 Письменник Гордій Брасюк до сьогодні лишається невідомим не лише читачам, але й письменникам та навіть літературознавцям.
В “Українській енциклопедії” скупо подано десять рядків не зовсім точної інформації. Ім᾽я автора, який у тридцять років мав у своїй добірці п’ять книжок і кілька кіносценаріїв, товаришував із письменниками, чиї імена навічно лишилися в історії української літератури, лише останнім часом почало зустрічатися у незначній кількості публікацій науковців.
Чимало часу і зусиль доклав онук письменника, інженер і краєзнавець Сергій Каленюк, щоб з першоджерел і свідчень родичів по крихтах зібрати достовірну інформацію про Гордія Брасюка. Прийшов час, коли потрібно повернути не лише славне ім’я письменника, а й звернути увагу на художню цінність його творів.
Отже, народився Гордій Брасюк 21 грудня 1898 року (2 січня 1899 р. за новим стилем) у селі Лука Троянівської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Батько, Іван Петрович, був церковним старостою, займався пасікою, городиною та вправно робив діжки. Мати, Мотря Василівна, виростила шестеро дітей (Петра, Гордія, Надію, Антоніну, Ярину і Фелю), поралася по господарству, ростила дітей, тож не бувала навіть у Житомирі, проте, ходила пішки молитися в Київ у Печерську Лавру. Старший син Петро отримав вищу освіту, працював директором школи у Вінниці, але в тридцятих роках зазнав утисків та 12 січня 1938 року був заарештований. На той час він займав посаду консультанта методкабінету облвно і переконував у недоцільності русифікації шкіл, за що й був розстріляний 26 квітня 1938 року за постановою “трійки” УНКВС Вінницької області.
Гордій відмінно закінчив церковно-приходську школу і вчитель та священик радили батькам віддати здібного хлопця в реальне училище або гімназію. Але ж у багатодітної родини не вистачало коштів, проте, благодійність мала місце в різні часи. За допомогою священика і поміщика із сусіднього села вдалося таки зібрати кошти на оплату підручників та першого року навчання, не вистачило лише на придбання учнівської форми. Жага до навчання була більшою ніж від глузування ровесників з його бідного селянського одягу і гніву директора, який зненавидів “селюка”. За порадою поміщика Базилевича Гордій перевівся в комерційне училище, яке на той час очолював брат композитора Б. М. Лятошинського. Завдяки доброму ставленню до сільського хлопця родини Лятошинських, він міг користуватися їх великою бібліотекою та познайомитися з творами Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, відвідував популярні того часу домашні літературно-музичні вечори. Родина мала неабиякий вплив на формування внутрішнього світу Гордія і зробила значний інтелектуальний внесок у розвиток юнака.
В училищі Гордія як відмінника від плати за навчання звільнили, але на життя доводилося заробляти репетиторством, а ще він співав у церковному хорі, бо при монастирі можна було харчуватися. В комерційному училищі бухгалтерська документація велася переважно німецькою та італійськими мовами, тож Гордій Брасюк досконало самотужки опанував ці мови.
З неабияким юначим запалом Брасюк кинеться у вир подій 1917-1920 рр.
У 1919 році він закінчив навчання, мав непогані знання, професію бухгалтера і сформований духовний світ. Більшовицький переворот у жовтні 1917 року він назве “кривавою революцією”, почне підтримувати дії Центральної Ради і пропагувати її ідеї. Коли Центральній Раді та її урядові не вдалося здійснити намічене і почалася окупація австро-німецькими військами, Гордій Брасюк активно включився у підготовку антигетьманського повстання під головуванням С. Петлюри та В. Винниченка. Вступивши добровольцем в армію УНР під командуванням Симона Петлюри, Гордій Брасюк служив інспектором господарської частини військового лазарету. Після відступу армії УНР на територію Польщі він деякий час переховувався у знайомих на Житомирщині.
Коли стихла Громадянська війна, за порадою старшого брата Гордій Брасюк пішов на навчання у Київський інститут народної освіти. Нове життя – нові враження, нові знайомі. З літературних виступів молодих письменників і поетів у залах КІНО та Всеукраїнської Академії наук розпочалося створення літературного товариства “Ланка”. Як відомо, “Ланка” декларувала зв’язок національного змісту та європейської форми, за що їх звинуватили в антипролетарській ідеології і в тому, що вони “ідеалізують куркулів та буржуазію”. Організація у 1926 році змушена була змінити назву на МАРС (Майстерня революційного слова). У тогочасній пресі писалося: “7 листопада в Києві складену нову літературну організацію МАРС (Майстерня революційного слова). До складу асоціації ввійшли письменники: Антоненко-Давидович Б., Брасюк Г., Підмогильний В., Плужник Є., Тенета Б., Ярошенко В.”. Це повідомлення є незаперечним доказом приналежності письменника до цієї організації. Але акцент на революційності не врятував їх від нападок компартійних органів і за три роки організація припинила своє існування.
Однак ці роки для Г. Брасюка були періодом напруженої творчої праці й активної участі у літературному процесі. Крім товаришів по МАРСу, участі в різних об᾽єднаннях, зібраннях та дискусіях, він знайомиться з колегами по перу: Миколою Бажаном, Миколою Хвильовим, Іваном Багряним, Костянтином Гамсахурдія. Знайомства з режисерами і сценаристами кінофабрики (згодом кіностудії імені О. Довженка) надихає Брасюка на написання кіносценаріїв.
Але головним пріоритетом для нього залишається красне письменство. Він плідно працює і його оповідання друкують літературно-мистецькі журнали “Червоний шлях”, “Нова громада”, “Життя і революція”, “Глобус”, “Плуг” та інші. Одна за одною виходять книги: “Безпутні” (1926), “В потоках” (1927), “Устинка” (1929), “Донна Анна” (1929), “Сни і дійсність” (1930).
Брасюк був настільки популярним, що у тогочасному романі Д. Бузька “Голяндія” оповідач називає його “молодим, але талановитим і свіжим письменником” і звертається з проханням допомогти у розробці “белетристичної” лінії оповіді
Не обділили увагою творчість письменника й критики. Пролеткультівська критика вважала твори Г. Брасюка натуралістичними, міщанськими, такими, що не сприяють соціалістичному будівництву. Особливій критиці піддався його роман “Донна Анна”. У періодичних виданнях того часу рецензії з негативною оцінкою твору розмістили Г. Пронь, Л. Старинкевич, О. Фінкель, Л. Юровська та ін.
Творчість Лесі Українки стала поштовхом і лягла в основу роману “Донна Анна”. Автор майстерно зумів показати і творчі роздуми та досягнення видатної письменниці, і її філософські ідеї, і душевний стан. Навіть пересічний читач “Донни Анни” без напруги відзначить прямий зв’язок із “Лісовою піснею” Лесі Українки. Героїня роману Ганна Бачинська, опинившись в лісі, відчуває себе по-новому, ніби “вирвалася з якогось ув’язнення”, а зв’язок з природою дає їй надію на те, що “вона відродиться, відмолодіє”.1
Для іншого героя, композитора Володимира Шальвія, природа стає джерелом натхнення для написання опери “Лісова пісня”. Душевний світ героїні змінює музика Володимира. Дмитренко В. І., кандидат філологічних наук (Луганський національний педагогічний університет), професор університету Шевченка, зробив детальний аналіз роману у своїй роботі “Сучасна рецепція роману Г. Брасюка “Донна Анна” та дав роману високу оцінку. Зокрема він зазначає: “Г. Брасюк створює свого роду містифіковану, знакову часо-просторову текстову площину. Відбувається зміщення та накладання різних історичних часопросторів. Традиційний сюжет потрапляє в коло авторської свідомості й піддається осучасненню… Традиційний образ використовується як ім’я-символ. Письменника цікавить не структурно-семантична характеристика персонажа, а його ідейне наповнення, зашифрована у ньому метафорично-символічна сутність. Тому цей образ існує в романі як частина зображувально-аналогійного плану твору…”. Підводячи підсумки аналізу твору “Донна Анна”, Дмитренко В., у своїй роботі вказує: “Постійні відсилання до героїв Лесі Українки, а також до основних особливостей образу дон Жуана у світовій літературі, поглибили художньо-смислову напругу образів, створених письменником, сприяли розширенню смислового навантаження кожного з них, що підвищило художню вартість даного твору, оприсутнило в ньому певний діалог епох”.
Хочеться зазначити, що навіть “Історія української радянської літератури” не оминула полити брудом письменника: “В ті часи ще доживала свого віку одверто міщанська, дрібничково-натуралістична література, яка без кінця пережовувала статеву “проблему”, нудно скаржилась на “жорстокість” часу, лякала читача картинами всякого розкладу й неподобства (Г. Брасюк “Донна Анна”, Б. Тенета “Гармонія і свинушник”, П. Голота “Бруд”). Зовсім невелика кількісно така література все ж існувала, і проти неї, проти її ідей і естетичних канонів вела боротьбу радянська критика”.2
І. Науменко, вивчаючи творчість Брасюка, пише: “Нападки критики письменник сприймає зовні спокійно, з гідністю відстоює свою правоту”. Та сильніший і болючіший удар йому було нанесено з іншого боку. Органи ДПУ папірець за папірцем формують на нього справу, і в 1930 році у розквіті творчих сил його арештовують. Усі члени літературного угруповання МАРС, окрім Марії Галич, зазнали репресій, але пізніше. Брасюк був першим із тих, кого вилучили із літературного процесу, а потім і відібрали життя. Його товариш І. Багряний був арештований у 1932 році. В. Підмогильний – у грудні 1934 після вбивства Кірова, убитий в 1937 на Соловках. У тому ж 1934 році арештовані Г. Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Борис Тенета, у 1935 році арештовують Б. Антоненко-Давидовича. Усі “марсіяни” потрапили в жорнова сталінських репресій, але не всім вдалося вибратися з них. А Гордій Брасюк, через те, що був першим, не лише втратив життя, але й позбувся літературного життя і пам᾽яті після своєї смерті.
У 1930 році письменника заарештовують. Органи ДПУ Брасюку інкримінували і участь у діяльності гуртків “Просвіти”, забороненої як контрреволюційної націоналістичної організації, і службу в петлюрівській армії, і навіть зв’язок з грузинським письменником Костянтином Гамсахурдія, який приїздив у творчих справах до Миколи Бажана і кілька днів жив у Гордія Брасюка. Та, очевидно, головне звинувачення – його твори, які “ничего общего не имеют с пролетарським творчеством… рассчитаны исключительно на темные и мещанские слои населения”. Та й чи могли сподобатися більшовицькій владі віршовані рядки селянина на мотив “Інтернаціоналу” з повісті “У потоках”:
“Повстаньте, голі і голодні,
Із сіл, присілків, хуторів,
Бо ворог наглий, звірородний
Хроном гірким нам наїв…
Чуєш, хліб наш забрали…”?
Попри все, письменник не грішить проти істини – він відобразив у своїй творчості реалістичні картини тогочасного села і міста. За горезвісними статтями 54-10 і 54-12 Кримінального кодексу Г. Брасюку 9 листопада 1931 року було винесено вирок: п’ять років концтаборів. Так Гордій Брасюк став одним із перших українських письменників, яких радянська влада заганяла у концтабори за реалістичне зображення радянського способу життя. Після нього взялися й за інших членів МАРСу. П’ять довгих років незаслуженого покарання письменник відбув у концтаборах Казахстану – КарЛАГу та на будівництві Біломорканалу саме у той час, коли туди приїздив М. Горький з іншими письменниками та журналістами, щоб описати грандіозну будову соціалізму.
Після звільнення Гордій Брасюк повернувся до дружини Тетяни Василівни Мануйлович у Запоріжжя. Він перебував весь час під пильним оком органів НКВС, не мав ні роботи, ні власного житла, тому подружжя виїжджає до Казахстану, де на той час, тікаючи від репресій, оселилося багато українців. Не знайшлося місця на батьківщині також і родині Валер’яна Підмогильного – його дружина та син вимушені були переселитися у Казахстан. Гордій Іванович влаштувався в Алма-Аті плановиком-економістом, а дружина – в редакції газети. Але щастя родини було не довгим – хвиля репресій 1937 року докотилася і до Казахстану. Відчувши небезпеку, подружжя виїхало в Петровськ Саратовської області, де у них народилася донька Галина.
Пробувши там близько року, родина повертається до Запоріжжя. Гордій Іванович влаштовується плановиком-економістом у “Харчопромспілку”, де, завдячуючи своїй високій кваліфікації та сумлінню, обійняв посаду завідувача відділу, а дружина – у новостворену газету “Комсомолець Запоріжжя”.
Йому був закритий шлях до видавництв, навіть слово репресованого письменника мало лишатися за ґратами. Та справжній письменник лишається ним завжди. Коли 27 червня 1941 року Брасюка заарештували вдруге, то при обшуку було вилучено рукопис роману “Чечель” на 773 сторінках, а також чотири товстих зошити чернеток з творами. У справі слідчий Смішко записав: “Вращаясь в кругу к.-р. националистски настроенных украинских писателей Хвылевых, Ирчанов, Блакитных, Антоненко-Давыдовичей и других, как и он ничего общего не имеющих с пролетарским творчеством, Брасюк начал издавать аполитические литературные труды, рассчитанные исключительно на темные и мещанские слои населения… Все вышеперечисленные деяния в достаточной степени характеризуют Брасюка как а-с (антисоветскую – прим. авт.) личность, активно боровшуюся в прошлом против Сов. власти…”
“Я стояв за самостійну Україну, – сказав скромний, працьовитий економіст-плановик на допиті. Він бачив, як залилося червоною фарбою лице енкадебіста, як потяглася рука до нагана. Не злякався Гордій, не відвів погляд, продовжив: – За Україну без протекторату будь-якої держави. Я не бажаю бачити радянської влади, але не проти рад, лише щоб ті ради були без більшовиків…”.
Потрібно було мати неабияку мужність і тверді переконання, щоб на допиті раніше, ще у 1930 році, заявити: “На шлях боротьби проти радянської влади я став у 1918-1919 роках… вважав, що більшовики взагалі проти культури і, зокрема, проти українського відродження…”
Присуд Особливої наради при НКВС СРСР було оголошено вже на наступний день після арешту. Він був жорстоким і несправедливим: “…как социально опасный элемент заключить в исправительный трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 28 июня 1941 года”. Тетяну Василівну, як “дружину ворога народу”, з редакції звільнили. З документів, переданих в архів зазначено, що рукописи письменника були передані дружині письменника під розписку, але дружина стверджувала, що їй нічого не повертали. Лишилася лише на згадку про чоловіка маленька світлина, що вклеюють у паспорт, яку не помітили при обшуку, бо упала під стіл.
По сьогоднішній день рукописи не знайдено, лише можна припустити, що роман Григорія Івановича “Чечель” був пов’язаний з М. Ф. Чечелем – активним діячем Української Центральної Ради, земляком, який також навчався у Житомирі. Як і десять років тому Брасюк не приховував свої симпатії до Центральної Ради. У протоколі допиту записано: “Я стояв за Центральну Раду тому, що вважав її рідною національною владою”. Але більшовицька влада не сприймала тих, хто не поділяв її переконань. У січні 1942 року Г. Брасюка етапували з пересильної уфимської тюрми до одного з найжахливіших концтаборів у системі ГУЛАГ – “Ивдельлаг” на півночі Свердловської області, де ув’язнені майже не мали шансів вижити від голоду, холоду та хвороб. Не добув свого сроку і Брасюк, бо тяжко захворів і начальники табору “звільнили” його помирати деінде.
Хворий Брасюк дуже хотів дістатися рідної України, але розумів, що не вистачить сил, тому поїхав у вже знайомий Казахстан. У тяжкому стані він потрапив до районної лікарні в Новотроїцьку, що в 10 км від станції Чу Джамбульської області. Звідти написав листа додому, але сестри отримали його із великим запізненням. Рідня зібрала гроші і надіслала на адресу лікарні, але допомога спізнилася. Залишається на совісті лікаря лист, в якому той вказав, що такий-то не значиться у списках хворих, а також кошти, які переслала туди родина, хоча в листі до сестри Гордій Іванович повідомляв навіть номер палати.
Отже, можна стверджувати, що помер Г. І. Брасюк влітку 1944 року у селищі Новотроїцьку Джамбульської області і там десь знаходиться безіменна могила українського письменника. Після смерті Сталіна, коли з таборів почали повертатися письменники, яким пощастило вижити, вони намагалися дізнатися про долю свого товариша, зокрема, Б. Антоненко-Давидович і М. Бажан. Але тоді їм це не вдалося. Пізніше і його колишні колеги й товариші відійшли у вічність, а з ними і пам’ять про Гордія Івановича Брасюка.
У серпні 1989 року справу було переглянуто прокуратурою Запорізької області і Гордія Івановича Брасюка було реабілітовано посмертно. На жаль, його дружина не дочекалася цієї звістки. Нині його ім’я записано до мартирологу українських письменників – жертв тоталітарного режиму. “Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості,– писав у 1946 році Іван Багряний, згадуючи своїх побратимів. – А винищив він їх спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу в далеку Колиму, Соловки, на Землю Франца-Йосифа і т. д., і т. д. Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Б. Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М. Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…, і інші”.
Понад 70 років твори Брасюка залишалися під забороною, навіть у самостійній Україні досі лишаються практично невідомими, а його ім᾽я майже незнане сучасними літературознавцями, тому і творче надбання письменника й досі не стало предметом окремого дослідження. Однак, до нашого часу збереглися твори письменника. У деяких бібліотеках у книгосховищах збереглися його книги. І навіть роман “Донна Анна”, який вважався втраченим, уже віднайшовся в читальній залі бібліотеки імені Вернадського. Твори Гордія Брасюка є не лише невеличкою частинкою літературного процесу непростої епохи, художнім відтворенням часу, а мають і неабияку художню цінність.
Зараз, коли Україна відчула себе нацією, настав час для перевидання книг Г. Брасюка – репресованого письменника, справжнього патріота, який віддав своє життя за свободу країни. Конче потрібно повернути із небуття горде ім’я письменника Гордія Івановича Брасюка.
Грудень, 2014 р.
1. Брасюк Г. Донна Анна. – К. Сяйво, 1929. – 300 с.
2. Історія української радянської літератури. – К. – Наукова думка. 1964 р.
Проект “Воскресіння Розстріляного Відродження”: Валер’ян Поліщук. Від Парнасу до Голгофи
 Шістдесяті роки двадцятого століття відомі насамперед назвою дисидентського (спершу просто літературного) руху, якому вони ту назву позичили. А ще кінцем хрущовської відлиги і першим, уже новітнім, покосом української інтелігенції. І мало хто зауважив, що неповне десятиліття – 1962-1970 роки – наповнене тяжкими втратами для України, її культури, літератури, яких не трапилося в жодному з інших десятиліть
Звісно, були трагічні, сповнені репресій тридцяті, але тоді пік припав на 1937-й, загинуло багато і видатних, і не дуже письменників.
Але щоб так – смерть з якоюсь лютою, навіть методичною послідовністю забирала рік за роком по одному, два, а то й три не просто гарних творців українського слова, а великих, навіть геніальних письменників – такого ні до, ні після не траплялося. Судіть самі. 1962-й – покидає цей світ геніальний володар українського поетичного й прозового слова і водночас неприкаяний блукалець і втікач Тодось Осьмачка. Наступного, 1963-го – відразу три незагоювані втрати: в діаспорі помирають творець власної “держави слова” Михайло Орест (Зеров) і майже однаково блискучий поет і прозаїк, водночас пророк майбутнього України Іван Багряний, а в Україні – надто передчасно “молодий витязь української літератури” Василь Симоненко. 1964-го відходить беззаперечний класик, один з ліпших наших поетів і перекладачів усіх часів Максим Рильський. А на початку наступного, 1965-го, лягає у холодну зимову землю чи не найчутливіший український лірик Володимир Сосюра. Рік 1966-й забирає письменника, значення якого для нашої літератури ще належить оцінити – блискучого творця української пригодницької, справді масової літератури, Юрія Дольд-Михайлика. На початку осені 1967-го лягає в труну (творчо давно похований самим собою заживо) геніальний митець, що підніс українське слово на нечувану тремтливу висоту – Павло Тичина. 1968-го – знову дві болючі втрати: в діаспорі відходить великий співець “української Еллади”, поет-воїн Євген Маланюк, а в Києві – геть молоденький, що створив чи не найпронизливіші поезії українською, Леонід Кисельов. 1969-го майже непомітно відходить “український да Вінчі” ХХ століття – письменник, філософ, фольклорист, етнограф, археолог, історик Віктор Петров-Домонтович, чи не найзагадковіша постать української літератури взагалі. І нарешті 1970-го передчасно помирає великий філософ нашої поезії, творець пісенних шедеврів Андрій Малишко.
Некролог Маланюка
У цьому ряду втрат смерть Максима Рильського так само невідболена, відчахнута вельми плодовита гілка. А ще знаменна особливого роду вражаючим некрологом “Над могилою Максима Рильського”, який прийшов з-за океану, там же надрукований, в якому один великий поет – Євген Маланюк – писав про іншого, котрий лишився в “підсовєтській Україні”. На фоні велеречивих і в той же час офіціозно-сухих некрологів в УРСР це слово над свіжою могилою вирізнялося людяністю, неочікуваною доброзичливістю і глибоким аналізом, як творчості, так і особи померлого.
Треба сказати, що полеміка між Маланюком і українськими радянськими поетами тривала від початку 20-х років ХХ століття. В підрадянській Україні стало своєрідним ритуалом проклинати Євгена Маланюка поряд з Дмитром Донцовим, називати його фашистом і людиноненависником і навіть викликати його на поєдинок, як це зробив Володимир Сосюра. Був навіть парадоксальний випадок, коли Микола Хвильовий, якого вже самого обзивали фашистом, клеїв і далі цей ярлик на Маланюка. Євген Маланюк теж не лишився в боргу і його слова на адресу того ж Рильського, як і Тичини чи Сосюри, стають жорсткішими, дружня іронія в полеміці змінюється на відвертий сарказм. Проте після війни тон Маланюка, зокрема щодо Рильського, поступово знову міняється, вже зі знаком плюс, стає дедалі доброзичливішим. Ба більше, 1951 року, ще при житті Сталіна, коли ніякою відлигою і не пахло, а того ж Сосюру громили за “націоналістичний” вірш “Любіть Україну”, Євген Маланюк в одній зі статей пише, що слід очікувати від такого поета як Рильський творчого “третього цвітіння”, неминучого повернення від славослівних віршів до справжньої поезії.
Так і сталося. Маланюк позитивно відгукувався на збірки Рильського кінця 50-х – початку 60-х років. Своєрідним підсумком цих оцінок і стало символічне “Над могилою…”, хоча й сказане за тисячі кілометрів од Байкового цвинтаря. Вже в перших рядках Маланюк виразно й неоднозначно дає оцінку значенню творчості й постаті померлого:
“Один з найбільш справжніх, органічних поетів нашого століття (аналогії могли б бути лише з Р.–М.Рільке), але й один з найчинніших творців сучасної нашої літератури й культури. За останні ж десятиліття – це можна ствердити – виразно видатний національний діяч”.
І далі: “Зі смертю Максима Рильського відходить у вічність історична постать письменника, що був архимайстром нашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та виняткового особистого чару”. Після цього Маланюк додає, що “Та й це не все. Не головне. Максим Рильський в нашу страшну, цинічно-підлу добу фактично був бранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога…” Вражає, як тонко й з розумінням аналізує Євген Маланюк те становище тоталітарного заручника, в якому опинився Максим Рильський і як він виконував “свій твердий національний обов’язок” і “свою невблаганну долю”: “Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється…”
Третє цвітіння
Таку характеристику й таку оцінку з-під пера непохитного “імператора залізних строф”, звісно, треба було заслужити. І Рильський заслужив. Гадаю, і своїми поетичними збірками, виданими у 1955-1964 роках, а ще більше статтями, публіцистичними роздумами, що публікувалися в київських газетах (найбільше у “Вечірньому Києві” у 1960-1963 роках) й прикметно називалися “Вечірніми бесідами”. З якоюсь особливою, довірливою інтонацією, сказати б, майже сімейною, навіть інтимною, Максим Тадейович звертався до своїх читачів. Темами розмов були й суспільно-політичні події, а більше – проблеми моральні, житейські, побутові, що в умовах тодішнього заідеологізованого СРСР значило дуже багато. Були в тих бесідах і спогади про рідне село, про розумних талановитих односельчан, подорожні нотатки, в яких поставала Україна з її неповторними людьми, характерами й типажами. А ще літературні портрети друзів-письменників, композиторів, акторів, відповіді на численні листи (бо ж “Вечірні бесіди” відразу привернули до себе увагу), роздуми про мистецтво, побут. Культуру, українську народну і сучасну пісню, про основу основ – українську мову.
Візит Максима Рильського в рідне село Романівка, 1946 рік. Фото з архіву Київського літературно-меморіального музею М.Рильського, zn.ua
Пройняті гумором, з чудовими образами й метафорами, й водночас прості й доступні до розуміння різних читачів, “Вечірні бесіди” були колосально популярними. Розмірковувати в ті часи про “Кавказ” Шевченка, про альбом “Модне сучасне вбрання за українськими народними мотивами”, про цикли козацьких, чумацьких, заробітчанських, рекрутських пісень – значило показувати, яке духовне багатство має український народ і як його треба берегти і розвивати, на чому й наголошував Рильський. І ще стверджувати – розмовляти багатою, нічим не гіршою українською мовою, престижно. То ж так писати міг справді національний діяч, який усвідомлює, що треба робити, аби порятувати, розвинути звичаї, традиції, мову, народне ремесло. Водночас застерігаючи від “шароварщини”, від того, що українське – це тільки минуле.
На “Вечірніх бесідах” виростали ті, зокрема з російськомовних киян, в кого пробудиться інтерес до української культури, літератури, пісні, хто потім заговорить українською і в побуті, і зрозуміє сучасність, актуальність нашої мови і культури. А скільки образів і постатей вітчизняної культури всіх часів постає в поезіях збірок, одна з яких названа символічно “В затінку жайворонка”. Яким маленьким, ніжним, трепетним був той затінок, але ж був, і Рильський його відчував і розширював, доносив до сердець читачів, закликав берегти.
Випадок на полюванні
Творчість Рильського, Сосюри, Малишка, на відміну від Тичини, значення якого осягнув уже цілком дорослим, я полюбив ще в школі. “Яблука доспілі, яблука червоні…” і “Марію”, і ще з десяток віршів вже тоді знав напам’ять, притому не з-під примусу. Вабила особлива інтонація, ніжні образи. І трапилося так, що першим з названих поетів постав як людина переді мною саме Максим Рильський.
У 70-і роки минулого століття довелося жити в Рівному, працювати спочатку завлітчастиною місцевого облмуздрамтеатру, потім в редакції багатотиражної газети “Хімік”. Одного разу мені сказали, що мене розшукував “професор із Києва”. Заінтригований, я незабаром постав перед світлі очі столичного гостя. Він виявився не лише професором, а й доктором мистецтвознавства Миколою Йосипенком, який приїхав читати лекції у тодішньому Рівненському філіалі Київського інституту культури і прочитав мою театральну рецензію в місцевій газеті “Зміна” та вирішив запросити мене до лабораторії молодого театрального критика при УТТ (Українське театральне товариство, нині Спілка театральних діячів України).
Ім’я Миколи Йосипенка навряд чи щось скаже сьогодні навіть найзапеклішим театралам. А свого часу воно було, як то кажуть, на слуху, притому як сумнозвісного ортодокса, який громив тих, чия творчість розходилася з партійною лінією. Його навіть порівнювали із ще сумнозвіснішим літературним “голобельником” Лазаром Сановим (Смульсоном). Та я побачив іншого Йосипенка – він приходив вечорами до готелю, де жили молоді критики, й вів доволі таки вільні розмови. Особливий пієтет у Миколи Кузьмовича був до Максима Рильського, його творчості, поезії, яку любив цитувати. А ще любив розповідати про те, як іноді удостоювався бути запрошеним на полювання чи рибалку “з самим Рильським”. З тих оповідей Рильський поставав простим звичайним чоловіком, котрий любить оповідати мисливські побрехеньки, розказувати анекдоти і навіть вживати круте слівце і випити добрячу чарку. І водночас тонким знавцем літератури, мистецтва й життя взагалі. Запам’яталися кілька колоритних мисливсько-рибальських бувальщин, одну з яких я хочу навести.
Під час одного з виїздів на полювання, діставшись до якогось села, далі у заплави їх четверо попливли човном. Назад верталися річкою ним же. Рильський хвалився новенькою закордонною рушницею, яка коштувала аж три тисячі рублів на нові гроші. Демонстрував це іноземне диво, та раптом рушниця вислизнула з рук і шубовснула у воду. Що було робити? Шкода дорогої рушниці, але вода каламутна, невідомо яка глибина, до того ж досить прохолодно. І тут побачили на березі двох хлопчаків. Хтось із мисливців сказав, що вони ж, певно, місцеві, добре знають річку.
Коли пристали до берега, один з хлопчаків згодився за десятку пошукати рушницю. Роздягнувся, пірнув раз, вдруге, а тоді випірнув і заявив, що надто глибоко, дно непевне. Хіба якби дали більше грошей, міг би спробувати. Рильський, не вагаючись, виділив ще 25 рублів.
Хлопець пірнув кілька разів, а далі гукнув, що тут на дні глибокі ями, мабуть, рушниця в таку яму й потрапила. Пірнати туди вельми ризиковано, хіба за більші гроші мона спробувати.
– Даю п’ятдесят рублів, – сказав Максим Тадейович.
