Вже три роки на Чернігівщині відбувається Міжнародний фестиваль інтеграції слова у сучасному арт-просторі “Литаври”. У багатьох містах регіону під час проєкту виступають сучасні українські та закордонні письменники, які популяризують слово у сучасному культурному середовищі, роблять його модним, створюють живий діалог читача та письменника. Цей масштабний літературно-мистецький процес відбувається завдяки письменниці та громадській діячці Тетяні Винник, яка є серцем та мозком фестивалю. Пані Тетяна – топ-менеджер та ідейна натхненниця не лише “Литаврів”, а й багатьох інших цікавих і корисних заходів, метою яких є культивування читання та сучасного мистецтва серед дітей та молоді Чернігівщини. Про актуальність літературно-мистецьких заходів в умовах сьогодення, їх організацію, важливість знання рідної мови у житті нації та волонтерство говоримо з пані Тетяною.
– З початку війни, Україні було не до фестивалів. Це не новина. Але згодом фестивалі охопили усю країну. Звісно, вони різні за змістом і метою. Від деяких краще відмовитися. Літературно-мистецькі мають право бути. Таню, як прийшла ідея фестивалю “Литаври “?
– Коли розпочалася Революція гідності, звісно, усі свідомі люди йшли і їхали на Майдан. Я пам’ятаю ті зимні ночі, під час яких ми з друзями приїздили з Ніжина і чергували на Хрещатику. Було виснажливо, але прагнення до змін було сильнішим. У моєму житті це був другий Майдан – після Помаранчевої революції. У 2004 році я ще була студенткою. Пам’ятаю, як працювала на ніжинському телебаченні і хотіла взяти інтерв’ю в деяких людей, не буду згадувати кого саме, які пов’язані з освітою.
– У начальника управління освіти?
– Ні, але людина мала досить високий статус. Чому для мене особисто, а не тільки для сюжету, було потрібним це інтерв’ю?! Бо мій тогочасний хлопець, який був моїм однокурсником, розповсюджував заборонені агітки на підтримку Віктора Ющенка. Хлопця з іншими такими ж «правопорушниками» викликали у міліцію, погрожували відрахувати з університету. Інтерв’ю, звісно, мені ніхто не дав, уникаючи «дєрзкую студентку з мікрофоном». У 2004 році не було кровопролиття. Інша справа – революція 2014-го року, коли влада ганебно на очах у всієї країни побила дітей на Майдані. Звісно, коли демонструють, що зло сильніше добра, не до фестивалю. Зло одразу видно, воно являється у різних подобах і завжди сильно вражає. Добро тихе, ми його часто не помічаємо у своєму житті, тому здається, що воно слабше. Але це не так. Зрозумівши це, люди йшли на Майдан, а потім – їхали на Схід України. Йшли мирно, без зброї, але готові були померти.
– Є багато думок, мовляв, Донбас варто без війни було віддати Росії…Менше було б втрат… а більше фестивалів…
Перед Донбасом був Крим… Українці не встигли отямитися, як відбулася анексія Кримського півострова. І вкотре історія повторюється, кримські татари теж знову потерпають від російської влади. Я не вважаю, що ми маємо загарбникам віддавати свої землі, тому що завтра може лишитися Україною тільки Львів, може, територія Західної України. Я пам’ятаю час, коли Ніжином їхали танки, – і тоді всі готові були взятися за зброю. Було страшно, і від цього видовища ще сильніше стискалися кулаки.
У XXI столітті кожен розуміє психологію людини, психологію мас. Сучасні технології та дослідження впливу інформації та інших маніпулятивних засобів, які здатні підкорити людську свідомість, досягли високого рівня. А середньостатистичний українець, який не занурюється у світ актуальних експериментів та досліджень, лишився незахищеним перед новітніми засобами впливу на людську свідомість. Тому його легко обдурити, особливо, якщо він довіряє всьому, що пишуть і говорять масмедіа. Не кожен орієнтується, чий дивиться телеканал, хто його власник, скільки у соцмережах живе тролів, скільки фейкових новин та сторінок.
Прикро, що сьогодні через свою неосвіченість деякі люди вірять, що чорне – то біле. Є люди, які мислять не єдиномоментно, вони переймаються, яку планету ми залишимо нащадкам, якою буде екологія у XXII столітті, чи збережемо ми флору і фауну… чи збережемося ми, українці, як нація… А ми як нація можемо зникнути. Як? Просто – коли у нас відберуть мову. І це не романтична шизофренія, скажімо, мовознавців чи письменників – людей, робочим інструментом яких є слово. Це факт. Ми бачимо, як зникає білоруська мова. Колись розмовляла із білоруською письменницею, яка з жахом розповідала, що білоруська молодь в університеті не здатна відрізнити білоруську мову від польської.
Розуміючи важливість мовного питання у національному бутті, підпалив себе у 1978 році на Чернечій горі в Каневі український письменник Олекса Гірник. Перед смертю Гірник зазначив у своїх листівках: “Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу!». Ще один випадок, який стався 10 вересня 2019 року…Удмуртський вчений Альберт Разін здійснив акт самоспалення. Поруч із ним виявили плакати, на одному з яких було написано: «І якщо завтра моя мова зникне, то я готовий сьогодні померти». Хтось подумає, що це несповна розуму люди, божевільні… Проте, де межа між здоровим глуздом людини, яка ніколи вже не заговорить мовою своїх предків, і людини, яка розуміє, чому це сталося? Філософи, які говорять про мову як дім, як буття теж навіжені? Поїдь у чужу країну і поживи там місяць. Без рідної мови відчуватимеш себе зайвим, чужим, навіть якщо до тебе добре ставляться. Принаймні я відчуваю себе чужою, проживши три поза Україною.
