Виклики, про які знаємо, але яких до кінця не усвідомлюємо

Схоже, що наша інтуїція виявилась правильною, бо головним мотто виборів 2019 року було гасло «дорогу молодим». І зміна поколінь певною мірою відбулася, хоч я й поділяю думку Ярослава Грицака, що «Зеленський певним чином є фальстартом нового покоління, який треба перетворити на справжній старт».

Що ж, мабуть, такий фальстарт властивий природі речей: перш ніж з’явився атомний криголам – вибухнули атомні бомби, тобто відбувся фальстарт атомної енергетики. Зло діє енергійніше і встигає завоювати плацдарм першим. Нове покоління, яке перебрало владу, виявило цілковитий брак візії реформування країни, одіозний непрофесіоналізм, архаїчний стиль державного управління, в результаті чого держава щораз більше поринає у дезорганізацію та фрагментування. Руйнація державних інститутів відбувається у нас на очах.

Ще складнішим є питання про місце цінностей у передвиборчих кампаніях 2019-2020 років. З одного боку, було б дивно уявити собі якусь кампанію без пафосного апелювання до цінностей. Молодіжна квазі-альтернатива Зеленського навіть задекларувала себе вироком дотеперішній еліті, на яку й спихнула всю вину за «отримання вигоди від війни», «сприяння корупції», «прислужництво олігархам», «зубожіння народу» тощо.

Проте маніпуляція цінностями не може стати ціннісним проривом. Для мене це стало очевидним відразу після появи гасел «Зробимо їх разом» і «Весна прийде – будемо саджати», які за своїм ціннісним наповненням мало відрізнялися від гасла Партії регіоналів «Мы разведем их, как котят». Так і сталося: по всіх згаданих ціннісних напрямах сьогодні також маємо фальстарт.

Отже, «на чому стояли, на тому й стоїмо»? Молодь прийшла, та не та, цінності збурились, але система вертається на «круги своя».

Сьогодні моральні виразки знову, як у часи президентства Януковича, оголились у страхітливий спосіб. Стало цілком очевидно, що країна не має Арбітра, а без нього не може повноцінно існувати жодна держава. Принцип незалежності суддів у поєднанні з їхньою недоброчесністю врешті-решт увів країну в конституційну, а точніше – екзистенціальну кризу. Якщо навіть міністр юстиції Денис Малюська публічно стверджує, що, для прикладу, «судді Окружного адміністративного суду професійні, однак він сумнівається в їхній доброчесності і в етичних стандартах», то ми дійшли до ручки. Державу в усіх трьох її гілках щораз більше заклинює, і то передусім з найголовнішої причини: недоброчесність еліт. Зіржавілий мотор працювати не може.

Підсумовуючи, розуміємо: 30 років українці прагнули жити, як усі, тобто дбати про себе і свою сім’ю. При цьому керувались життєвими інтересами – часто доволі егоїстичними і «шкурницькими», виводячи цінності у приватну сферу. В країні, звичайно ж, звучали голоси про занепад морально-етичних стандартів суспільного життя, але вони, ці голоси, волали в пустелі байдужості, бо кожен прагнув знайти комфорт у власній «бульбашці».

Це не могло не скінчитися погано. Ініціативу в країні перебрали цинічні ділки і «рєшали», кодексом поведінки яких є формула: «Морально те, що вигідно мені». Їм начхати на етику та мораль: їхня безпосередня мета – грабунок країни. Майдани пробували відсторонити їх, але вдавалось їм це лише тимчасово. Поки що ми спроможні надихнутись радше на одномоментну жертву, ніж на постійне чесне життя.

Хочу пригадати ключові фрази з моїх виступів на наших попередніх Круглих столах:

(2017) Проте не тільки творча свобода є передумовою успіху… Засадничою передумовою суспільного преображення є правильна ціннісна платформа, довкола якої об’єднуються агенти змін.

(2018) Потрібна ціннісна альтернатива нинішній моральній безхребетності та вседозволеності.

(2019) Чи є хоч якийсь вихід із цієї погибельної воронки? Є, і подібні ситуації були в історії людства вже не раз. А вихід завжди один і той самий, хоч його можна описати різною мовою: вернутися до ціннісної основи людської цивілізації… Перезавантажити державне життя не вдасться, доки суспільство  не перезавантажить себе. Духовно. Адже демократія має одну фатальну слабинку: вона легко приводить до влади своїх могильників. Бо демократія часто стає брудною – бруд завжди спливає угору. А тоді голос беруть ті, що буцімто хочуть її «очистити».