Хлопець почухав потилицю й повідомив, що там, у ямах, можна й голову зломити, не те що руку. Хіба вже за сто рублів якось попробує… Сто рублів на початку шістдесятих років були великі гроші, інженери і вчителі мали таку місячну зарплату, але ж іноземна рушниця коштувала теж ого-го. І Рильський пообіцяв заплатити.
Хлопчак довго був під водою, тоді випірнув, відсапався і пірнув знову. Через кілька хвилин він з’явився з рушницею в руках. Радий Рильський віддав гроші, ще й зайву десятку накинув. Хлопці пішли до села, яке виднілося неподалік, мисливці вирішили “обмити” епопею, що завершилася щасливо. І тут до протилежного берега підійшла череда і стала переправлятися через ріку. Корови… брели у воді по черево, а в деяких місцях – по вим’я. Мисливці заматюкалися, а потім зареготали. Найбільше сміявся сам Рильський. Аж за боки брався.
– Ні, ну ви бачили такого халамидника, такого гендляра, – сказав швидше захоплено, ніж обурено. – Отак надурити діда Максима! Ну й хлопака! На ходу підметки рве. Ніщо такого не вб’є.
Хтось запропонував піти в село, розшукати там хитрющого ошуканця, змусити, аби віддав видурені гроші. Та Максим Тадейович не погодився. Сказав, що за такі гроші й велосипеда можна купити, а мо’, й гарного костюма. А гроші він заробив, хоч і хитрістю. Щоб отак відразу зметикувати!
Очі у Рильського захоплено, навіть якось захоплено-замріяно блищали, згадував Йосипенко.
На волі – на прив’язі
Від професора Йосипенка вперше довелося почути сказане притишеним голосом:
– А знаєте, хлопці, Рильський же також сидів…
Певно, не в одного мене, судячи з позирків, першою майнула думка: “Як, і Рильський?” Я, котрий виріс на поліському хуторі, звісно, не читав некролога Маланюка і здавалося неймовірним, що орденоносець, поет-академік, лауреат Сталінської і Ленінської премій, так пригрітий владою й винагороджений, теж був, виявляється, репресований. Ба, як дізнався згодом, одним із перших українських письменників, був заарештований ще 1931 року. Правда, ув’язнення було лише річним чи й трохи менше. А через рік вийшла збірка, що стала поетовим “Рубіконом”, не схожою на всі попередні, справді знаковою в його долі, бо, власне, так і називалася – “Знак терезів”.
Про те, як з ним поводилися, про що питали і що в’язень Рильський відповідав, уже написано. Як і про слова, сказані наостанок:
“Вы, конечно, наделали ошибок, может быть, и враг, но ведь можете и послужить Советской власти”
І Рильський послужив – віршами, статтями, виступами. Але послужив досить своєрідно. Не випадково його вірші про Леніна, Сталіна (а один був навіть присвячений “сталінському канцлеру” Молотову), партію і Країну Рад той же непримиренний до совєтської ідеології Маланюк прирівнював до ритуального пиття кумису в ханському наметі ХІІІ століття, що змушені були робити колись князі-заручники.
Тоді, у князівську добу, було дві долі, два протилежні вибори – Михайла Чернігівського і Данила Галицького. Перший категорично відмовився проходити обкурення спеціальним димом, кланятись ідолам і чужим знакам, пити той же кумис. За що був негайно страчений. Данило ж пройшов усі церемонії, які робили “своїм”, а повернувшись додому, взявся відбудовувати зруйновані татарами міста і села, зводити Львів і Холм. Чий вибір був правильнішим, для народу і роду, України, вирішувати кожному з нас, а втім, вже розсудила історія. То ж одні вірші (від слова “ода”) Рильського для нащадків справді лише літературні курйози. Не курйози – то блискуча філософська, античного відгомону поезія, статті на захист української мови і ті ж “Вечірні бесіди”, що заглядали в самісіньку душу. Що будили в українців українське.
Ярлик поету
“Своїм” князям, які пройшли всі ритуали, поклялися у вірності, хани-завойовники давали особливі знаки – ярлики на право княжіння, які одночас були своєрідними охоронними грамотами. Мав таку “грамоту” і Максим Рильський.
Про те, що над ним, видатним українським поетом, завис “дамоклів меч”, що він міг бути не тільки заарештованим, але й розстріляним, вже не в 1931-му, а в 1938 році, широка громадськість довідалася вперше із знаменитої закритої доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Пізніше Хрущов детальніше розповів про це на ХХІІ з’їзді своєї партії, а ще детальніше – в мемуарах, виданих за кордоном. Правда, доводилось читати й про те, начебто ініціатором нової хвилі репресій в Україні 1938 року був присланий з Москви новий перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Так, він поклявся Сталіну “безпощадно викорчувати рештки українського буржуазного націоналізму”, але, як свідчать факти, з представниками творчої інтелігенції, зокрема, такими відомими, як Рильський, Тичина, Корнійчук, відверто загравав – як би тепер сказали, Хрущову було не чужим прагнення до популізму.
Микита Хрущов згадує, як одного дня на його стіл ліг черговий список тих, кого належало репресувати. За тодішніми правилами, існував чіткий порядок – на розстріл якої висоти птахів мав давати дозвіл “сам перший” республіки. Так от, в тому списку Хрущов і побачив рядок: “Рильський Максим Тадейович”
Як згадує Хрущов, він зв’язався з тодішнім наркомом внутрішніх справ УРСР Олександром Успенським, причетним до знищення сотень світлих українців, в тому числі відомих письменників. Успенський надав цілу папку “компромату” на Рильського. Ознайомившись, Хрущов зрозумів, що все це шито білими нитками. Він мав право викреслити прізвище Рильського з “розстрільного списку”. Але це було небезпечно робити, адже про таке заступництво негайно доповіли б Берії, а той – Сталіну. Хрущов вирішив діяти інакше.
При зустрічі з вождем він сам підняв питання про недоцільність знищення “відданого партії видатного радянського поета”. Сталіна аргументи Хрущова не переконали. І тоді Хрущов навів останній довід – Рильський автор слів прекрасної пісні про товариша Сталіна, яку співає весь український народ. Як виявилося, пісню, яка починалася словами “Із-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить” Сталін чув. Тому спитав:
– Что, это действительно Рыльский написал?
– Да, товарищ Сталин, – відповів Хрущов. – Враг не мог написать таких проникновенных слов.
Сталін заперечив – ще й як можуть маскуватися вороги народу. І сказав, що пісня може звучати без прізвища автора слів. Тоді Хрущов відважився заперечити – а раптом все ж хтось запитає: “Хто автор таких чудових прекрасних слів про товариша Сталіна і де він зараз?”
Сталін задумався і, як згадує Хрущов, сказав після довгої паузи:
– Передай этому дураку Успенскому – пусть не трогает Рыльского.
Наказ вождя – закон, і поета не зачепили. Більше того, незабаром нагородили орденом. Історія ж ця має закінчення в стилі театру комуністичного абсурду. Наступного року заарештували (а потім і розстріляли як ворога народу) вже самого Успенського. Одним з головних звинувачень на адресу ще недавно могутнього наркома було те, що він хотів знищити видатного українського радянського поета, вірного сина партії і народу, автора слів прекрасної пісні про товариша Сталіна – Максима Рильського. Сталінський опричник потрапив у власну пастку. Як кажуть – no comment.
Чарка горілки і два видатні ізгої
Відомо, яким затятим мисливцем і рибалкою був Рильський. Водночас існувала приказка, що зайці радіють, коли дізнаються, що Максим Рильський і Остап Вишня знову вирушили на полювання. Бо обоє любили просто бродити лісами й полями, чаркуватися і розмовляти, розмовляти. Справді, на світлинах 1946-1956 років на полюванні й поза ним Рильський найбільше зафіксований поряд з Вишнею. У тісних компаніях, а то й удвох.
Обоє були репресовані: Рильський відсидів неповний рік, а Вишня, як сумно жартував, “пройшов свою десятирічку”
Вишня вийшов лише тому, що згадали про його сатирично-гумористичний талант і використали в боротьбі з тими ж “українсько-німецькими буржуазними націоналістами”. Цікаво було б послухати про що говорили на самоті два славетні “вороги народу”. Про що згадували. За чаркою і без неї.
А що обоє любили випити – факт. Рильський, особливо у повоєнні роки, міг дозволити собі добряче начаркуватися навіть на прийомах в ЦК, на святкуванні всіляких жовтневих річниць. Було що заливати і намагатися забувати за такого життя, коли навіть поета-академіка, лауреата найвищих премій змушували принизливо каятися у всіх можливих і неможливих гріхах.
Та за тією ж чаркою, як згадував професор Йосипенко, Максим Тадейович якось розповів, як він, коли випустили з Лук’янівської в’язниці, довго стояв перед ворітьми. Бо не вірилося, що вже на волі, здавалося, що це помилка, що от-от гукнуть вертатися назад. А коли вернувся додому, то налив собі повну чарку, але довго сидів, дивився на неї і думав. І не міг торкнутися чарки, а потім, коли взяв пальцями, рука наче закостеніла. Так і просидів півгодини, а мо’ й цілу годину. Щоб потім почати пити…
Покаяння і впертість заручника
Який то був справді цинічно-мерзенний час, видно хоча б із напіванекдотичного, але реального виступу сталінського опричника Лазаря Кагановича, знову присланого пам’ятно-голодного 1947 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Який вкотре взявся громити ще до кінця недобиту українську інтелігенцію, зокрема письменництво. І грізно запитав на пленумі: Це ж яку, мовляв, Раду має на увазі поет Рильський, коли пише “Я син Країни Рад”? Чи не буржуазно-націоналістичну Центральну Раду? І ще викинув купу абсурдних звинувачень.
Рильському знову довелося виправдовуватися і каятися. У гріхах і помилках
Причому робив це він якось так, що коли читаєш його покаянні виступи 1946-1948 років, складається враження, що кається щиро – ось я, мовляв, який негідник, хоч ще, може, й виправлюся – повірте мені. Прикро і незручно читати. Та ось до рук потрапила збірка статей і есе Рильського про українську мову “Як парость виноградної лози…”, видана вже по його смерті. І там є кілька статей, написаних і (що цікаво) надрукованих у ті ж 1946-1949 роки. “Грішник” Рильський, що так ревно кається, водночас проникливо пише про українську мову, давню й сучасну українську літературу, про багатство тієї ж мови. Зробивши реверанс на адресу “братньої російської мови”, поет застерігає проти… захоплення русизмами і калькування. Обережно, тактовно, але пише. І враз спадає на думку – та ж цей чоловік блискуче виграє свою партію. І “хан” Сталін та його “баскак” Каганович програли головну війну – за поетову душу. В якій вже визріває “третє цвітіння”, яке так пророче передбачив ще в сталінські часи Євген Маланюк.
До речі, і ще в шибеничні тридцяті роки поет Рильський, написавши “кумисний” вірш про одного вождя (“З жестом суворим і простим…”), пісню про іншого, ухитрявся писати і, що головне, друкувати такі проникливі ліричні філософські шедеври, як “Шопен”, “Поклади мені на серце руку…”, “Дружині”, “Ніч колихала так ласкаво”, “Лист до загубленої адресатки”, “У повітрі грають ворони…” Рильський часів перших збірок і неокласичних прозорих поезій, які творив він, як Зеров, Філіпович, Драй-Хмара, продовжував жити й творити.
“Поцілунок”
Про творчість Максима Рильського написано дуже багато. Її всебічно проаналізовано. Назавжди залишаться в українській і світовій літературі збірки “Синя далечінь”, “Крізь бурю і сніг”, “Під осінніми зорями”, “Гомін і відгомін”, переважна більшість поезій пізніх збірок “Троянди й виноград”, “Голосіївська осінь”, “В затінку жайворонка”, “Зимові записи”, поеми “Мандрівка в молодість”, “Чумаки”, “Сіно”, “Марина”, а також “Слово про рідну матір”, “Жага”, “Неопалима купина”, блискучі переклади “Пана Тадеуша” Адама Міцкевича, французьких класиків і модерністів.
На фотографіях кінця 50-х – початку 60-х років ми бачимо старече обличчя “діда Максима”, якого било життя, добряче било, здається, йому десь під вісімдесят, а йому ж тільки за 60 перевалило. Та встиг зробити колосально багато!..
Мені ж наостанок хочеться сказати лише про один невеликий поетів шедевр, який особливо вразив, як блискавка, що несподівано розпанахує вечірнє небо, освітлює по-новому і світ, і тебе самого. Це “Поцілунок”. Здавалося б, простий вірш про те, як хлопець наздоганяє дівчину, про любовний поєдинок двох, який закінчується поцілунком і завершує те, що насправді жило в серцях обох. Та цей короткий вірш написано якось так, що всього в 12 рядках постає вся глибина одвічних стосунків чоловіка й жінки, із пізнаванням, боротьбою, так само одвічною ненавистю-любов’ю, з колосальним підтекстом, котрий виростає за простою картинкою, вражаюче первісно-людське й вічне. Прагнення жінки, аби за неї боролися, до кінця, з усією силою чоловічої пристрасті, й потаємне бажання бути переможеною в цьому бою, а фактично переможницею і володаркою – все це виростає із несказаного, але незримо відчутного. Так могло бути і в маєтку, і в звичайному українському селі.
Одвічна глибина стосунків, пристрасть, що стає поезією, уста, які тільки що кляли і ліричного героя, і весь його рід, а тепер простягли “свій келих, сповнений солодкої знемоги” разом із суто неокласичним, скупим, але виразним описом краси жіночого тіла – виростає маленькою поемою про людину і природність людського, про торжество первісного й одвічного, яке, власне, і є життям. Життям, непідвладним ніяким догмам, яке завжди пульсуватиме і вируватиме. Так міг написати тільки великий поет.
***
А підмога на останню українську заставу, яку обороняли Рильський, Сосюра, Малишко, таки прийшла – шестидесятники, за ними дисиденти пізнішого часу, рухівці… І аж до обох Майданів. На яких стояли вже мільйони. У них жило збережене й розбуджене великими українцями.
От тільки б не забути того, що заповідав Максим Рильський навіть у ті похмурі часи, цинічно-підлу добу: “Мов парость виноградної лози, плекайте мову”.
Відео: програма “Ранок з Україною” на каналі “Україна”
Ім’я видатного українського письменника Валер’яна Петровича Підмогильного стало широко відомим лише на початку 90-х років ХХ століття. Хоча саме Січеслав (нині Дніпропетровськ, але саме так називав письменник рідне місто) першим вітав дебют молодого початківця у 1919 році. А, спокутуючи провину забуття, першим презентував його широкій громадськості наприкінці 1989 року.
У 2011 році дніпровці першими мали змогу побачити у міському телевізійному театрі документальний фільм про видатного земляка. Директор і художній керівник телетеатру Ольга Волошина розповіла журналісту газети “Наше місто”, що стрічка побудована на трьох сюжетних лініях. Перша – життя письменника, його біографія. Друга – невеликі екскурси в історію Катеринослава, а третя – аналіз творів В.Підмогильного, який зробив Микола Чабан, член НСПУ, краєзнавець, заслужений журналіст України.
Оскільки ж не маємо змоги переглянути зараз зазначений фільм, то візьму на себе сміливість ознайомити шановних читачів із деякими подробицями з біографії письменника.
Не я перша, яка взялася за вивчення біографії уславленого земляка. Свого часу на Заході були оприлюднені спогади Тодося Осьмачки, Володимира Куліша, Докії Гуменної; фрагментарні згадки Івана Майстренка, Олекси Кобця, Григорія Костюка. Не зоставив окремого спогаду (принаймні, не змогла їх знайти) близький товариш письменника Борис Антоненко-Давидович.
Проте, з усіх сторінок спогадів людей, які знали Валер’яна Петровича, постає образ майстра оригінальної прози, перекладача з французької; митця-філософа, одного з перших в Європі провісників екзистенціалізму – “філософії буття”.
Народився талановитий митець 2 лютого 1901 року у селі Чаплі (нині житловий масив у складі міста Дніпропетровськ. Зараз кожен небайдужий може побачити лише місце, де стояла хата родини Підмогильних. Нині тут нова вулиця (в останню війну Чаплі горіли) і саме помешкання не збереглося.
У ХІХ ст. Чаплями володіли графи Воронцови-Дашкови, які в Російській імперії посідали видні державні пости. Як зазначає місцевий краєзнавець Михайло Богомаз, у маєткові графа Іларіона Івановича Воронцова-Дашкова і працював конторником батько майбутнього письменника – Петро Якович Підмогильний.
За спогадами сучасників письменника, зібраними тими ж краєзнавцями – Миколою Чабаном та Михайлом Богомазом, маленький Валер’ян був розумним хлопцем, залюбки вчився, але – як всі сільські хлопці – охоче ставав до таких-сяких забав та пустощів. А ще – дуже любив рибалити. Що ловив? І бубирів, і піскарів. Вміло робив хватки – спеціальні пристрої для ловлі риби. Навесні піскарі бувало йдуть знизу вгору проти течії Дніпра. Закине хлопець такий пристрій в річку і півхватки риби витягне.! Зараз, щоправда, хваток немає – перевелися…
Навпроти Чаплів – історичне село Старі Кодаки. Саме на цьому місці колись була польська фортеця Кодак, зруйнована козаками. Малий часто-густо переправлявся на човні через Дніпро. Вже подорослішавши, він цікавився минулим, навіть звів знайомство з Дмитром Івановичем Яворницьким.
Чималий вплив на Підмогильного мала особистість “народного академіка”. Своїм же духовним наставником у відчутті слова Підмогильний завжди вважав Михайла Коцюбинського.
Але – те буде ще коли… А з 1910 року Валер’ян починає навчання в 1-му катеринославському реальному училищі (нині – це один з корпусів ДНУ ім. О. Гончара, розташований на центральному проспекті міста). У 1918 році Підмогильний вступив до математичного відділення Катеринославського університету, згодом перевівся на правний, але через матеріальну скруту змушений був залишити навчання. У 1919-1920 рр. – працював у відділі народної освіти секретарем секції художньої пропаганди і, водночас, викладав фізику в школі, вчителював у місті Павлоград.
Писати Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував свої оповідання в шкільному часописі. Але першим літературним його дебютом стали оповідання “Гайдамака” і “Ваня”, що вийшли друком у літературно-педагогічному збірнику “Січ” (1919 р.).
На початку 1920-го на сторінках газети “Боротьба” з’явились новели “Перед наступом” та “Повстанці”. Того ж року в Катеринославі вийшла книга молодого автора “Твори. Том І”.
Психологічну інтелектуальну прозу молодого письменника високо оцінив відомий вчений-літературознавець Петро Єфремов. Науковець зазначав. що в постаті Підмогильного в українській літературі з’явилась “молода, свіжа, багатонадійна сила з сталим інтересом до психологічних проблем і з нахилом до художньо-синтетичних методів і засобів писання”. До речі, саме П. Єфремову належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного “Поет чарів ночі”.
1921 року поет В. Поліщук, прозаїк В.Підмогильний, літературознавець П. Єфремов видали в Катеринославі (Січеславі) літературно-мистецький збірник “Вир революції”, на шпальтах якого вперше було надруковане оповідання “В епідемічному бараці”, а в розділі “Хроніка” повідомлялось, що “письменник В. Підмогильний написав повість “Остап Шаптала”, а також скінчив переклад з французької мови роману Ан. Франса “Таїс”, написавши до нього передмову. Він же закінчує цикл “Повстанці”, а також написав оповідання “Комуніст” і “За день”.
Восени 1921 року письменник вирушив до Києва, де недовго працював бібліографом Книжкової палати. Місто обезлюдніло через голод. Довелося виїхати до Ворзеля під Києвом, де Валер’ян Петрович викладає українську мову та політосвіту у трудовій школі. Там він одружується з донькою священика Катериною Червінською. Тема голоду потім знаходить втілення у циклі оповідань “Проблема хліба” (1921-1923), а оповідання “Син” (1923) визнане одним із найкращих в українській літературі.
Визнання знайшло молодого автора. У 1922 році у Лейпцигу вийшло друком оповідання “В епідеміологічному бараці” (передрук з катеринославського “Виру революції”), у Празі й Берліні – новели з циклу “Повстанці”.
Повернувшись до Києва, письменник вчителював, працював редактором “Книгоспілки”, в редакції видання “Життя і революція”.
1925 року Підмогильний став одним з ініціаторів створення літературної організації “Ланка”, до якої увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка.
У 1928 році Наркомпрос “визнав за потрібне” відрядити за кордон представників різних галузей українського мистецтва. Було створено спеціальну комісію, яка ретельно відбирала (після прискіпливої перевірки, звичайно) кандидатів на закордонну подорож. Перевірки тривали аж півроку. І – о радість! – на сторінках газети “Пролетарська правда” 2 жовтня 1928 року з’явилось повідомлення: “За відрядження НКО київські письменники – М.Терещенко, Ів. Ле, В. Підмогильний і Г.Косинка мають виїхати за кордон. Мета подорожі – одвідати й зібрати літературний матеріял у Німеччині й Франції”.
За деякими обставинами (нам вони зараз не цікаві – бо ж річ йде саме про долю Валер’яна Петровича) за кордон Підмогильного відрядили не з Косинкою, Терещенком чи Ле, а з харків’янином Аркадієм Любченком. А першою країною, яка гостинно зустріла письменників була Злата Прага. 8 грудня 1928 року газета “Культура і Побут” повідомила, що “під час перебування українських письменників А. Любченка та В. Підмогильного в Празі погоджено справу з чеськими видавцями про видання вибраних творів цих письменників чеською мовою. З свого боку ДВУ (державне видавництво України) видає новий роман відомого чеського письменника Ольбрахта…Так само ДВУ готує антологію чеської поезії. Протягом року ДВУ видасть українською мовою відомий роман чеського письменника Ярослава Гашека “Пригоди бравого вояки Швейка”.
З цього повідомлення не зрозуміло, в якому видавництві мали з’явитись твори Підмогильного… Але – поїздка Підмогильного до Праги так чи так сприяла пожвавленню українсько-чеських літературних зв’язків.
Щодо перебування делегації в Берлині та Парижі відомостей, на жаль. бракує. А вже 30 листопада в оголошенні, розміщеному в газеті “Пролетарська правда”, про зустріч українських письменників вже зазначено й ім’я В.Підмогильного.
Загалом, перед “великим переломом”, 1928 року за кордоном побувало чимало українських письменників. Це П. Тичина, І. Ле, О. Копиленко, Л. Первомайський, І. Микитенко, Кость Котко й інші. Дехто після відвідин Заходу поспішав написати книжки про свої подорожі. (Згадаємо хоча б їхнього російського колегу – Володимира Маяковського). Так, І. Микитенко видав чималу книгу “Голуби миру. Подорож за кордон”. У цій книзі автор, на думку рецензента, дуже правильно реагував на побачене “у них”.
Валер’ян Підмогильний нічого про свою закордонну подорож не писав. Це могли згодом також поставити йому на карб
Зі своїм убивцею – Йосифом Сталіним письменник зустрівся у лютому 1929 року. Зустріч відбулась у Кремлі.
Звісно, зустріч була не віч-на-віч, а в складі чималої, понад сорок душ делегації українських письменників – учасників тижня української літератури в Москві. “Вождь всіх народів” і “великий спеціаліст” з національного питання прагнув вивідати позицію української інтелігенції у рік “великого перелому”. У відредагованому радянською пропагандою вигляді ці питання звучали так: чи є національна проблема виключно проблемою селянства і чи є розвиток національних культур і літератур лише матеріалом для розвитку єдиної, так званої “інтернаціональної” російської літератури і культури?
Сталін погано орієнтувався в українській літературі (до речі, це стосувалося й інших літератур – окрім, хіба що, грузинської), але дуже гарно розумівся в людській психології. Втім, це не рятувало його від багатьох “ляпів”, які виправляли письменники. А якому керівникові сподобається вислуховувати зауваження від підлеглих? Зважаючи ж на запальний та мстивий характер колишнього учня духовного училища, Сталін дуже добре запам’ятав своїх “національно агресивних” опонентів. І невдовзі його слова, що ті й ті особи потребують “перевиховання й профілактики” були взяті на озброєння численними кремлівськими підлабузниками. Та й не тільки кремлівськими. Як швидко рухаються кола по воді, так же швидко було розіслано численні вказівки стосовно вжиття відповідних заходів із “виховання й покарання” “замаскованих ворогів народу”.
Харківські товариші взяли “під козирок” і почали готувати гучний процес викриття й осудження виявлених “ворогів” Країни Рад – членів підпільної організації “Спілки визволення України”. Як здогадуєтеся, справа була штучна й сфабрикована тією сумнозвісною організацією, на рахунку якої – загибель тисяч і тисяч людей, якнайчастіше – представників науки та культури. Були арештовані представники старої української інтелігенції і в 1930 році Валер’яну Підмогильному (тоді вже він жив і працював у Харкові, куди переїхав ще в 1929 році) довелось бути присутнім на цьому гучному процесі.
Разом із товаришем – Борисом Антоненко-Давидовичем вони готувалися до опору, запальних виступів на захист арештованих… Але – не судилося. Друзі були розчаровані поведінкою підсудних, і їх намір – просити посадити на лаву підсудних і них обох – згас.
Тоді Валер’ян Петрович отримав посаду консультанта з іноземної літератури у видавництві “Рух” і повністю зосередився на перекладацтві. У його огроменному творчому доробку переклади філософського трактату К. Гельвеція “Про людину, її розумові здібності та її виховання”, двотомник творів Д. Дідро, романи О. де Бальзака, А. Франса, Гі де Мопассана…
До найкращих інтелектуальних здобутків української літератури першої половини ХХ ст. належать романи В. Підмогильного “Місто (1928), “Невеличка драма” (1930), “Повість без назви” (1934), які остаточно переконали більшовицьку критику у тому, що “письменник цікавиться не людством, а людиною”.
У нарисі П. Колесника “Валер’ян Підмогильний” прозаїка схарактеризовано байдужим до “велетенських господарських досягнень”, а його творчість визнана “далекою й чужою революційній дійсності”.
“Доброзичливці” постійно згадували, що оповідання “Іван Босий” багато років друкували й передруковували в емігрантській пресі. До речі, ще й у 50-х роках у одному з журналів мовилося, що цей сміливий твір закликав до національного спротиву більшовиків і був “виявом полум’яного протесту автора проти окупанта України”.
Друзі закликали Валер’яна до обережності, але він зважається на нову сміливу публікацію. Нею стало оповідання “З життя будинку”. Може, вперше в ньому досить відверто було мовлено про масовий голод (1933-1934 рр.) і про те, як в одному будинку було влаштовано їдальню для порятунку жителів району. Вперше прозвучала й думка про неприпустимість соціального поділу й класового обмеження тих, хто не належить до пролетарського роду.
Ці лихі “одисеї” закінчилися для Підмогильного невесело. Новела Валер’яна Петровича була занесена в реєстр “ворожих”, і в усіх виступах офіційних критиків її паплюжили з усією належною “класовою” суворістю.
За спогадами мешканців письменницького будинку “Слово” (м. Харків), де саме й проживала родина Підмогильних, напередодні арешту письменник передчував зле. Він саме розпочав роботу над новим великим твором і не встиг ще навіть дати йому назву. В рукописах він так і фігурує “Повість без назви”. Це глибоко філософська драма в прозі про те, як важко і нестерпно існувати порядній людини в сучасному світі. На жаль, ця робота над твором стала останнім художницьким твором для автора.
В грудні 1934 року відбулась подія, яка стала своєрідним “пусковим гачком” у цькуванні “ворогів пролетаріату”.
1 грудня в Ленінграді вбито головного політичного суперника Сталіна – Сергія Кірова. Це вбивство (“великий вождь народів”, як завжди, діяв чужими руками в справі усунення небажаного “друга по боротьбі за світле майбутнє”) стало таким собі “стартом” для усунення й інших, небезпечних для офіційної влади.
І вже 8 грудня 1934 року в будинку творчості Заньки під Харковом тридцятитрьохрічного письменника заарештовують, судять і разом з іншими митцями засилають на Соловки, де йому довелося пробути в ізольованій камері довгих три роки. Його звинувачували “як учасника контрреволюційної організації, що ставила за мету терор проти вождів партії”. До цієї вигаданої організації було притягнуто українських письменників В. Поліщука, Г. Епіка, М. Куліша, Є. Плужника, В. Вражливого, М. Любченка та інших. 28 березня 1935 р. пролунав вирок: “позбавлення волі терміном на десять років…”
Письменник відбував покарання в спецізоляторі на Соловках. Перекладав В. Шекспіра, О. Вайльда. Написав кілька оповідань, мріяв про роман “Осінь 1929”.
Останній лист із Соловків датується 2 червня 1937 року.
А 3 листопада 1937 року до 20-х річниці Жовтня В. Підмогильного було розстріляно (вирок трійки УНКВС за протоколом № 83 від 09.10ю1937 щодо засудженого до ВМП Підмогильного В.П.).
“Повість без назви” (1934), що її Валерій Шевчук вважав “Одним із блискучіших й найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури” так і не була завершена…
Шлях митця був зумовлений. Поет Вигорський з роману “Місто” промовляв: “На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед, Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, – на гостроту зору”. Звісно, що мовилося про долю справжнього письменника.
Він раніше за французьких екзистенціалістів Ж.П. Сартра, А. Камю відчув абсурд буття, беззахисність людини проти уряду, приреченість Духу. За словами В. Мельника, – “з ним зломилася одна з найоригінальніших гілок української пореволюційної літератури – інтелектуальна проза”.
Творчий шлях Валер’яна Петровича тривав лише 15 років. А потім – на півстоліття його ім’я було вилучено з літературного процесу.
