеді. Призупинивши всі свої творчі проекти, Марина приступила до втілення уявного образу. Під рукою з’явилися потрібні клаптики тканини, дротики і фарби. Трохи терплячості, трохи сміливості, кілька творчих недоспаних ночей, кілька днів пошуків елементів, яких не вистачало, і… ось вона, тендітна дівчинка-лялька, саме така, як уявлялася – її, Маринчина, не схожа на жодну іншу.
Та це був лише початок. Нові ідеї та образи знову і знову змушували братися за голку. Сьогодні у колекції народної майстрині з Корюківки більше сотні ляльок. Усі вони різні, але є й спільне. Маринчині ляльки – це сюжетна завершеність образу. Вони не просто красуються перед глядачами: кожна з них проживає своє життя, генерує певні емоції. Ось дівчина з глечиком молока прийшла напувати котика, а він треться біля ніг своєї годувальниці. А тут – молодиця обіймає лелеку, огорнула його своєю пуховою хустиною, зігріває птаха. Є й закохана парочка під парасолькою: дівчина так ніжно обійняла хлопця, що аж очі примружила! Марина розповідає, що прототипом деяких ляльок стали реальні люди. Ось, наприклад, дівчина-фотокореспондент, за словами майстрині, схожа на автора цих рядочків. А деякі з ляльок, за прикметами друзів рукодільниці, мають схожість із самою Мариною.
Презентувала власну авторську ляльку Марина Шикалова лише на кількох виставках районного рівня, де успіх був приголомшливий. Знайшлося чимало охочих придбати диво-рукоділля, дехто навіть зробив замовлення. «Скільки часу йде на виготовлення такої краси?», – цікавлюся у майстрині. «Коли як, – загадково усміхається жіночка, – іноді кілька тижнів. Необхідні матеріали потрібно купити. До того ж і буденні турботи чимало часу забирають, а іноді, як засядеш за роботою, то і світанок зустрінеш».
В умовах сьогодення майстрині важко підтримувати той романтичний дух, яким просотана вся магія рукоділля. Єдиний 25-річний син – Денис знаходиться в зоні АТО, під Луганськом, у самісінькому пеклі. «Треба, мамо, тебе захищати, треба Батьківщину боронити, – пояснив своє рішення дорослий син і, полишивши роботу, перевіз власні речі із винайманої квартири у центрі міста, у лавах перших пішов добровольцем у найгарячішу точку. «Слухала його і думки докупи не могла скласти, – ділиться переживаннями мама, – розумію, що правильно говорить, але шок від того, що це відбувається у моїй родині, не проходив кілька днів. Потім з’явилася гордість, що мій син справжнім патріотом і героєм виріс. Я завжди пишалася тим, що українка. Я люблю свою Україну. Тепер знаю, що і син став на захист своєї батьківщини, бо йому не байдужа доля країни. І зовсім протилежні почуття у мене до тих, хто почав цю війну!»
Марина Віталіївна вірить у краще, але материнське серденько все одно крається. «Дитина не виходить з голови ні на мить. Все інше стало таким дріб’язковим. Думками обіймаю сина, думками бережу його від лиха і не можу спокійно думати про тих, хто розв’язав цю війну» – так описала свій стан мама солдата. У такі хвилини рятує мистецтво – стала сорочку сину вишивати. Не покидає і лялькування, в останніх – все частіше вимальовуються національні мотиви. Найновіша лялька – Галя, проста українська жіночка, яка вбралася в яскраве намисто й уквітчалася, щоб ніхто навіть не помітив смутку і печалі в душі…