«Оксамит» – завжди з Вами! П’ятій річниці Революції Гідності присвячується

Тамара Маркелова – головний редактор

Часопис «Оксамит» переступив перший ювілейний поріг: у вересні нам виповнилося п’ять років. За ці роки пройдено багато непростих звивистих стежин. На сторінках та в об’єктиві «Оксамиту» закарбовані миті Революції Гідності, долі родин Небесної сотні, розповіді про героїв – воїнів АТО, які ніколи не повернуться додому, та друзів, яких Бог залишив живими, щоб вони допомагали сім’ям загиблих побратимів… Ми, як увесь український народ, стояли на порозі унікальних можливостей, коли вся країна – від дитячого садочка до великого підприємства, від школяра до пенсіонера допомагала армії, коли вся країна була прибрана жовто-блакитними стягами, уквітчана стрічками, вимальована свіжими жовто-блакитними фарбами, розмовляла вишуканою українською, ділилася хлібом, гривнею, теплими речами, домашнім затишком. Коли волонтери, як мурахи, формували пункти-мурашники і забезпечували  бійців у зоні АТО всім необхідним. Читати «Оксамит» – завжди з Вами! П’ятій річниці Революції Гідності присвячується

На Чернігівщині втретє пройде масштабний літературний фестиваль «Lуtavrу»

З 9 по 11 жовтня 2019 року в Чернігові, Ніжині, Корюківці, Бахмачі, Острі (Козелецького району) та Седневі відбудеться ІІІ Міжнародний фестиваль інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Lуtavrу».

Цей масштабний літературно-мистецький захід проходитиме одночасно на базі багатьох локацій. Сучасні письменники, літературознавці, журналісти України та закордону виступатимуть у школах, університетах, бібліотеках, музеях. Мешканці та гості згаданих населених пунктів Чернігівщини зможуть насолодитися сучасною світовою літературою. Цьогоріч крім класиків та молодих авторів української літератури будуть відомі митці з Польщі, Литви, Хорватії, Білорусі, В’єтнаму, Туреччини, Грузії, Чехії, Румунії, Греції, Великобританії, Сербії. Читати На Чернігівщині втретє пройде масштабний літературний фестиваль «Lуtavrу»

Звернення МЗС до компетентних органів України

Днями вітчизняне МЗС звернулося до компетентних органів України з проханням дати правову оцінку відвідування Закарпатської області міністром закордонних справ Угорщини Петером Сіярто.

Цей візит Сіярто здійснив на запрошення народного депутата від фракції “Блок Петра Порошенко” Василя Брензовича, який балотується в депутати ВРУ по 73 округу (Закарпатська область) як самовисуванець. Зрозуміло, що мова йде про порушення українського законодавства, згідно з яким забороняється участь у передвиборній агітації іноземцям та особам без громадянства, у тому числі в публічних заходах, що проводяться на підтримку чи за підтримки партії — суб’єкта виборчого процесу чи кандидата у депутати. Читати Звернення МЗС до компетентних органів України

Незабутній Володимир Івасюк

Незабутній Володимир Івасюк. Сьогодні йому б виповнилося 70 років. Вбитий московськими кагебістами за українську мову і пісню.
Я не буду переказувати його біографію, перераховувати пісні. Мета моєї публікації – повернути столицю України до її місії бути столицею і в питаннях пам’яті видатних українців.
Володимир Івасюк – засновник і класик української естрадної музики, талановитий композитор, автор невмирущих пісень, серед яких «Червона Рута» – ще один Гімн України, неофіційний. Пісенна візитна картка нашої держави. Читати Незабутній Володимир Івасюк

ПРЕЗИДЕНТИ — КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТИ ЧИ ПАРТОКРАТИЧНО-ОЛІГАРХІЧНІ КОЛАБОРАНТИ? АБО ЧИ ПОТРІБНА НАРОДУ НОВА КОНСТИТУЦІЯ?

ПРЕЗИДЕНТИ — КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТИ ЧИ ПАРТОКРАТИЧНО-ОЛІГАРХІЧНІ КОЛАБОРАНТИ? АБО ЧИ ПОТРІБНА НАРОДУ НОВА КОНСТИТУЦІЯ?

Олександр Коцюба, заслужений юрист України, народний депутат України XII(I) скликання

Саме таке запитання прозвучало в діалозі після мого виступу на Всенародному Віче представників українського народу. Присутні на Віче науковці інтелігентно мене запитали: «Ви ж у виступі сказали, що у цієї влади не було і немає стратегії, і що не треба приймати нову Конституцію України, а необхідно сьогодні чинний Основний Закон України привести у відповідність з Декларацією про державний суверенітет».

Тоді моя відповідь була короткою. Стратегії не було і немає. Нову Конституцію приймати немає потреби. Я запитала тих, хто звернувся до мене, а що ж об’єднує деяких персонажів, які рвуться до влади? Можливо, хтось з них досліджував чи аналізував не тільки Конституцію України 1996 року, але й  Конституцію Української РСР у редакції від 24 жовтня 1990 року? Боже їх спаси! Вони діють не в цій сфері відносин. Конституційна законність їх ще не цікавить.

