Львівського скульптора і кераміста, лауреата Державної Шевченківської премії (1970 р.), лауреата премії Василя Стуса Ярослава Мотику дуже хочеться віднести до кола тих особистостей, чий творчий шлях є легендарним. Запальний, неординарний митець захоплює увагу енергетикою та харизмою, прагне зачарувати глядача експресією своїх творів, занурити у світ авторського художнього тлумачення образів. Все у постаті автора просякнуто першородною, прадавньою, від самої землі, енергією, що спостерігається потім у творах – таких самих, як і їхній творець.
Ось що написав про автора у вступній статті до каталогу Олег Введенський: «Пластика Мотики містить в собі цілий поетичний світ, гармонійно врівноважений самий у собі. У ній мовби присутній езотеричний сплав язичницьких та християнських мотивів – настільки сповнені наївної дитячої чистоти загадково-мовчазні поличчя, створені митцем».
Закохані
Ярослав Мотика народився в родині «ворога народу» у 1943 році на Тернопільщині. За Польщі його батько був місцевим війтом і тому, коли прийшла радянська влада, його було на 25 років заслано до Караганди. Родині порадили залишити рідні місця й тікати туди, де б їх не знали. Саме так Ярослав Мотика з родиною опинився у Львові. Художник констатує, що попри весь трагізм ситуації, певний позитивний момент таки був присутнім, адже якби вони не переїхали до Львова, вирогідно, він не став би митцем. Роман Турин – рідний дядько художника, який на той час був директором львівської художньої школи, відіграв на ранньому етапі митця доленосну роль. Мотика пригадує: «Якось Турин у мене запитав: «Ти ж малюєш?» Я відповів, що так. Іноді, щось таке малюю, змальовую ілюстрації з книжок Шевченка та Франка, і ховаю під подушку. Турин поставив мені натюрморт і попросив намалювати. Щось вийшло і, вочевидь, задовольнило дядька. Так я став навчатися».
На виставці родини Мотик, яка відбулася в травні-червні 2022 року в «Я галереї» у Львові привернула увагу одна скульптура Ярослава із дивною назвою «Мама миє підлогу». З’ясувалося, що за цією роботою стояла реальна життєва історія, яка тягнулася ще з тих часів, коли мати художника, щойно переїхавши до Львова і влаштувавшись двірничкою (бо давали житло) аби прогодувати родину, була змушена підробляти прибиральницею в артілі. Якось вона, дуже змучена, заснула прямо на підлозі під час прибирання. Все це побачив малий Ярослав. Побачив, зрозумів і запам’ятав на все життя. І вже значно пізніше світ побачила несподівана у своєму одкровенні робота.
Ярослав Мотика
Роман Турин сприяв всебічному вихованню Ярослава, вчив цінувати й розуміти мудре слово, прививав любов до читання, адже мав прекрасну бібліотеку, в якій серед іншого зберігалася небажана радянській владі тематика про козаків, твори Грушевського тощо. Пізніше, КДБ змусило передати ці книжки до бібліотеки. До майстерні Турина, оскільки він певний час очолював Львівську організацію спілки художників, завжди приходили митці, серед яких було багато видатних імен, таких як А. Монастирський, В. Патик, Л. Левицький, М. Сельська та багато інших. Юного Ярослава не проганяли і він мав гарну нагоду дослухатися до розмов старших. Саме тоді у нього виникло бажання стати в майбутньому одним із них – впевнених, мудрих і надзвичайно харизматичних митців.
Навчання в школі надихало юного митця, адже серед викладачів було багато високопрофесійних художників: скульптуру викладав Я. Захарчишин, живопис – К. Качанов і М. Добронравов, композицію – Ю.-А. Ліщинський. В роки шкільного навчання Ярослав думав, що буде живописцем. Пригадує, як їздив із Туриним в Дземброню малювати неперевершені місцеві краєвиди аквареллю і ця практика його дуже тішила. Втім, життя поступово внесло свої корективи в плані мистецьких уподобань. Якось трапився випадок, який назавжди закарбувався у свідомості. Ярослав полюбляв ліпити маленькі скульптури з пластиліну, а зліпивши, зберігав їх на печі в хаті. Все було добре доти, допоки не стало холодно, піч затопили і пластилінові фігурки розтанули. Молодий художник засмутився і подумав: «Як стану скульптором, то буду завжди працювати в твердому матеріалі». Його думки виявилися пророчими. Скульптура стала панівною в його житті і творчості вже з років навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.