Залишилось лише кілька прижиттєвих видань збірок оповідань і повістей, романи “Місто” й “Невеличка драма”; бібліотека перекладів класичної французької прози (Бальзак, Вольтер, Гюго, Дідро, Доде, Меріме, Мопассан, Франс тощо), про які академік О. Білецький ще наприкінці 20-х років ХХ ст. сказав, що ними “сміливо може пишатися українська література”.
Творчість Валер’яна Підмогильного – в європейському культурницькому контексті, а в місті молодості чаплянського генія, на жаль. немає жодної пам’ятки, що увічнювала б його Слово…
 Зухвалий ранок боляче пронизав його своїм крижаним подихом. Ще тільки листопад, а вже така холоднеча. Вдома зараз, певно, тепліше…
Підняв комір пальта, опустив на чоло капелюха. Дістав цигарку. Раніше він ніколи не курив, а тут почав. Несподівано для самого себе. Чи то від власної безпорадності. Чи то від туги за усім, що змушений був покинути. Чи то від якогось лиховісного передчуття, що невідступно переслідувало його вже понад місяць, відколи переїхав сюди, до Москви.
Москва. Вона завжди уявлялася Лесеві підступною хижачкою. Його дратували розмови про якусь міфічну “братерську єдність” України з Москвою. Де воно, оте братерство? Там, де одна за одною вже протягом кількох століть виходять заборони української мови? Де так безбожно переслідується й нищиться все українське? Де гинуть від голоду мільйони селян, у яких “добрий старший брат” силоміць відбирає останню крихту хліба?!..
Червона від крові Москва ковтає навіть власних дітей. Якихось кілька років тому вона перетворила на вигнанців Валю і Валіного батька, соліста Великого театру Миколу Чистякова. І ще тисячі талановитих акторів, музикантів, письменників, художників, науковців… Зробила їх своїми ж ворогами.
Мабуть, саме тому він, вихований по-європейськи галичанин, ніколи не погоджувався їхати на гастролі з “Березолем”.
Але цього разу ситуація виявилася непідвладною його волі. А Москва обіцяла стати для Леся тимчасовим порятунком. У який він, проте, не вірив із самого початку.
Вірив лише, що скоро нарешті зустрінеться зі своєю дружиною. Що матиме бодай особисте щастя. Бодай ілюзію щастя…
Мимохіть ухопився за серце.
“Моє серце прострелене…”, – пригадав одну з їхніх найперших розмов.
Тоді вона, вісімнадцятилітня красуня, мило усміхнулася – зрозуміла його слова як звичайну метафору. На жаль, це не була метафора…
Молодечий максималізм, безнадійне кохання до відомої і заміжньої акторки, невдала спроба самогубства – все це вже давно відійшло в минуле, стерлося з пам’яті. Ніби було не з ним, а з кимось іншим. Зосталася тільки ота куля в серці, що з новою силою нагадала про себе тут, на холодній чужині.
Лесь докурив цигарку й рушив у бік вокзалу. Ось-ось мав прибути харківський потяг. Проте Валентини у тому потягу знову не було. Пішов назад. Але шляху назад теж не було.
Лише – вперед. А там, попереду – нові приниження, нові цькування, нові спроби зламати його, загнати в безвихідь, змусити назавжди відмовитися від усього, чим досі жив, що встиг зробити, що не встиг…
Ішов і пригадував… Тернопіль, Відень, Львів… Він – зухвалий і палкий коханець. На сцені. А за лаштунками… куля…
А потім – Київ. 1916-й рік. До Києва його запросив сам Микола Садовський. Лесь мріяв грати в його театрі. Але грати по-своєму. Не так, як того вимагали закони “малоросійського” театру. Його тонка душа, виплекана на кращих зразках світової культури, прагла іншого – глибшого, ширшого, вільнішого – вираження на сцені.
У театрі Садовського душі Леся було затісно. Тому він створює у Києві свій театр. Молодий театр. Театр нової доби, покликаний позбавити українців комплексів меншовартості
Перші постановки української та світової драматургії. Він, Курбас – режисер. “Кращий режисер Радянського Союзу”. Того самого “союзу”, який тепер намагається його знищити…
Закохані очі молодих акторок. Знайомство з Валею. Ревнощі. Весілля…
Лесь знову ухопився за серце. Спробував відкинути спогади й подивитися вперед – якщо не в майбутнє, то, принаймні, у теперішнє. Туди, де він зараз.
Вулиця Мала Болонна. Московський державний єврейський театр. Його тимчасовий порятунок. А проте і вулиця, і сам театр вже заховалися за химерною завісою із першого снігу. Теперішнє зникло, знову поступившись минулому…
1926-й рік. Харків. Створений ним філософський театр “Березіль” перебуває під пильним оком влади. Успішна співпраця з драматургом Миколою Кулішем. Вистава “Маклена Ґраса” – вершина його режисерських можливостей. Нерозуміння й наклепи з боку старших колег, прислужників режиму.
Вершина, з якої стрімко, в одну мить, летиш донизу…
А втім… Він таки встиг реалізувати свою юнацьку мрію – навіть за таких складних обставин.
Він створив новий український театр. Всупереч часу й системі.
Власне, театр став його викликом – і часу, і цій нелюдській системі…
Занурений у спогади, Лесь продовжував стояти на Малій Болонній, перед єврейським театром. Лише коли відчув, як холод почав хапати його зсередини, за серце, схаменувся. Нарешті наважився зробити крок уперед.
Хотів увійти до театру. Але театру не було. Лише – порожнеча. Холодна й неприваблива реальність, режисером якої судилося стати комусь іншому, а не йому.
Сумно задивився вдаль – крізь білу й холодну завісу. Десь там, за завісою, на нього чекала ще одна куля.
“На честь двадцятих роковин Великого Жовтня”.
На смерть.
Грудень, 2014
 Намагатися “відчитати” автора за текстами, що їх він залишив по собі, та суперечливими спогадами його сучасників — річ невдячна, ризикова і певною мірою самовпевнена, адже навіть поважні літературознавці, які десятиліттями копирсаються у “творчій спадщині” письменника, часом не здатні до пуття збагнути, “що хотів сказати автор” тим чи іншим своїм словом. Особливо ж, якщо йдеться про такого талановитого і, на перший погляд, такого “зрадянщеного” письменника, як Юрій Яновський, котрому випало жити і писати за часів тоталітарного сталінського режиму, коли за одне необережно сказане чи написане слово доводилося платити власним життям.
В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич…
Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон.
Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди.
Ярослав Тинченко,
історик, журналіст, заступник директора
Національного військово-історичного музею України з наукової роботи
На відміну од багатьох інших письменників, поетів та публіцистів, Юрій Яновський вижив, він писав і видавався, понад те — навіть отримав найпрестижнішу радянську премію в галузі літератури, названу на честь кривавого диктатора тих часів1, разом із грошовою винагородою, що складала 100 тисяч карбованців — величезні гроші, як для радянської людини… Тим не менш, ім’я Яновського входить до списку митців Розстріляного Відродження, а дослідники його творчості старанно шукають виправдань літератору, котрому так ось пощастило, на тлі репресованих і розстріляних колег…
То ким же насправді був Юрій Яновський, і чому його слід вважати гідним українським письменником, а не прислужником сталінського режиму?
“…Юрія Яновського не сплутаєш ні з ким”
Яновський з’явився у художній літературі 1924 року і почав друкуватися в газеті “Більшовик”, часописах “Глобус” та “Червоний шлях”, де його вірші й оповідання одразу привернули до себе увагу критиків та звичайних читачів. 1925 року на його збірку оповідань “Мамутові бивні” вийшло чотири рецензії, що для початківця було непогано, як на ті часи. Рецензенти вправно перелічують хиби письменника-початківця, але визнають і “молоду свіжість, самостійність, своєрідність” автора. Поет Михайль Семенко був першим, хто підтримав юного Юрія Яновського, запросивши його до Харкова, а згодом — до кінематографічної Одеси.
У студентські роки, коли Юрій ще навчався на електромеханічному факультеті Київського політеху, він марив морем і мріяв будувати кораблі. Недарма ж його найперший вірш, видрукуваний російською у газеті “Пролетарская правда”, так і називався — “Море”, а сам автор сховався під романтичним псевдонімом Георгій Ней. Оте “Море” й привернуло до нього увагу футуриста Михайля Семенка, котрого Яновський згодом назве “мій колишній метр”.
Навчання ж довелося залишити через “тяжкі матеріальні обставини і за станом здоров’я”. Зате був переїзд до Харкова і нові публікації — наразі в жанрі короткої прози. За два роки після “Мамутових бивнів” Яновський видає нову збірку оповідань під назвою “Кров землі” (1927 р.), що поєднала чотири оповідання першої збірки з трьома новими. Критика знову ж таки сприйняла їх доброзичливо, зауваживши фахове зростання автора. Зокрема літературознавець Андрій Ніковський, відомий своїм скептицизмом у рецензіях, сказав наступне про Яновського:
“… він щирий і симпатичний, він молодий і в йому крізь романтику буяє сильне життя”.
Новели молодого письменника викликали безліч асоціацій і літературних паралелей: у його текстах шукали відлуння Бабеля, Хвильового, Редкліфа, Проспера Меріме. А згодом румунський літературознавець-україніст Магдалена Ласло-Куцюк спробує навіть зробити зіставлення його “націоналістичного” роману “Вершники” із “Манхеттен трансфер” Джона Дос Пассоса…
Яновський не заперечував впливу класиків (особливо — західних) на власну творчість. Зізнавався, що віддавна шанує Р. Кіплінга, Е. По, Дж. Лондона, О. Генрі, Амброза Пірса, Д. Конрада, Р. Роллана, М. Твена, Честертона, Теннісона, Вольтера, Франка, Гоголя, Бабеля. І додавав (хтозна, чи щиро): “…українських нікого не люблю, крім історії М. С. Грушевського” (автобіографічні нотатки 1927 р.).
Його найближчими друзями були М. Бажан, М. Йогансен, О. Довженко, М. Куліш, а серед літературних кумирів, напевне ж, мало знайтися місце для М. Хвильового
Саме в листі до Хвильового Яновський згодом напише, що любить “англійців” та “американців” і додасть: “Їхні твори правили мені за вікно до великого світу”.
Відомий факт обожнення українським письменником і славетного Джеймса Джойса, якого він називав “революціонером у мові” за те, що геніальний ірландець “звільняв англійську від стереотипів, руйнував усталені мовні канони шляхом уведення слів із мов народів колонізованих англійцями земель, а відтак не тільки поповнював її, але й відтворював її архаїчні форми, а тому “вона з-під його руки вибігає омолодженою, брутальною, мало зрозумілою, до біса виразною та сильною”.
1928 року — поетична збірка “Прекрасна Ут”. На її сторінках видрукувана, як і належить, полум’яна громадянсько-політична лірика, що закликає “трудящих” до нових звершень та звитяг, але цікавою є лінгвістична гра письменника, зокрема у виборі назви для поезій. Тлумачення Ут як прозорої реалістичної абревіатури виявилося… самомістифікацією автора, який, показово прагнучи продемонструвати зневагу до всього, що ніби “відірване від реальності”, читав її як “Україна трудова” (неоромантизм тоді вважався чи не найстрашнішим “гріхом”, адже в літературі 30-х років мав панувати суцільний “реалізмоцентризм”). А Юрію Яновському хотілося підкорювати море…
Майже одночасно, ніби продовжуючи тематику “морських” віршів, у видавництві “Книгоспілка” виходить дебютний (а згодом і — найвидатніший) роман Яновського “Майстер корабля”. Взагалі, 1928 рік “ознаменувався” цікавими художніми експериментами в українській прозі: це і резонансні повісті (“Вуркагани” Івана Микитенка, “Смерть” Бориса Антоненка-Давидовича, “Голубі ешелони” Петра Панча) та знакові романи (“Чебрець-зілля” Наталі Романович-Ткаченко, “Місто”, Валер’яна Підмогильного, “Недуга” Євгена Плужника, “Фальшива Мельпомена” Юрія Смолича, “Дівчина з ведмедиком” В. Домонтовича). І серед них — великий прозовий дебют Юрія Яновського “Майстер корабля”.
Найбільший успіх мав, звісно, роман В. Підмогильного “Місто” (і саме він, відповідно, й зазнав найсильніших утисків та переслідувань з боку влади та її придворної критики). Неабияк дісталося і Яновському за “Майстра корабля”, адже від нього чекали не романтизму, а “поважного реалізму”, що й правило за “справжню” літературу в ті часи. І щоб неодмінно був “глибокий пафос людської боротьби” (слово “пафос” теж не вважалося тоді неприйнятним чи непристойним). А мова Яновського була пересипана метафорами і прозопеями, романові передували розлогі віршовані епіграфи різними мовами, замість реального і чіткого місця дії — якесь чудернацьке Місто, персонажі теж названі незвичними для радянського читача іменами…
“…Юрія Яновського не сплутаєш ні з ким”, — відзначає літературознавець Борис Якубський після “Майстра корабля”. Була й відверта критика. За “невдачі” роману вважали “маскування” 26-літнього автора під 70-літнього дідуся-оповідача, “незрозумілу” філософію про культуру нації, претензійність у виборі епіграфів (їх перед романом аж чотири і всі мовами оригіналу — від Гоголя до Горація), “манірність, прикрашувально-романтичний психологізм, нахил до споглядального сприймання світу” (Яків Савченко — поет, літературний критик). Та чи не весь літературно-критичний бомонд визнавав талант Яновського. Казали навіть, що “Майстер корабля” суттєво перевершує за ідеологічною вартістю, психологічною та формальною майстерністю Винниченкову “Сонячну машину” (яка, на думку деяких тогочасних критиків, є “наслідуванням європейського утопічного роману з усіма ідеологічно-негативними ознаками”). Звісно, в контексті нашого часу така “критика” набуває кардинально іншого змісту.
“Коли кожній людині судилося за життя написати порядну книгу, то Яновський уже її написав”
Валер’ян Підмогильний зізнавався, що прочитав роман Яновського “одним нападом”, відзначивши “просту й міцну фразу, сміливі злами оповіді, тонке плетиво любовної інтриги”. Свої враження про роман він висловив наступним чином: “Це романтичний роман, в якому навіть “вічні”, “прокляті” питання людськості повстають у дивних “учудненнях”. Море під його пером набуває викінченої і гостро принадної краси. Читаючи, дивно стає, що нація, яка століття сиділа коло моря, яка пускалась навіть у одчайдушні морські походи, так довго не помічала його в своїй літературі, заворожена чорною, нерухомою землею своїх степів”.
Євген Маланюк також вважав, що Яновський у своєму романі “відкривав і завойовував море”. Звісно, не в геополітичному, а в психологічному значенні — як символ свободи, відчуття відкритого простору, що прийшло в українську літературу. Мабуть, тому Юрій Яновський і не терпів узвичаєних стереотипів описування моря: “Коли б тільки його не змальовували синьою фарбою і красивими епітетами. Обов’язково над ним мусить літати чайка, що квилить-проквиляє, буревісники, що чують бурю, і кораблі з білими лоскутами парусів”…
Сучасний літературознавець Володимир Панченко, укладач книги про творчість Яновського “Патетичний фрегат”, так говорить про символіку роману: “Майстром корабля Яновський ніби запитував: куди пливти українському кораблеві?”
“Більше за все він любив Україну”, — згадувала італійська акторка й танцівниця Іта Пензо — живий, реальний прототип романної балерини Тайах.
А от критик Фелікс Якубовський виявився куди менш прихильним до “морського” творіння Яновського. “Жодного із моментів, що їх поклав автор у основу інтриги роману, не розв’язано”, — писав він. І дійсно, справжній корабель, що його будують для зйомок фільму, не тільки не зазнає морських пригод, ба навіть не виходить у море. Гра художніми засобами раз у раз обертається на самоціль. Попри це Якубовський визнає майстерність молодого автора і сподівається від нього нового роману, що “задовольнятиме ті вимоги, які ставить тепер суспільство до таких потрібних творів великого жанру в нашій літературі”.
Єлизавета Старинкевич, аналізуючи текст Яновського, відзначає “суперечливі тенденції його літературного хисту”. Авжеж, Яновський не перший, хто узявся писати про митця та процес його творчості (уже була “Творчість” Золя, “Архітектор Солонес” Ібсена, “Портрет” Гоголя), але Яновський обрав незвичний фах для свого митця, він не маляр чи архітектор, він — кіносценарист, що є даниною новому часу.
Торкаючись теми жіночої любові у романі “Майстер корабля”, утіленої в постаті красуні-балерини Тайах, Л. Старинкевич виносить наступний присуд: “Тайах — це постать дещо позичена з сучасного європейського буржуазного роману і характеристика її виглядає соціально необґрунтована та й просто непевна”, що на тлі нової соціальної дійсності набуває іншої, дуже переконливої певності. Ось як говорить у романі матрос Богдан про різьблену дерев’яну фігурку на носі корабля: “Майстер Корабля” — так я називаю фігуру, що стоїть над бугшпритом. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі”. Вочевидь, критикеса Старинкевич не належала до тих, хто міг (чи умів) “заспокоювати хвилі”.
Напрочуд цікавим і оригінальним є бачення творчості Яновського видатним українським літературознавцем, колишнім міністром закордонних справ УНР, репресованим радянською владою, і (за деякими свідченнями) масоном Андрієм Ніковським. З приводу закидів щодо “позичень” тем, сюжетних елементів чи образів героїв у західних “аксакалів” він, як завжди, висловився влучно й дотепно: “Як після війни доношують військову уніформу, заводячи в неї дрібні варіанти характеру цивільного, так старі літературні форми часто йдуть на убрання нових ідей; як, доношуючи військову уніформу, людина дозволяє собі над цим фактом іронізувати, так, беручи на нові ідеї старі літературні трафарети, письменник хоче показати читачеві свою власну вищість над необхідністю, і тому заводить елементи іронії над формою власного художнього твору…”. Як бачимо, Ніковський мав не лише гострий розум, а й неперевершене почуття гумору, котре дуже цінував і в письменників, у тому числі й у Юрія Яновського.
Після прочитання поезій Яновського він, приміром, зауважує: “Чого я хотів би як читач від такого Ю. Яновського — він цього не дав і не дасть… І ви думаєте, що він заплаче над красою життя, що обернеться до предківських тіней, до всіх романтичних сердець, що колись під цими зорями кохалися? Ні, він свисне. (А. Ніковському йдеться про наступні поетичні рядки Ю. Яновського: “Я стану там, як тінь німа / І свисну двічі у туман”)“. Аналізуючи коротку прозу Яновського, Андрій Ніковський пише: “В цього письменника рішучо все говорить за щирого письменника, тільки що сюжетна кокетерія лякає трохи й викликає тривогу, що те, що він тепер так іронічно трактує, щоб не впало на нього руїнницьким тягарем. Даремно поки що Ю. Яновський удає, що сюжет для нього легка забавка, для нього сюжет страшна й непереможна штука, він кидається між М.Хвильовим та О. Генрі і тікає доволі щасливо від тих обох. Він собі такий літературний панич, що все знає і нічим його не здивуєш…”.
А от про роман “Майстер корабля” Андрій Васильович Ніковський висловився чітко й зрозуміло, без розлогих сентенцій та притаманних критикам багатозначних недомовок: “Коли кожній людині судилося за життя написати порядну книгу, то Яновський уже її написав”.
“…Я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете”
“Майстер корабля” 26-річного Юрія Яновського — перший український мариністичний роман, чи не одноголосно заявили критики. У прозі Яновського — “корсарська” романтика, патетика й іронія, апофеоз мужності. Адже найяскравішим спогадом “його” Одеси є не робота на кіностудії, що направду емоційно й фізично виснажувала схильного до рефлексій автора, а кілька тижнів, проведених на борту корабля “Товарищ”, який вирушив у навчальну подорож уздовж радянських берегів Чорного моря, і Яновському (під якимсь формальним приводом) виділили окрему каюту, де у тиші та спокої він міг займатися улюбленою справою. Саме там йому найкраще писалося. Без писання життя видавалося йому лише існуванням. 1927 року він полишає посаду головного редактора Одеської кіностудії і повертається до Харкова. Щоб писати свій корабель, котрий віднедавна став уособленням його письменницької мрії.
Цей роман називали літературною містифікацією (що саме по собі було нечувано за сталінських часів!).
Автору чимало дісталося за цю “містифікацію”, резонанс був таким, що й за двадцять років по виходу роману йому не давали спокою
Тож 1948 року (щойно після створення талановитої, але неугодної радянській владі “Живої води”) Яновський був змушений написати “покаянну” статтю під промовистою назвою “Мої помилки” (важко уявити, щоб хтось із сучасних авторів таке робив наразі, чи не так?), де покірно визнає свою аж надто романтичну відірваність від панівного тоді “соцреалізму” і починає переробляти “Живу воду” на реалістичний, але безликий “Мир”…
У чому ж, власне, містифікація “Майстра корабля”? Романні події відбуваються у недалекому майбутньому — 1970-х роках (роман вийшов друком 1928 року). Головний герой — режисер То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно — найвище кінематографічне звання у майбутті 1970-х) а направду сам Яновський — пише мемуари просто “на очах” у читачів. Жанрові канони — геть, їхнє місце посідає химерний симбіоз із класичної прози, мемуарних епізодів, епістолярію, репортажу, коротких життєвих оповідок. Це роман про любовний роман, на думку багатьох критиків (та й самого автора), адже не останнє місце в тексті займає любовний чотирикутник із трьох (!) чоловіків та однієї жінки.
Твір цей цілком “особистий”, говорили Микола Бажан та Юрій Смолич, котрі добре знали Яновського. Чи не кожен герой має реального прототипа з життя, а тло подій — жива Одеса 1920-х років (“легкозбуджуване і трохи чванькувате місто”, за висловом Миколи Бажана), котра з легкої руки Яновського стала називатися Голлівудом на березі Чорного моря.
“Майстер корабля” скроєно оригінальним способом — у вигляді мемуарів старої людини (за 40-50 років від тодішнього “тепер”), де ніби між іншим окреслені тенденції “нового” часу; приміром ідеться про те, що “фізкультура зовсім знищила балет, усі танцюють спортивних танків, а балет, як галузь мистецтва, перейшов до законсервованого вигляду”, удосконалено телефонний зв’язок — можна, сидячи в своїй кімнаті, чути голос з аероплану, що пролітає над морем, у художніх творах зникла фабула, змінилася й письменницька праця, що про неї ось як оповідає ліричний герой Яновського: “Професія мого сина — писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі. Я посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на світі! Колись, за моїх молодих часів, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкішної кімнати і спокійного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справді, так було.
Тепер, звичайно, немає нічого похожого. Мій син цілий рік перебуває не знати де. Його кімната в будинкові стоїть замкнена через увесь цей час. Несподівано він з’являється з повітря чи з електропотягу й оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає й сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він — де його притулить дорога: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах, на екваторі, і піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завсіди легкі, бадьорі, і вони звучать, як пісня птаха”.
Ясна річ, автор не намагається здивувати читача всілякими технічними винаходами, натомість працює на зрушення психологічно-моральної перспективи (“…технічні досягнення настільки “мізерні”, настільки не відповідають нечуваній скорості технічного розвитку нашої доби, що читач міг би поставити за догану авторові обмеженість і скудоту фантазії, коли б автор мав на меті розробляти цю тему” — Л.Старинкевич). Ні, Яновського цікавить виключно психологічна тематика майбутнього, якщо не рахувати мимохідь згадані “часи війн сорокових років”, про котрі у своєму 1928 році він знати просто не міг…
Серед мемуарів старого бачимо листи його синів Майка та Генрі, листи до нього балерини Тайях, матроські оповідки, і навіть лекцію з кораблебудування (так звані вставні новели — літературна манера, успадкована від Гі де Мопассана). Георгій Островський писав: “Роман, який критика вважала вигаданим, примарним, був вражаюче документальним”. Адже йшлося Юрію Яновському про цілком реальні речі, справжні місця та знайомих людей, — щоправда, в романі вони названі не своїми “узаконеними” іменами, а романтично “учудненими”: Одеса — Місто, Україна — Республіка, українська культура — культура нації (що її ліричний герой ще й романтично називає своєю нареченою), а дійові особи — Редактор (сам Юрій Яновський), Директор (Павло Нечеса), Професор (Василь Кричевський). Прототипом Сева (Сашко Енергійний Веселий) є Олександр Довженко, балерини Тайах — артистка Іта Пензо, яка гастролювала в Одеському оперному театрі в середині 20-х років. Що було далі? А далі було “… реальне продовження біографії реальних героїв “Майстра корабля”, в житті яких, крім кохання і творчості, своє недобре місце посіли табори ГУЛАГу, смерть далеко від батьківщини, караюча немилість тих, хто тримав у п’ястуках владу” (рядки з передмови до роману “Майстер корабля”). І за двадцять років — авторське “покаяння” під назвою “Мої помилки”. Суттєве погіршення здоров’я, втрата роботи (щоб вижити, Яновський мусив виносити книги з власної бібліотеки до букіністичних магазинів), постійна загроза арешту та репресій — мабуть, це й змусило автора, який напрочуд довго опирався радянській тоталітарній машині, визнавати свої літературні перемоги за “помилки”?
Таким способом чинна влада розправлялася з власними літераторами європейського рівня, художній стиль та ідеї котрих дуже вирізнялися на тлі ідеологічно-однакових радянських книжок-агіток. Адже письменники — то “інженери людських душ”, вони мають слухняно вести маси у напрямку “світлого майбутнього”, що його визначив для трудящих “великий вождь усіх народів” товариш Сталін…
Вирізнятися було не можна. А Юрій Яновський — вирізнявся. Вручити йому Сталінську премію за відверто слабку в літературній вартості річ (на той час Яновський уже не міг писати) — означало принизити, затаврувати, нарешті “прирівняти”. Але сталінське тавро не спромоглося проступити крізь роки, знівелювавши усе зроблене Юрієм Яновським. Згодом літературознавець Галина Хоменко скаже наступне про його авторський стиль: “Яновський — це пристрасна робота над високою літературою, перетворення досвіду справжніх вітчизняних, європейських та американських митців-новаторів у безсумнівно довершений оригінальний і цілісний власний світ. Відтак чи не з перших спроб у літературі Яновський постає як письменник-таємниця. За цілковиту реальність сприймається еніґматичність його шукань після появи роману “Майстер корабля”, де була вміщена така самохарактеристика: “…Я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете”.
Були й виснажливі пошуки назви роману. Серед різних варіантів назв у рукописі дослідники побачили “Українське хворе кіно” (закреслено “українське”), “Мемуари редактора каторги”, “Мемуари старої людини”, “Мемуари про море”, “Мемуари То-Ма-Кі”, “Мемуари голого редактора”, і нарешті остаточну назву — “Майстер корабля”.
Що ж то за корабель, довкола якого зчинилося стільки галасу? Корабель, який ніколи не попливе. Мертвий, бутафорський корабель. Корабель-привид, образ якого пройшов крізь усе коротке життя Яновського. Якщо є “прокляті” книги чи фільми, що накладаються страшним фатумом на долі своїх творців, то це саме той випадок. Загибель дітей на знімальному майданчику (реальний факт, що мав місце у “Голлівуді на березі Чорного моря” і про який згадує Яновський) не спричинила чомусь гучного резонансу — чи не тому, що віднесені в море хлопчики та немовля, яке перестало дихати просто в кадрі кінофільму, були дітьми з сиротинцю? І знову іронія долі — адже корабель, що його будують для зйомок фільму, мають пізніше передати учням морської школи (одразу згадується плакатний вислів радянської доби: “Все найкраще — дітям”).
Чи здогадувався тоді Юрій Яновський, що йому не судилося досягти років свого персонажа й спокійно озирнутися на прожите життя з висоти його поважного віку?
Чи знав письменник, що вони з дружиною ніколи не матимуть дітей, і життєрадісні Майк та Генрі так і залишаться на сторінках роману синами То-Ма-Кі?
Юрія Яновського не стало 25 лютого 1954 року внаслідок фатальної лікарської помилки, коли письменнику вчергове лікували хворе серце, а він помирав від прориву виразки шлунку, що завершилася перитонітом — смертю повільною, болісною і тяжкою. Дружина пережила письменника на чотири роки. А захопливий, не по-радянському романтичний “Майстер корабля” живе й досі, щоразу викликаючи у читачів приємний подив і захват від тексту, створеного так багато років тому.
Ось чому автор передмови до зібрання романів, оповідань та есеїв Ю. Яновського (2012 р.), літературознавець Г. Хоменко називає Юрія Яновського людиною, яка “змогла зробити стрибок над власною долею, що обдарувала не тільки талантом, а й неймовірним фізичним болем. Напевно, так справді можна постати над стражданнями — стати людиною, котра помістила в собі світ”. І з цим важко не погодитись, перечитуючи неймовірно живі, ніби щойно написані романи та оповідання Яновського, дошукуючись у них нових змістів та акцентів, адже цей письменник належав до тих небагатьох, хто умів писати між рядків, як вправний шифрувальник, надзавдання котрого — за всяку ціну передати інформацію. Саме так і треба його читати — між рядків. То був його спосіб вижити. Недарма Г. Хоменко згадує у цьому контексті австрійського філософа Еліаса Канетті, автора теорії про філософію виживання як “жертвоприношення навпаки”. Згідно Канетті, такий підхід не вимагає вбивати, щоб вижити, бо вижити треба не зараз. На арені з’являєшся через сто років, коли тебе уже немає серед живих і ти не можеш убивати. Виступає витвір проти витвору, і якщо чогось не вистачає, то справи не виправити, уже пізно. Тут справжнє суперництво починається, коли суперників уже немає. Їм не судилося спостерігати за битвою, яку ведуть їхні твори.