На їх, а відповідно, і на долі багатьох людей випало нещастя бачити цих та інших персонажів через тюремні грати. Їм, або ж за них, тоді доводилося знайомитися з Конституцією та галузевим законодавством. Добре як з цивільним! І цей психологічний фактор нерідко домінує у свідомості людей, які б повинні в силу свого статусу, особливо у їхньому випадку, володіти правовими і конституційними знаннями, не говорячи вже про правову культуру людини і громадянина України.

Епохи і репресії переслідувань так вплинули на психологію людей, що навіть народний депутат України Мустафа Найем і Генеральний прокурор України  Юрій Луценко опублікували книгу з портретом Юрія Віталійовича за тюремними ґратами, на щастя, із здоровим виглядом загорілого обличчя, яку так уважно розглядають читачі і запитують: «Щоб це означало?» …в Україні.

Трохи подумавши, доповнюють словами, а скільки ще буде претендентів, якщо новообраний парламент 2019 року створить слідчі комісії із парламентським прокурором і така практика є реально діючою в багатьох цивілізованих країнах і буде встановлено, хто і на яких підставах «привласнив» 135 мільярдів радянських рублів або 147 мільярдів доларів США заощаджень, після чого виникло спочатку 100, а потім понад 190 банків в Україні. Невже ці гроші впали з неба?

Володимир Коцюба, який 18 років працював у Мінфіні України, високопрофесійно володів ситуацією з досконалими знаннями англійської мови (останнє відрядження 2015 року було в Лондон з проблем підпільного бізнесу) багато узагальнив питань з практики пограбування народу України. Проаналізуємо деякі.

Громадяни України достатньо володіють російською мовою, щоб зрозуміти зміст фактів: «Согласно правительственным данным, общая сумма вкладов в Сбербанк на 20 июня 1991 года составляла около 315,3 млрд рублей в ценах соответствующего периода. Кроме того, на 1 января 1992 года сумма вкладов в организации государственного страхования оценивалась в 24 млрд рублей, денежных средств населения в государственных ценных бумагах — 342,2 млн рублей. Общее число вкладчиков Сбербанка оценивалось в 40 миллионов человек. Председатель комитета Госдумы по финансовому рынку Владислав Резник говорил, что объем долга на 1 декабря 2009 года оценивался более чем 22 трлн рублей. По состоянию на 1 января 2012 года Минфин оценил объем долга по сбережениям в 28 трлн. рублей. Глава Счетной палаты Сергей Степашин по этому поводу сказал: «Надо честно признаться… мы не сможем выплатить советские долги в прямом эквиваленте, какими они были в Советском Союзе».

Незаперечні аргументи і докази та висновки Російської академії наук, а саме:

«Помощник директора Института социологии РАН С. Сычева еще в 1994 году писала: «Правительство одним ударом ликвидировало все денежные сбережения предприятий и населения, обесценив их путём либерализации цен, проведенной без всякой компенсации». В. С. Сычева также высказала мнение: «Население оказалось лишенным собственности, накопленной в виде денежных сбережений, причем не только наличных, но и депонированных в учреждениях Сбербанка, гарантом сохранности которых выступало государство». Чому президенти і керівники держави України замовчують справи?  

Зазначимо про авторитетні оцінки зарубіжними країнами Заходу щодо Союзу РСР у ставленні до громадян усіх колишніх союзних республік: «В статье британского еженедельника The Economist, вышедшей в связи со смертью Егора Гайдара, говорилось, что либерализация цен была необходимой, но чрезвычайно болезненной. В статье сказано, что в результате её осуществления были ликвидированы сбережения населения. В другой статье того же журнала говорилось, что либерализация цен выявила несостоятельность сбережений советской эпохи». Неспроможність до кого?

Надзвичайно слушні висновки з аналітикою ситуації щодо громадян і народів у зв’язку з розпадом СРСР оприлюднили в публікаціях представники США. «Американский журналист и экономист Джуд Ванниски писал, что правительство путём девальвации рубля 1) фактически ликвидировало частные сбережения населения общим объёмом в 600 млрд рублей»; 2) «Эти сбережения были накоплены на протяжении десятилетий, когда покупательная способность рубля и доллара были примерно одинаковы: на доллар можно было также купить буханку хлеба, как и на рубль; 3) таким образом, личные сбережения населения составляли $600 млрд, а государство их аннулировало; 4) по своим масштабам эта экспроприация сравнима с насильственной коллективизацией в деревне в 30-е годы; 5) её экономические последствия не менее опустошающие, хотя она проведена без насилия и депортаций» (ред. пункти 1)-5) є авторські для сприйняття матеріалу).

Тут доцільно повернутися знову до аналітичних узагальнень чесних росіян. На нашу думку, є найбільш професійним: «Российский экономист Сергей Глазьев писал, что оборотной стороной приватизации, носившей, по его мнению, криминальный характер, стала «фактическая конфискация трудовых сбережений». По его словам, у российских граждан, с одной стороны, отняли право на общенародную собственность, а с другой — лишили сбережений, на которые можно было бы приобрести эту собственность. Глазьев полагает, что «конфискация сбережений путём их замораживания предопределила грабительскую сущность проведенной приватизации». Тут злочинні вчинки не тільки російського, але і такого ж українського криміналітету.

