Чому до найнижчої за останні роки позначки знизилася довіра до парламенту? А народні депутати, як нічого надзвичайного не трапилося, продовжують гратися у політичні піжмурки, накручувати собі рейтинги, видаючи бажане за дійсне. Залишивши поза увагою справжні реалії із життя виборців, а чи навпаки, спекулюючи на імітованій турботі про них. І не хочуть зрозуміти, що це шлях не просто до політичного банкрутства, а й до політичного забуття. Невже гіркий досвід більше десяти колись відомих і не один рік впливових партій, так нічому не вчить? А чи сподіваються на політичне безсмертя? За рахунок чого – популістських пігулок у фірмовій партійній обгортці сумнівного виробництва? Чи дешевих харчів у целофанових пакетах з-під поли, на зразок «бабусям від Черновецького»? Але це «наживка» вчорашнього дня. Пора вчитися поважати виборця, а не загравати з ним.
Хто готовий до звіту?
Почну з хоч і недалекого, але минулого. У кінці 2005 року, готуючись до чергових парламентських виборів політичні партії опублікували і почали наввипередки одна перед другою вихваляти свої стратегічні політичні курси. І ні слова не говорили про зроблене за минулі чотири роки. Саме тоді мало кому відома партія (назва не має значення), якій ще не виповнилося й року, виступила із зверненням до політичних партій, народних депутатів України та депутатів місцевих рад. Наведу коротко зміст того звернення, оскільки воно актуальне і сьогодні: «Ми, делегати першого з’їзду, звертаємося насамперед до тих політичних партій, до тих парламентських фракцій, які представлені сьогодні у парламенті, а також до усіх народних депутатів України, – зробити перший в історії українського парламентаризму сміливий крок назустріч виборцям, а саме: у газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр», опублікувати ПОЛІТИЧНІ (для партій) і ДЕПУТАТСЬКІ (для народних депутатів-мажоритарників) звіти про свою суспільно-політичну та законодавчу діяльність за 4 роки. Бажано, щоб на подібний крок зважилися депутати місцевих рад».
Чим не ділова та ефективна пропозиція?
Популізм, як різновид політичної імпотенції
До чого це я веду? До єдиного знаменника, який називається політична відповідальність. Бо поки що маємо справу із безвідповідальністю. Спочатку за слова, а потім – за вчинки. Як персональні, так і колективні. Адже не було у нашому українському парламенті випадку, за винятком одного, але про це далі, щоб наші політичні партії, які перебували чи то у Верховній Раді, а чи поза нею, визначали для себе хоч одну якусь певну сферу в економіці чи в суспільно-гуманітарному житті і зобов’язувалися вивести їх із прориву, із кризи, а чи просто здійснити глибоке і остаточне її реформування. Більше того, із обов’язковим останнім пунктом на зразок: «Якщо ми не справимося із таким завданням, то обіцяємо більше ніколи не брати участі у виборах і зійти з політичної арени».
Жорстко? Звичайно, зате справедливо по відношенню до довірливих і ошуканих виборців. Тим більше, що майже четверта частина народних обранців – це роками ті ж самі люди, окремі з яких у своїй парламентській діяльності робили лише короткочасні канікули. Які де-факто майже приватизували свої робочі місця у сесійній залі і парламентських комітетах. Причому, дехто зробив це під партійними прапорами, колір яких далеко не відповідає їх ідеологічному світогляду. Але яке це має значення, коли на кону особисті інтереси. Тому й можна більше десяти років безвідповідально виголошувати у своїх передвиборних програмах одні й ті ж популістські обіцянки: про обов’язкові реформи у судовій системі, в охороні здоров’я, у податковій і пенсійній сферах, у кредитно-фінансовій, енергетичній, оборонній і т.д. А потрапивши до парламенту, крім кількох поправок до уже прийнятих законів, більше ніяких кардинальних кроків не робити.
Або візьмімо проблеми енергозбереження, застосування відновлювальних технологій енергії, альтернативні джерела енергоносіїв, які сьогодні уже за горло взяли нашу економіку. Ці питання теж з’явилися не сьогодні і не торік. Ще у 1993 році у парламенті заговорили, зокрема, про перспективи країни мати у недалекому майбутньому до 5 альтернативних напрямів надходження в Україну нафти і газу. І де вони? До речі, цим ніколи не цікавилася жодна тимчасова слідча комісія Верховної Ради.
Тож складається враження, що народні депутати навмисне створюють політичні тромби у кровоносній економічній системі країни, аби було про що говорити під час наступної виборчої кампанії. Щоб не вичерпувалося джерело для обіцянок. Для всіх. А для окремих політичних сил ще й вигідно, аби взагалі позитивних змін у країні краще було поменше… І так від виборів до виборів. І ніякої відповідальності.
Судячи по запевненнях у сесійній залі і на різних телешоу, депутати просто горять бажанням засукати рукави «по саму шию» і працювати в інтересах України. Тому не випадково переважна більшість народних депутатів спеціалізується не на створенні оригінальних нових законів, а на змінах до старих. Більше того, є комітети, які за рік видають «на гора» лише закони-поправки. Але цього ніхто не моніторить і не афішує. Ніби це – парламентська таємниця. Зате спікер регулярно звітує перед депутатами про прийняті ними постанови і закони.