Як на мене, “Майстер корабля” вийшов переможцем з цього протистояння. Протистояння навіть не з творами інших авторів, а з кривавою тоталітарною системою. Ба навіть — з усіма тоталітарними системами всіх країн та часів, виклик котрим кидає той непереможний потяг до свободи, що про нього так багато йшлося Юрію Яновському.
Тож хочеться вірити — десь далеко у відкритому морі таки пливе його Корабель, гордо розпростерши вітрила.
ЛІТЕРАТУРА
Патетичний фрегат: Роман Юрія Яновського “Майстер корабля” як літературна містифікація / Упоряд. В. Панченко. – К.: Факт, 2002. – 344 с. – (Літ. проект “Текст + контекст”. Знакові літ. доробки та навколо них).
Чотири шаблі: оповідання, есеї, романи / Ю. І. Яновський; передмова та коментарі Г. І. Хоменко; худож.-оформлювач Ю. Ю. Романіка. – Харків: Фоліо, 2012. – 572 с. – (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри).
Юрій Яновський: биття й буття на літературному вулкані // Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К.: Наш час, 2010. — С. 206–223.
1. Сталінська премія — щорічна винагорода для діячів науки та мистецтва (в тому числі й у галузі літератури), заснована в СРСР з 1939 року. Присуджувалася у 1940-1953 роках. Юрій Яновський став лауреатом цієї премії 1949 року за збірку “Київські оповідання” — ідеологічно “правильну”, та з художньої точки зору — цілком слабку, безбарвну й “анемічну”, за пізнішими визнаннями критиків.
Серед письменників, які належать до діячів “Розстріляного відродження”, є той, головним підсумком творчості якого вважається не художня, а мовознавча праця. Йдеться про Бориса Антоненка-Давидовича. В його творчому доробку є багато чого, проте книга “Як ми говоримо” затьмарила всі інші його результати й досягнення.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Максим Рильський
Наше знайомство
— Ну що ж, пишеш ти нормально, от тільки мови геть не знаєш.
— Невже зовсім не знаю?..
— Абсолютно.
Здавалось, із настанням червня 1997 року я вже звик до літньої спеки. Проте в цю мить виникло таке відчуття, нібито мене обварили з голови до ніг крутим окропом. Це був непереносимий сором…
Ще б пак! Адже закінчивши київську середню школу із золотою медаллю, я щиро вважав, що знаю українську мову досконало. Справді, якось весь клас дружно, не вагаючись переклав слово “скворцы” калькою “скворці”, лише я один написав “шпаки”. Іншим разом з’ясувалося, що сама вчителька української мови та літератури (між іншим, завуч нашої школи) щиро вважала, нібито з російської “веснушки” перекладаються як “веснянки”, а я (учень) виправив її: “Ластовиння”…
Аж тут раптом такий прикрий сюрприз!!!
— Ти не знаєш мови на нашому рівні, — між тим уточнив Роман, головний редактор газети “Селянська спілка”, з яким я обговорював перспективу працевлаштування. Потім тицьнув мені під ніс рукопис моєї свіжої статті й пояснив: — Тобі дуже не пощастило. Всі наші працівники мають за плечима філфак, ти серед нас будеш єдиним технарем. Тому мусиш знати мову на нашому рівні — як випускник філфаку, а не інженер. Даю тобі місяць, потім здаси мені мовний іспит. Особисто мені. Не впораєшся — вижену к бісовій матері!
Я подивився на рукопис моєї свіжої статті: чорні рядки на білому папері були рясно уквітчані синіми, лиловими й зеленими виправленнями. Я вже знав, що синьою ручкою виправлення вносить редактор профільного відділу, лиловою — літредактор, зеленою — коректор… Отже, через місяць мушу писати так, щоб мої статті майже не виправляли?! Нічого собі завданнячко!..
З іншого боку, ціною питання була посада редактора відділу політики у “Селянській спілці”. Через близькість до красного письменства газетярська робота видавалась мені манною небесною. Тим паче, позаду лишилися десять років роботи інженером в Інституті електрозварювання ім. Є.О.Патона (нашу лабораторію, насамкінець, розформували, штати самого ІЕЗ постійно скорочувалися) й рік в науково-виробничій фірмі (що збанкрутувала).
Назад дороги не було, але…
— Яким чином я встигну за місяць навчитися тому, що на філфаку вивчають цілих п’ять років?!
— Не журись, ми тобі допоможемо пройти інтенсив. Ось Вітько допоможе, — головред мотнув головою у бік одного з редакторів, далі коротко пояснив методику майбутніх інтенсивних занять: — Будете щодня обідати разом. Під час обіду розмовлятимете на будь-які довільні теми. Єдина умова: під час обіду тобі забороняється говорити російською. За кожне російське слово — штраф, одна гривня. Вітько буде твоїм куратором, він виправлятиме усі твої “кальки” з російської. Отакий інтенсив.
— І це все?.. — я не надто вірив у дієвість цього рецепту.
— Ти спробуй спочатку, а потім будеш дивуватися, — іронічно посміхнувся Роман. Але одразу посерйознішав, спитавши:
— Тепер зізнавайся, ти читав колись Антоненка-Давидовича?
— А-а-а… хто це? — негайно перепитав я. Головред аж скривився, матюкнувся, потім вигукнув:
— Всі подивились сюди: ось перед вами йолоп, який не знає, хто такий Антоненко-Давидович і що він написав!
Присутні в редакційній кімнаті співробітники негайно відірвалися від паперів, озирнулись на мене й загомоніли в тому сенсі, що я і справді великий оригінал. Допоки я вдруге поспіль червонів і вкривався рясним потом, Роман продовжив у тому ж дусі:
— Й чому вас у Київській політехніці тільки навчають, якщо ви не знаєте подібних речей… Отже, пояснюю: Антоненко-Давидович — це був такий москаль, який ніх*** не знав нашої мови. Але відколи вивчив її, то настільки закохався в українське слово, що написав книжку “Як ми говоримо”. Отже, ти зараз же, негайно візьмеш ноги в руки, поїдеш на Петрівку, знайдеш там українську ятку, придбаєш цю геніальну книгу й читатимеш щодня спереду назад та іззаду наперед, допоки не вивчиш нашу мову на нашому — філологічному рівні!!! Зрозумів?!
Я мовчки кивнув. Головред зітхнув і додав більш спокійно:
— Ну нічого, нічого… Москаль Антоненко-Давидович свого часу нашу мову вивчив, вивчиш і ти. А тепер марш на Петрівку! Відлік часу пішов, завтра в обід у тебе відбудеться перший мовний інтенсив з Вітьком, а через місяць складатимеш іспит. І без книги Антоненка-Давидовича в руках не смій мені на очі потрапляти!..
Я дуже хотів працювати газетярем, тому, звісно ж, виконав усі настанови першого свого головного редактора. Місяць інтенсивних занять з Вітьком за запропонованою методикою далися взнаки: мовний іспит був складений успішно, й відтоді чужих виправлень на рукописах моїх статей значно поменшало. Більш того, тепер вже я готував до друку рукописи інших журналістів, бо працював на редакторській посаді.
Що ж до придбаної на Петрівці книги Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо”, то й надалі її історія у моєму житті не скінчилась. Я продовжував читати цю чудову мовознавчу працю, як і рекомендував Роман: спереду назад та іззаду наперед. Читав у метро по дорозі в редакцію. Читав, сидячи в редакції в очікуванні матеріалів. Читав у журналістських відрядженнях. Читав уночі вдома. Читав, читав і перечитував…
І дивна річ: чим далі, тим більше закохувався в українську мову!!! “Як ми говоримо” недарма вважається головним підсумком нелегкого життя Антоненка-Давидовича. Мій перший головред таки мав рацію: сторінки цієї праці буквально просякнуті всюдисущою магією живого слова, й це відчуття дивним чином передається читачам.
Перепрошую, обидві Ніни Іванівни й Олександро Павлівно, Ольго Василівно й Тамаро Антонівно! У шкільні роки ви всі навчали мене українській мові у різних класах. Але її беззастережним шанувальником мене зробили все ж не ви, а двоє чоловіків: журналіст (а по життю — перекладач з німецької) Вітько, який допомагав мені опанувати запропонований головредом інтенсивний курс, і Борис Антоненко-Давидович.
З останнім я у цьому житті не бачився жодного разу… хоча теоретично міг би: адже помер він 8 травня 1984 року. Втім, на той час я переймався зовсім іншими проблемами: навчався у Київському політехнічному інституті й саме залицявся до Олени — майбутньої дружини, музи і співавторки. Щоб охмурити цю гонорову дівчину, травневими ночами розповідав їй усю фантастику, прочитану раніше. Відчувши, що запас прочитаного катастрофічно тане, перейшов на фантастичні історії, вигадані вже мною.
Про встановлений іншопланетянами поперек вулиці турнікет — так позаземні нумізмати збирали колекцію земних монет…
Про професорів Догильова і Чорнокотського — насправді собаку й кота, які разом з іншими вченими котами й собаками намагались опанувати спадок своїх колишніх господарів-людей, які раптово полишили урбанізовані міста й повернулися жити на природу…
Про сніжинки, у чудернацьких візерунках яких записані послання людству на мовах усіх цивілізацій нашої Галактики…
Про Іншопланетянина, який вирішив прокататися у метро, почув заклик чергової по станції “Проходьте на всі двері!”, розділив своє тіло на декілька частин і пройшов цими окремими частинами у різні вагони…
Про галактичний конкурс дитячого малюнку, проведений у сиву давнину на території пустелі Наска…
Ой, яких тільки фантастичних історій не вигадував я, щоб розповісти Олені тими травневими ночами 1984 року!.. Бо жінка ж вухами кохає, а ми вже на той момент навіть заяву до РАГСу подали…
Коротше, для вигадування фантастичних історій мені цілковито вистачало російської. І навіть на думку не спадало, що українську я насправді знаю лише у першому наближенні. А також — що цими самими днями десь у Києві помирала людина, яку я згодом внесу на провідну позицію переліку моїх вчителів української мови. Хоч і неживих.
Отакий дивовижний збіг обставин…
Вади нашого часу
У 1975 році було запроваджено поняття “інформаційного вибуху” — лавиноподібного нарощування обсягів інформації в сучасному суспільстві. Що це означає? Наприклад, за всю історію, що передувала 1997 року (саме коли я вирішив піти в журналістику), людство виробило інформації менше, ніж за наступну п’ятирічку — 1997-2002 роки! Зараз темпи продукування інформації у світі нарощуються на 30% щороку.
Було б добре, якби весь цей інформаційний потік складався з якісних, добірних, ретельно вивірених відомостей, заздалегідь розсортованих по поличках. Проте, як вустами свого літературного героя — професора Доньди висловився Станіслав Лем, людство шаленими темпами продукує пустопорожню “кретинську” інформацію. З того, що кількісне зростання інформпотоку супроводжується зниженням його якості, можна зробити простий, хоч і неприємний висновок: кількість вартої уваги інформації з часом аж ніяк не збільшується — натомість виокремити цінну інформацію з часом стає дедалі важче.
Журналістика починає відмирати як професія, але біда в іншому. Журналісти завжди працюють у певному законодавчому полі, отже надмірно заповзятих писак, які роблять недозволені речі, завжди можна закликати до порядку й повернути в належні рамки — наприклад, подавши судовий позов за наклеп. Є й неписані закони журналістики, насправді завірені кров’ю тих, хто їх порушував… Натомість блогери, не пов’язані жодними законами і правилами, пишуть у відкритих інтернет-щоденниках, що тільки на думку спаде, не надто переймаючись достовірністю й елементарною грамотністю своїх дописів. А про те, які фейкові сенсації ліпляться в соцмережах, краще скромно промовчати…
При цьому сучасні мас-медіа взяли за моду не тільки цитувати блогерів, але й посилатися на їхні записи як на достовірні джерела інформації. З якої ласки?! Хтозна… Зате на відміну від журналістів, блогерам платити не потрібно. У підсумку виходить дешево й сердито. А те, що безвідповідально, часто-густо недостовірно, а нерідко ще й безграмотно…
Саме так: безграмотно! Скорочуючи штати у боротьбі за конкурентоздатність, сучасні мас-медіа скорочують насамперед коректорів, слідом за ними — літредакторів. Але це ще не все. Закони жанру потребують цитувати першоджерел без жодних змін, бо відкоригована, “причісана” цитата — це вже не цитата. Тепер ситуація: коректора й літредактора вигнали на вулицю, цитуємо безграмотні записи у блогах і соцмережах. Закони жанру вимагають “непричісаних” цитат… Наслідком стає жахливе падіння грамотності журналістських матеріалів, бо багато хто звик довіряти написаному. Якщо ж мас-медіа дозволяють собі продукувати безграмотні тексти — навіщо й кому тоді ця грамотність потрібна?! І так зрозуміють…
Наслідки інформвибуху для літератури не настільки жахливі, проте й тут далеко не все гаразд. Вже багато десятиліть минуло, відтоді як для нашого суспільства середня освіта стала обов’язковою нормою. З певної точки зору, для літератури така ситуація вилізла боком. Адже у кожної людини в голові клубочиться повно думок, кожен щось відчуває й переживає. Якщо всі навчилися сяк-так читати й писати, виникає ілюзія, буцімто всі можуть вихлюпувати на папір (чи то на робочий стіл комп’ютера, як варіант) захоплюючі історії…
Але ж це далеко не так! Історії (реальні й вигадані) справді може розповідати кожен — а от чи будуть вони цікавими й захоплюючими?! А може — небезпечними?! Як сказано у братів Стругацьких: “Ясна річ, мріяти треба… Але далеко не всім і зовсім не кожному. Є люди, котрим мріяти просто-таки протипоказано. Особливо — про світи”. Бо справжній письменник не окремі опуси ваяє, він саме світи створює. Свої власні світи з власними законами, наповненням і населенням… і фішка в тому, що іноді ці вигадані світи перетинаються зі світом реальним і змінюють його. Добре, якщо зміни відбуваються на краще. А от якщо навпаки…
Інша проблема: як довго письменницькі історії лишатимуться актуальними, цікавими й захоплюючими?! Красне письменство — це не журналістика. Остання живиться днем сьогоднішнім і переважно є скороминущою. Якщо йдеться про журналістику аналітичну, найчастіше її фокус розширюється на проміжок часу від тижня до місяця, рідше — до року і вже зовсім нечасто — до декількох років.
На відміну від журналістики, красне письменство орієнтується на вічність. Коріння класичної літератури заглиблене у сиву давнину — в прадавні міфи, легенди й казки. Вся белетристика, віршована чи прозова, була створена за останнє тисячоліття. Класична література у розумінні шкільної програми — це приблизно XVIII-XX століття.
А тепер пройдіться по книгарнях і книжкових розкладках, погортайте макулатуру, якою забиті полиці стендів і прилавки, а потім зізнайтесь чесно (принаймні перед собою): який відсоток із цих опусів сьогоднішні читачі пам’ятатимуть через смішний для письменника термін — скажімо, років через двадцять?! Звісно, краще орієнтуватися бодай на півстоліття, ще краще — на століття. Але давайте зазирнемо подумки наперед лише на жалюгідні пару десятиліть наперед…
Уявили, який огром сучасних творів (ні, не написаних в шухляду — виданих книжками!!!) піде у небуття?.. А все тому, що інформаційний вибух вніс свої корективи також у письменницьке ремесло: як і весь інформпотік в цілому, вал літературних опусів також зростає щороку на 30%. І хоч як це прикро, але зростання відбувається за рахунок книжок рівня “проба пера”. Себто, з кожним роком дедалі більша кількість новачків пише художні твори не через непереборне внутрішнє бажання розкрити перед іншими невідомий досі світ у всій його чарівній красі, а заради грошей, слави, моди… Зрештою, просто для того, щоб виглядати особливо креативним у вузькому колі друзів: “Агов, погляньте всі сюди — ось моя книженція! Як вам, га?..”
Ситуація додатково погіршується зникненням літературних рубрик в сучасних громадсько-політичних виданнях і “товстих” літературних журналів. Книговидавці ж, за невеликим виключенням, відмовляються від укладання авторських і колективних збірок прози. Вони свято впевнені, що читач купує виключно романи за принципом: одна книга — один роман… Якщо літературний потік щороку “розбухає” на 30%, особливих проблем з авторським контингентом видавці не відчувають. Всіх, хто цього року не вписався у певний шаблон, можна сміливо відсіяти: на наступний рік кількість бажаючих прославитися у царині красного письменства зросте без малого на третину, вибір додатково розшириться…
Знаменита сталінська формула “Інший письменників у мене для вас немає!” стрімко втрачає актуальність. Штампування книг-романів давно поставлено на потік, причому більшість із цих творів назвати “романами” можна лише умовно. Такою, з дозволу сказати, “творчістю” дедалі частіше займаються так звані “проектні” автори: якийсь письменник обирається “ширмою” проекту й виконує всі презентаційні функції, водночас в “тіні” на нього працюють декілька “літературних негрів”. Останній штрих проекту — “хранитель пам’яті”: людина, яка консультує “літнегрів” на предмет того, як виглядав і чим займався той чи інший персонаж в різних книгах. Першим застосував подібну систему ще Олександр Дюма-батько, але шаленого розвитку вона набула лише зараз — в епоху інфовибуху.
А тепер повернемось до мовного аспекту. Врахуймо, що прирощування до письменницького потоку вливаються люди, які дедалі глибше занурюються в Інтернет, привчаються не звертати жодної уваги на жахливу неграмотність дописів у блогах і соцмережах, а також читають безграмотні матеріали у мас-медіа, що рясніють безграмотними цитатами з соціальних мереж і блогів… Годі й дивуватися, що мовний рівень дуже вагомої частки створених ними книг-романів не витримує жодної критики.
А навіщо відточувати стиль і, за заповітом Максима Рильського, плекати мову, якщо вся літературна діяльність переважної частини новітніх авторів завершується однією, максимум двома книгами?! Бо швидко з’ясовується, що красне письменство — це шалена робота над собою, причому робота виснажлива, абсолютно невдячна в матеріальному плані й занадто ефемерна у плані здобуття слави. Краще зайнятися іншими креативними речами…
Якщо попереду безлюдний острів…
На зламі тисячоліть була така мода: складати рейтинги TOP-100 (як варіанти — TOP-200, TOP-50 тощо) найкращих літературних творів “усіх часів і народів”. Ясна річ, ці рейтинги наповнювалися здебільшого назвами романів американських авторів переважно другої половини ХХ століття, але в даному разі хочеться саме явище окреслити, а не його зміст обговорювати.
Час минав, і коли всі можливі рейтинги були вже складені (а чекати нового рубежу тисячоліть раніше 3000 року від Р.Х. не доводиться — хіба що система літочислення раптом зміниться), виникла інша модна тенденція. Тепер у всіх і в кожного запитують: “А які 10 книжок Ви взяли б із собою, приміром, на безлюдний острів?”
Звісно, як і інші, я також маю свою “золоту десятку” книг, особливо цінних саме для мене. Та перш ніж відправлятися на безлюдний острів, незалежно від прихоплених із собою книжок я вкотре прочитав би спереду назад та іззаду наперед ще одну — одинадцяту. Ту саму, яку мені колись наказав придбати мій перший головний редактор.
Причина?.. Я — письменник, раніше створював фантастику, згодом перейшов на історичні твори, а ще пишу детективи, трохи соціально-побутові речі… Мій письменницький погляд може бути спрямований і в майбутнє, і в минуле, і в теперішнє. Не сумніваюсь, що під впливом “золотої десятки” я би створив ще багато оповідань, повістей і романів, навіть усамітнившись на безлюдному острові.
А якщо писати, то грамотно! Адже письменник, який недосконало володіє словом (ба навіть не володіє зовсім) нагадує теслю, який не вміє поводитися з сокирою, пилкою й рубанком або перукаря, який незграбно клацає е повітрі ножицями і весь час впускає з рук гребінець. Недолугий ремісник же являє собою жалюгідне видовище. І навпаки, майстри своєї справи завжди викликають щирий захват. Пам’ятаєте, що писав Булгаков у найзнаменитішому своєму романі? “У неї була пристрасть до всіх людей, які роблять щось першокласно”.
Така тенденція протилежна окресленій вище. Прагнення вишуканості й досконалості та прагнення до всіляких і всебічних спрощень — це насправді класична діалектична пара. Закон єдності й боротьби протилежностей, через що в філософії народжується істина.
Як це відображається в літературі?.. Завдяки цій єдності й боротьбі точиться літпроцес. Триває це віддавна. Пам’ятаєте про літературні жанри “високі” (трагедія, епопея, ода) й “низькі” (комедія, сатира, басня)? А чим є трагікомедія, як не діалектично змішаним жанром!.. У наш час жанрів розвелося стільки, що для запобігання плутанині вигадали новий спрощений поділ літератури: на “елітарну” й “масову”.
При цьому мають місце цікаві трансформації. Твори, які сьогодні нібито ніяк не виділяються із загального огрому інших творів і беззаперечно будуть віднесені критиками до масліту, завтра увійдуть до так званої “класики жанру”, а післязавтра сміливо можуть опинитися в “золотому фонді світової класики” — у тих-таки “рейтингах найкращих творів століття”. Вони й забезпечують одвічну спадкоємність у літературі.
Прикрість в тому, що за життя письменника ніхто (ні він сам, ні його колеги по цеху, ні видавці, ні критики, ані читачі) не можуть передбачити наперед долі тих чи інших творів
Так само за життя письменника незрозуміло, підживить його творчий спадок майбутній магістральний напрям літератури (або як зараз частіше кажуть, літературний “мейнстрім”), залишать слід в історії котроїсь із побічних течій чи кануть у небуття. Тому письменник обирає, у який спосіб творити літературу, практично наосліп. Цей вибір є двояким:
— можна досягти певного мінімального ремісничого рівня, щоб потім гарантовано збільшувати обсяги макулатури на полицях книгарень;
— можна постійно прагнути самовдосконалення в літературній царині, намагаючись написати щось вартісне.
Повторюю, не йдеться про роботу у “високих” чи “низьких” жанрах, в “елітарній” чи “масовій” літературі. Літпроцес протікає таким чином, що у кожному жанрі накопичується своя класика, яка з часом входить до “золотого фонду світової літератури”. Йдеться всього лише про початкову націленість на написання “макулатурних” творів або таких, які приємно буде читати навіть через смішний проміжок часу в 20 років… а ще краще — років десь через 50-100.
У другому варіанті перед письменником відкривається нібито безрадісна перспектива вічного невдоволення собою, а отже, вічного й ненаситного прагнення самводосконалюватись. Не знаю, хто як, але особисто мене приваблює саме другий варіант. Хоча б тому, що любителів ваяти “макулатуру” вистачає і без мене. До того ж, вони апріорі не націлюються на написання творів, що забезпечують спадкоємність культурної традиції між різними поколіннями, розвиток літературного процесу.
Звісно, цьому можуть посприяти будь-які твори — навіть ті, що вважаються сьогодні “макулатурними”: у підлунному світі всякі дива трапляються. Просто я не розумію, як можна всерйоз і надовго приходити в літературу й не ставити перед собою амбітних цілей — хоча б написати твір, від якого усі будуть у захваті, а не чергову “макулатуру”?! Що поробиш, отакий я є…
А тому перш ніж відправитися на безлюдний острів з персональною “золотою десяткою” книжок в руках і силою-силенною сюжетів у голові, я неодмінно перечитаю спереду назад та іззаду наперед чудову книгу Бориса Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо” — головну працю його життя! Щоб навіть на безлюдному острові не забувати мовної науки, засвоєної влітку 1997 року. Щоб вертаючися з безлюдного острова, мати при собі низку гідних творів, а не “макулатури”, від якої так і тягне блювати.
До речі, про безлюдний острів…
Зрозуміло, що ГУЛАГівський концтабір не є його вдалою аналогією. Швидше навпаки — це поняття-антиподи. Безлюдний острів — місце для усамітнення, тоді як концтабір — то є місце ізоляції від відносно вільного суспільства, при цьому концтабірний в’язень лишається під стороннім наглядом буквально цілодобово.
Тим не менш, з обох місць можна привезти цікаві захоплюючі історії. Наприклад, з безлюдного острова шотландський моряк Олександр Селькірк привіз безліч цікавих оповідок про яскраве екзотичне життя. Взявши їх за основу, Даніель Дефо написав знаменитий роман “Робінзон Крузо”. З іншого боку, Роберт Штільмарк під час ув’язнення в ГУЛАГу створив найзнаменитіший “піратський” роман в усій радянській літературі — “Спадкоємець із Калькутти”.
На самому початку 1935 року Борис Антоненко-Давидович також був заарештований. Причиною стала його відмова вносити такі корективи у словники української мови, які би зближували її з російською
Початковий вирок (найвища міра покарання — розстріл) насамкінець милостиво замінили на 10 років таборів. Невдовзі після звільнення у 1946 році відбувся другий арешт, нове ув’язнення й насамкінець — довічне заслання. Лише у 1957 році Антоненко-Давидович прибув до Києва, де був реабілітований і після відновлення у Спілці письменників зміг повернутися до літературної праці.
Понад два десятиліття таборів чітко розмежували творчий шлях письменника. Саме у другому періоді — післятабірному Борис Антоненко-Давидович написав не тільки художні твори й мемуари, але й мовознавчі та літературознавчі праці “Про що і як” (1962 рік), “В літературі й коло літератури” (1964 рік), збірку нарисів “Здалека й зблизька” (1969 рік). Вершиною цього напряму його творчості стала книга про культуру української мови “Як ми говоримо” (1970 рік). Більш того, вона стала квінтесенцією його творчості. А тепер зверніть увагу, що до цієї вершини майстер слова дійшов, рухаючись через СИБЛАГ, БАМЛАГ і СІЗО БУКАЧЛАГу… почавши у першій половині 30-х років з відмови від спотворення словників української мови!..
От які літературні перлини, виявляється, можуть визріти у письменницькій душі в нелюдських концтабірних умовах. Виявляється, це може бути не тільки проза, що розповідає про зеківське життя-буття, чим уславилися Солженіцин, Шаламов, Разгон та інші. (До речі, у Антоненка-Давидовича і такі опуси є — наприклад, оповідання “Хто такий Ісус Христос?”) Це можуть бути не тільки прозові твори популярних жанрів (той-таки “Спадкоємець із Калькутти” Штільмарка). І не тільки вірші чи пісні — наприклад, як у Алешковського.
Вистраждати в багаторічному ув’язненні можна також глибокі теоретичні праці з мовознавства, і саме Борис Антоненко-Давидович подав усім своїм життям такий приклад.
Гостре око чужинця
Є ще одна дуже прикметна риса у постаті цього знакового для української літератури письменника. Відколи почув про Антоненка-Давидовича від свого першого головреда, мені весь час не давали спокою слова: “Москаль, який не знав нашої мови. Але відколи вивчив її, то закохався в українське слово”.
Не знаю, з яких міркувань Роман назвав тоді Антоненка-Давидовича росіянином, якому довелося вивчати українську. Якщо уважно вчитатися в біографію письменника, з’ясовується багато цікавих деталей. Насправді його звали Борисом Дмитровичем Давидовим — отже, етнічно по батьковій лінії він таки був росіянином. Всі біографи також відзначають, що дитинство майбутній український письменник провів на території сучасної Росії.
Отже, росіянин?.. “Москаль”, як назвав його мій перший головред?..
Воно все нібито так, от тільки трішечки не так!
Насамперед тому, що Борис Дмитрович Давидов (майбутній Антоненко-Давидович) народився 5 серпня 1899 року в українських Ромнах. Точніше, наприкінці ХІХ століття ця частина міста являла собою приміське село Засулля (себто, розташоване “за річкою Сулою”), й теперішній район сучасних Ромен перебрав на себе цю історичну назву. Втім, це ще не вся історія з географією, оскільки це зараз Ромни територіально належать до Сумщини, тоді як понад століття тому вони вважалися одним з міст… Полтавщини.
Що може означати фраза “дитинство маленького Бориса минуло в Росії”? Вона надто обтічна, неконкретна. Натомість відомо, що середню освіту Антоненко-Давидович дістав в Охтирській гімназії, яку закінчив у 1917 році. Охтирка ж — це знов-таки українська Слобожанщина.
Далі, цілком вірно, що батьком Бориса був робітник-залізничник Дмитро Олександрович Давидов. Водночас, матір майбутнього письменника звалася Юлією Максимівною і мала прекрасне українське прізвище — Яновська. Між іншим, останнє мінімум двічі пов’язане з українською літературою! По-перше, можна пригадати, що “наш письменник-агент в Росії” — Микола Гоголь насправді мав подвійне прізвище: Гоголь-Яновський. По-друге, одним з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини ХХ століття вважається Юрій Яновський.
Насамкінець, ще один родинний чинник.
Борис Давидов вибрав псевдонім “Антоненко-Давидович” зовсім не випадково, а на честь славетних предків — реєстрових козаків Антоненків…
Нічого собі “москаль”! Чомусь не віриться, що у дитинстві він “не знав” української мови й “вивчив” її лише згодом.
Хоча… хтозна, хтозна. Зараз на Сумщині та Слобожанщині російська мова займає дуже міцні позиції, а от якою була мовна ситуація на рубежі ХІХ-ХХ століть, напевно стверджувати навряд чи можливо. Плюс догімназичне дитинство, проведене десь у Росії… Тому не можна виключати, що таки справді не знав і таки справді вивчив.
А оце вже змушує замислитись над вельми своєрідною проблемою “чужорідних” письменників у національних літературах світу. Наприклад, щойно згаданий Микола Гоголь народився на Полтавщині, але своєю творчістю вписався в історію російської літератури настільки міцно, що й досі не видно кінця-краю диспутам, чи варто вважати метра жанру horror (по-нашому — жахликів) також письменником українським.