«По мнению российского экономиста, академика РАН Виктора Ивантера, обнуление сбережений населения было самой грубой ошибкой реформаторов. По словам Ивантера, в 1992 году у российского государства (ред. – правонаступника СРСР) были средства как минимум для частичного сохранения сбережений. Для этого, по его мнению, было «вполне реально использовать различные формы замораживания вкладов на достаточно длительные сроки, совместив их с мерами по более-менее справедливой индексации замороженных сумм».

Характерним доповненням для національних і міжнародного розслідувань є і така «приватизація»: «По мнению известного российского экономиста Андрея Илларионова, уничтожение сбережений, осуществлённое в 1992 году, имело целый ряд негативных последствий. Одним из последствий было то, что у подавляющей части населения не оказалось средств для участия в массовой приватизации, начавшейся примерно в тот же период, что в значительной мере предопределило характер и результаты приватизации» – злочинних дій.

Переконаний, що наведений професійного характеру аналіз є значною частиною відповіді на поставлені запитання учасниками форуму з доповненнями.

З очищення влади в Україні від ленінсько-сталінського імперського деспотизму допоможе народу України очиститися від путінської імперської спадщини.

В агресивного пострадянського політикуму не було і немає історичного розуміння змістовної різниці між правом і законом. Ті країни, які на власному досвіді пройшли складні історичні випробування, у застосуванні права і юриспруденції розрізняють ці важливі категорії для регулювання відносин між людьми і їхніми народами. Так, уже «Правда Руська», кодифікуючи звичаєве право як основу природного права, закріпила захист права людини на життя і саме тому заборонила кровну помсту в суспільстві й владі держави. Історична генетична пам’ять подіяла.

Поважаючи історію суспільства народів, центральною основою в яких була і є Людина, свідомість і правосвідомість якої прямо й побічно залежала від її умов життя та приналежності до сім’ї і родини, пройшла тисячолітні випробування своєї долі, щоб інтелектуально сформуватися сучасною гомо сапієнс (homo sapiens) для збереження себе і людства, щоб мирне життя поставало вище від розбою та війни.

Україна-Руси, яка була завершальним епіцентром: 1) монголо-татарської навали у першій половині другого тисячоліття; 2) підневільним учасником імперської російської політики в Першій світовій війні 1914–1917 років; 3) Другої світової війни 1936–1954 років і теперішньої так званої, яку веде російський політикум проти незалежності України вже п’ятий рік, наше президентство вільно чи невільно щоразу лише доганяє події і спирається на тих переговірників, які прямо та побічно пов’язані з охарактеризованою ситуацією, навіть зарубіжжям.

Світогляд кожної людини починають формувати батьки. Вона вчиться у своїх батьків, бабусь і дідів як за віком, так і досвідом життя. Так формувалися з покоління в покоління різні види сім’ї, родини та суспільне буття кожного й усіх народів зі своїми звичаями, традиціями і правом бути людиною. Ми, всі разом, складаємо велике світове людство, яке несе повну відповідальність за мир на Планеті Земля. Мир уже був і ще є закономірністю гідного існування людини.

Абсолютно більшу частину періоду існування людства, як дослідила наука, становить природне материнське право або матріархат, який формувався вільно без насилля над іншими людьми за встановленими між ними відносинами поваги до батьків, старших за віком членів сім’ї, родини і суспільства, в якому вони проживали, вели господарські справи, формували свої відносини. Так протікало життя з незчисленних поколінь. Історія не знає випадків, щоб матріархат породжував війни між народами, завойовувались інші народи. Хто і чому тоді відповідав за стабільність життя в їхньому суспільстві такого миру?

Головний редактор “Барвінку”: “Чому я повинен танцювати навколо дитини?”

Віка Степаненко

Редакція дитячого журналу “Барвінок” 24 червня повідомила, що більше його не випускатиме через “неспроможність боротися з впливом віртуального світу на сучасних українців”.

До сторічного ювілею “Барвінок” не дотягнув 10 років. З 1928 видання виховувало покоління дітей і було прихистком для українських письменників і поетів, таких як Всеволод Нестайко, Наталя Забіла, Юрій Мушкетик.

Дитячі історії, загадки та нотатки, які наповнювали кожен випуск “Барвінку”, навчали не тільки наймолодших, а й батьків, розповідаючи про культурне надбання України й спонукаючи всебічно розвиватися. Ось чому багатьох зачепила за живе новина про закриття журналу.

“Дитині достатньо того, який формат ми маємо”

– Пане Василю, офіційна версія закриття “Барвінку” – діти перестали його читати. Тобто це основна і єдина причина такого рішення?     

– Україна, на мій погляд, знаходиться у пригніченому культурному стані. Країна у цьому плані деградує, а читання є одним з компонентів культури. Наприклад, у країнах Євросоюзу на душу населення припадає 7-8 книжок, і у більшості країн книжка є в споживчому кошику. У країнах Північної Європи книжок на душу населення припадає 12-13.