А тепер про партію, яка у свій час перша і поки що єдина зважилася на політичну відповідальність і заявила про це публічно. Це була Аграрна партія України 1996 року народження. Я невипадково назвав дату. Бо для аграрного сектора то був період надзвичайно важких економічних і соціальних конвульсій. Загнане в тупик, з одного боку, напівреформами, що нібито тривали з 1991 року, а з другого – законодавчими гальмами Комуністичної, Соціалістичної і Селянської партій, колгоспно-радгоспна система перетворилася на безправове поле майнового і земельного дерибану, найактивнішу участь у якому брав колишній колгоспно-партійний актив. Значна частина якого перебувала у парламенті. Ще рік – два і можна було б на пальцях двох рук рахувати кількість худоби, тракторів, комбайнів і т.п. у сільгосподарствах України. І тоді, як би хто не оцінював і не злорадствував з другого Указу Президента України від 6 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки», але цей документ фактично зупинив сповзання до повного краху вітчизняного сільського господарства. Настав період його оздоровлення. І політично очолила цей процес Аграрна партія.
Але, на жаль, політична відповідальність АПУ продовжувалася всього кілька років, поки у Президентському і парламентському середовищі не знайшлися бажаючі Аграрну партію, яка у парламенті мала більше 30 народних депутатів, а у місцевих радах понад 30 тисяч, – перетворити у Народну. Яка не просто відмовилася, а відхрестилася від усякої політичної відповідальності за реформи на селі. З однією метою – збільшити електорат за рахунок тих. Хто не має відношення до сільського господарства. А сталося навпаки – на виборах 2006 року Народна партія, яка позиціонувала себе під брендом «Ми», не пройшла до парламенту. І саме сільський електорат не додав їй голосів. У 2007 – ситуація ледь не повторилася. Здавалося, повчальний урок для політичних махінаторів і шахраїв. Якби ж. У багатьох і сьогодні сверблять руки за новими технологічними експериментами, виробленими на політичних кухнях.
Хто відстоює інтереси виборців?
Тому, зважаючи на те, як самовпевнено починають стартувати у нових передвиборних забігах політичні сили, особливо ті, що «прописані» у Верховній Раді, причому для них не стільки важливо, які будуть першими – президентські чи парламентські, саме час нагадати їм про те давнє звернення. Бо незалежно від того, збереглася та партія чи ні, її пропозиції про політичну відповідальність досі залишаються актуальними. Їх би сьогодні озвучити, так званому, Комітету виборців. І вимагати від тих, хто готується до чергових чи позачергових виборів, спочатку підрахувати свої «політичні плюси» і розказати про них виборцям, а тоді вже йти до народу за «голосами».
Я розумію, що не звикли наші депутати звітувати перед своїми виборцями. Не збираються вони цього робити і в майбутньому. Бо у новому законі про регламент Верховної Ради щодо звітів немає жодного слова. Ось тут би Комітету виборців і сказати своє слово, а точніше зініціювати внесення змін до цього регламенту. На жаль, цей Комітет далекий від інтересів виборців. Його керівники з’являються, і то, як правило, на екранах телевізорів, лише під час передвиборних кампаній. Між ними їх голосу, не кажучи уже про вчинки, – не чути. Такий собі клуб не відомо за чиїми інтересами. Більше того, виступає він здебільшого у ролі соціологічної служби, яких і без нього вистачає. Чи не правда, зручну і вигідну позицію обрав для себе цей комітет? В усякому разі від того, що він є ні виборцям, ні політичним партіям, як говориться, ні холодно, ні жарко.
Не пам’ятаю, наприклад, щоб цей Комітет хоч раз публічно і детально, і саме до виборів, проаналізував програму хоча б однієї політичної партії і, так би мовити, розкрив виборцям очі на її популістський зміст. Прикро, але подібних принципових заяв і звернень від Комітету виборців в інтересах останніх не було. Тому й виходить що 0 – з одного боку виборці, нібито де-юре, мають свій громадський орган підтримки і захисту, а де-факто – не можуть ні захистити своїх виборчих конституційних прав, в тому числі й у судах, ні вплинути на бездіяльність депутатів усіх рівнів. Як і домогтися перегляду виборчого законодавства, не кажучи уже про тричі публічну обіцянку про зняття депутатської недоторканості з народних депутатів. Тому виникає закономірне запитання: чи потрібний і кому вигідний такий Комітет виборців? Судячи з останнього призначення його голови представником Президента України у Верховній Раді, така беззуба і безпринципова діяльність комітету прийшлася до вподоби, насамперед, секретаріату. Та й усі партії така безхребетна позиція цього ялового комітету влаштовує. Як точно сказав один політолог: «ні риба, ні м’ясо». Напевно тому і створюються сьогодні молодими політиками нові громадські структури, які теж позиціонують себе захисниками народу. Що з цього вийде – час покаже.
Аркадій Музичук
Leave a Reply