Найбільший національний російський поет, творець сучасної літературної російської мови Олександр Пушкін є… терцироном. Олександр Сергійович дуже пишався своїм славетним прадідом — Ібрагімом Ганібалом, сподвижником першого російського імператора. Й навіть присвятив йому історичний роман “Арап Петра Великого”.
Зигзаг долі, що дивує по-справжньому! Посилаючись на членкора АН СРСР Шкловського, один з літературних героїв братів Стругацьких сказав із цього приводу: “…якби хтось захотів створити умови для появи на Русі Пушкіна, йому навряд чи спало б на думку виписувати дідуся з Африки”. Тим не менш, що сталося, те сталося: доля таки привела маленьке “арапченя” до далекої північно-східної країни, щоб його далекий нащадок здійснив прорив у тамтешній літературі.
Згаданий вище Олександр Дюма був квартероном: його батьком був французький генерал Тома-Олександр Дюма, а матір’ю останнього (себто, бабусею письменника по батьківській лінії) — чорношкіра рабиня, привезена з Гаїті. Власне, на це вказує саме прізвище великого романіста-пригодника, творця “Графа Монте-Крісто” й епопеї про д’Артаньяна і трьох мушкетерів. Адже “дю-ма” у перекладі з французької означає “домашня”, “хатня”. Насправді це не прізвище, а прізвисько чорношкірої рабині, покоївки (хатньої служниці) маркіза де ла Пайєтрі. Вона стала коханкою свого пана й народила від нього сина Тома-Олександра.
До речі, як і Пушкін, Дюма-батько також дуже пишався своїм походженням. Подейкують, нібито одному з недоброзичливців, який зачепив болісну в ті часи расову тему, великий письменник відповів з гідністю: “Мій батько був мулатом, дід — негром, прадід — мавпою. Тож моя родина починається там, де ваша закінчується”.
Вважаю, що вистачить і цих трьох прикладів (які при бажанні можна продовжити), аби пересвідчитись: “чужорідні” письменники здатні відіграти видатну роль у розвитку тієї чи іншої національної літератури. Але хіба тільки про літературу й письменників йдеться?.. Згадаймо одну з міфологем, розповсюджених в усьому світі: поява чужинця, яка докорінним чином змінює життя того чи іншого народу, племені, етносу.
Представники двох культур доколумбової Америки — індіанці майя та ацтеки очікували, коли до них повернеться верховне божество, Кетцалькоатль Топільцин (він же — пернатий змій Кукулькан), що спричинить велику криваву війну. Кетцалькоатль мав прийти в образі… білошкірої сивочолої людини. Тому коли іспанські конкістадори перепливли Атлантичний океан, індіанці від початку вважали їх богами — підручними Кукулькана. Й не насмілювалися чинити завойовникам жодного опору.
Походження одного з найвеличніших полководців світу — Чингісхана досі оповите багатьма легендами. Одна з них розповідає, що якесь із монгольських племен знайшло маленького хлопчика Темуджина… просто посеред степу! Цей подарунок долі згодом змінив долі переважної більшості народів спочатку Азії, а потім і Європи.
“Повість минулих літ” та Ніконовський літопис розповідають про легендарного засновника династії Рюриковичів і Новгородського князівства. Згідно з легендою, варяг Рюрик з братами Синеусом і Трувором прийшли з-за моря, тоді місцеві племена запросили їх на княжіння.
За такою міфологемою стоїть наступне спостереження. Представники корінного народу (племені, етносу) з покоління у покоління ведуть життя, оповите усталеними звичаями, освячене традицією. Вони не бачать тих чи інших можливостей, шляхів реалізації інших сценаріїв свого розвитку, бо все для них звичне, буденне, бо звичаї порушувати не можна. Потім з’являється чужинець, традицією не пов’язаний — тому він бачить приховані можливості, реалізує неявні сценарії розвитку. Місцеві люди або не наважуються, або просто не здогадуються зробити щось подібне, тому чужинець змінює хід їхнього життя і входить в історію, що закарбовується у міфології.
То хіба не те саме відбувалося і зі згаданими письменниками?! Нащадок “арапа” Пушкін й українець Гоголь потужно вплинули на російську літературу, нащадок рабині-гаїтянки Дюма — на французьку. Недарма це, ой, недарма! Шкловський помилився: вищим силам і справді заманулося “виписати” для творення літератури саме таких людей, бо вони відрізнялися від сучасників темпераментом, способом мислення… коротше кажучи — менталітетом. Звідси випливає все інше.
Отже, якщо Борис Антоненко-Давидович і справді був “москалем”, який лише згодом вивчив українську мову, це жодним чином не принижує самого письменника і так само не применшує значущості його magnum opus — книги “Як ми говоримо”. Навпаки, якщо все справді відбулося саме так, тоді маємо свого літературного “чужинця”!
Відомо, що за мелодійністю українська мова поступається лише італійській. Не дивно, що в процесі вивчення у неї можна закохатися, немов у тендітну вибагливу панянку з вишуканим смаком…
І що плодом такого літературного кохання стане мовознавча праця, значущість якої перевершить решту творчого спадку митця.
Особливо важливо розуміти подібні речі нині, коли в Україні народжується не етнічна, а політична українська нація. Етнічне походження, колір шкіри, розмовна мова, релігія та інші подібні речі при цьому відходять на другий план. Головне полягає в тому, чи є людина патріотом нашої країни і чи готова віддано служити батьківщині? А вже Україна прихистить всіх своїх синів і дочок, де б і ким вони не народилися. Місця на нашій благословенній Богом землі вистачить усім, хто любить цю землю й її народ, хто доводить свою любов щоденними добрими справами.
За цими плодами пізнавайте справжніх українців!
Київ, 26-31 березня 2015 року
Двісті п’ятдесят чотири томи судової справи Спілки визволення України, на чолі якої нібито стояв академік С. Єфремов – це, можна сказати, поепізодно зреалізований сценарій тої пекельної вистави з кривавим фіналом, яку сучасники влучно назвали “Опера СВУ на музику ОДПУ”. В ній переплелися любов і ненависть, вірність і зрада, правда і відверта брехня, талант і бездарність.
Судилище не випадково розпочалося саме в день народження Т. Шевченка, це був один з елементів підступного плану. Головою Найвищого Суду УРСР, який слухав справу СВУ, був А. Приходько, головним прокурором М. Михайлик (генеральний прокурор республіки і заступник Наркомюсту), серед громадських обвинувачів були: П. Любченко, академік О. Соколовський, письменник О. Слісаренко. Оборонці: Ратнер, Віленський, Пухтинський. Осередками дії “СВУ” було оголошено Всеукраїнську академію наук (ВУАН) і Українську автокефальну православну церкву. Пiсля арешту в 1929 роцi Єфремов кiлька мiсяцiв не визнавав, що належав до мiфiчноï “Спiлки визволення Украïни”. Iншi заарештованi теж твердили, що вперше почули про СВУ пiд час слiдства. Та це не зупиняло “режисерів” грандіозного ідеологічного фарсу. Вони продовжували витискувати з арештантiв “зiзнання”, i С. Єфремов врештi-решт змушений був “зiзнатися”, що заснував у 1926 роцi СВУ, яка мала на метi реставрацiю старого ладу.
Процес Спілки визволення України — показова справа, сфабрикована ОДПУ Української РСР наприкінці 1920-тих років, яка викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції. Мета – дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 роках.
Процес відбувся над 45 керівниками і головними діячами т. зв. СВУ, у будівлі Столичного оперного театру у Харкові від 9 березня до 19 квітня 1930. Всього до судового процесу 1930 року залучено 474 осіб, при чому засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджені умовно – 3, звільнені від покарання – 124 особи.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Підсудні “члени СВУ”. Попереду – Сергій Єфремов
Сорок днів ганебне дійство йшло на сцені Харківської опери і транслювалося на всю країну. Кияни слухали матеріали суду в Золотоворітському сквері
Слухали, не ймучи віри, розгублені і приголомшені. Звіти про хід засідань щодня друкувалися у газетах, у трудових колективах проводилися бурхливі “постановочні” показові обговорення процесу. Телефонограми, розпорядження, інструкції партійцям та пресі теж щодня летіли з Москви. Саме в ці дні “гострилася сокира” радянської преси, закладалися підвалини їїї ідеологічної залежності, підцензурності, переважаючою ставала директивна мова, традиційні національні фразеологізми затиралися російськомовними стандартами. Так в одній із передових статей журнал “Більшовик України” в 1930 р. писав: “У процесі СВУ український пролетарський суд… судить в історичній ретроспективі весь український націоналізм, націоналістичні партії… їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України”. Всі центральні газети були переповнені брутальною лайкою, відвертим шельмуванням, образливими звинуваченнями на адресу підсудних, їх рідних, установ, де вони працювали. Редакції фабрикували відгуки і оцінки читачів, формували громадську думку на брехні й фальсифікації.
У чому ж конкретно звинувачували представників інтелектуальної еліти України? У тому, що вони створили підпільну організацію, яка “ставила за своє завдання повалити Радянську владу на Україні, шляхом збройного повстання, за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі “Української Народньої Республіки”*. На лаві підсудних – 3 академіки, 23 наукових працівників, три письменники, два студенти, один священик, 14 учителів та службовців. Багатьох обвинувачених єднала політична діяльність під час визвольних змагань, це були представники колишніх соціалістів-федералістів і соціал-демократів: крім академіка С. Єфремова, який розробив і впровадив у життя концепцію української державності, національної освіти і культури, серед підсудних – колишній міністр закордонних справ петлюрівського уряду А. Ніковський, відома письменниця з роду корифеїв Л. Старицька-Черняхівська, соціал-демократ, професор-історик О. Гермайзе, педагог і літературознавець В. Дурдуківський, професор В. Чехівський – колишній голова петлюрівського уряду і член Центрального комітету української соціал-демократії, до арешту – керівник української православної автокефальної церкви. Отаким прицільним був цей, один з перших ударiв по украïнськiй iнтелiгенцiï, яку в наступних роках спiткав найбiльший погром за всю iсторiю Украïни. Л. Старицька-Черняхівська напише в 41-му році, після другого арешту, свої останні рядки: “Оновлена Вітчизна повстане з наших трупів”.
“Генеральний продюсер” вистави Сталін на головну роль – голови української контр-революції – призначив 53-річного академіка Сергія Єфремова. Саме тому жителі столиці були так вражені і спантеличені – вони не йняли віри тому, що чули з його вуст. Невже більшовики його так залякали? Адже ще пам’ятали, як Сергій Олександрович на шпальтах газети “Нова рада” звернувся з відкритим листом до червоного комісара Юрія Коцюбинського, що “приніс волю” до Києва: “Воля справді засяяла, вже була під українським небом. І от приходять люде, що цю волю знов кладуть у домовину й важко віко пудовими набоями прибивають… Твій батько зараз перевертається в труні!” Він відверто засудив участь сина талановитого письменника в “кривавому перевороті” і нагадав, що пам’яті нащадків гідні лише ті що “творять, а не руйнують”. В ті часи за це звернення, сповнене гіркоти і болю, Єфремов ризикував життям, але ж не побоявся! Кілька арештів він мав ще за царату, турбували його свого часу й чекісти. Один з лідерів Української Народної Республіки, після її знищення він не емігрував з України, хоч перебування в Києві йому загрожувало смертельною небезпекою. Тому кияни, які щодня збиралися біля гучномовця в Золотоворітському сквері, добре знали – Єфремов надзвичайно мужня й тверда в своїх переконаннях людина. І у багатьох з них складалося враження, ніби Сергій Олександрович збожеволів після арешту. Згадували, як ще у 1928 році Єфремова, за рішенням Президії ВУАН, було усунено від “усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН”. Про той період наприкінці 2008 року він писав у щоденнику: “Власне, зняття мене з посад (секретаря Відділу та з усяких комісій: статуарної, господарчої, ювілейної і т. ін.) для мене не мінус, а плюс. Одбирають вони силу часу, а все без потреби, і мені це, власне, на руку… Підлішого часу не було і не буде, що ж, лишається пити отруєний келих до дна”. Він навіть уявити в ті дні не міг, яким гірким буде той келих і які підлі часи ще на його чекають, яку масштабну провокацію готують в ОДПУ…
Нарком освіти України Скрипник у журналі “Більшовик України” написав про існування двох ворожих центрів СВУ – внутрішнього і закордонного. “На чолі першого стояла “замкнута, цілком зіспівана, строго законспірована група… Спираючись на вплив Єфремова, як віце-президента ВУАН, СВУ тримає в своїх руках цілу низку наукових установ: ВУАН – науково-педагогічне товариство, інститут наукової мови, всенародну бібліотеку, медичне товариство тощо. СВУ організовує разом з тим цілу низку філіалів – груп по багатьох містах: в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Вінниці, охоплюючи, переважно, стару буржуазну українську інтелігенцію… Молоді контрреволюційні сили були “об’єднані у додатковій організації “СУМ”, члени її повинні були бути за масових агітаторів “СВУ” серед студентства й куркульського селянства”.
Дослідники процесу СВУ намагались зрозуміти, чому ж засновником такої могутньої, добре організованої та законспірованої організації, яка існувала лише в уяві очільників ОГПУ, було названо саме С. Єфремова? І чому він спочатку повністю відкидав обвинувачення і твердив, що ніяких СВУ та СУМ не існувало, а потім так логічно і переконливо свідчив про їх діяльність? Відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були стовідсотково вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією. Що ж змусило Сергія Олександровича на судовому засіданні підтвердити існування контрреволюційної підпільної організації, свідчити про неіснуючі злочини проти себе і близьких людей?
На допиті 25 липня 1929 року, невдовзі після арешту, Єфремов заявляв, що “про існування контрреволюційної організації не знав і ні від кого про неї не чув”, а вже10 вересня того ж року визнав “існування “Спілки визволення України”, контрреволюційної організації, і свою до неї приналежність…”.
Як вдалося примусити до цього таку принципову людину? Є кілька оприлюднених версій, що пояснюють його поведінку. Розглянемо лише ту, що найменш досліджена, але видається найбільш імовірною, бо спирається на особистість С. Єфремова.
Сергій Олександрович Єфремов народився 6 жовтня 1876 року в селі Пальчик Звенигородського повіту на Київщині, у родині священика. Духовний чин мали кілька поколінь його прадідів з роду Охріменків. Родове прізвище в документах середини XIX століття було русифіковане — змінене на Єфремова. Сергій навчався в Уманському духовному училищі, логічним продовженням був його вступ у 1891 році в духовну семінарію в Києві. Національна самосвідомість юнака формувалася під впливом видатного теоретика того часу М. Михайловського, Сергій схиляється до ліберально-народницької ідеології і відкидає марксистський космополітизм. Ще в юності він стає активним членом українського гуртка Л. Скачковського, дяка Йорданської церкви на Подолі. Завдяки йому Сергій познайомився з відомими лідерами київської Старої громади В. Антоновичем і О. Кониським, а пізніше зблизився з представниками національно настроєної творчої молоді Києва, серед них помітною фігурою був Михайло Грушевський.
У 1893 році С. Єфремов почав писати українською мовою оповідання в народницькому дусі, що з 1895 року друкувалися у Львові, пізніше – в історико-культурологічному журналі “Київська старовина”, у “Київських відгуках”, “Літературно-науковому віснику”, “Записках НТШ”. Видавець, блискучий публіцист і полеміст, він написав першу на Наддніпрянській Україні газетну статтю українською мовою (“Чи буде ще?” у виданні “Киевские отклики” 1905 року). На зорі XX століття С. Єфремов разом з Ф. Матушевським, В. Дурдуківським та В. Доманицьким виступив співзасновником видавництва “Вік”. Це було перше видавництво в Україні, яке легально, підцензурно займалось друком і розповсюдженням українських класиків. Воно випустило у світ 140 книжок загальним накладом понад 500 тисяч примірників, згуртувало навколо себе значні творчі сили, активізувало у своїй діяльності різноманітні функції книгодрукування – від суто інформативної до популяризаторської і культурно-просвітницької. “Українська книжка, – згадував С. Єфремов, – починає топтати стежку і під сільську стріху, і в господу інтелігентних людей”**.
У 1902 році видавництво випустило складену С. Єфремовим тритомну антологію української літератури XIX століття з численними біографічними даними про письменників, твори яких сюди ввійшли, вона надалі неодноразово перевидавалася. У цьому дослідженні вперше був зібраний, упорядкований і узагальнений колосальний різноплановий матеріал, методи його аналізу і викладу викликали бурхливу полеміку. Сучасники критикували автора за його соцiальний пiдхiд до явищ лiтератури та iгнорування ним естетичного пiдходу. Про цю особливiсть анталогії Єфремова Микола Зеров писав: “Вона дала канон украïнського письменства, установила список авторiв i творiв, належних до iсторико-лiтературного розгляду…
Цей канон тiльки помалу переробляється тепер, залежно вiд нових матерiалiв та нових поглядiв на iсторико-лiтературнi явища”. Цим каноном користувалося навіть радянське літературознавство, котре відхрещувалося від С. Єфремова як від націоналіста, вбачаючи в ньому найзапеклішого ревізіоніста марксизму. Він започаткував “хроматичний” ряд українських письменників (автор “Слова о полку Ігоревім”, І. Вишенський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін). З публікації цього тритомника почалася багаторічна системна науково-дослідна робота Сергія Олександровича над історією української літератури. Закінчивши в 1901 році університет, отримавши диплом юриста, С.Єфремов знайшов нарешті своє покликання в літературознавчій і публіцистичній діяльності.
Молодий науковець головним завданням творчої людини вважав служіння народу, тому гостро критикував свіжі модерністські віяння, відірвані від життя інтелігентсько-снобістські напрямки, у тому числі і символізм, що набирав сили. Він писав: “Одкидаючи вузький естетичний принцип і широкий з погляду бібліографічно-статистичний, натомість провідною думкою своїх нарисів кладу принцип громадського слугування письменства народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед їх і письменству. Визвольна в згаданому розумінні ідея, ідея народності й любові до рідного краю, нарешті чистота народної мови — оце буде та мірка, що, беручи на увагу й загальноестетичні вимагання, мірятиму нею факти й події українського письменства на протязі його довгої історії”***
Академік Української академії наук (з 1919 р.), віце-президент Всеукраїнської академії наук (1923-1928), Сергій Єфремов завідував історико-філологічним відділенням Академії, очолював постійну комісію для складання біографічного словника діячів української землі. Свої критерiї Єфремов не міняв: iсторiя лiтератури – це iсторiя iдей.
Украïнська лiтература, на думку вченого, утверджувала три основнi iдеï: iдею свободи людини, нацiонально-визвольну iдею, iдею народностi в змiстi й формi
В політичному житті він теж відстоював свої юнацькі ідеали. У 1917–1918 рр. Сергій Єфремов – заступник Голови Центральної Ради, Генеральний секретар міжнаціональних справ в уряді Української Народної Республіки. Разом з В.Винниченком він виконував вкрай важливу місію, керуючи делегацією до Петербурга, яка подавала Тимчасовому урядові “Декларацію Української Центральної Ради” із вимогою визнання національно-територіальної автономії.
Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Сидять справа наліво: Симон Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стеценко. Стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк
Зрозуміло, що більшовики все це не забули, їх не влаштовувало в біографії академіка Єфремова багато чого – коло друзів і соратників, багаторічна робота в газеті “Рада”, його політична, як легальна, так і нелегальна діяльність. Та перш за все – його позиція, яку він захищав і відстоював все своє свідоме життя. В роботі “З громадського життя на Україні” **** він чітко формував основні вимоги для побудови українського суспільства: “Два пункти найдужче звертають увагу на себе в українстві. Дві риси найбільш йому притаманні і так органічно з ним зв’язані, що без них не можна й самого українства уявити. Це – демократизм та автономизм (на федеративній основі)”. Далі автор наголошував, що демократизм – це “соціалізм, діяльність на користь трудящих людей та боротьба за їх права особисті й громадянські”. Трохи раніше в цій же роботі академік Єфремов підкреслював, що “так звані національні права: право кожної нації на розвиток усіх форм своєї культурної опрічності, як от мова, письменство, тощо; право користуватися з усіх засобів, щоб ті культурні ознаки кохати й розвивати – отже, право на власну школу, власний суд і всі такі інші громадські установи, і, нарешті, як запоруку всіх тих прав – право кожної нації самій порядкувати всіма своїми справами – економічними, політичними та культурними”. Як виявилось, більшовистська репресивна машина фіксує все. І як тільки у 1925 р. в Україну прибув “вірний сталініст” Лазар Каганович, суспільно-політичні процеси почали чітко врегульовуватися, і скоро Єфремова стали відверто “виживати” з наукового середовища перевіреними методами. На спеціально організованих зборах його заслуховували, шельмували, чіпляли до його імені всілякі політичні ярлики.
Коли планувалася кампанія винищення національно свідомої інтелігенції на просторах УРСР, завдяки своїй відкритості, непоступливості академік став “ідеальною” фігурою для політичного процесу як керівник “контрреволюційної організації”
Тому до арешту, до суду і під час його засідань робилося все, щоб зламати волю Єфремова. Організатори “опери СВУ на музику ОГПУ” були професіоналами кривавої справи. Сценарій цієї вакханалії розроблявся й узгоджувався як у загальносоюзному ЦК, так і в Харкові. “Продюсував” дійство сам товариш Сталін: шифрограмами він підганяв і контролював процес. Кандидати в члени фальсифікованої організації ретельно добиралися задовго до перших арештів. Як і планували “режисери”, судовий процес СВУ розколов українську інтелігенцію: частина розуміла, що це пропагандистська фальсифікація, яка розв’язує владі руки, а інші зі страху за власну кар’єру і життя охоче підтримували шельмування безневинних обвинувачених. В Росії взагалі твердили: “Змова Єфремова – справа рук поляків”. З академіка зробили “червону ганчірку” для обдуреного і заляканого люду, а все вільнодумство нарекли “єфремівщиною”.
Як згадував Борис Матушевський, що нібито належав до неіснуючої Спілки української молоді, один із слідчих у справі СВУ Соломон Брук на допитах повторював: “Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо”. А іншому підсудному, Григорію Голоскевичу, авторові “Словника живої української мови”, той же Соломон Брук говорив: “Ех, слід би всю Україну перестріляти, та, на жаль, — не можна. Але вас, українських інтелігентів, ми всіх знищимо”.
Важко сказати, коли в поле зору чекістів потрапив племінник Єфремова Микола Павлушков. Та саме він видав потайне місце, де зберігався щоденник Сергія Олександровича, який став єдиним джерелом, що підтверджувало його антибільшовистські настрої. На судовому засіданні Микола вів себе вкрай дивно, “строчив, мов по писаному”, як згадували сучасники, оголосивши себе очільником Спілки української молоді, даючи свідчення практично проти всіх, хто сидів на судовій лаві. Павлушков виголошував багато контрреволюційних ідей, цим він обтяжував долю і свою, і своїх товаришів. Пізніше, вже на еміграції, сестра його Наталка, що теж побувала під слідством, писала в спогадах, що брат використав засідання як трибуну для агітації. Та їй ніхто не вірив. Невдовзі після процесу, на якому її виправдали, Н. Павлушкова вийшла заміж за чекіста Лобуцького, слідчого, що проводив допити її та брата. Існує версія, за якою Єфремов знав про зраду племінника, він сказав В. Ганцову після оголошення вироку: “Ніколи не прощу Миколі, Микола для мене вмер. Я йому довіряв більше навіть, ніж Дурдуківському. Він один, Микола, знав той потайник, де я ховав свої щоденники”. Коли було отримано дозвіл на роботу з архівами процесу СВУ, журналісти знайшли лист, написаний Павлушковим з Соловків до енкаведівського начальства з проханням звільнити його, мовляв, “йому ж це свого часу пообіцяли за допомогу”. Та зрадника розстріляли разом із великою групою в’язнів-українців восени 1937-го – до 20-ї річниці Жовтневої революції.
Як пише Борис Антоненко-Давидович, Сергій Олександрович, вже відбуваючи покарання за злочини, яких не здійснював, так пояснив свою поведінку Борису Матушевському на прогулянці в Ярославському політізоляторі: “Мені сказано на допиті: ви й такі, як ви, повинні зійти зі сцени сьогоднішнього українського культурного й громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих і потенціальних ворогів радянської системи. Українська культура й наука будуть далі розвиватись, але без вас. Уже підросли нові, радянські кадри української інтелігенції, котрі без шкоди для діла замінять вас. Отож вибирайте: або ж СВУ в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й взагалі вироки будуть досить м’які, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОГПУ й тоді ми заллємо кров’ю так званих “свідомих українців” усю Україну. Це ми можемо зробити – ви самі це добре розумієте…”
Архівні документи підтверджують, що головний слідчий Брук дійсно ставив С. Єфремова перед такою дилемою і академік прийняв рішення пожертвувати собою, щоб уникнути масового “кровопускання” й знищення тисяч національно свідомих українців. Та ці ж документи проливають світло на не менш важливі обставини, про які Єфремов волів мовчати.
Сергій Єфремов і Онися Дурдуківська у санаторії Всеукраїнської академії наук. Київ, Лук’янівка, вересень 1923 року
Ще в юності, проживаючи в домі дядька Федора Дурдуківського, він закохався в його доньку, свою двоюрідну сестру Онисію, яка відповіла взаємністю. Онися на початку XX століття влаштувала літературно-музичний салон, де любили бувати Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Панас Саксаганський, Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Черняхівський. Освічена і талановита, дівчина була бажаною нареченою для багатьох, та виявилася однолюбкою, як і Сергій. Церква не схвалювала таких шлюбів, тому вони багато років стримували та ховали свої почуття. Єфремову виповнилося тридцять років і молоді поєднали свої долі цивільним шлюбом, хоча вирішили навіть не мріяти про дітей. Всю свою любов віддавали племінникам, що жили разом з ними – Миколі та Наталці Павлушковим. Коли Федір прийняв Сергія в сім’ю, той щиро мовив: “Я вам подарувався навіки”. Про їх велике кохання знав Микола і цю інформацію теж видав чекістам. “Ахіллесова п’ята” Сергія Олександровича і виявилася тою слабкою ланкою, яка дозволила зламати його волю. Погрози заарештувати дружину лякали його найбільше, буквально паралізували, він спостерігав, як важко переносить фізичні і моральні знущання Людмила Старицька-Черняхівська і навіть думати не хотів про те, що кохана може опинитися в руках чекістів…
На сороковий день суду оголошують досить “м’які” вироки. До страти не засуджено нікого. Людмилі Старицькій-Черняхівській навіть дали термін умовно. Єфремову – найвища міра, 10 років таборів. На засланні вчений активно працює: складає словники до творів Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Гулака-Артемовського.
Уже під час німецької окупації Онися виїхала в Прагу, жила поруч з племінницею. Вона страшенно переживала, що Наталка вийшла заміж за чекіста-ката. Часто перечитувала листи від Сергія, хоч їх і листами назвати було важко. Були так замазані цензором, що іноді читалось лиш “Єдина моя!.. Цілую!” — і підпис. Ще в Києві, з допомогою знайомого хіміка, вона намагалася прочитати закреслене. Довідалася з одного листа, що його камера десь під річкою, дуже вогка, що він дуже хворіє, сліпне (а Єфремов до 48 літ не носив окулярів). З іншого – що він часто вечорами співає тужливу пісню “Ой у полі та й у Бариш-полі”, яку колись співав для неї.
Звістка про те, що Сергія Олександровича вже немає серед живих, знайшла її в Чехії. Він помер в застінках Володимирського централу за три місяці до завершення терміну ув’язнення, навесні 1939 року. Лише через 50 років після смерті Єфремова та інших обвинувачених у “справі СВУ” реабілітовують за браком доказів. Тоді ж почала повертатися до нас і його величезна творча спадщина.
Онися відійшла в 1951 році в Празі, у повній самотності. Не маючи змоги комусь передати останні листи Сергія, заповіла їх покласти з нею в труну.
Ті ж, що розлучили їх, пішли на сповідь до Бога раніше – хто сам застрелився, як П.Любченко та С.Брук, а кого знищили “продюсери” та “режисери” сумнозвісної харківської “опери”.
*Винувальний висновок у справі контр-революційної організації “Спілка Визволення України”. [X. :] Держтрест “Харполіграф”, [1930.] С. 5.
** Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — Київ; Лейпціг, 1919. — Т. 2. —С. 282.
*** Там само, Т.1- С. 22
**** Єфремов Сергій. З громадського життя на Україні. – К., 1909. – С. 61, 71, 59.
 Поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, літературознавець, журналіст, історик, видавець, Мирослав Ірчан, яскравий період літературної творчості якого припав на 1918–1933 роки, поповнив собою когорту українського Розстріляного Відродження цілком закономірно, причому зовсім не через ідеологічні переконання й свідоме служіння Україні чи власний бунтівний характер, а виїмково тому, що митцеві судилося жити у вкрай несприятливих умовах тоталітарної системи й сталінських репресій.
Як і Микола Хвильовий, Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Микола Зеров і тисячі інших доведених до самогубства, ув’язнених і закатованих у тюрмах чи сталінських концтаборах українських митців, Мирослав Ірчан не мав жодного шансу і на мить уникнути безпощадного нагляду НКВД й дивом уціліти, як, до речі, й усе його талановите українське літературне покоління, відразу ж із кількох вагомих причин, але саме над цим митцем тяжів ще й дамоклів меч його індивідуальної “провини”: він був уродженцем Західної України, отже, “западенцем”, якому рідна комуністична партія, членом якої митець став ще в березні 1920 року, ніколи не довіряла й на перспективу довіряти навіть не збиралася; виявився у своєму недалекому минулому, тобто в роки Першої світової війни, – січовим стрільцем-підхорунжим і прихильником ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки, яка 1919 р. возз’єдналася із УНР) і навіть, на своє лихо, виїжджав за кордон (у Чехословаччину й Канаду), де перебував довгий час, а це однозначно розцінювалося каральними органами тільки як обтяжливі обставини, тому в очах сталінських душогубів талановитий український митець апріорі поставав “буржуазним націоналістом”, а в роки скаженої шпигуноманії в СРСР виявився запідозреним у “розвідницькій діяльності”, не суть важливо на користь якої капіталістичної держави.