Звідси висновок: наші політичні «американські гірки» триватимуть доти, доки політична когорта України не усвідомить значення цінностей. Точніше, доки не лише декларуватиме їх, а й житиме відповідно до них. Це правило можна проігнорувати, але тоді не варто дивуватися, що усі перемоги врешті-решт виявляться пірровими.

Сьогодні на календарі 2020 рік, і я можу лише повторити уже сказане. Всі наші дотеперішні перемоги справді стають пірровими: виявляється, розвалити здобуте доволі легко. Адже не відбулося прориву у двох головних точках:

— свою «квадратуру круга» молоде покоління України так і не розв’язало;

— змінити Україну, не змінивши українця, не вдасться.

Проте слід придивитися до ще однієї ілюзії, якою живуть молоді українці. Простою мовою вона звучить так: «Мого життя не вистачить на те, щоб змінити цю країну. А я хочу самореалізуватись і зможу це зробити лише у впорядкованій країні. Тому треба валити звідси». Але у цьому випадку варто поставити собі ще одне запитання:

А що ж діється сьогодні у світі?

А у світі діється таке, що скоро ми, ймовірно, почнемо вагатися, де безпечніше – скажімо, у Штатах, Франції чи у нас в Україні. Руйнація демократичних інституцій відбувається з шаленою швидкістю. Раніше було  немислимо навіть уявити собі, що країну з такими потужними інституціями, як Сполучені Штати, можна поставити на голову впродовж лише одного терміну безчесного президента. Сьогодні ж усі запобіжники тріщать, як горіхи. Політологічні причини різні, але на ціннісному рівні причина одна: лавина безпринципності, зречення освячених часом моральних принципів у політиці, пріоритет особистих і партійних інтересів над інтересами національними, занепад духовних кодів, які лежать в основі цивілізації.

Нещодавно мене приголомшили слова одного американця українського походження, який голосував за Трампа, щоб «не допустити перемоги марксизму. Мої батьки не тому втікали від комунізму, щоб я тепер своїм голосом допустив їх до влади». Це щирий чоловік, і він переконаний, що справді дбає про цінності. Але чи можна обстояти цінності, підтримуючи президента, який безупинно бреше, не платить податків, принижує гідність людей, відбирає дітей у матерів-мігранток і в усьому дотримується тієї ж логіки: «Морально те, що вигідно мені»?

Можна по-різному називати зброю масового ураження, яка підточує демократії. Ще донедавна ми говорили про інформаційні бомби, начинені фейками, і вони справді спрацьовують дуже ефективно. Цитую Гарольда Джеймса:

«Що більше брехні використовується в політиці, то більше підстав у кожної сторони звинувачувати іншу в нечесності. Виникає спіраль обману, що унеможливлює розумні дебати. З кожною брехнею, що породжує дедалі більше брехні, нормальну політику замінює політика лайки… Як і будь-який диявольський механізм, перший прямий обман приводить у рух нескінченний цикл».

А далі все йде за відомим причинно-наслідковим ланцюжком. Щораз більша лавина брехні привносить у душі людей розгубленість і сум’яття. Як слушно зазначає Борис Захаров, «на зміну насильницькому нав’язуванню однієї «правди» через єдиний односторонній канал комунікації прийшло поширення тоталітарної ідеології шляхом збирання персональних даних, вивчення психології користувачів соцмереж і маніпулювання людською свідомістю через створення безлічі пост-правд на кожен смак».

Своєю чергою, таке сум’яття породжує хаос, який і є живильним середовищем для виникнення нового тоталітаризму. Бо в умовах хаосу розгублені люди інстинктивно прагнуть «твердої руки» задля відновлення порядку. І тоді Насильство, що породило цей хаос, радо виступить «рятівником» людства від нього.

Чи має отой носій хаосу конкретне ім’я? В нашій частині світу воно начебто очевидне: Володимир Путін, який ефективно «занурює світ у хаос» (Павло Казарін). Проте в інших частинах світу є свої претенденти на цю роль, бо зло – заразне й захоплює спокушених перспективою світового панування. У наш час уже формуються нові осі порозуміння між новітніми «царями», «султанами» й диктаторами світу, які відчувають, що вони однієї породи, і тягнуться один до одного у запалі руйнації світового порядку.