На перших курсах інституту викладала Луїза Штернштейн – відома в царині монументального мистецтва скульпторка, яка вчила мислити площинами, та радила узагальнювати образи та сюжети. І хоча, бажання стати скульптором визріло у Ярослава Мотики на старших курсах, уроки Л. Штерштейн він запам’ятав назавжди. В ті часи відділення скульптури у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва не існувало і тому Ярослав навчався на кафедрі кераміки, на якій і досі зберігається одна із його студентських робіт «Сидяча». На той час існувала практика переведення кращих творів окремих студентів в матеріал і творчість Ярослава потрапила до цього кола.
Скульптура “Лілея” в Стрійському парку. Львів
На той час кафедра кераміки Львівського інституту стала прихистком для Львівської школи скульптури, яку започаткував професор, заслужений діяч мистецтв України Іван Васильович Севера (Щигель) – відомий український скульптор та викладач. Ярослав Мотика пригадує, що Север міг вільно декларувати Данте мовою оригіналу, писав поезії і дуже любив розповідати студентам про часи навчання в Римській і Празькій академіях мистецтв. Я. Мотика: «Я не навчався у Севера, але його розповіді та зауваження мали для мене надзвичайне значення. Він багато в чому був унікальною людиною, зокрема, вчив зберігати довкільний простір, в якому, на його думку, важливим було все – навіть найменше дерево. Якось я отримав від нього сувору догану через одну із моїх робіт. На його думку, хустина, яку тримала дівчина, занадто сильно тріпотіла і розвивалася в руках. Север не був прихильником декоративізму і порадив мені прибрати цей занадто емоційний і зайвий, на його думку, елемент». Доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України Олександр Федорук: «Мотика – єдиний продовжувач традицій європейської школи, і це робить йому честь, а з ним загалом і львівській школі скульптури, яку він вирізняє своїм професійним авторитетом».
Безпосереднім вчителем Я. Мотики був Дмитро Петрович Крвавич, який викладав скульптуру ще у школі. І саме він, на думку Турина, перетягнув обдарованого студента в скульптурний цех. І хто знає, можливо в цьому і є частка істини, адже Крвавич вкладав в Я. Мотику час і зусилля, а одного разу вони створили спільну роботу – пам’ятник воїнам-визволителям.
Дипломна робота Ярослава Мотика «Лілея» і досі прикрашає Стрийський парк у Львові. Автор пригадує, якою непростою виявилася реалізація цієї ідеї. Скільки сил та часу пішло на вмовляння керівників парку та міста, роз’яснення свого бачення. Втім, несподівано ідею молодого студента підтримав головний художник міста Ярослав Новаківський (син Олекси Новаківського), який, переглянувши ескізи та світлини, зауважив, за словами Мотики, «що не бачив нічого цікавішого». І всіляко сприяв реалізації ідеї. Мотика пригадує, що в першу ніч по тому, як скульптура була встановлена, чатував на вандалів. Втім, побоювання виявилися даремними, і «Лілея» з 1966 року жодного разу не постраждала. І досі публіка – фахівці, і критики, і влада, і звичайні громадяни одностайні в думці, що скульптура Ярослава Мотики «Лілея» напрочуд органічно вписалася в ландшафт парку.
ЯРОСЛАВА
Творчий і життєвий тандем Ярослави і Ярослава Мотик, якому вже більш як 40 років, широковідомий у мистецьких колах, адже поєднав двох талановитих художників із принципово різними поглядами, динамікою та баченням. Перше знайомство, за словами Ярослава, відбулося у стінах рідного будинку, куди юна Ярослава за рекомендацією знайомих, прийшла в пошуках житла. І оскільки на той момент в будинку батьків була вільна кімната, її вирішили віддати під найм студенці Академії. Митець розповідає, що дружні стосунки із Ярославою виникли майже одразу. Їм було про що говорити – спільні знайомі, педагоги, попри те, що на момент знайомства Ярослав вже закінчив навчання, а вона тільки починала вчитися. Довгі вечірні розмови про творчість, мистецтво – спільних тем було багато. Ярослав, який мав постійний внутрішній неспокій і весь час прагнув охопити щось нове, незвідане раніше, залучав до своїх пошуків і Ярославу. Якось за порадою І. Остафійчука вони поїхали до Гавареччини. Зупинилися у відомого майстра Архимовича, який не маючи можливості запропонувати їм місце в хатині, пустив молоде подружжя (на той момент вони вже виховували маленьку Мар’яну) до стодоли із сіном. Ярослав і Ярослава ні хвилини не вагалися, а захопленість Гавареччиною стала тим дороговказом, який визначив творчі пошуки художників на все життя.
