Вадим Пепа
Відгук на переміни в світі.
Невідворотний розвиток цивілізації указує своїм перстом на те, що відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча. Не таке вже й далеке, а ближче майбутнє припечатає будь-яких супостатів клеймом ганьби. Хто б міг подумати, що на зорі ХХІ ст. нової ери статуя Христофора Колумба красуватиметься на північноамериканському континенті з відірваною головою? Це того знаменитого Колумба з італійської Генуї, який услід, можливо, за вікінгами, відкрив незнану землю, яку вважав Китаєм. А для флорентійського морепрохідця Амеріго Веспуччі то був Новий Світ, названий на його честь Америкою.
Не стерлося з пам’яті скривджених, як з Африки вивозилися в задушливих трюмах вітрильників мільйони темношкірих для виснажливої праці на плантаціях колонізаторів. Слабших, які конали, жорстокі торгівці живим товаром викидали за борт в океанську пучину. Та прошуміли в один змиг віки здирств і експлуатації. Вічність розпоряджається по-своєму. Нащадки безправних невільників зносять з лиця землі пам’ятник одному з найбільших рабовласників Томасу Джеферсону.
Демонстранти вимагають повсюдно прибрати символи колоніальної експансії і расової дискримінації. В Нью-Йорку демонтують Кінний пам’ятник колишньому президенту США Теодору Рузвельту біля входу в Американський музей природничої історії. Сповнені людської гідності не змиряються з тим, що обабіч можновладного, який масивно вивищується в сідлі, з одного боку коня принижено переставляє ноги індіанець, а з другого схиляє голову привезений із Африки чорношкірий. Багато невдоволених затялися повалити статую й сьомого президента Ендрю Джексона, яка навпроти Білого дому у Вашингтоні.
Прінстонський університет вилучив із назв факультету й коледжу ім’я 28-го президента США Вудро Вільсона. «Через расистські погляди і політику Вільсона його ім’я не підходить для факультету суспільних і міжнародних відносин та до жилої будови коледжу, викладачі, студенти й випускники яких повинні рішуче виступати проти расизму в усіх його проявах, – заявив ректор відомого навчального закладу. – Прінстон є частиною Америки, яка занадто часто ігнорувала або виправдовувала расизм, дозволяючи зберігати систему, яка дискримінує чорношкірих».
Невже це не в брову, а в око кремлівським верховодам? Невпинна пропаганда, яку вони благословляють і заохочують, не якимись же іншими, а брудними селевими потоками обрушується на горьовану Україну. Не втямки недалекоглядним, що за бузувірські злочини неминуче настане розплата. Ні в якому разі вічність не допустить, щоб Східна Європа з прилеглою до неї Азією назавжди заціпеніла заповідником старорежимних порядків. Прозріють осліплені. Відвернуться від продажних расистів як у Російській Федерації, так і в Україні, де злісних українофобів поки що – хоч греблю гати.
Невідворотна наруга, очевидно, має спостигнути й монументи Петру І в Санкт-Петербурзі й Катерині ІІ в Одесі. Вона ж, за характеристикою від О. Пушкіна, – «великая стерва», а за прокляттями від українського народу – «вража баба, клята сука», що занапастила «край веселий». Що ж до несамовитого тирана, то куди ж подітися від того, що написав геніальний Лев Толстой?
«З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Біснуватий, п’яний звір, що гниє від сифілісу, чверть століття вигублює людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює дружину, впадає в блуд, мужолозтвує. Сам, забавляючись, рубає голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста та з чубуком у вигляді дітородних органів і подобою євангелій – ящиком з горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не лише не згадують його злодіянь, але до сих пір не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і нема кінця всіляких пам’ятників йому (Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т.26. – С. 568).
Невже на віки-вічні не буде осуджено довготривалу війну верховодів Російської Федерації проти незалежної Української держави, яка довірилася Будапештському меморандуму та позбулася ядерної зброї в обмін на недоторканність своїх кордонів?
Кілька десятиліть тому міськрада Коростеня відмовилася зводити пам’ятник княгині Ользі. Літописці повизбирували жахіття з усіх доступних їм тоді писемних джерел, аби до десятого коліна настрахати нащадків українського роду нечуваною розправою над їхніми предками. І що ж? Ніхто з науковців в Україні не засумнівався, чи доцільно одну із головних площ у Києві увінчувати монументом княгині Ользі роботи Кавалерідзе. А цього року телеекрани заполонила співачка Ірина Білик в образі усе тієї ж княгині. В такий спосіб артистка нібито винахідливо дякує президентові за нагороду до Дня Конституції України.
Якщо протягом не одного століття тільки про те й ішлося, як вирвати з душі й серця поневолених пам’ять, то нічого дивуватися, що в Україні хор у першій-ліпшій церкві благословляє: «Вінчаються раби Божі!» Так само батюшки відспівують покійників – «рабів Божих». Нічого подібного не почути в грецьких храмах. Під тими високими склепіннями звучить винятково – «діти Божі». Ніяких «рабів» ні з вуст католицьких ксьондзів, ні від сповідників інших конфесій. Та відкриймо ж у Біблії Псалом Асафа:
Бог стоїть серед Божої громади,
серед богів він судить…
Я мовив: «Ви – боги
й сини Всевишнього усі ви».
Звертаємося в молитвах: «Отче наш…» У якого ж вітця рідні діти – «раби»? На животрепетні питання дає відповіді хоча б і Григорій Сковорода. Почуймо. Прислухаймося. Воскресаймо «дітьми Божими». Скидаймо рабські вериги.
«Неправда гнобить і протидіє, але тим більше бажання боротися з нею», – заповідає всесвітньо відомий український філософ. І просвіщає: «Увесь мир спить… Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся. Місце хороше. Чого лякатися?»
Але ж так було якихось півтораста років тому. Поза всяким сумнівом, ближче майбутнє розбудить приспаних. Не на небі, а на землі відбудеться праведний суд. Та поки доленосне станеться, еліта українського народу зобов’язана щогодини, щодня й постійно вивулканювати всі сили, щоб волелюбні не ниділи, не перти плуга у волячому ярмі, а дихали, як озоном після грози, повнокровно й повноправно.
Вадим Пепа,
лауреат Літературно-мистецьких премій мені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара
Leave a Reply