Залишкові острівки стабільності в західному світі лише підтверджують цей песимістичний висновок, бо вони зберігаються там, де ще діють етичні норми. Тому Україна постає перед іще одним запитанням:

Який курс обрати?

Один з варіантів – це відкинути всі сумніви й використати нинішній світовий тренд у своїх інтересах. Так би мовити, «піймати хвилю». Мовляв, у час, коли наближається нове зіткнення національних егоїзмів, ми повинні позбутися ідеалістичних ілюзій і також стати егоїстами. Бо в майбутньому змаганні цих егоїзмів виграє той, хто буде рішучіший і безпринципніший.

Другий варіант – прямо протилежний. Нинішнє торжество зла – не перше в історії людства. Так, його кінцева перемога щоразу видається майже гарантованою. Проте хоч би скільки битв не виграло зло, війну воно все одно програє. Бо світ тримається на ДНК цінностей, які незмінні. Світ можна знищити, але його неможливо вибудувати на інших цінностях.

І третій – тобто посередній варіант – явно програшний. Не можна почасти вірити в добро й при цьому почасти змагатися в егоїзмі. Того, хто спробує діяти так, відразу ж зметуть агресивніші й цинічніші суперники. Зокрема, Україні тягатися з Росією в цинізмі нереально. Тому, як на мене, єдино правильна національна стратегія полягає в тому, щоб триматися засадничих людських цінностей будь-якою ціною: «Хто витримає до останку, той спасеться» (Мт. 24:13).

Однак, на жаль, за свідченням соціолога Євгена Головахи, більшість українців вважає, що жити чесно – собі на шкоду. Тому можна з певною вірогідністю сказати, що вони схилятимуться до першого варіанту. Коли беззаконня процвітає й торжествують безпринципні, важко зберегти віру і честь. Проте в мене відразу постає перед очима натхненний Майдан, ущерть залитий світлячками мобільних телефонів, і я розумію: Україна має величезний запас духовної енергії, задіяння якого може зробити її епіцентром вирішення кризових тенденцій не лише на Сході Європи, а й у всьому світі.

Проблема лише в тому, яким чином її задіяти.

Я бачу всі ці виклики через призму християнства, а тому вірю, що саме Святий Дух буде головним організатором «очищення всього від скверни». Але тут не йдеться про нашу бездіяльність. Знову і знову повторюю я свою улюблену метафору: сповільнена зйомка засвідчила, що блискавка з неба падає не в пасивну землю, а в стовбур вогню, який виривається із землі в напрямку до неба. Причиною Революції Гідності став не твітер Мустафи Наєма, а загальна загусла атмосфера, яка потребувала лише іскри. Отож, не міфічна «підривна діяльність американського посольства», не партійні директиви, а саме те сконцентроване відчуття, що настав час очищати країну «від усякої скверни», вирішило долю Революції.

Я не хочу сказати, що нам потрібна нова революція. Бо ж революції  засвідчують також і те, що ми досі не навчилися організовувати своє нормальне життя цивілізовано. Все, що нам потрібно, – це: усвідомити ціннісну причину наших безконечних втрат і сформувати в суспільстві агентів змін, тобто «критичну масу» носіїв неутилітарного ставлення до етичних принципів.

Тому молодь перш за все має бути вірною одвічним принципам, на яких і повинна базуватися креативність молодечого інтелекту. Адже важливо розуміти, що цю лиху годину не пересидіти і не втекти від неї – її можна лише подолати духовною, творчою й інноваційною дією. Якщо Бог привів нове покоління до життя, то Він і наділив його цією спроможністю. Треба лише відкрити в собі цю спроможність.

Доповідь на Круглому столі «Цінності в суспільно-політичному житті України: Як сформувати перспективу на основі засвоєних уроків?», який організовує Інститут лідерства та управління спільно із Інститутом релігії та суспільства Українського католицького університету.

5 листопада 2020 року, «Патріарший дім», Львів

Підготувала Іва Подольська (за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», позиція якого може не збігатися з думкою автора.)
Фото: ILM|Анна Дорожко