Це означає, що там книжка продається. В Україні ж ця цифра зберігається на рівні 1 книжки, а то й 0,8 від неї.

До прикладу, маленький німець має лімітований час на смартфон, ігри й телевізор. Він читає, бо сам цього хоче, і його так привчають. Наша пересічна дитина чує, що їй треба щось прочитати як правило лише на уроках в школі. І то неактивно. Вона хизується тим, що проводить у соцмережах 5-6 годин на день. Те, що ми сходимо з ринку, це є нагода сказати: “Люди добрі, ми деградуємо”. Ми тішимося тим, що їдемо в Європу, маємо біометрику, але їдемо туди заробляти й робити некваліфіковану роботу.

Ситуація з “Барвінком” є маленькою краплинкою в океані загальної невтішної ситуації в країні.

– З огляду на те, які зараз діти, вони не завжди не хочуть читати. Часом їх просто не зацікавлюють, наприклад, інтерактивним варіантом подачі.

– Я знаю далі, що ви скажете.

Люди не знають, що електронна версія “Барвінку” існує вже 4-й рік. Ми маємо покупців в Сінгапурі, Японії, Австралії, є у всіх країнах Євросоюзу, але це поодинокі випадки. Тут є інша проблема, що попри мільйоні маси українців, які виїжджають у західний світ, не так багато є з дітьми – це перше. Друге, як правило, ці родини якомога швидше намагаються інтегрувати свою дитину в середовище країни перебування.

Я перепробував багато чого для розвитку журналу, щоб зацікавити дитину: у 90-х було модно обкладинка із запахом, стерео картини… Однак ми обмежені у засобах. Це не електронна річ.

Ми пропонували розвивати журнал “дочкам” канадського сервісу в Україні SmartPress, однак вони не зовсім повірили в те, що це матиме успіх. В Україні це ще й законодавча база, і загальна культура.

Я виходив з такого: “Чому я маю танцювати гопки навколо дитини?” Я пропоную їй добротний продукт. Я зобов’язаний говорити про те, що болить – що корисно їсти, що треба знати.

– Тобто це було бачення журналу – класична подача задля освітньої місії?

– Так. Я маю дати на невеличкому обсязі, в 32 сторінки, максимально необхідну для життя дитини інформацію.

Я зобов’язаний говорити дитині: “Те, що ти п’єш і те що ти їж, воно не корисне”. Сьогодні цього багато по телевізору є. Але я почав це ще 15 років тому. І ми принципово відмовилися від реклами Coca-Cola саме з цієї позиції.

І тут я на когось потраплю, а хтось не читає художню літературу. Хоча ми друкуємо того ж Андрусяка, ту ж Малик – тобто розкручених. Це дитячі автори першої десятки.

Коли ми друкуємо журнальну версію якоїсь повісті того ж Андрусяка, то у журналі вона обходиться  передплатнику, скажімо, 10 – 15 гривень. А у книжковому форматі – 100 гривень.

У журналу є багато інструментів, наприклад, конкурси, але все теми журналу повинні бути корисними для дитячого розвитку. Книжка не має цього.

Головний редактор журналу “Барвінок” Василь Воронович. Фото: УНІАН

– Я не можу сказати, що діти зараз не читають літературу. Навпаки, є тенденція до всього українського. Можливо, саме через це дотримання класичного ви не змогли до них достукатися?

– 30 років – це дуже багато. Це 365 примірників, які я підписав у світ. І тому у різні часи по різному відбувалося. На початку “нульових” ми пробували урізноманітнювати. Я потім від цього відійшов, коли зрозумів, що дитині достатньо того, який формат ми маємо.

Я не згоден, що нам треба урізноманітнювати. Просто люди не пропонують дитині цей журнал чи книжку.

Я переконаний, що в “Барвінку” достатньо того, щоби дитину зацікавити. Питання у іншому. Наприклад, є молодші школярі. Їхні батьки перебували у такому ж молодшому шкільному віці десь на початку 90-х чи в середині. Тобто їх дитинство припало на кризу. Книжок не було взагалі фізично. Всі дивилися латиноамериканські серіали, потім російські. Це покоління, яке значною мірою не було у книжковій культурі. І от росте дитина. Вона не має у дома книжки, у бібліотеку  дорогу не знає, книжки їй не цитують, про письменників не говорять.

Пов’язуйте це з цим, а не те, що потрібна нетрадиційна форма подачі.

У мене п’ятеро онуків. Вони виросли у родинах, де звикли читати. Вони не засинають без казки. Діти знають, що таке книжка. Але я не можу, коли настає цей фетиш у вечорі якогось фільму. Хоч стріляй.

Ми, тобто сфера, яка займається читанням, не можемо конкурувати з величезною індустрією розваг. Це не можливо. Я не хотів би скаржитися, але у нас дитячим читанням ніхто не займається.

Всі філософи, соціологи вам підтвердять: ми деградуємо. Це покоління виросло на мас-культурі. Спеціалісти вам підтвердять, що мас-культура не привчає людину до висновків, а привчає до легкого ставлення до своїх дій, до результатів.