Художник розповідає, що до шлюбу із Ярославою його спонукав батько, як тільки зрозумів, що між молодими людьми існує симпатія. Красива, гарно вбрана, талановита мисткиня – на думку батька для сина в його 28 років кращої пари годі було шукати. Ярослав не приховує, що самотужки до одруження навряд чи б спромігся, тим більше, що довкола було багато радників, які вважали, що шлюб для скульптора не обов’язковий. Все йшло так, як мало йти: спочатку він пустив молоду художницю до своєї майстерні, навернув до ліплення, а вже потім відкрив своє серце.
Ярослав Мотика: «В процесі спільного життя виявилися різні моменти, на які я раніше не звертав уваги. Ярослава – рішуча, впевнена, дуже складна. Поступово я зрозумів, що наші творчі шляхи – різні, до того – у творчості ми ніколи не були близькими, не підпадали під вплив один одного, як це іноді трапляється у творчих родинах. Ярослава, як на мене, занадто раціональна, вивірена, по-саксонські точна. Ми жили і працювали поряд, паралельно створюючи власні світи. Та постійно спостерігаємо один за одним – на відстані, навіть трохи відсторонено. Щоб випадком не порушити делікатну межу персонального творчого простору. Я дуже ціную її талант, бачення та роботи. Хоча мені не завжди імпонує те, що вона створює. Можу сказати те саме і про Ярославу, адже бачу і відчуваю, що не все, що я створюю знаходить в її очах схвальний відгук».
У творчому доробку Ярослава Мотики є декілька робіт, на створення яких його надихнув образ дружини – маска, портрет і постать. Скульптор зізнається, що спроб відтворити її в скульптурі було дуже багато – він постійно малював, шукав скульптурні рішення свого розуміння Ярослави. Але констатує, що ключі до її секретів і внутрішньої сутності допоки ще не знайдені. Саме тому в його творчому доробку так мало робіт із Ярославою – красунею, яких пошукати, розумницею, матір’ю їхньої доньки Мар’яни.
Втім, була ще одна причина, чому Ярослава не стала одноосібною музою митця. Форми. Художник зізнається, що з перших творчих кроків його завжди і незмінно приваблювали зовсім інші об’єми – вагомі, пишні, «рубенсівські», якими дружина похвалитися не могла. Однією із моделей, форми якої надихали художника, дарували наснагу і були втіленими в багатьох творах, була відома поетеса Леся Степовичка (Олександра Шуманн). Поетеса, своєю чергою, присвятила скульптору чимало віршів, а деякими роботами Ярослава проілюструвала поетичну збірку. Леся часто бувала у Мотик.
Ярослава була обізнаною у нюансах творчої співпраці митців, розуміла, що саме захоплює чоловіка і чому це йому так необхідно. І ніколи вголос не висловлювала свого невдоволення чи незгоди. Бо так була вихована. (Ярослава народилася в селі Арламівська Воля на Львівщині в родині бійця УПА, який загинув у перестрілці з Червоною Армією). Ярослава Мотика: «Потрапивши до Львова я зрозуміла, що не повернуся до села попри велику любов до природи. Бо перемогла велика і всеосяжна любов до мистецтва. Я завжди була сором’язливою і тихою, такою собі не дуже веселою студенткою у традиційному розумінні студентства. Навіть на танці не ходила, бо якось водночас стало нецікаво там бувати – мене ніхто не запрошував до пари, і я могла простояти під стіною цілий вечір».
Ярослава Мотика в оцінці початку стосунків із Ярославом завжди оперує до слова «випадок». Випадкові обставини зустрічі при винаймі кімнати, випадково гарний хлопець, випадковий збіг приналежності до одного мистецькому цеху. Доля об’єднала митців, навчила жити й творити разом попри, здавалося б сповнене протиріч сприйняття мистецтва та життя в цілому. Ярослава вдячна чоловіку, який навернув її до ліплення. «Я добре відчуваю форму і буквально «хапаю» пропорції. Хоча в скульптурі та кераміці віддаю перевагу геометрії і це сильно відрізняє мене від Ярослава. І це дуже добре, що ми різні. Митці не мають наслідувати одне одному, навіть якщо доля звела їх разом під одним дахом».
Наталія СУХОЛІТ