Реабілітований після смерті Сталіна 3 квітня 1956 року, Мирослав Ірчан нібито був оправданий, у радянські часи навіть двічі виходили двотомники його творів, але масовому читачеві високо талановитий митець і сьогодні залишається невідомим, адже ні літературознавчих, ні історико-публіцистичних розвідок про нього, за винятком коротких інформативних статей, так і не написано.
Ім’я Мирослава Ірчана досі, образно кажучи, у сучасних наукових дослідженнях міститься лише за словосполученням “та інші”, а такого байдужого й несправедливого ставлення до себе цей митець аж ніяк не заслуговує.
Народився Андрій Баб’юк (саме таким було справжнє прізвище письменника Мирослава Ірчана) у селі П’ядики Коломийського повіту на Прикарпатті 14 липня 1896 року. Й хоча у власній “Автобіографії” митець наголошував, що сім’я його батьків – Дмитра та Ефрозини – була бідною, а він у них аж третім, і після нього діти у Баб’юковій хаті народжувалися ще й ще, тобто жодних шансів на навчання від самого свого народження не мав, насправді автобіографія писалася більше для більшовицької влади, ніж для правди. Порівняймо: дитям незаможників неодноразово йменував себе Олександр Довженко, найближчу рідню якого, якби не знаменитий син, обов’язково розкуркулили і вивезли б у Сибір. До того ж, батько Ірчана був сільським дяком, а згодом ще й громадським писарем, а якщо брати до уваги, що дід Андрія опришкував, а мати була дочкою сільського ткача, який хвалився польським корінням й сповідався тільки в костелі, а не в церкві, то відразу ж стає зрозумілим, що бодай третє покоління, якщо числити назад, із обох боків родового дерева письменника мусило бути досить заможними, як на сільські мірки, людьми.
Андрій появився на світ раніше на цілий місяць, й батьки мало вірили, що новонароджене недоношене дитя Бог не забере назад: “Надії на те, що буду жити, не було найменшої. Мене обвивали у вату і залишали на теплій печі… Тільки час од часу прибігала мати дивитися, чи я ще не захолов. А я надто був впертий і, замість смерті, вимагав криком їсти” [6, с. 450]. Проте з усіх своїх нащадків багатодітний Дмитро зробив ставку саме на цю дитину: здібному хлопчикові не було ще й п’яти літ, як батько навчив його читати. Втім, і стосовно інших синів старий Баб’юк також мав похвальні з точки зору здорового глузду плани: “Я панам воду носитиму, а в школу вас пошлю” [3, с. 6]. Тож його Андрійко спершу вчився у сільській початковій школі, після якої закінчив шість класів Коломийської гімназії, а пізніше – Львівську вчительську семінарію, що для вихідця із села було неабияким досягненням і стартовим інтелектуальним капіталом.
Так, Андрій ходив на науку до Коломиї пішки, як і наголошує письменник у “Автобіографії”, але ж від села П’ядики до цього найближчого містечка всього п’ять кілометрів. Так, не завжди мав гроші, щоб купити собі полуденок, але на квиток до театру якимось чином немаленьку суму завжди заощаджував. Неграмотні односельці приносили батькові Андрія читати листи від своїх рідних з-за океану й просили їм відписувати, що діється у П’ядиках. Але найчастіше ті розпачливі волання вічно заклопотаним, а тому бажаючим невідкладного вирішення своєї справи, трударям читав писарів хлопчина, уявляючи й далеку Америку (по-сільському – Гамерику), й холодну Канаду, а також безконечний океан, де плавають риби, довші навіть від найбагатшої сільської хати й полюють на людей, якщо їхній корабель тоне. Читаючи заокеанські звістки, майбутній письменник із перших уст довідувався про тяжкі випробування галицьких емігрантів на заокеанському континенті.
Іноді в листах зустрічалася інформація зовсім не для дитячих вух, але саме вона чомусь запам’ятовувалася найглибше й дослівно зринала в уяві вже визнаного письменника Мирослава Ірчана страшними картинами шторму зі смертельними валами багатометрових висотою хвиль, які галичанам-емігрантам, споконвічним жителям суші, здавалися морською ордою, і рабством кінця ХІХ – початку ХХ століття, про яке митець планував написати у так і не завершеному романі “В полоні морської орди”: “Сотні агентів виїжджають у Європу і там заманюють дівчат та жінок обіцянками на добру роботу в Аргентині, а в дійсності продають їх, як худобу, в доми розпусти, Найчастіше нещасні жертви до останньої хвилини не знають, що їх повезли на продаж” [4, с. 323]. На жаль, іноді в подібне рабство молодь йшла добровільно, вірніше, з крайньої безвиході або за рішенням громади переселенців, які на таким страшним чином отримані гроші спромагалася забезпечувати іншим мінімальні умови для існування під чужим небом.
Іван Франко у збірці віршів “Мій ізмарагд” подав кілька вражаючих картин пекельних випробувань і крайнього бідування представників галицької еміграції. У програмній поезії з цієї книги – “Лист із Бразилії” – кілька разів натрапляємо на суголосні з Ірчановими рядки, наприклад:
По морі ми плили без злих пригод,
Лиш хорував погано весь народ.
На морі вмерло дев’ять душ народу;
Їх, замість погребу, метали в воду.
Най Бог боронить від такої тьми,
Як матері ридали за дітьми,
Коли їх риби, довгі, мов ті балки,
Зубаті, чорні, рвали на кавалки…
П’ять хлопців до послуг продали ми,
А сім дівчат пішло в т а к і доми.
Про хлопців досі ми не мали вісти,
Дівчата раді: є що пити й їсти [12, с. 87].
Та повернемося до дитячих років письменника. Семирічний Андрійко взявся творити співанки про емігрантську недолю на кшталт популярних у селі коломийок, а також складав короткі, але трагічні за змістом вірші. Ще до цього “етапу творчості” спочатку на зарінку – з участю сільських пастушків і для їхньої ж публіки – старався щотижня виставляти “кумедії”, що їх особисто бачив у Коломийському театрі, адже маючи феноменальну пам’ять, міг переповісти не те що фабулу п’єси, а й відтворити почуте зі сцени слово в слово. З десяти років Андрій спробував писати власні драматичні твори, які при допомозі друзів також виставляв у сільських клунях чи стодолах уже для дорослих глядачів. Коли ж юному авторові виповнилося десять чи одинадцять літ, він завершив п’єсу “Війт” і навіть насмілився вислати її на конкурс до Львова, але на марки для пересилки поштою не вистачило двох сотиків (менше копійки) – й Ірчановій п’єсі не судилося навіть лягти на стіл перед членами журі.
Юність Андрія Баб’юка припала на дуже бурхливі часи. Ще під час навчання у Львівській учительській семінарії Андрій вступив до військово-спортивного товариства “Січ”, а це не могло не вплинути на його долю.
Врешті, вибір юнака був зумовлений не тільки національною свідомістю й тим аспектом, що кумир усієї молодої галицької інтелігенції – Іван Франко – натхненно закликав націю будувати Українську державу, а й промовистим фактом, що засновником “Січі” був Андріїв земляк, коломийський адвокат Кирило Трильовський.
Коли ж розпочалася Перша світова війна, товариство “Січ” виявилося ядром військового корпусу січових стрільців (УСС) у складі австро-угорської армії. Ріст національної свідомості й розмах патріотизму в Галичині в часи організації війська січових стрільців виявився таким могутнім, що, як пізніше наголошував Мирослав Ірчан, “хто не йшов у стрільці, того вважали боягузом, недотепою, маминим синком, навіть зрадником українського народу” [3, с. 7]. Тож українські військові підрозділи було сформованою виїмково з добровольців, які активно відгукнулися на заклик Головної української ради, опублікований 6 серпня 1914 р., воювати під проводом Української бойової управи. Протягом уже перших двох тижнів виявили бажання стати січовими стрільцями аж 28 000 молоді, причому, як юнаків, так і дівчат, але на збір у Стрию на початку осені прибуло тільки 10 000, оскільки деякі повіти Галичини на той час уже виявилися окупованими російською армією. З прибулих австрійська влада вибрала тільки 2500 найкращих, з яких було сформовано 10 сотень по 250 бійців, і відправила їх на військові навчання в Закарпаття. Що для нинішнього розуміння події найбільш важливо: військо УСС виявилося зародком української армії, першими окремими національними військовими частинами від часів трагічного протистояння гетьмана Івана Мазепи російському цареві Петру І під Полтавою 1709 р.
Ледь закінчивши Львівську учительську семінарію, майбутній письменник 1914 року записався до Українського легіону австрійської армії й у складі першого полку українських січових стрільців під керівництвом Дмитра Вітовського, який пізніше зайняв посаду державного секретаря військових справ ЗУНР, пройшов усі карпатські рейди, як стрілець, хорунжий, зв’язківець і документальний хронікер. Багато разів важив життям і навіть був поранений, про що згадував у “Автобіографії: “25 жовтня 1914 року в тяжкому рукопашному бою з російською армією на горі Кобила близько села Опака недалеко від Борислава мене поранено в праву руку – 5 ран, одна з яких – штиком у долоню” [6, с. 452]. Андрій Баб’юк також погодився стати членом Пресової квартири УСС, яка, крім іншої ідеологічно-патріотичної роботи, створила для своїх новобранців “етапну гімназію” – бібліотечку патріотичних видань.
Саме майбутній Мирослав Ірчан описав бої на горі Маківці 29 квітня – 3 травня 1915 р., де січові стрільці здобули блискучу перемогу над ворогом, що чисельно їх набагато переважав
Він зробив ескізи про воєнні сутички в інших місцях Західної України, оскільки у серпні 1916 році січових стрільців було переведено під Бережани, де вони окопалися на горі Лисоня, але в тяжких боях з кадровою російською армією полк УСС втратив з 44 старшин аж 28, а також 1000 рядових убитими, пораненими, полоненими, тому на кінець вересня 1916 налічував тільки 9 старшин і 444 стрільців, але таки зупинив московський наступ, завдавши окупантам важких втрат; яскраво змалював битву в селі Конюхи, де легіон УСС зазнав відчутних ударів на початку липня 1917, адже під час так званої офензиви Керенського, коли в полон потрапило надто багато люду, від полону й видимої смерті врятувалося всього лише 400 січових стрільців. Тож саме завдяки Мирославові Ірчану. безкомпромісному “літописцеві доби” (вислів Уласа Скамчука), сьогодні відомі імена багатьох загиблих стрільців.
Уже перебуваючи в рядах добровольців на війні, інтелігентний юнак вступив до галицької радикальної партії, чільником якої раніше був не хто інший, як Іван Франко, що для Андрія Баб’юка мало чи не вирішальне значення. Особисте життя молодого січового стрільця також викличе неабияку цікавість шанувальників творчості нами представленого письменника. У часи національного піднесення в середовищі стрілецької молоді появилися сотні унікально цінних з точки зору художності пісень. Багато побратимів знали, що їхній підхорунжий Андрій Баб’юк щиро закоханий у доньку священика Августина Арсенича із гуцульського села Пістинь Ірину, брат якої, також боєць легіону, запрошував до батька в гості відомих стрілецьких піснярів і композиторів Романа Купчинського, Михайла Гайворонського, Лева Лепкого, яким, чого гріха таїти, подобалася вродлива попівна-гуцулка з чистим і білесеньким, як папірчик, личком.
Про любов Андрія Баб’юка та Ірини Арсенич Роман Купчинський склав пісню, яка в часи боїв, звитяг, перемог і поразок підтримувала духом не одного січового стрільця, що його з війни чекала власна кохана дівчина. Новостворена пісня відразу почала називатися “Ірчик”, бо саме так пестливо йменував підхорунжий свою кохану, й мала такий зміст:
Чи є в світі краща зірка, як моя кохана Ірка,
Чи є в світі де царівна, щоб була така чарівна?
Приспів:
Гей, гей, Ірчик, Ірчик, личко в тебе як папірчик.
Чи є в горах краща квітка, як Ірчанова сусідка?
Чи є в раю де дзвіночок, як сусідчин голосочок?
Приспів.
Поцілує, як ангелик, затанцює, як метелик,
Приголубить, як голубка, але тільки свого любка.
Приспів.
В неї коси золотисті, як на сонці води чисті,
В неї устонька – коралі, і так далі, і так далі.
Дещо пізніше саме від імені коханої дівчини Андрій Баб’юк як присвійний прикметник (Ірка → Ірчин → Ірчан) митець і створив свій літературний псевдонім. Що цікаво, доля виявитися героїнею пісні всміхнулася не тільки Ірині. Коли вона вийшла заміж за Дмитра Бурачинського, лісника високого рангу (“інженера лісів”) і переїхала в його рідне село – Шешори, то в чоловіковому домі завжди збиралася інтелігенція й у Бурачинських часто гостював такий відомий у Галичині композитор, як Ярослав Барнич, автор пісні-танго “Гуцулка Ксеня”, а пізніше – й однойменної оперети, в героїні якої всі впізнавали Ксенію Бурачинську. Цю ж пісню також приписують братові Ірини, а дядькові Ксенії – учителеві й доморощеному композитору Романові Савицькому.
Перша книга новел “Сміх Нірвани” Андрія Баб’юка вийшла у Львові 1918 року, підписана справжнім прізвищем автора, й викликала захоплення читаючої публіки. Псевдоніми – Мирослав Ірчан, Абба, Б’юк, І. Мірко, Юрко Ропша – митець почав використовувати дещо пізніше, причому підписувати свої твори псевдонімом Мирослав Ірчан він почав “від січня 1918 року” [6, с. 454].
На жаль, доля військового корпусу українських січових стрільців виявилася трагічною. Молоді захисники України гинули через недолугу політику військових штабів Австро-Угорщини, погане озброєння й спорядження, тяжкі інфекційні хвороби. Після тяжкого розгрому під Конюхами із Гуцульської сотні та незначних людських підкріплень із Коша УСС було сформовано новий стрілецький курінь, який спочатку здійснив похід до ріки Збруч, якою, власне, й пролягав кордон між Австро-Угорщиною і Російською імперією, що в її складі знаходилася Східна Україна, а в лютому 1918 р. під керівництвом австрійської влади вирушив у довготривалий похід і якийсь час перебував аж на Запоріжжі та Херсонщині.
Тим часом у Росії відбувався державний переворот, владу захопив Ленін зі своїми “христопродавцями” (за влучним визначеннями молодого класика Павла Тичини й сучасного поета Івана Драча), Польща висунула свої претензії на територію Галичини, у Києві утворилася УНР, у Станіславові – ЗУНР, назріли небачені за масштабами й жорстокістю державні зради й обмани, інтервенції і погроми. Гасло “через Київ на Львів” січовим стрільцям не принесло жодного виходу: і там, і там хазяйнували окупанти, розірвавши тіло українських земель на два ласі шматки.
1919 року в Кам’янці-Подільському, куди його закинула доля у складі січового стрілецтва, Мирослав Ірчан ще видав другу книгу – розлогий есей “Махно і махновці”, в якому показав високу амплітуду визвольної боротьби й роздумував над майбутнім України. На жаль, наступні місяці й роки виявилися політичною м’ясорубкою для багатьох людських доль. Тож сучасний журналіст Вадим Джувага у статті “Мирослав Ірчан – січовий стрілець і радянський поет” пише: “Баб’юк-Ірчан відбув разом з побратимами всі кола пекла війни. Служив в Українській Галицькій Армії (УГА), потім трохи у денікінців (що йому згадають) у складі Галицької бригади, після катастрофи денікінців у лютому 1920 року разом із бригадою перейшов на бік Червоної Армії” [2].
Саме хитка політична обстановка, розчарування в численних українських вождях і вождиках, які в хвилину небезпеки для молодої Української держави починали думати лише про свою шкуру, наївна віра молодих інтелігентів у справедливість для всіх віками пригноблених і упосліджених і можливість існування України в комуністичному таборі спричинилися до того, що Андрій Баб’юк зробив вибір, який для нього самого виявився фатальним.
В той час, коли більшість січових стрільців перейшли на бік Армії УНР при її безпосередньому зіткненні з частинами Михайла Омеляновича-Павленка, що очолював Українську Галицьку Армію, Баб’юк став більшовиком і, на жаль, навіть воював проти своїх бойових побратимів часів Першої світової війни.
Проте осуджувати активного громадського діяча й навіть діяльного українського патріота не варто. Подібний крок у безодню зробив не він один. Микола Хвильовий свої власні уявлення про подібні хитання й амбівалентність вибору згодом описував із іронією: “Пришпилюю до грудей два банти: червоний і… жовто-блакитний. До того і після отого я ніяких значків не носив. Але тоді я горів, як і всі, в хотів бути, так би мовити, українським більшовиком. З мене, звичайно, глузували, і я скинув обидва банти” [10, с, 120 – 121]. Втім, окрема особистість – це одне, а велика військова одиниця – зовсім інше. Тож у критичному для галицьких військових частин становищі, коли треба було або здаватися в полон червоній армії, або рятуватися відступом, переходячи кордон Румунії, а це означало опинитися в таборах інтернованих (наприклад, в Орадя-Маре на території цієї країни, де якийсь час довелося перебувати, як у резервації, групі колишніх січових стрільців), військова одиниця українських військових патріотів, а серед них – майбутній письменник Мирослав Ірчан – перейшли на бік більшовиків. Як червоноармієць, він служив у першій галицькій бригаді, в якій навіть займав керівні пости – був помічником начальника бригади, проте одночасно й творив, як письменник, в також до кінця війни виконував обов’язки комісара агітпоїзда і голови редакційної колегії фронтової газети “Більшовик”, що вважалася друкованим органом комуністичної партії Галичини.
Взимку 1921 року червоноармійським театром в Умані було поставлено Ірчанову п’єсу “Бунтар”. Леонід Новиченко пише: “На один зі спектаклів завітала робітнича делегація з Іваново-Вознесенська, що прибула на фронт. Побачивши, як автор, він же й виконавець головної ролі в п’єсі, дзвонить з холоду зубами в нетопленому приміщенні, літній робітник – член делегації – скинув свого кожушка і подарував його закоцюблому драматургові. Найкращі рецензії не схвилювали так автора, писав згодом Ірчан, як отой людяний подарунок” [5, с.9]. Весною 1921 року митець переїхав до Києва і протягом 1921–1922 років працював лектором у школі червоних старшин, друкувався в часописі “Галицький комуніст”, на сторінках якого й появилися уривки з уже згадуваної нами п’єси “Бунтар”, нариси й фейлетони. У журналі київських українських футуристів “Семафор у майбутнє” у 1922 році були надруковані новели Мирослава Ірчана “На півдорозі”, “Просо”, “Бій”. У Києві в 1921 році Андрій Баб’юк одружився із чешкою Зденою Младієвською, але єдина дочка цього подружжя – Майя-Мирослава – народилася аж у 1926 році в Канаді.
Ситуація в тогочасній Україні була не просто несприятливою для творчості, а навіть критичною і небезпечною для життя яскравих особистостей.
Українські політичні діячі й митці намагалися масово емігрувати за кордон, але оскільки й настрої в Європі виявилася непростими, то з бравурним маршем і гарячими обіймами їх не чекала жодна іноземна держава
Безробіття, хаос, девальвація національної валюти в найближчих європейських державах, як наслідок Першої світової війни, призвели до того, що проситися на постійне проживання взагалі виявлялося справою тупиковою.
Тільки президент Чехії, засновник Чеської держави у 1918 році, Томаш Масарик (1850 – 1937 рр.) проявив вдячність до колишньої УНР, на території якої створилася національна чеська армія, якої чехи не мали від часів гуситських воєн, та українських емігрантів, але зважаючи на низький економічний розвиток своєї держави, міг запропонувати українській інтелігенції або викладати у вищих навчальних закладах Чехії, або в них же вчитися. У статті “Томаш Масарик – “батько” новітньої чеської держави” Ігор Мельниченко пише: “Позиція Масарика щодо України вкрай суперечлива. Дослідники чесько-українських відносин із великим пієтетом згадують про його прихильне ставлення до української еміграції в повоєнний період, про створення Українського вільного університету (1921 р.), Української Господарської академії в Подєбрадах (1922 р.), Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1923 р.) та інших українських вузів. Він матеріально підтримував українську еміграцію та її друковані видання (часопис “Нова Україна” тощо”) [8]. Протягом 1922 – 1923 років український письменник Ірчан із дружиною жили у Празі, митець навіть здобував вищу освіту в Карловому університеті, Мирослав дружив із празьким поетом, прозаїком і драматургом Іржі Волькером (1900 – 1924 рр.) але у жовтні 1923 року несподівано зібрався на постійне місце проживання до Канади.
Причиною термінового від’їзду Мирослава Ірчана, напевно, були все-таки його суто мистецькі інтереси, жага екзотики й вражень, які виявилися спровокованими творчістю американського письменника Джека Лондона (1876 – 1916 рр.), який переживав тоді пік літературної слави. Саме звідси бере початок зацікавлення Мирославом Ірчаном долею корінних жителів Канади – індіанців. Тож у публіцистичній статті “Канадська Україна” письменник намагався зробити короткий екскурс у минуле, починаючи від того часу, коли “перед чотириста роками вели канську сон-країну розбудила європейська культура і цивілізація. Першими проснулися великі трудові племена червоношкірих ірок-воїв і альгонквінів, що про білу людину знали з темних легенд, як ми знаємо про сумнівних марсіян [6, с. 415]”.
Письменник емоційно описав, скільки горя корінному населенню принесли французькі окупанти, яким “зламав хребет” окупант англійський, але від цього упосліджене становище поневолених індіанців не змінилося: “…А рушниця та сама, хрест той самий, і кулі, і смерть, і пожежі ті самі. Лише прапор тканий не паризькими ткачами, а лондонськими. Все інше те саме… [6, с. 416]”. Цивілізація корінного народу на кілька століть відставала від цивілізації окупантів. Хитрий загарбник цим скористався і в загальному масштабі, й навіть у окремих випадках. Наприклад, збагнувши, що звичайнісінька рушниця – вершина мрії дикуна, англійські окупанти займалися безсоромним грабежем, а при цьому немилосердно споювали корінне населення: “Хочеш мати рушницю, хочеш стати власником великого досягнення європейської культури, що плює вогнем і на місці вбиває звіра чи людину?.. Ось дужою рукою офіцера “їх величності білого короля” рушницю встромили в м’яку землю. Вона не така вже висока. Навіть нижча за людину. Наложи ж, червоношкірий, біля цієї рушниці стільки шкір, щоб зрівнялися з рушницею!.. І червоношкірий біля встромленої в землю рушниці складав одна на одну стільки дорогоцінних шкір, поки не зрівнював з рушницею. Тяжка праця цілих місяців, але – він був власником великого досягнення білої людини… Це останнє тоді, коли голову добрячого індійця палило друге досягнення білої людини – горілка [6, с. 417]”. Безперечно, далеко не всі “блідолиці” були визискувачами. Мирослав Ірчан не забуває наголосити, що у провінції Манітоба постала навіть республіка, яку захищали індіанці під керівництвом француза Луї Рієля, якого, придушивши визвольну боротьбу, влада повісила, але “І по сьогоднішній день чиясь рука зложує на його скромній могилі в Сент-Боніфейс близько м. Вінніпега свіжі квіти [6, с. 418]”.
Висновок автора статті про індіанську Канаду більше, ніж драматичний: “Якщо досі ти думав, що там… є ще буйні індіанські племена, що в своїх одіннях з орлиних пер гарцюють на диких конях по широких преріях – то ти помилився… Канадська велика земля, більша за цілу Європу, ще триста років тому за наказом англійського короля одібрана в індіанців [6, с. 419]”.
Щире співчуття до корінних народів у Мирослава Ірчана вилилося в написання художніх творів “тубільної” тематики, зокрема у новелі “Смерть Асура” (1927 р.) – про ескімоса, який помстився білошкірим ґвалтівникам, священикам-місіонерам – батькові й синові – за свою сестричку Акусту, яку старший за віком зробив своєю наложницею у неповнолітньому віці, а коли вона завагітніла від молодшого, син жорстоко побив нещасну, намагаючись спровокувати викидень. Новела має виразні риси імпресіонізму в тих місцях, де йдеться про екзотичні полярні пейзажі, а в окремих місцях – й експресіонізму, особливо коли митець описує помсту Асура та його смерть на електричному стільці. Дуже важливим для достовірності описаних подій виявляються глибокі знання автора психології жителів Аляски, переданої через образ самого Джона Асуара, який з дитячого віку милувався північним сяйвом, а з молоком матері всмоктував мораль своїх предків, що насамперед полягала у трьох табу: “Не брехати, не красти і дотримувати слова” [6, с. 351].
Трагедію жителів заполяр’я з приходом на Аляску європейців митець описує дуже лаконічно, а до того ж – через спогади ескімо (ескімоса) у тюрмі: “Чому загинув батько?.. Через “бліді обличчя”. Поїхав на ловлю білих лисиць з півпляшкою віскі. Поїхав дістати білих лисиць, щоб заміняти в “блідих облич” за віскі. Поїхав, і ніхто ніколи не довідається, де ліг він – в холодному прорубі чи в снігових горах?..” [6, с. 348]. Ділячись секретами “письменницької кухні”, в публіцистичній статті “Про себе” Мирослав Ірчан так описував свою роботу над достовірністю фактів у новелі “Смерть Асура”: “…Героя… палять на електричному кріслі. Я жив у Канаді, де злочинців не страчують електричним кріслом, а вішають… “Культурна машина” працює лише в Сполучених Штатах, і то не в кожному штаті. Довелося й тут дуже багато працювати, читати різні описи страти на електричному кріслі, спогади журналістів, оглядати фотографії, ходити по чотири рази в кіно на ту саму картину лише тому, що там був дрібний кадр з електричним кріслом” [6, с. 470].
Врешті, навіть здобувши матеріал про всі подробиці відповідної страти, митець зрозумів, що художня правда – все-таки вища від натуралістичного опису, тому його трагічний герой в останню хвилину сприймає своє приготування виконавцями до страти за аналогією до спогаду дитинства
“Люди в одностроях почали перев’язувати ременями його груди, прикріплювати його руки й ноги. І згадав Асуар, як, бувало, батько прив’язував його до кияка – маленької ескімоської лодки, – як їхали вони поміж кригами… Це було давно, дуже давно… В сніговому тумані і стогоні морозних вітрів розгубився час… Аляско, рідна країно снігів і північного сяйва! Останнє зітхання тобі!” [6, с. 357].
На наш погляд, цим реченням й повинен закінчуватися текст високохудожнього твору, бо розтягнена післямова новели з відразливими подробицями мученицької смерті нещасного не додає творові художності й, очевидно, за задумом письменника, мала тільки доказово засвідчувати несправедливість порядків США, тобто епілог забезпечував не художнє, а ідеологічне навантаження.
Також саме Мирослав Ірчан зібрав документальні факти про перших емігрантів-українців у Канаду . Тож перша хвиля української еміграції на американський континент, у тому числі – й у Канаду, на думку Мирослава Ірчана, запропонувала визискувачам майже такий контингент безправного й затурканого люду, який можна було порівняти хіба що з індіанцями, які в часи відкриття Америки Колумбом знаходилися на рівні первіснообщинного ладу.
Мирослав Ірчан скрупульозно дослідив початок виїзду галицького селянства в пошуках землі на краю світу
“Звістка про заокеанську дивну країну, де “дарують” землю, дійшла до української бідноти доволі пізно, бо тільки наприкінці 80-х років… Піонерами української еміграції в Канаді були бідні селяни Василь Леєняк й Іван Пилипівський з с. Небилів Калуського повіту в Галичині. Про Канаду довідалися від німців і виїхали восени 1891 року. Пізніше, повільно, не хапаючись, поїхали й інші… Скільки загинуло їх в дорозі від недуг? Скільки проковтнув великий Атлантик?.. У тяжких злиднях, часто за сто кілометрів від залізниці, корчували роками дерево, кущі, носили й каменюки. Вмирали там від перевтоми, голоду. Якісь корінці находили, що їх варили і їли. Мокляками пробиралися з мішком борошна по двадцять-сорок кілометрів, щоб врятувати від голодної смерті себе й сім’ю. Скільки праці примітивним знаряддям, бо на машини не було грошей, зложили вони, доки добилися, що прочищена земля зародила? [6, с. 420 – 421]”.
Умови проживання перших галицьких переселенців у Канаді справді були жахливими: семимісячна холоднюча зима, коротке літо, ще коротша осінь, а весни взагалі й нема як такої, не ростуть плодові дерева, не цвітуть квіти, все якесь карликове, замшіле, незавидне. Нічийні придатні для обробітку ґрунти є, але користі з такої землі не настільки багато, як із орного родючого поля в Галичині чи Буковині, тому молоде покоління колишніх з діда-прадіда хліборобів йшло працювати на шахти, заводи, фабрики, пропонувало свої руки для будівництва залізниці, спочатку й не уявляючи, які страхітливі умови чекають на таких робітників: “Коли експрес Тихоокеанської залізниці прорізує неприглядні канадські простори – кому прийде на думку, що по обох боках залізничного шляху бур’янами порослі й роками притоптані тисячі могилок, в які лягли українські робітники?.. Від океану до океану пройшли вони, не розгинаючи спини, ніби армія невільників. Падали від перевтоми, від недуг, від нещасливих випадків. Але шлях, що прорізував Канаду, не знав перепон. Через високі гори, ліси, яруги, прерії, річки й озера він докотився від Атлантичного до Тихого океану. За цей шлях лягли тисячі, окалічіли тисячі, силу свою залишили тисячі європейських бідняків, а між ними, на першому місці – українські робітники [6, с. 424]”.