“Усіх цікавлять гроші”

– Які цифри тиражу ви можете назвати за останні роки? Існувала тенденція на спад?

– За перше півріччя 2019 року у нас було 3500 передплатників. Це дорівнює кількості тиражу видання, адже воно у роздріб не продавалося. Це замало.

Для деяких видань, які можуть мати додатко віджерела доходу, цього може бути й достатньо. Однак за останні роки кількість видання примірників журналу постійно зменшувалася.

У нашому Статуті, а це наша Біблія, це наш Коран, записано, що в нас немає позиції, що журнал створений заради прибутку. У нас написано, що в разі отримання прибутку, він не розподіляється між засновниками, а засновниками є члени редакції, а йде на розвиток журналу.

Якщо би я наважився вступити у каталог на друге піврічча, я б не зміг виконати своїх зобов’язань перед передплатниками, замість шести, випустив би чотири чи п’ять номерів. Я ризикував би не виконати норми закону по зарплаті мінімальній – 4173 гривні. Папір зараз дорогий. А це не для мене. 30 років ваш покірний слуга не на один день не запізнився з випуском журналу.

– Тобто видання не отримувало жодних дотацій, не підтримувалося меценатами тощо?

– Так. На противагу думок багатьох, “Барвінок” – це недержавний проект. У журналу є власники – члени редакції.

Однак ми не отримували фінансування із жодних інших джерел, окрім доходу самого видання. У нашому Статуті немає позиції, що журнал створений заради прибутку. Усі гроші, які отримує “Барвінок”, йдуть виключно на його розвиток.

Щодо дотацій, то за часів Кравчука як голови Верховної ради наше видання отримувало фінансову допомогу від влади. Однак дійшло до того, що сума дотацій не перевищувала вартості друку видань одного місяця. І спонсорство припинилося.

Розумієте, нікому не цікаво підтримувати проект заради його місії чи культури. Усіх цікавлять гроші.

У нас навіть був випадок за часів Януковича, коли нам подзвонили і запропонували за “щедре фінансування” відродити російськомовну версію “Барвінку”. Але я відмовився і навіть не закінчив розмову.

Щоб ви зрозуміли, що таке “Барвінок” в іншому вимірі. Ви могли бачити чи чути у зв’язку з виборами про поліграфічний комбінат “Україна”. В ті часи, коли будувався цей редакційно-видавничий корпус у 12 тисяч квадратних метрів, його вартість була три з половиною мільйони радянських рублів. “Барвінок” у ті роки, коли він будувався, заробляв таку суму за 2 роки і 8 місяців. “Барвінок” щороку давав понад мільйона рублів, а це вартість стандартного 16-поверхового будинку.

Обкладинки “Барвінку” з 1928 по 2019 роки

1928/1957/1959/1969/1981/1988/1989/1990/2010/2012/2018/2019.

– Тоді як виживають інші дитячі видання в Україні?

– Розумієте, заведено так: є видання. У нього є один, два, три власники. Потім створюється редакція, і їм ставиться завдання – прибуток. Завдяки рекламі, випрошування дотацій у держорганів тощо. Але це не для мене. Ми не так дивилися на наш продукт – ми його не продаємо. Зрозумійте: у культурі багато що робиться інакше, не треба дивитися на неї очима бізнесу.

– Тобто ви не вважаєте, що до прикрої ситуації з “Барвінком” привели й ваші помилки як редактора?

– Ми не можемо боротися із зовнішніми обставинами, світом навколо нас. Ми живемо у суспільстві, у якому все нав’язують і все піддають формі, шаблону. Я вирішив не створювати собі проблем й завчасно зійти з ринку. Звичайно, щось і ми недопрацювали.

Якби довелося все робити від самого початку, я би зберіг напрям журналу, але знайшов компанію, яка б його продавала. Я б пройшов шлях з електронною версією, однак під кабмін з проханнями я би не ходив точно.

– Але багато дитячих видань залишаються на ринку, зокрема й завдяки рекламі й додатковому фінансуванню. Якщо “Барвінок” не йшов цим шляхом, то завдяки чому він був настільки популярний?

– “Барвінок” – це той журнал, який говорить про читання і прославляє книгу. У нас усередньому пишуть про 15 тем, однак центральною завжди була література. Ми друкували не просто кращі твори, а відкривали нові літературні імена.

Нагадаю, що “Незнайка” Носова вперше був надрукований у нашому журналі і вийшов саме українською мовою. Юрій Мушкетик вперше відчув себе письменником саме у “Барвінку”. Майже всі твори Нестайка, окрім “Тореадорів”, теж пройшли через наш журнал. Літературу варто шанувати. А в країні, де культура читання зникає, це робити важко.

Дві важливі цитати

– Останніми днями всі говорять про “Барвінок”, вже жартують – ти набрид. Дзвонить людина, здавалося б, патріот. Прийди візьми “Барвінок”. Школа – “Барвінок”. Патріотична організація – “Барвінок”. Ні-хто ні-чо-го. Чи майже ніхто нічого. Ми, українці, спалахуємо як сірник. Ми готові підтримувати, ми готові те-се. А потім батько вип’є пиво, купить пачку сигерат, яка дорожча від вартості одного примірника “Барвінку”, але “Барвінок” ніхто не передплатить. Треба трошки дивитися на нас самих інакше.