– Саме тому у тебе, як у людини, яка відчуває слово, і розуміє його значення, виникла ідея фестивалю?
– Ідея фестивалю виношувалася ще до війни, аж у 2009 році. Мені хотілося зробити щось круте, цікаве і корисне. А після війни я зрозуміла, що на Чернігівщині, де такого літературного фесту нема, він конче необхідний. Звісно, є чимало громадських діячів, які рухають літпроцес у Чернігові. Але мені хотілося зробити щось масштабне, захід, який охоплював би не одне місто на Чернігівщині, залучаючи на одній території митців з України та зарубіжжя.
– Ти потрапила в аварію у 2014 році, коли їхала зі Сходу України разом із добровольцями з батальйону ОУН. Після аварії знову волонтерила і займалася громадською роботою… Тоді й створила міжнародний фестиваль…
– Волонтерила по можливості. Перший раз у 2014 році я поїхала на Схід з метою писати про все, що можна було там побачити. Я допитлива, люблю помічати деталі. У мене хороша зорова пам’ять, дослівно запам’ятовую діалоги, маю добру інтуїцію. Якщо я в темі і роблю прогноз, то цей прогноз обов’язково підтвердиться. І мені було цікаво зсередини дивитися на життя людей, на військових, волонтерів. Звісно, після аварії я пару років не займалася громадською роботою. Було багато розчарувань: у подіях, у людях… Я багато розмовляла із військовими, яких демобілізували. Щось писала про військових і почала працювати зі словом – популяризувати читання, книгу, знайомити дітей та молодь Чернігівщини із постатями сучасного літпроцесу.
– Тобто, життя та події вплинули на твій вибір займатися громадською діяльністю?
– Світ стає імерсивним, і люди не хочуть лишатися спостерігачами, а стають учасниками подій. Одного дня я вирішила не стояти осторонь, а пробувати щось змінювати.
– У 2016-му та 2017 роках на Литаврах було багато гостей. Хто цьогоріч відвідав Чернігівщину?
– Сучасні українські письменники, літературознавці, журналісти та музиканти – Василь Шкляр, Галина Крук, Павло Вольвач, Анатолій Кичинський, Мар’яна Савка, Олександр Гаврош, Роксолана Сьома, Жанна Куява, Марія Морозенко та інші. А також митці та мисткині із зарубіжжччя – з Польщі, Хорватії, Білорусі, В’єтнаму, Грузії, Греції, Великобританії, Сербії…
– Організатором ІІІ Міжнародного фестивалю інтеграції слова у сучасному арт–просторі «Литаври» є громадська організація “Центр новітніх ініціатив та комунікації” (м. Ніжин), головою якої ти є. А хто ще підтримав фестиваль?
Партнерами фестивалю виступили Чернігівські обласна рада та адміністрація, Ніжинська, Корюківська, Остерська, Седнівська та Бахмацька міські ради, ГО “Медіа-центр “Свобода слова нового століття” (м. Корюківка), МГО “Альтернатива” (м. Корюківка) та БФ «Захистимо Україну», Чернігівська обласна організація Спілки письменників України, PEN Ukraine, Асоціація українських письменників (АУП).
– У минулі роки в рамках фестивалю виходив альманах. Чи заплановано вихід нової антології “Литаври “?
– Звісно! Цьогоріч видання альманаху втретє здійснюється за підтримки Ніжинської міської ради. Крім почесних гостей фестивалю, на сторінках альманаху можна знайти тексти і місцевих авторів. Альманах ми подарували у школи та бібліотеки, які співпрацювали з фестивалем. Вчителі мають можливість у такому альманасі знайти короткі відомості про авторів. Це необхідна інформація для вивчення сучасної літератури та літератури рідного краю. Крім цього, діти мали можливість познайомитися не тільки із творчістю відомих митців, а й особисто з письменниками, тому що протягом трьох днів проєкту письменники зустрічалися у школах, бібліотеках, університетах, ліцеях, дитсадках. Це важливо, бо діти звикли, що письменники у нас лише на портретах. Такі зустрічі є мотиваційними для підростаючого покоління, особливо для тих, хто пробує писати.
– Таню, ти також ініціювала Фестиваль родинного читання «Словограй», який ти організовуєш із ГО «Апельсин». Розкажи про цей захід.
– Так! Цей фестиваль відбувається за підтримки Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації. Цьогоріч до Ніжина з’їхалися родини із 14-ти районів Сіверщини: Чернігівського, Ніжинського, Семенівського, Талалаївського, Прилуцького, Новгород-Сіверського, Менського, Корюківського, Бобровицького, Куликівського, Носівського, Козелецького, Чернігова та Ніжина. Метою заходу є відродження традицій родинних читань.
– Чому фестиваль саме родинного читання?
– У родині закладається ставлення дитини до інших людей, до всього, що її оточує. Якщо з дитиною не читатимуть, це може недобре позначитися у майбутньому – на її здатності сприймати інформацію, на розвитку мислення та уяви. Спільні сторітайми гармонізують стосунки дітей і батьків. Читаймо разом із дітьми – це теплі й прекрасні миті.
– Спасибі за щиру розмову. Успіхів у творчості та оргроботі.
Тетяна Винник із сином Богданом 
Leave a Reply