Та листи галицьких емігрантів рідним дивували їхніх односельців, спокушали й зривали з насиджених місць багатьох інших людей. Чому? Тому, що заробітки в Галичині були мізерні, жандармська сваволя безмежна, а податки непосильні, й кожен селянин уявляв собі Канаду раєм, адже там за один місяць можна було заробити стільки, скільки вдома на панському дворі за цілий рік. Мирослав Ірчан доказово розбиває таку ефемерну вигоду: “Що часто-густо цей робітник тяжко працював за половину тієї платні, від якої відмовлялися старі канадські робітники, – він не думав. Кожний канадський цент перераховував на австрійські корони, і виходило багато” [6, с. 424]. Також Мирослав Ірчан подає важливі дані, що перед початком Другої світової війни українці в Канаді виявилися третім за чисельністю народом після англійців і французів, що галичан-переселенців агітували, а часто й силою змушували воювати у Другій світовій війні на боці Атланти.
У Канаді Мирослав Ірчан друкувався в українській пресі, редагував емігрантські українські журнали “Робітниця” і “Світ молоді”, став секретарем ним же створеної заокеанської філії спілки пролетарських письменників “Гарт”, яка існувала на материковій Україні до літературної дискусії (1925 – 1928 рр.) і кривавого розгону каральними державними органами всіх письменницьких організацій та об’єднання вцілілих у одну-єдину спілку, яку легше було керувати й спрямовувати. Цього аж у настільки жахливих масштабах не міг уявити собі письменник, живучи за океаном. Звістки, які приходили в Канаду про голодомор у двадцятих роках в південній Україні і жахіття примусової колективізації на всій території, що супроводжувалася примусовим масовим виселенням найпрацьовитіших українських гречкосіїв у Сибір, митець сприймав, як форс-мажорні обставини (небачена посуха, недорід) або гіпертрофовану пропаганду.
Зі своїми друзями, канадськими комуністами, Мирослав Ірчан узявся активно допомагати Радянській Україні
“В голодні роки на Україні, не дивлячись на безробіття в Канаді, зложили кількадесят тисяч доларів і вислали для рятунку голодуючих… Ходили хата в хату, до свого і до ворога, не зважаючи на те, як проганяли їх, як висміювали, збирали пожертви на голодуючих, збирали одіння і висилали на Україну” [6, с. 438].
Марними був труд і старання! Українські емігранти ні сном ні духом не відали й знати не могли, що одеських портових вантажників було розстріляно тільки за те, що вони відмовилися вантажити зерно на кораблі, якими радянська влада вивозила конфіскований у селян і так мізерний урожай зернових за кордон, а прибулі з далекої Канади кораблі із закупленим на таким тяжким способом зібрані гроші хлібом у трюмах в Одесі простояли довгий час, а тоді представники радянської влади віддали наказ відкрити кінгстони і висипати дорогоцінне зерно у море на поживу рибам, адже ніякого голоду в Радянській Україні не існує!
Ілюзії українських емігрантів про країну щастя в Європі спричинилися до того, що в 1922 – 1923 роках у Канаді появилися бажаючі повернутися в Радянську Україну й засновувати там комуни (колгоспи), заздалегідь забезпечивши собі майбутній успіх сільськогосподарською технікою, яку збиралися везти із собою, причому з Канади брали навіть зерно на посів. Справу переселення і створення комуни таки було доконано, але результат виявився жахливим.
Значно пізніше, уже повернувшись в Україну, Мирослав Ірчан особисто відвідав цю “комуну” в Одеській області й навіть написав статтю “З прерій Канади в степи України” (1930 р.), в якій намагався виконати завдання партії – прославити переселенців, але мимовільно видавав трагедію їхнього існування в нових умовах, у тисячу разів гірших та безпощадніших за всі пережиті раніше канадські випробування. Й хоча настрій статті “З прерій Канади в степи України” вдавано мажорний, що можна розцінювати, як данину письменника партійному замовленню, сьогоднішній уважний читач здатний “виловити” з тексту далеко не оптимістичні деталі.
Наприклад, телеграма, яку відправив Мирослав Ірчан із Одеси, куди прибув із Харкова, до комуни не дійшла, бо застрягла на степовій станції аж на такий довгий час, що коли митець добрався до цього пункту, його самого попросили передати його ж таки телеграму за призначенням, більше того, навідріз відмовилися навіть за гроші супроводжувати подорожнього до комуни, мотивуючи своє рішення… злими собаками в цій організації.
На щастя, цілком випадково появився “високий американський віз” із погоничем з комуни, який підвозив до останнього нічного поїзда якогось начальника, й Ірчанові таки вдалося дістатися до переселенців з Канади. Ірчанів екскурс в історію комуни пояснює багато чого. Восени 1921 році у Вінніпезі виник робітничий гурток колишніх західноукраїнських переселенців, бажаючих виїхати на південь України, щоб на радянській землі створити взірцеве сільськогосподарське підприємство. Канадські комуністи загітували колишніх емігрантів у Канаду з Галичини й Буковини, намалювавши їм райдужну перспективу, але для виїзду треба було заробити пай у 500 – 800 доларів. Коли ж люди віддали свої заощадження, то відразу ж опинилися у пастці: “Статут комуни, опрацьований і прийнятий ще в Канаді, мав одну грізну точку: “Якщо хто з комунарів захоче вийти з комуни, йому не повертається нічого з вложеного паю, а видається тільки на три дні хліба”. Також ще в Канаді кожен майбутній комунар здав до спільної каси всі гроші, які тільки мав, не рахуючи паю, мовляв, грошей нам не треба більше. З цього й почалися перші дрібні непорозуміння, бо ще на американській території деякі комунари почали нарікати, що в них немає навіть за що купити цигарок, а загальні збори не дозволяли нікому видавати грошей” [4, с. 377].
Шістнадцятиденна подорож водними шляхами, пересадка в латвійському порту Лібава, де виявилося, що “хоч комунари везли з собою харчі, але користуватися ними в дорозі не могли. Всі скрині з харчами, одінням, машинами й усім приладдям були опечатані у вантажних вагонах, і вибрати їх можна було тільки на останній станції призначення. Поміж комунарами починався справжній голод” [4, с. 378], двотижнева затримка вагонів у Москві, куди вагони з переселенцями прибули ще 8 квітня, призвели приїжджих до бунту: “Після десятків років у Канаді, не зазнавши лихоліття війни, вони не могли зрозуміти, що значить бути голодним, коли є гроші” [4, с.378]. Тільки після особистого втручання Михайла Калініна, до якого приїжджі відправили делегацію, комунари вирушили з Москви й щасливо прибули на станцію Мигаєво на Одещині 28 квітня 1922 року. Втім, хоча постановою президії Всеросійського виконавчого комітету від 9 листопада 1922 року “перша Канадська агрокомуна ім. Леніна” наперед була визнана зразковою, страшні випробування для її членів лише починалися.
Коли Мирослав Ірчан прибув до Мигаєва, виявилося, що члени комуни озлоблені, патологічно вимагають розкуркулення всіх, хто живе в сусідніх населених пунктах краще від них, а тим, хто наважився вийти з комуни, справді виділяють лише на три дні хліба. Приреченим трагізмом відлунює відповідь Мирославові Ірчану похилого літами члена комуни: “Чого тільки не було – і сльози, і прокльони, і дезертирство…” [4, с. 380]. Й хоча стаття закінчується оптимістично, навіть в останніх репліках звучить і розпач, і жаль, й недобра іронія й ще гірше передчуття:
“– Пришліть книжок. Особливо оту, що буде про комуну!
– Обов’язково пришлю, будьте певні.
– Покладаюся на вас, як на десять тракторів! – вже по-новому висловлює своє довір’я комунар, і це дуже подобається мені” [4, с. 430].
П’ятирічне перебування Мирослава Ірчана в Канаді виявилося напрочуд плідним для його літературної творчості, проте більшість творів ознаменувалися виразним класовим підходом до проблем і тем, які розробляв письменник
Очевидно, це явище стало неминучим наслідком сповідування Мирославом Ірчаном “соціалістичного реалізму”, яким його уявляв творець цього терміну Максим Горький, з одного боку, а з іншого – внутрішнім бажанням митця стати на бік покривджених і визискуваних, служити своїм талантом простолюдові, як найбільш ущемленому прошарку в соціумі. У Вінніпезі виходять друком такі його твори: “Безробітні” (1923 р.), “Дванадцять” (1923 р.), “Їх біль” (1923 р), “Нежданий гість” (1923 р.), “Родина щіткарів” (інша назва – “Гази”) (1923 р.), “Карпатська ніч” (1924 р.), “Радій” (інша назва – “Отрута”) (1927 р.). Друкує свої художні тексти Мирослав Ірчан і в Нью-Йорку: “Трагедія Першого травня” (1923 р.), “Фільми революції” (1923 р.).
Сюжети більшості драм український митець брав з реальних подій, чого й сам не втаював.
Наприклад, згадував, що історія п’єси “Родина щіткарів”, “що доволі широко відома на Україні й досі, перекладена на дванадцять чужоземних мов” полягає в тому, що “ще в 1915 році, коли я лежав хворий у німецькому шпиталі в столиці Австрії – місті Відні (а це були часи імперіалістичної світової війни), прочитав я в одній німецькій газеті, на останній сторінці, в самому куточку, дрібнісіньким шрифтом замітку, що в Німеччині мешкав сліпий щіткар і музикант, а в нього дружина сліпа і їхня дочка теж сліпа. Тільки єдиний син був видющий, і його забрали на війну. За якийсь час син повернувся додому, але… за славу кайзера та великої германської імперії віддав теж… свої очі. Їх виїв отруйний газ на фронті. Єдиний видющий колись син поповнив темними очима сліпу родину щіткарів” [6, с. 466].
Стосовно драми “Радій” (“Отрута”), то в її основу ліг факт страшної недуги робітників годинникової фабрики в Нью-Оренжі. Все починалося із нібито звичайного зубного болю, але через п’ять-шість років кості таких пацієнтів руйнувалися, і вони помирали у страшних муках, оскільки були опромінені радієм, який хіміки додавали до фарби, щоб цифри на продукції фабрики світилися в темряві. Мирослав Ірчан досить правдиво змалював і директора фабрики, й ласу на підкуп адміністрацію, і факти визискування, та вже повернувшись у Радянську Україну й відчувши цькування влади за свою нібито недостатньо проявлену любов до комуністичної партії, пробував визнати неіснуючі помилки навіть стосовно цього твору: “Я так захопився сюжетом правди, що цілу подію подав буквально так, як вона відбулася, і навіть показав дуже слабку роль партії (мається на увазі: комуністичної – прим. О.С.) в тому місті і в тих подіях. У той час воно так і було, і коли п’єсу ставлять в Америці, це не вражає, але в нас, в СРСР, вражає, дивує, і це – політично неправильна настанова (у пізнішому виданні цю несвідому помилку я вже виправив)” [6, с. 469].
Причиною самобичування Ірчана можна вважати злісні напади критики й передчуття письменником неминучого арешту й трагічного кінця.
До речі, не один Мирослав Ірчан правив свої твори з кращого варіанту на гірший, виставляючи напоказ свою відданість радянській владі й змальовуючи оскаженілу класову боротьбу. Володимир Гжицький, один з найкращих друзів Мирослава Ірчана, теж подібно переробляв роман “Чорне озеро”, про що згадував діаспорний літературознавець Богдан Кравців, пояснюючи об’єктивну причину таких вимушених нівечень високохудожніх полотен самими авторами: Наприклад, В. Гжицький погодився на переробку роману “Чорне озеро”, але практично знівечив високохудожній твір, остерігаючись цензури: “Характеристичним прикладом здійснюваної на мистецьких творах “перевірки часом” чи пак вівісекції може бути твір реабілітованого, поновленого в членах СПУ і ще живого прозаїка Володимира Гжицького “Чорне озеро”.
В новому, докорінно переробленому виданні цього колись забороненого і засуджуваного роману (вийшов у 1957 р.) повикреслювано все, що могло б так чи інакше пов’язувати цей роман з будь-якими націоналістичними тенденціями чи хоч би натяками на них, водночас і введено до роману цілком нову постать – “позитивного” героя в особі російського комуніста Смирнова, щоб протиставити його московському маляреві Ломову, якого Гжицький визначав у перших виданнях свого роману, як “талановитого, але пустого, великодержавного шовініста з червоним забарвленням”. Крім того, у новому виданні “Чорного озера” вже немає колишніх зауваг героїні роману Тані Токпак про великодержавний шовінізм Ломова, зовсім випущено думку Теміра про росіян, що вони “усі одним духом дишуть… і прості перекупки, і інтелігенти, і комуністи”; що вони завжди і всюди “хочуть бути дома” і не відмовляються ні від Кавказу, ні від Криму, ні від Алтаю” [11, с. 487 ]. Врешті, на відміну від В.Гжицького, робити вівісекцію своїм творам Мирославові Ірчанові взагалі не було жодної потреби: на сторінках його книг не відчувалося найменшого супротиву російському шовінізмові, а бідняки, яким за класовим підходом випадало бути нещасними й пригнобленими, саме такими й виявлялися. Чи не з цієї причини книги Мирослава Ірчана радянська влади широко популяризувала на материковій Україні.
Інша річ, що напередодні його виїзду в Україну радянські каральні органи почали настійливо перепитувати канадських комуністів про їхню оцінку вірнопідданості Ірчана, а також про його зв’язки з українськими письменниками, над якими вже відбувався судовий процес.
Найбільш передбачливі й обережні Ірчанові приятелі радили письменникові взяти таке зацікавлення до уваги й відмовитися від виїзду, але ж Ірчан був надто впевнений у своїй ідеологічній непогрішності й таки повернувся з-за океану.
Восени 1929 року митець уже був у тодішній столиці Радянської України, де з 1932 року почав очолювати літературну організацію “Західна Україна”, яку нещадно шматували офіційні комуністичні критикани Андрій Хвиля, Дмитро Кулик і Самійло Щупак. Проте Мирослав Ірчан не припиняв участі у громадському й літературному житті. Якщо ж узяти до уваги, що в ці часи під письменницьким будинком “Слово” сніг був чорний від попелу спалених рукописів, який перелякані автори сипали прямо з вікон, а кожної ночі когось із митців назавжди забирав “чорний ворон”, то залишається тільки дивуватися Ірчановій працездатності, вірі й силі духу. У вкрай нестерпних умовах він створив п’ять драм, написав колоритні повісті та кільканадцять оповідань.
Чому в Харкові Мирослав Ірчан із головою поринув у творчу працю? Скоріше всього, намагався новими творами викликати замилування влади. Але це було неможливим, бо повернувся він до України в найгрізніший час найнещаднішого сталінського терору й тотального нищення проукраїнськи налаштованої творчої інтелігенції. До божевілля нажахані невдачами колективізації й одержимі ідеєю неіснуючої перспективи відриву України від Росії, сталінські посіпаки заарештовували, розстрілювали, без жодної вини, а тільки на основі підозри й вибитих під тортурами зізнань та самообмов і висилали сотні тисяч українців в соловецькі й сибірські табори смерті.
Український письменник і публіцист Тома Кобзей (1895 – 1972 рр.), родом із Західної України, який також проживав у Канаді й Харкові, але щасливо емігрував на далекий континент ще раз, у “Спогадах п’ятдесятиліття мойого життя” писав, що для Ірчана радянська влада виявилася ідеалом справедливості, національної рівності народів і вільного розвитку національних культур, тому побачивши страшні реалії, письменник змінився навіть на обличчі.
Якщо у Канаді “Ірчан був дуже милої вдачі.., з усмішкою на устах та дуже товариський. За більш як три роки, що я його знав, я ніколи не бачив його злісним або нервовим”, то взимку 1933 року перед творчим соратником, який знав його зовсім іншим. Власне, ще молодий віком письменник несподівано постав разюче постарілою людиною у крайньому стані депресії: “У січні чи лютому 1933 року я випадково побачив його між кількома поетами й письменниками в Харкові на Каплунівській, у Будинку Письменників. Ірчан був сумний і маломовний. На устах усмішки не мав. У нього був такий вигляд, ніби він оце поховав когось з найближчої родини. Це було якраз тоді, коли його “Плацдарм” ставився на сцені столичного театру і про Ірчана говорили, що його виснажила “запійна” творча праця” [7]. Звичайно, причиною було не тільки це.
28 грудня 1933 року в приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої розмови з Павлом Постишевим Мирослава Ірчана заарештували нібито за членство у націоналістичній українській контрреволюційної організації і 28 березня 1934 року судова “трійка” і Колегія ГПУ засудили письменника на 10 років концтаборів.
Після вироку Мирослав Ірчан опинився у Соловецькій тюрмі. Тут під керівництвом геніального режисера колишнього харківського театру “Березіль” Леся Курбаса він брав участь у виставах російських класиків Миколи Погодіна (1900 – 1962 рр) “Аристократи” та Лева Славіна (1896 – 1984) “Інтервенція”, ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856 – 1950 рр.) “Учень диявола”. Ув’язнені українські митці своєю оптимістичною поведінкою наче намагалися сказати, що життя не закінчується навіть у тюрмі чи концтаборі.
Через три з половиною роки після першого вироку, власне, 9 жовтня 1937 року, судова “трійка” УНКВС Ленінградської області переглянула справу Мирослава Ірчана й цього разу присудила його до розстрілу.
Разом із Лесем Курбасом, Валер’яном Поліщуком, Михайлом Яловим, Павлом Філіповичем, Валер’яном Підмогильним та багатьма іншими в’язнями Соловків, серед яких вихідців із України було чи не найбільше, на честь двадцятої річниці Жовтневої революції 3 листопада 1937 року його власноручно було розстріляно майором НКВС Михайлом Матвєєвим та помічником комендатури Алафером, який у своєму щоденнику холоднокровно записав: “Стріляли п’ять днів. Убили 1111 людей” [10, с. 15].
Також є свідчення, що велику групу ув’язнених на Соловках тоді ж потопили на Білому морі, розстрілявши баржу із приреченими в’язнями з гармат з берега. Страшні каральні акції, проведені 27 жовтня – 1 – 4 листопада на архіпелазі Соловки і на території Ленінградської області 8 грудня, забрали життя у 1620 соловецьких в’язнів. На місці масового розстрілу під Медвежогорськом кілька років тому створено меморіал й поставлено камінну брилу з написом: “Люди, не вбивайте один одного”. Але пошук могил закатованих триває і донині, тим більше, що існує версія про те, що ймовірне місце другої масової страти (509 смертників) – пустище Койранкангас. Правда, воно офіційно російською владою не визнане, хоча на Ржевському полігоні в колишній Ленінградській області кілька величезних ям з останками розстріляних уже виявлено. Очевидно, саме там покояться останки відомих українців Миколи Любченка, Володимира Удовенка, Володимири Крушельницької, про батька й братів-письменників якої, що виїхали зі Львова в Радянську Україну з ідеологічних міркувань, але там були знищені репресивною системою, Олександр Олесь написав драму “Земля обітована”.
Трагедія українського красного письменства, викошеного в часи Розстріляного Відродження, – величезна. Якщо у 1930 році налічувалося 259 українських митців, то після 1938 їх залишилося тільки 36.
Група діаспорних митців “Слово”, яка за гарячими слідами намагалася встановити розмір трагедії, з-за океану надіслала телеграму на адресу Міністерства Державної Безпеки України такого змісту: “Просимо вияснити, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?” [10, с. 16]. Запит залишився без відповіді, але приблизні підрахунки жертв репресій закордонні статисти зробили самі: із двісті двадцяти трьох митців сімнадцять розстріляно, вісім закінчили життя самогубством, арештовано й заслано сто сімдесят п’ять і їхня доля не відома, шістнадцять пропали безвісти, семеро померли своєю смертю” [10, с.16]. Мирослав Ірчан – один із тих, які мріяли, вірили, творили на благо майбутнього щастя й добробуту для всіх – і самі загинули без жодної вини.
Діаспорний письменник і літературознавець Олекса Гай-Головко (1910 – 2006), сучасник Мирослава Ірчана, що народився на Поділлі, а в роки радянської влади з метою уціліти намагався загубитися серед чужих у більш безпечному від українських теренів російському мегаполісі, вчився на вечірньому літературному факультеті Ленінградського університету й навіть влився в Ленінградську Асоціацію Пролетарських Письменників, як початківець, виявився не обділеним увагою російських класиків Олексія Толстого, Михайла Зощенка, Миколи Тихонова й за їхніми напучуваннями повернувся в Україну, де у Дніпропетровську видав збірку “Балада про Федька” (1931 р.), а переїхавши у 1935 р. до Києва, став повноправним членом Спілки письменників України й опублікував книгу оповідань “Світання” (1936 р) та збірку “Десять новел” (1937 р.), згодом опинився у передвоєнному Львові, а після війни, емігрувавши спочатку до Австрії, потім – Німеччини, пізніше – Англії й, нарешті, Канади, до похилих літ зберіг у пам’яті багато цікавих фактів про творчий процес на Україні.
Протягом 1959 – 1961 років Олекса Гай-Головко написав понад сорок статей саме про українських письменників, яким довелося жити в Канаді, й називав саме Мирослава Ірчана містком між Великою і Західною Україною та справедливо підсумовував: “Мирослав Ірчан… мав великі потенційні можливості стати в ряди з найвидатнішими англомовними канадськими й американськими письменниками й у ділянці мистецької літератури піднести на певну височінь українське ім’я в Новому Світі… І цього, безперечно, він би домігся, якби належав собі, власним ідеям і переконанням, своїм думкам, а особливо – сумлінню, як це характерно для видатних письменників. Але Ірчан у розквіті своїх творчих сил пішов іншою дорогою… Становище партійного письменника довело його до духовної і творчої катастрофи, а пізніше він за свою жахливу помилку поплатився головою від рук тих, що знеособили його й забрали в нього найцінніші властивості з арсеналу не тільки письменницької, але й людської гідності” [1].
В цілому поділяючи думку Олекси Гай-Головка про те, що тоталітарна система зробила все, щоб цей письменник свій талант не зміг зреалізувати для розвою культури української нації, маємо сміливість усе-таки твердити, що й у творчому доробку Мирослава Ірчана є художні твори, не торкнуті ідеологічними штампами та настановами.
Повість “Карпатська ніч”, вперше видана у Вінніпезі (Канада) у 1924 році, а пізніше, в 1928 – у київському видавництві “Сяйво”, навіть сьогодні зробила би честь не одному письменникові, якби виявилася його власним творчим дітищем.
Фабула повісті вражаюча. Виходець із Бойківщини Матвій Шавала на старість пережив страхіття Першої світової війни на власній шкірі, адже виявився мобілізованим і з іншими вояками кинутим у воєнний котел. Дружба із січовими стрільцями, набагато молодшими й проворнішими, сколихнула в душі вже літнього чоловіка потребу розповісти про себе від раннього сирітства до виїзду в Канаду й змарнованого не тільки свого життя, а й усіх, з ким його зв’язала доля.
Юнаком Матвій “панського коня підносив на своїх плечах” [4, с. 245], настільки був сильний фізично, тому як новобранця колись його взяли служити в кінноту, а коли парубок повернувся з війська, то одружився з бідною дівчиною Марією. Народилося двоє діток, до вбогої хати прийшло сімейне щастя, але безпросвітні злидні здушили молоду сім’ю зашморгом – і Матвій наважився стати емігрантом. Втім, небезпечна й тяжка робота в Америці на шахтах окупилася з лишнім: віз додому аж тисячу п’ятсот доларів. Тільки необачно похвалився про свій скарб землякові, а той несподівано захворів, почав просити вволити його прохання, як умираючого: купити пива.
Поки добрий серцем Матвій шукав напою, Василь Карась украв його сумку з паспортом і грішми, тож перетнути кордон Шавала вже не зміг і вирішив продовжувати в Америці свої гіркі заробітки. Повернувся назад і злодій, але в каменоломні його привалило, а закордонна влада, знайшовши в помешканні покійника паспорт ним обікраденого земляка, сповістила Марії про смерть її чоловіка і надіслала ним зароблені півтора тисячі доларів у село.
Якщо врахувати, що за сім літ відсутності Матвія його дружина не могла вибратися з боргів, а від чоловіка не мала жодної звістки, бо він був неграмотний, а винаймлені Матвієм писарі листів до нього додому взагалі не висилали, та жорстокий поговір селян після дивовижного багатства, що впало на Маріїну голову, як сніг із неба (“Матвій десь там в Америці оженився був з великою панею і, як вмирав, то покаявся і записав трохи маєтку Марії… Не бійтеся, в паперах все дочиста написано…І написано, що можна казати, а що ні…” [4, с. 275]), то зрозуміло, чому через рік Марія вийшла заміж за тихого і чесного бездітного вдівця Семена Зарічного.
Тим часом Матвій ще шість років у страшному ливарному цеху, де робітники гинули, як мухи, заробляв гроші для далекої родини, втрачаючи здоров’я і віру те, що в Америці життя легше, а прибутків більше: “Америка… Матвій вже розуміє тепер її. Не бачив багато, але розуміє. Це та країна, де скапуються люди, як свічки. Де з поту і сліз людей можна ріку пустити. Де щастя є для всіх, тільки не для бідних. Така Америка була і в Долинському повіті в Галичині” [4, с. 289]. За останні шість років Шавала наскладав тяжко зароблених 1200 доларів. Відчуваючи упадок фізичних сил, вирішив повертатися додому. А коли прибув у рідне село, потрапив саме на доньчине весілля. Щастя? Якби ж то! Молодший син назвав незнайомця дідом, так Матвія зістарила Америка, а коло Марії виявився інший чоловік і двоє їхніх спільних діток: “А село шуміло, село клекотіло: – В Марії два чоловіки! Ото дожилася…” [4, с. 313]. Шукати якоїсь поради на свою заплутану ситуацію Марія, Матвій та Семен пішли до суду, й там жінці присудили першого чоловіка. Й що тепер робити нещасному Семенові? Куди дівати малих діток? З горя Зарічний повісився на Маріїному обійсті, “а Матвій стояв біля посинілого, холодного тіла Семена, бився кулаками в груди і болісно не своїм голосом кричав:
– Це через мене! Через мене!” [4, с. 314].
Коли ж з неслави й тягаря пережитого нещастя померла й Марія, а Матвія, хоч старий літами, айстро-угорська влада таки мобілізувала на Першу світову війну, старий бойко не витримав нових випробувань і збожеволів.
Новела “Княжна” Мирослава Ірчана зі рівнем художності не слабша від загальновідомої “Я (Романтика)” Миколи Хвильового. Той же підтекстовий пласт Французької революції, та ж ідея сильної особистості. Але коли топосом у обидвох творах стає княжий палац, образам-типам Тагабата й дегенерата відповідають подібні образи Ледяника й Довбан, французьким тлом у “Я (Романтиці)” виступають “версальці” (прихильники короля/ переносно вороги більшовиків) й “інсургенти” – червоноармійські війська, то новела Мирослава Ірчана має елемент містики. Дівочий череп для головного безіменного чекіста, також голови військового трибуналу й революційного романтика, в час його короткочасної дрімоти перетворюється на молоду француженку, яка колись також боролася, але марно, бо зрадили саме ті, заради яких віддала своє життя, тому тепер намагається застерегти свого послідовника від подібного фіаско: “Всі ті, за долю яких ви боретесь, задавлять вас. Роздушать. Чуєш? Втоплять у вашій власній крові. Продадуть. Я знаю. Я боролося теж. І впала в борні. І моє тіло огризали собаки на паризьких вулицях. Потім мою голову, тільки голову, взяли на ярмарок і продали. І моя голова мандрувала. Переходила з рук до рук, аж опинилася тут. Я тобі кажу: всі ваші голови, ваші білі черепи, поскладають ще в музеї і вороги ваші показуватимуть їх вашим дітям, як пам’ятки кривавої розправи над збунтованим бидлом. Чуєш? І твою голову!” [4, с. 51].
Побіжний огляд творчості Мирослава Ірчана засвідчує: в його особі Україна мала письменника-самородка, до творів якого не можна ставитися байдуже. Ім’я Мирослава Ірчана необхідно повернути в українське красне письменство, а його твори зробити доступними в сім шанувальникам.
Використана література:
- Гай-Головко О. Україна. Українська література. Мирослав Ірчан / Олекса Гай-Головко // https://vpered.wordpress.com/2014/06/16/hai-holovko-irchan/
- Джувага В. Мирослав Ірчан – січовий стрілець і радянський поет / Вадим Джувага // http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/14/45777/view_print/
- Ірчан М. Вибрані твори у двох томах / Упорядкування, підготовка текстів, вступна стаття та примітки Л.М.Новиченка. / Мирослав Ірчан. – Т.1.– К. : Державне видавництво художньої літератури, 1958. – 383 с.
- Ірчан М. Вибрані твори у двох томах / Упорядкування, підготовка текстів, вступна стаття та примітки Л.М.Новиченка. / Мирослав Ірчан. – Т.2.– К. : Державне видавництво художньої літератури, 1958. – 467 с.
- Ірчан М. Твори в двох томах / Упорядкування, підготовка тексту і примітки М.М.Острика. Передмова Л.Новиченка. / Мирослав Ірчан. – Т. 1. – К. : Дніпро, 1987. – 343 с.