– У соцмережах влаштували аукціон. Десятий номер журналу “Барвінок”, передплатна вартість його була 11 гривень з копійками, продали за 520 гривень. Нам передали гроші. І ще нам назбирали гроші й ми зробили 30 передплат для дітей-сиріт воїнів АТО. Хоча у той же момент ми втратили всі свої гроші у банку, який збанкрутував. Це один зі 100 банків, коли був банкопад.

СИЛА ДЕРЖАВИ – В СИЛІ НАРОДУ!

СИЛА ДЕРЖАВИ – В СИЛІ НАРОДУ!

 Марущак Анатолій

Після виборів всенародно обраний   на посаду президента України Володимир Зеленський, плануючи впровадити народовладдя, має врахувати те, що в минулому наш народ переніс потрясіння, внаслідок яких був виснажений духовно, морально, психологічно, інтелектуально, генетично, мовно, а отже і ментально. Супутньо, значною мірою, був втрачений безцінний життєвий досвід попередніх поколінь, заснований на духовно-моральних чеснотах.

Наслідки – в останніх поколіннях це спотворило ставлення українців до сутності життя, деформувало життєтворчий національний світогляд. Читати СИЛА ДЕРЖАВИ – В СИЛІ НАРОДУ!

ВІКТОРІЯ КРАМАРЕНКО, волонтер, голова БФ «Крила»

«ЩО Є СВОБОДА? СВОБОДА — ЦЕ МОЖЛИВІСТЬ ТВОРИТИ ДОБРО».

Любомир Гузар

Моє дитинство і юність пройшли в Ірпені.
У зрілому віці усвідомила, що власна енергетика міцно пов’язана з дитинством, з корінням рідної землі. Дівоча душа накопичувала життєдайний запас любові, зростала, міцніла у Чорному лісі, уквітчаному фіалковими галявинами, серед дзвону струмків і щебету пташок. Там, у Чорному лісі, панувала беззахисна щирість, сила та витонченість довкілля, Господнє одкровення до всього сущого та живого. Та вселенська любов була щирою, тотожною до тендітної фіалки на довгій ніжці й трьохсотлітнього велетенського дуба, стрункої корабельної сосни, що гнулась, але не ламалась від холоду та вітрів.
Моє місто дало мені силу любові, розуміння добра і зла, витримку, віру, почуття справедливості. Читати ВІКТОРІЯ КРАМАРЕНКО, волонтер, голова БФ «Крила»

Вікторія Крамаренко: «Зі страхами давно покінчено»

Вікторія Крамаренко, заступник головного лікаря з питань медсестринства Київської міської клінічної лікарні № 2 «Опіковий центр», волонтерка і активний учасник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, засновник БФ «Крила Перемоги» вже знайома читачам «Оксамиту». У попередньому числі журналу було надруковано її гостру статтю-роздум «Що є Свобода? Свобода це можливість творити добро».

Вікторія Крамаренко – одна з тих, про кого з подивом говорять: як можна встигнути зробити за один день так багато всього? Свого часу Вікторія змінила економічну на медичну професію. Тому її, передусім, знають як чудового фахівця у медичній галузі. Через п’ять років навчання отримала диплом бакалавра, за місцем роботи – спеціалізацію операційної сестри. Та більше вона відома як волонтерка, людина, яка обрала цей шлях за покликом душі і серця ще у 2014 році. Вона опікується дітьми та мешканцями з так званої «сірої зони». У числі перших долучилась до проекту ПДМШ. Протягом років, що триває війна, їздить з добровольчими медичними  десантами на схід України. І у той же час вона координує роботу групи «Веселка», що об’єднала багато сімей, у яких виховуються діти з обмеженими  властивостями з селища Коцюбинське, що під Києвом.

Довідково: ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь) ім. Миколи Пирогова є найбільшим неурядовим проектом із залучення цивільних медиків до надання медичної допомоги у зоні проведення (АТО) ООС в окремих районах Донецької та Луганської областей, який реалізує Благодійний фонд «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова» у співпраці з Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством оборони України, Генеральним штабом Збройних Сил України, за підтримки Ради національної безпеки та оборони України.

Вікторіє, що Вас змусило стати волонтеркою, їздити на фронт, де небезпечно, де йде реальна війна, гинуть люди?

– Мені завжди хотілося усе спробувати самій. З перших днів війни я допомагала друзям збирати допомогу. Як тільки трапилась нагода – поїхала подивитись на власні очі що й до чого. Дуже цікавило забезпечення медичних частин та бригад, польових шпиталів, умови, в яких знаходяться наші воїни. Адже завжди краще один раз побачити. Побачене на власні очі ні, не злякало, навпаки, я чітко  зрозуміла, що тут вкрай  потрібна допомога.

Вам справді не було страшно?

– Зі страхами давно покінчено. Два страхи дитинства: це страх війни і це  страх втратити маму. З війною розібралась. У другому питанні розуміння одне: ніхто не вічний, тому намагаюсь найліпшу вільну хвилину присвячувати батькам, дуже люблю купувати мамі квіти. Можливо, є один страх – це отримати каліцтво, тобто стати залежною…

Вікторіє, Вам часто доводиться працювати не лише медиком, а й психологом. Розкажіть про проблематику реабілітації.

– Проблема одна. Відсутність системи, яка б забезпечила виконання завдання. Жодна поставлена задача не буде виконана належно. Єдиної системи  державної підтримки з  реабілітації просто немає,  а те,  що є, те  не задовольняє колосальну потребу і запит на допомогу. Це психологічна та психіатрична служба допомоги.  У першу чергу, це правильна діагностика, лікування з відділеннями по догляду для важких хворих, паліативні відділення для онкохворих, відновлення післяопераційних хворих,  протезування, санаторне лікування. Саме тому, коли пацієнт залишає стіни шпиталю, він залишається сам на сам зі своїми проблемами. Місцеві поліклініки зустрічають хлопців чергами і незрозумілими вимогами. Їм  потрібно ходити по лікарях, збирати купу паперів.. Такі навантаження і проблеми, які чекають їх тут, у цивільному житті, для багатьох є не підйомними. Таким чином,  хвороби “запускаються”, стають “хронічними”. Добре, коли на допомогу приходять рідні, волонтери, добрі друзі, але комплексний підхід так і залишається мрією.

Рівень психіки та психічної реакції завжди першочерговий. Адже усе в нашій голові: хвороби, страхи, шлях до одужання – через самоаналіз та установки на позитив. У спілкуванні важливо встановити зв‘язок довіри, розкрити людину. Дати можливість виговоритись. Вояки довіряють тим, хто знає і бачив війну, тому має бути взаєморозуміння. Ще важливо тут зрозуміти таку річ: завжди простіше розказати чужій людині про свої проблеми, аніж своїй. Тому говоримо про усе, і тут головне слухати і задавати правильні питання. Це перша допомога. Потім усе, що стосується порад медичних та медикаментозних. На фронті такі розмови відбуваються часто на нічних чергуваннях, або коли можна посидіти без зайвих очей за кавою. Часто хлопці пишуть ночами, коли безсоння. Часто пишуть дружини від непорозумінь та проблем, що виникають у сім’ях  бійців після повернення з фронту.

Саме тому у хлопців так багато онкології? Кажуть, що онкологія – це невиплакані сльози і гнів, який не має змоги “вирватись” і залишається всередині?

– Здебільшого, це так.  Після другої Світової англійці спостерігали високий рівень онкологічних захворювань на щитовидну залозу серед вояків та мирного населення, що пережило бомбардування та обстріли.  Навіть дали назву певну (точно не пам‘ятаю: на кшталт «хвороба бомбардувань»). «Щитовидка» відповідає за рівень гормонів. Пережитий стрес – порушення гормональної роботи залози. Довготривалий стрес – це збій у всьому організмі – хвороба є вже наслідком.  І тут спрацьовує закон: де тонко,  там і рветься. У курця – страждають легені, у холерика – шлунок, і т. д. Так і виникає проблема, потім хвороба. Відсутність системи профоглядів та належних умов профілактики переростають  у хронічне захворювання. І коли симптоми стають нестерпними для людини, тільки тоді вона звертається по допомогу. Це може бути уже запізно. Часто-густо симптоматика довго прихована. Щастить тому, у кого діагноз виявляють на ранній стадії. Зазвичай, через супутні захворювання. Тобто причина: стреси, навантаження, умови служби та харчування, шкідливі звички, хронічна втома, відсутність комплексної профілактики та контролю за станом здоров‘я та комплексної діагностики до початку служби і протягом служби. Часто захворювання розвиваються після демобілізації – і це вже як наслідки. Те саме і з населенням «сірих зон». Шість років життя у стані фрустрації – це високий рівень онкологічних захворювань. Стан фрустрації переживають і вояки також.

Реабілітація воїнів – це робота не тільки з хлопцями, але й з родинами…

– Так, родина і взаємовідносини у родині – це важлива частина процесу реабілітації. Тому перше, це розуміння ступеню довіри у подружжі та стосунки з дітьми. Часто знайомлюсь з дружинами або мамами і через них процес реабілітації відбувається значно краще. Бо тут хворий відчуває турботу та любов. Але не завжди так буває. Все залежить від стосунків у родині. Міцні відносини – це, перш за все, взаємоповага, довіра, щирість, кохання. У  таких сім‘ях результат лікування  найкращий.

Скільки разів Ви їздили з медичним десантом у т. з. «сіру зону» і як сильно змінились настрої цивільного населення за всі роки війни? У чому зараз їхня найбільша проблема? У гуманітарному забезпеченні як у перші роки війни чи це  щось інше?..