- Ірчан М. Твори в двох томах / Упорядкування, підготовка тексту і примітки М.М.Острика. Передмова Л.Новиченка. / Мирослав Ірчан. – Т. 2. – К. : Дніпро, 1987. – 480 с.
- Кобзей Тома Спогади п’ятдесятиліття мойого життя // (1967http://uk.wikipedia.org/wiki/Кобзей_Тома.
- Мельниченко Ігор. Томаш Масарик – “батько” новітньої чеської держави.
- Слоньовська О. “І сила була невичерпна”: 100 років від дня народження Мирослава Ірчана // Літературна Україна. – 1997. – № 37. – С. 6.
- Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. 11 клас. / Ольга Володимирівна Слоньовська. – К. : Рідна мова, 2001. – 797 с.
- Слоньовська О.В. Слід невловимого Протея: Міф України в літературі української діаспори 20-х – 50-х років ХХ століття: Монографія / Ольга Володимирівна Слоньовська. – Івано-Франківськ: Плай. – Коломия: Вік, 2006, 2007 – 688 с.
- Франко І. Вибрані твори / Іван Франко. – К. : Деожавне видавництво художньої літератури, 1960. – 647 с.
 Микола Гурович прокинувся від гучних звуків. Це тупіт охоронських черевиків. Поруч із віконцем ізолятора проходили бійці караульної варти. В цьому місці вони, наче маленькі діти, навмисно гупали сильніше. Їм здавалось що у в’язня ізолятора порівняно із безсонним солдатським, життя надто солодке, бо навіть на прогулянку його ніхто не турбує.
У кожного своя правда, думав Микола Гурович і не ображався на червоноармійців. Хоч якась розвага. Іноді, вартові про щось теревенили. За статутом розмовляти не можна, але хто ж завадить. За два роки слух в’язня добре нагострився і, таким чином, по уривках фраз можна було дізнатись про новини Соловецького табору.
В обличчя нікого з охоронців він не бачив, але за ходою та голосом відрізняв майже всіх. Кожні чотири години вони проходили повз нього. Ці двоє завжди ходили парою, мабуть, друзі чи земляки. Микола Гурович назвав їх Гоп со Смиком. А були ще Кабан, Гіря, Студент, Шавло, Семиножка та кілька новеньких, яким він не встиг дати прізвиська.
Зараз головував Гоп. Він мав чималу статуру, важко ставив ногу та говорив басом. Другим йшов Смик, його хода легша і трохи підтягував праву ногу. Смик більш балакучий. Саме Смик три дні тому щось настирливо доказував Гопу. З тої та інших розмов Микола дізнався про поважних гостей, що в понеділок прибули до табору. Хто вони, не зрозумів, але прибули з Ленінграду. Тобто, більше за все, почнуться реформи! Невже край цій безглуздій драмі! Невже до Сталіна дійшло, яку важливу роль в розбудові соціалізму грають справжні літератори, а не графомани і підлабузники.
Так, останні роки на волі він, Микола Гурович, навмисно писав нищівну критику, і багатьом партійним можновладцям це не подобалось!
Але ж він хотів не образити, не дорікнути! У великій справі без помилок не буває, і хтось повинен казати правду! А вони його з партії геть, а потім до табору. Знайшли ворога! Чортівня якась!
Залишилось трохи потерпіти і все з’ясується. Держава це живий організм, і коли щось не так, життя саме налаштує.
От би до Косматого швидше. Миколі Гуровичу так і кортіло доказати, як той помилявся. Але до банного дня ще три доби. Та й не факт, що зустрінуться.
Колись, за Скоропадського Микола Гурович півроку сидів у гетьманській буцегарні. Часу багато, режим не такій суворий, як зараз, а тому носили їм і їсти, і книжки читати. Прочитав він роман “Граф Монте Крісто”, і опинившись в ізоляторі, почував себе не ким іншим, як Едмоном Дантесом. А згідно з законами драматургії, як є Дантес, то з’явився і абат Фаріа.
Косматий служив при соловецькій братії, послушником, а нині головний банщик. Більшовики не розстріляли його разом з ченцями, бо був Косматий кращій пічник в усьому краї. Косматий швидко складав піч будь якого розміру та форми, бо відчував вогонь наче рідного брата. Тягали його по різних хатах та казармах, а тому не кожної банної ночі Микола Гурович та Косматий могли зустрічатись.
Так, звичайно, в’язню ізолятора заборонено спілкуватись. Але конвойний, що вночі приводив Миколу Гуровича до бані, сідав біля теплої печі і миттєво засинав, бо тікати із Соловків надто безглуздо. Ці півгодини на тиждень були для в’язня дорожчими за все.
Косматий родом з Умані, закінченої освіти не мав, але кілька років слухав лекції у київському університеті. О! Яка це насолода розмовляти рідною мовою в російській в’язниці! Микола Гурович настільки відродився в цих бесідах, що склав нову п’єсу під назвою “Шухлядонти”.
П’єса про двох тарганів, що жили в столі слідчого НКВС. Колись цей стіл та кабінет належали професору словесності. Та ось царська гімназія стала радянською буцегарнею. Тепер таргани замість екзаменів дивились на допити в’язнів. А вночі реготали над помилками у протоколах, бо слідчий мав тільки початкову освіту. А щоб протоколи були ще смішнішими та безглуздішими таргани своїми фекаліями розставляли коми та крапки. Фінал п’єси однаково трагічний, як для слідчого НКВС, якого за погану роботу вигнали, так і для ліберальної інтелігенції у вигляді тарганів, бо будинок пішов під санобробку.
Косматий завзято переймався обговорюванням сюжету та персонажів п’єси. Навіть занотував рукопис, але кому передати? Товариші драматурга теж сиділи в тюрмі. Куди подівся рукопис невідомо. Можливо конфіскували під час обшуку, пореготали з телепня слідчого та спалили, а можливо і досі лежить в архівах КДБ.
Був Косматий ще й за лікаря. Майже рік тому, наприкінці вересня, на коліні Миколи Гуровича з’явилась пухлина. Стало важко ходити. Далась взнаки травма з першої світової. Косматий напарив якісь трави, кілька разів наклав компресу, після чого пухлина зникла.
А які запеклі дискусії за політику! Одного разу, навіть полаялись. Косматий назвав компартію колективним антіхрістом, і казав, що тільки повне знищення комуністів виправить ситуацію. Він вважав тих, хто вбиває беззахисних монахів, які ніколи в житті не тримали зброї, дикими звірами. А Микола Гурович наполягав, що сталась помилка, бо на якомусь етапі революції українські комуністи пішли не туди, і ще можна повернутись і все виправити. Абсурд, в який Сталін завів державу, не може бути вічним, і здорові сили обов’язково повстануть. А починати треба з України, як з самої розвинутої республіки Радянського Союзу.
Косматий категорично не погоджувався. Він доказував, що не має значення якої нації комуніст. Бо свободу комуністи виборюють тільки для себе, щоб очолити імперську кастову систему, де вони – партійна номенклатура на поверхні, військові та хазяйські чини під ними, а народ, як був рабом, так ним і залишиться.
Микола Гурович доказував, що в Україні така схема ніколи не спрацює, тому що українцям не потрібен цар чи генеральний секретар
Їм потрібно: свій шматок землі, своя справа, а у владі вибраний полковник чи гетьман. Українці не хочуть віддавати владу назавжди. Виборний гетьман – це гарантія контролю за владою. І хай Росія робить що хоче, а в українців свій шлях.
Але Косматий стояв на своєму: поки по Україні ходить хоч один комуніст, ніхто не дасть їй іти своїм шляхом.
Тільки в одному питанні дискусіянти зійшлись повністю.
Річ в тому, що всі, кого судили з Миколою Гуровичем по харківській спілці письменників, сиділи в загальному бараку, та мали можливість спілкуватися та ходити на роботу. Тільки його одного закрили в спецізолятор наодинці. Скільки не думав Микола Гурович, чому так сталось, відповіді не знаходив. Йому навіть ватажка антинародної банди на суді не приписали. А коли Микола Гурович виклав ці сумніви Косматому, той, як справжній абат Фарія, зробив остаточний висновок: у драматурга є особистий ворог. І цей ворог настільки злий, що йому мало принижень та ув’язнень, йому потрібні постійні страждання Миколи Гуровича. Іншої теорії, яка б пояснювала становище драматурга не було.
Хто б це міг бути? Друзі-письменники як і він, сиділи у тюрмі. Далекі чи близькі родичі? Так він з ними майже не спілкувався. Але Косматий стояв на своєму, це той хто багато часу проводив поруч, але дуже непримітний, і він, Микола Гурович, чимось його образив.
Коли повернеться зміна варти, принесуть чай з хлібом. От рипнули вхідні двері ізолятора. Мабуть, це днювальні сьомого бараку. У тому ж приміщенні де його ізолятор, знаходився ще карцер. Три дні тому туди когось посадили. Днювальні заберуть обидві параші з карцеру та його.
Микола Гурович стрибнув з ліжка. Треба робити гімнастику і обтертись холодною водою. Холодна вода це єдине спасіння від застуди. Всі хто лінується, або не вірить в це, багато на півночі не живуть.
Грюкнув засув і відкрилось віконце. Як для сніданку щось зарано!
— Куліш, готуйся на вихід!
Куди це? Невже до поважних гостей з Ленінграду? От воно, почалось! Поки доводився до ладу, грюкнув ще один засув. Відкрились двері камери. Охоронець повторив.
— Куліш, на вихід!
Незнайомі охоронці вели його до головної будівлі. Перший сніг лагідно хрумкав під ногами. На дворі крім загону червоноармійців нікого не було. “Щось їх забагато для охорони”, – подумав Микола Гурович. Пухлина на нозі хоч і пройшла, але негоду чула добре, – “Мабуть буревій суне”. Але це неважливо, бо його чекало нове життя Зараз справу переглянуть і вирок поміняють! Він знав, він завжди знав, ці підлабузники на чолі з Іваном Куликом нічого справжнього написати не можуть, тому і згадали про Куліша та інших. А може спрацювало письмо з каяттям? Але про це він думати не хотів.
Конвой зупинився перед задніми дверима головної будівлі. Один з охоронців зайшов у двері, другий залишився. Чекали не довго. З’явився той, що пірнув у двері.
— Пішли, – скомандував він.
Тісний коридор, підсвічений двома електричними лампами, закінчувався червоними дверима. Микола Гурович чув, як знадвору наблизився іншій конвой з іншим в’язнем. Так, він не один! Почалось, ось воно почалось!
Червоні двері відкрились. Військовий у формі НКВС з двома румбами на комірці показав, що можна заходити. Серце зшаленіло.
В просторій кімнаті стояв довгий стіл. За ним троє чоловіків у військовій формі. Двох Микола Гурович не знав, а третій, що сидів ліворуч – Іван Бортюк, його земляк з Олешків. Разом воювали в громадянську, потім, наприкінці двадцятих, зустрілись в театрі “Березіль”. Іван працював статистом і був незадоволений своїм становищем. Куліш взяв хлопця у спілку письменників начхозом. Правильно кажуть, жодна добра справа не залишиться без нагороди. Микола Гурович посміхнувся та підморгнув Івану. Сталеве обличчя земляка аж ніяк не помінялось. Офіцер НКВС та конвой стояли позаду.
Голова засідання глянув на в’язня, знайшов потрібний документ і спитав.
— Кулиш Николай Гурьевич родился 18 декабря 1892 года в селе Чаплинка Херсонской губернии?
— Да, – відповів Микола Гурович.
Суддя накинув окуляри та утнувся в документ.
— По постановлению особого суда по Ленинградской области от 9 октября 1937 года часть 83. В виду особой социальной опасности преступления совершенного Кулишом Николаем Гурьевичем изменить ему меру пресечения десять лет исправительных лагерей на высшую степень социальной защиты расстрел.
Вот тебе, бабушка, и Юрьев день! Тільки-но Микола Гурович збагнув, що сталось, як одразу згадав Косматого. Правий, абсолютно в усьому правий, і навіть Іуда з’явився особисто!
Головуючий вигукнув:
— Этого в камеру. Введите следующего.
Конвой вивів його іншими дверима і, також іншим шляхом, провів до ізолятору. Удар був настільки нищівним та несподіваним, що жодної думки в голові не було. Навіть свого тіла Микола Гурович не відчував. Тільки наодинці став трохи заспокоюватись.
Постанова від дев’ятого жовтня? А сьогодні? Він порахував дні від останньої зустрічі з Косматим. Виходило перше листопада. Тобто, справу розглядали таємно, майже місяць назад, без участі підсудних, не кажучи про адвокатів. Який же це суд? Це не суд, це розправа! Та хіба тільки над ним!? … То що ж виходить? В цій крані взагалі ніякого суду не буде?! Тобто ніякого і ніколи!!!
Тільки зараз Микола Гурович жахнувся по-справжньому. Все скінчено, маскараду більше не буде. Звір свавілля та безкарності московської влади скинув останні моральні обмеження, а рідна Україна зовсім беззахисна!
Потім прийшла думка ще страшніша за попередню. Адже він сам цього комуністичного звіра носив під серцем, вигодовував, наче немовля, захищав у громадянську і сам привів до неньки України! А це вже злочин! Його персональній і справжній злочин, а не той що йому приписали.
От що, хлопці з НКВС! Це не ви прирекли мене до страти, ні! Я сам напишу собі вирок, а ваша справа його виконати!
Тільки б на останок побачити Косматого, та потиснути йому руку.
Ні сніданку, ні обіду Микола Гурович Куліш не торкався. Нутрощі наче змерзли і нічого не хотіли. Час майже зупинився.
Надвечір двері камери знов грюкнули. В’язень стояв до них спиною, але відчув, як до камери зайшла людина. Віна не мігла не прийти, бо яка ж це помста, коли ворог не знає, хто йому помстився.
— Хотів сказати, сідай, Іван, але збагнув, що нема куди. – Микола Гурович повернувся до гостя.
— Нічого, мені принесли.
Іван присів на стільця, який підсунув йому охоронець.
— О! Ти і мову не забув!
— Є в нас кілька хлопців. Один з Житомиру, другий з Одещини, коли вип’ємо, переходимо на українську.
— Ну, як ти живеш? Бачу, по службі все нормально?
— Так, два роки був лейтенантом, а тиждень тому получив звання капітана. Багато роботи, а тому звання ідуть із випередженням
— І коли ж ти пішов працювати до НКВС?
— Я бачу, Микола Гурович, ти зовсім про мене нічого не знаєш?
— Виходить так.
— А хочеш?
— Хочу.
— Добре, слухай. Коли я почув, як ти та інші наші земляки пішли вгору, подумав, може і мені серед вас місце знайдеться. Не вік же на чорній роботі сидіти. Літературного таланту не мав, тому пішов до Курбаса. Але далі робочого сцени та масовки мене не пускали. А ти наче навмисно не помічав мене, коли приходив до театру.
— Ні, я дійсно був заклопотаний. Це Курбас сказав, що у нього працює мій колишній однополчанин. Ми саме організовували нове літоб’єднання і був потрібний начхоз.
— Так, начхозом я заробляв більше ніж статистом у Курбаса, але одружившись зрозумів, що і цього замало. А ви з Дніпровським та Хвильовим вже сиділи по всіх президіях, получали величезні гонорари за твори та відсотки за кожну виставу. А я, дурень, все чекав, чекав.
— Чого?
— Коли за мене згадаєте! Ми ж наче земляки, з Олешків, воювали разом. Але згодом дотумкав, плювати вам і на мене, і на інших, і на народ також. Вам головне повага, президія, гонорари! А тут ще жінка моя розводом загрожує. Грошей не вистачало, тому я і почав красти з каси. Та швидко попався. Думав все, і жінка піде, і з роботи вигонять. Але сталось по-іншому. Справу мою від карного слідчого швидко передали до слідчого НКВС. Тоді став я спочатку заштатним, а потім і штатним співробітником. Сам я твої роботи не читав, бо книжки це не для мене, але слідчий мені все розказав. І про що ти писав, і навіщо це ти писав, і як ви народ проти влади налаштовуєте, і які гроші від іноземних розвідок отримуєте.
— То ти весь час писав доноси?
— Звіти. Співробітники пишуть звіти, а не доноси.
— То хоч не дарма?
— Так, через три місяці попав у штат і отримав ще одну зарплатню. Ось тоді моє становище значно покращилось. Тільки раз мені оголосили сувору догану.
— За що?
— Не передбачив самогубство Хвильового. Його, щоб не сполохати інших, повинні були викрасти та до суду таємно тримати в ізоляторі.
— Тобто, одного пересічного Едмона Дантеса влада не дорахувалась.
— Ви про що?
— Не зважай. Це я про своє, літературне. То я своїм становищем я зобов’язаний тобі?
— Так, це я писав кілька рапортів про вашу особливу небезпеку і настояв на повній вашій ізоляції.
Куліш вперше за день посміхнувся.
— Я сказав щось смішне? – здивувався Іван.
— Ні, просто збулось одне передбачення.
— Яке?
— Так, одної розумної людини. Тобто, ти настільки зненавидів мене за повагу людей, та мої гонорари, що хотів запроторити на вічні муки?
— Думаю, це достойна кара для зрадника. Я ж сподівався, як ми разом воювали за спільне щастя, то більш талановиті поведуть за собою інших. А ви, талановиті, гребли тільки під себе, а як живуть земляки вам однаково. Ви зрадили ідею революції. Це не Сталін, це ви, пихаті суки, вбили мою надію на краще життя. Ось тоді я і вирішив, як продаватись, то не демонам, а самому Сатані.
— Коли пішло за Сатану, то ти усвідомлюєш що навкруги коїться?
— Так, і це тільки початок.
— Зрозуміло. Повернемось до твоєї розповіді. Що було з тобою, коли нас всіх посадили?
— Закінчивши завдання пішов у школу НКВС, получив звання лейтенанта та залишився на роботі у Ленінграді.
— Боявся повернутись у Харків?
Гість трохи засмутився.
— Керівництву видніше де я потрібен.
— З цим теж ясно. А як ви думаєте керувати державою? Висока література вам не потрібна, художники, митці, науковці не хто інші, як пихаті суки. Народні суди, правда, релігія вам теж заважають. Армія та безмежна влада у вже є. Що буде далі? Чого ви хочете?
— А далі буде порядок. Кожен знатиме своє місце і буде знати як жити далі. А митці та науковці будуть свої, не такі норовливі та жадібні до грошей як ви. Ми тільки почали чистити державу від зрадників та індивідуалістів, і перші успіхи не забарились. Нагодували народ, почали багато плавити заліза, робити свої трактори, машини, танки, само льоти, а коли доб’єм антинародну наволочь, станемо першими на всій землі.
— От бачиш, сам на чорній роботі ти жити не схотів, пішов хоч і на копійки, але до театру. А народу пропонуєш гинути у бетоні та багнюці?
— У кожного свій розум та своя вдача.
— А ти хоч розумієш, що українці почули ковток свободи і відтепер ніколи російського царя не визнають, навіть якщо він грузин?
— Так, є таке побоювання, а тому видана секретна директива. Скільки треба знищити українців, стільки і знищимо, але до покори доведемо.
— Чому?
— Сталін вважає Україну своєю найбільшою скарбницею. Сибір ще треба розбудовувати, а Україна готовий ласий шматок і він нікому його не подарує, тим більше самим українцям.
— Тобто Росія без України наче кульгава коняка, жити може, а бігати ніколи? … А Сталін хоче бігати навипередки і з Європою і з Америкою?
— Це надто художній вираз, але ти письменник, я тебе розумію.
— Тобто українці гинуть за те що їхня країна надто приваблива, а вони надто розумні та працелюбні?
— Виходить так.
— Яка чорна діалектика!
— Я зайшов прощатись. Завтра ввечері вас поведуть за межи табору.
— На страту?
— Так.
— Іван, ти хоч розумієш що Сатана задарма нічого не дає. Через деякий час тебе як і мене виведуть і розстріляють, і можливо без всякого суду.
— Я вірний пес режиму. Такі, як я, завжди потрібні.
— Шекспір казав, що світ – театр, а всі ми тут актори. Сьогодні ти граєш пса, а завтра режисер поставить на роль зайвого свідка, чи цапа відбувала.
Іван вдруге за вечір помінявся в обличчі. А Микола Гурович ледь стримав посмішку. Цей неук вирішив дискутувати з письменником.
— Розумію, брешеш на останок усяку літературну погань, – незадоволено відрізав Іван.
— Перед смертю не брешуть, нема сенсу.
Іван відкрив двері і підхопивши стільця, на якому сидів, вийшов. Дорогою він дуже корився за візит до Куліша. Замість насолоди приниженням та стражданнями нікчемного гречкосія, що має себе за українського Шекспіра, дав отримати йому останню моральну перемогу.
P. S. Московській владі потрібні місця для нових в’язнів, а тому видатний український драматург Куліш Микола Гурович разом із тисяча сто десятьма в’язнями Соловецького табору був розстріляний третього листопада 1937 року.
Майор НКВС Іван Бортюк був заарештований в грудні 1939 року і проходив по справі Єжова. За вироком військового трибуналу Іван Бортюк розстріляний в березні 1940 року.
 Перед пам’ятником Тарасу Шевченку у Києві під ошелешеним сонцем стояв чоловік у старомодному костюмі, при краватці. Був низький на зріст, з густими смоляними кучерями і очима, як рентген. В зубах стиснута до оскоми люлька.
Я невдоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовним доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…
(“Зовсім охорений”)
Чоловік виглядав підкреслено інтелігентно, ніби змайстрований для виставки поводир розстріляного відродження. Притягував до себе, неначе магнітом, вабив загадковістю, а потім затоптував мрії в асфальт.
Спека не можна дихать
Давить горло асфальт
Все те ж стареньке лихо
Охрип мій альт
І я загубив упевненість
Я загубив ґрунт
Омагазинив свою зверненість
І попрохав фініків фунт
(“Асфальт”)
— Мій привіт тобі, Тарасе!
І так віки минуть аж поки сонце стане
і зникне світ
тоді струшу я прах усе навкруг розтане
я підіймусь тоді бо знову світ настане
то буде мій привіт
(“Мій привіт”)
— Це Михайль Семенко… — відрекомендувався. — Не дивуйся, що на землі. Наробив рейваху в небі — відпустили на годину. Заради святого спокою. Так що бути нестерпним — вигідно. Інколи. Сам знаєш…
— Два роки я недотягнув до часу, коли тебе сюди поставили. У парку Шевченка навпроти університету. На місце царя Миколи I, який підписував тобі вироки-поневіряння… Суцільні суспільні парадокси. Його скинули, забули, а ти вже стоїш тут сімдесят шість літ і збираєш квіти. Тебе шанують. Чи люди не змінюються, чи, може, все-таки ти їх змінив, га?.. Признаюся, боюся, щоб когось замість тебе сюди не пристроїли… Не дайся… Хоча що доброго тутечки нидіти?
Павутинивсь освітлений дріт
Перспективно по стрійній улиці
Одчинився матовий грот
І вийшов дідусь без палиці.
Пошкутильгала пудрована проституція
Самотно рояль виліз на тротуар.
З фотографічної вітрини зійшла панна Люція
І чийсь пес біля ліхтаря вмер
(“Тротуар”)
— А час летить. Уже сто років минуло, як я спалив твій “Кобзар”. Пам’ятаєш, Тарасе?.. Горів ого-го! Як смолоскип.
“Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується, — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я весь тремчу від сміху — вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!
…Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого “Кобзаря” й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заялозені мистецькі “ідеї”, й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого “Кобзаря”, від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Якраз вроді тебе, показчиком якого є “Рада”. Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отсе пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого “щирого” українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування.
Я палю свій “Кобзар”.
— Гадаєш, я тебе ненавидів?.. Перестань… Я хотів привернути до себе увагу. Розбурхати народ, відкрити йому очі. А хто найкращий подразник, як не ти, Тарасе?.. Люди — сонні мухи. Без сенсацій — не прокидаються. Псові бездомному й то відомо, що як плентатися тією ж самою стежкою, — придибаєш до того ж смітника!..
— Так, я метався! З крайнощів в крайності, бо тільки так збагнеш істину. І ти метався, чого гріха таїти! Шукав! Закликав! Думав! Лишень тебе твоя царська машинерія з’їдала повільно, в муках, смакуючи, а моя більшовицька проковтнула мене за раз! Клац — і нема!..
— Зміни потрібні були Україні, як вибух! Тільки рух здатен жити. Заради руху. Якщо цікавить душа — пізнай машину. Я, мов бомба, шукав розриву. Моє
пускають
бензин
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе-
нзин
авто
трам (“Місто”), — це навіть не квіточки, і не пуп’янки, якщо порівняти з тепер. Це — кволий зародок цивілізації. В якому повітря, хоч і не пахне ладаном, та живе. Космічне!.. Заміть, мій прогрес не лишень оспіваний, але й облаяний. Таємниця — між полюсами.
— Але я не про те:
Понеділок
Вівторок
Середа
Четвер
П’ятниця
Субота
Неділя (“Сім”), — це смерть. Бо одноманітність і нудьга. Яких я товк до останнього. Понеділок має бути рішучим, вівторок — злим, середа — відвертою, четвер — працьовитим, п’ятниця — вдячною, субота — плодовитою, а неділя — коханою… Різні підходи — дають результат. Тільки так! Кажуть люди, ти пророк — значить розумієш, про що я…
— Хочеш знати, Тарасе, чи я би хотів отут стояти, як ти, дивитися з висоти на молодь?.. Хотів би! Чесно! Я теж жива людина, а не якийсь пам’ятник! Вибач за порівняння… І маю свій “Кобзар”… Тебе по світу більше тисячі стоїть на постаментах, а я тішуся меморіальною дошкою на клубі у своєму рідному селі. Отаке-то, брате…
— Гаразд, не буду нити, а то мені сентименталізм пришиють. А мої друзяки, і футуристи і антиквари, в гробах кістками торохтітимуть. Ще землетрусів на цвинтарях організують. Якщо зариті вони по-людськи, а не так, як я, у лісі…
Семенко звів свої хитрі, смоляні очі на Шевченка.
— Одначе є те, що не вмирає!.. — вигукнув. — “Наша молодь любить розкіш, вона погано вихована, вона глузує з начальства й анітрохи не поважає людей похилого віку. Наші нинішні діти стали тиранами; вони не встають, коли до кімнати входить літня людина, суперечать своїм батькам. Попросту кажучи, вони дуже погані”. Пригадуєш, Григоровичу?.. А таке: “Я втратив усякі надії щодо майбутнього нашої країни, якщо нинішня молодь візьме в свої руки кермо влади, бо ця молодь нестерпна, просто жахлива”. Отож бо!.. Заміть, Тарасе, Сократ і Гесіод, яких я процитував, ще дві з лишком тисячі років назад боялися змін!.. Що то за мислителі такі, скажи мені, коли вони не змогли підготувати достойних наступників? Порожняк? Не впевнений… Бо бунтівний молодняк — ось секрет усього прогресу! І я тобі заздрю, по-доброму, що ти з тисяч своїх постаментів спостерігаєш за новим українським відродженням! Теж стріляним, але — нескореним! Так що в Україні зараз молодняк — мрія! Скажи цим героям, що Семенко разом з ними — хай знають!
Михайль глипнув на годинника.
— Треба повертатися, бо закриють небо — а тут мені некомфортно. Тіло потрібне. Хоча б кам’яне, як у тебе.
Улиця бодлериться владно
Розцвіли Квіти Зла —
Що ж мені в душу безоглядну
Ти принесла?
Озонить і тьмаре мозок
В глумну і чорну ніч.
Пахнуть орхідеї й гострі рози
Блакитних стріч
(“Квіти зла”)
— Добре, лечу. Маю ще одну справу. Але відкрию тобі на прощання секрет: я теж карався, мучився, але — не каявся. Не дозволяв собі такої розкоші ніколи! Попри те, що бунт і я — близнюки-браття… І з висоти часу я навіть радий, що “систематично труїв свідомість молодняка отрутою націоналізму”… Так що бувай, Тарасе! Плекай молодняк! Куй нову генерацію! Тебе на землі багато…
Будьте вдячні вічності, що живе
в вас,
оживлюйте кожну
річ.
Коли знайдете в землі напівзгнилий
людини таз –
ви з людиною
віч-
на-
віч
(“Мій рейд у вічність – ІІ”)
Михайль Семенко забіг у книгарню. Перед ним якийсь дідусь морочив продавщиці голову. Видно, не мав з ким поговорити.
— Перепрошую, — мовив Михайль. — Мені “Кобзаря”.
Шевченко ліг на прилавок. Мудрими очима зирив на нього з палітурки. Дівчина вивчаюче до старомодного дивака придивлялася. А коли впізнала — сказала:
— А в нас ще є “Кобзар”. Семенка.
— Давайте два! — зрадів Михайль. На душі посвітлішало. “Кобзарі” притулилися один до одного — не кусалися.
Дівчина з книгарні була впевнена, що ретро-красень “Кобзарів” не спалить. Дуже вже він їх міцно обнімав.
Коли Семенко піднімався в небо, то дивився на Київ і бурмотів:
Улиці залюднені, трамваї стрійні,
З очей таємних шовкові нитки
Снуються в душу, де плями мрійні,
Де тепло гріють зусьрічні думки.
Лоскоче груди пропелер шумний,
У серці свято, мов смілий скарб
Злетів самотно-близький, безстумний,
Розцвівсь довкола у безліч фарб.
Не розімкну я прозорий ланцюг,
Не одділю я фатальних думок —
Бо так багато на сонці вранці
Зустрічно-злотних таємних ниток
(“Улиці”).
— А все-таки я — геній! — вигукнув Михайль, перш ніж зникнути за хмарою.
|
|