– Від ПДМШ за роки війни було 4 десанти з місією медичного огляду і 3 – по медеваку в лікарні Попасної. Один десант – від команди «Вітерець» Галини Алмазової – це Новозванівка з 11 батальоном «Київська Русь». Усі гуманітарні поїздки порахувати не можливо. Перший рік кожні три тижні, потім щомісяця, останні роки – це не менше трьох поїздок на рік, окрім ротацій. Люди звикають до тих, хто щирий з ними і відчувають потребу у спілкуванні та допомозі. Я намагаюсь  виконати їхні доручення і не лишати без допомоги гуманітарної та загальнолюдської. Проблема одна: затяжна війна знесилює, руйнує право людини жити гідно, повноцінно, щасливо. Є дуже велика потреба у  медикаментах: після виписки з шпиталю – все за свій рахунок, або через фонди та волонтерів. Це ще один пласт колосальних проблем, через які лікування не є повноцінним та вчасним. Це важливий ланцюг, де повторно  перераховую: правильна діагностика, лікування,  забезпечення необхідними ліками і препаратами під час лікування, Це система, про яку я вже згадувала вище. Це можливо тільки у лікарні (і то не всі лікарні забезпечені всім необхідним). А які лікарні у «сірій зоні»? Там навіть ФАПів у багатьох  населених пунктах вже немає.

За пять років війни є відчуття втоми? Ви – маленька і тендітна жінка, якій би вистачило чим займатись у цивільному житті… Бо навіть не кожному чоловіку під силу винести такий тягар, який звалили Ви на свої жіночі плечі. Чому Ви знову їдете туди, де небезпечно?

– Небезпека мене не лякає. У мирному житті щодня життя вимагає від мене виконання багатьох задач. Є основна робота  у Київській міській лікарні №2. І є громадська робота, волонтерство,  які лишаються поза основною роботою.  Сама робота в Опіковому центрі – також не проста. Медична галузь  переживає не найкращі часи. На фронті можна займатись лише тим,  що добре вмієш і знаєш, обсяг задач дещо звужується.

Великих  сил  мені додає розуміння, що поставлене завдання – виконано. Від  його виконання я отримую задоволення. Я їду туди, бо впевнена, що ця війна – для старшого покоління. Ми вже побачили трохи це життя, встигли щось зробити. А на фронті гинуть хлопці – молоді, повні сил і планів на життя. Це гірке усвідомлення реальності. Моє життя не є цінним настільки, наскільки є цінними життя цих молодих і мотивованих людей – генофонду України. І ще скажу таку річ: «на цивілці», якщо бути чесним до кінця, в умовах  затяжної війни, якщо ти справжній патріот, – набагато важче.

Вам хотілося б щось змінити у цьому всьому?..

– Особисто для себе – нічого. Для країни – соціальну систему, систему освіти, як систему основних ідеологічних цінностей у вихованні, систему охорони здоров‘я, систему судочинства. Одне чіпляється за інше…

Яка у Вас є найбільша мрія зараз?  І які  у Вас плани на майбутнє?

– Усе, що стосується матеріального, розумію, що це не варте уваги. Я просто хочу спокою, тиші, краси природи, де є торкання вітру і шуму води.  Навчитись радіти і жити новим життям… Хочу, що врешті – решт швидше закінчилась ця війна. І щоб всі мої друзі, рідні були щасливими. А ще дуже хочу, щоб батьки мої були якомога довше зі мною.

Яніна Заліська, спеціально для журналу «Оксамит»

 

Чи можливо вполювати щастя малярськими засобами?

Чи можливо вполювати щастя малярськими засобами?…

(Окремі міркування, які з’явилися з приводу  виставки картин Юлії  Єгорової – Рогової «Полювання на щастя», та про дещо інше…).

Доля людини визначається не в останню чергу нею самою, не без впливу Вищих сил, вмінням мислити і розумно сприймати усе, що відбувається у світі довколишньому. Вона планує власне життя, але тільки свобода дає відчуття сили для здійснення своїх задумок. Сила ж і послідовність потрібні для відстоювання власних поглядів в боротьбі з планами інших… Навіть якщо життєва дорога індивіда накреслена не ним особисто, а певними людьми, і визначена в якійсь мірі генетикою, то і в такому випадку життєві ситуації нагадуватимуть час від часу про постійну боротьбу, в тій чи іншій формі. Читати Чи можливо вполювати щастя малярськими засобами?

Як італійські найманці воюють на Донбасі?

Дмитро Снєгирьов

16 червня заступник голови Нацполіції В’ячеслав Аброськін в своєму Facebook повідомив, що на минулому тижні підрозділами поліції Донецької та Луганської областей зібрані вичерпні матеріали, які викривають злочинну діяльність трьох найманців з Італії, які за грошову винагороду скоювали злочини відносно народу України. Аброськін зазначив, що трьом іноземцям оголошено про підозру за участь у незаконних терористичних формуваннях.

Варто зазначити, що у лютому 2015 року урядом Італії було прийнято рішення щодо змін у законодавстві, які стосувалися посилення заходів по боротьбі з тероризмом. Зокрема, збільшені терміни покарання за причетність до екстремістської і терористичної діяльності. Кримінальним злочином стає не тільки вербування бойовиків, але й участь у бойових діях на боці терористів. Покарання за цей злочин – шість років ув’язнення. Читати Як італійські найманці воюють на Донбасі?