Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк упевнений, що Верховна Рада на наступному пленарному тижні 16-19 червня підтримає законопроекти, необхідні для виділення Міжнародним валютним фондом Україні наступного траншу в розмірі 1,7 млрд доларів.
Про це він сказав на засіданні Кабінету Міністрів.
“На наступному пленарному тижні будуть розглядатися закони, необхідні для того, щоб Україна далі йшла шляхом реформ і впевнений, що парламентська коаліція підтримає ці закони, оскільки ці закони є попередніми умовами для отримання наступного траншу МВФ у розмірі 1,7 млрд доларів США”, – сказав він.
Яценюк нагадав, що йдеться про 3 законопроекти.
“Нагадаю, що це закони, які стосуються підвищення незалежності Національного банку України, законодавство, що дає можливість реформувати енергетичний сектор і навести порядок у фінансовій складовій національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”. У нас були дискусії з нашими партнерами по коаліції й упевнений, що коаліція підтримає не тільки ці 3 закони, а й весь план реформ для того, щоб 2016 рік став роком економічного зростання”, – сказав прем’єр.
Він також підкреслив, що парламент має забезпечити прийняття законодавства, необхідного для продовження співробітництва із МВФ, до липня.
Як повідомляло агентство, міністр фінансів Наталя Яресько впевнена в отриманні наступного траншу від МВФ у розмірі 1,7 млрд доларів у липні.
|
||
|
Співробітники Служби безпеки України ліквідувала незаконний канал поставки товарів на непідконтрольні Україні території Донецької й Луганської області. Президент Петро Порошенко створив робочу групу з розробки Стратегії національно-патріотичного виховання дітей і молоді на 2016-2020 роки. 41,7% опитаних Центром соціальних досліджень “Софія” зовсім не схвалюють роботу Арсенія Яценюка на посаді прем’єр-міністра й 26,6% – скоріше не схвалюють її.
 Вони сиділи лицем до лиця, але їх розділяв не лише простий засмальцьований стіл, що був прибитий до підлоги, та промінь ліхтаря, що бив просто в очі одному з них. Їх розділяло почуття повної влади одного та безпорадність другого, хоча якоїсь розгубленості чи страху він не проявляв. Просто саме перебування у цьому кабінеті з цього боку столу ставило його в один ряд з мерцями, бо з тих мурів живим не виходив ніхто.
Місто кремізне, зачумлене,
Запальний голос мій почуй…
Мов атоми землі, –
Всіяно всесвіт планетами.
І де кінець?
І де початок?
Загубилась душа у нетрях
безвісті.
Загубилась людська душа
Безвісно…
(Юліан Шпол)
Перший, одягнений у військовий однострій із червоним ромбом на петлицях, роздратовано дивився на другого, намагаючись вловити в його очах ознаки страху, але ті очі були надто спокійні як для такого стану, лише нервово пульсувала жилка на скроні та трохи тремтіли руки, на яких кровили садна від кайданок, дисципліновано покладені на коліна. – Моє прізвище – Пустовойтов, оперуповноважений СПВ ДПУ УСРР. Буду вести вашу справу… – скрипучим голосом промовив перший, а другий відвернув очі вбік, дивлячись на кам’яну стіну, що відділяла його від того сонячного травневого світу, де жили люди своїм життям, не підозрюючи про його страждання. – Дивитись на мене!! – раптом гукнув оперуповноважений, стукнувши кістлявим кулаком по столу, який наче присів від того удару та затремтів, ледь не розсипавшись, – В очі дивись, сволота! Другий повернув повільно голову і сумно подивився на шаленіючого майора. Той перевів подих, підсунув до себе папери та взяв ручку з чорнильниці. – Прізвище! – гукнув він так само нервово. – Яловий… – Ім’я! – Михайло… Михайло Миколайович… – Були інші імена, клички? – Так, були псевдо? – Що було? – витріщився Пустовойтов на арештованого. – Псевдо… – спокійно пояснив Яловий, – це псевдонім, який бере собі автор якогось художнього твору. – Ну, і які? – Михайло Красний та Юліан Шпол… – А це що за ім’я? Ви що, іудей? – Ні, просто таке ось… ім’я… Пустовойтов злісно зиркнув на арештованого, записав свідчення у протокол, потім спитав: – Дата народження? – 5 червня 1895 року… – Де народився? – Село Дар-Надєжда Костянтиноградського повіту Полтавської Губернії. – Батько хто був? – Волосний писар… Омел’ян Григорович Яловий… – Стій, стій… Тоді чому ти “Миколайович”? – Справа в тому, що у 1919 році я перебував у денікінському підпіллі під ім’ям Михайла Миколайовича Миронова і це ім’я та по-батькові закріпилося за мною як революційне прізвисько. – Тобто, ви вважаєте себе революціонером? – насмішкувато спитав його майор, ховаючи в очах зловісні вогники. – Чому вважаю, я був… – Розповідаєте докладніше, час у нас є! – Пустовойтов підпер підборіддя рукою і уважно приготувався слухати. – Про що? – Ну, про ваші політичні уподобання, наприклад… Яловий глянув на стелю, пригадуючи події п’ятнадцятирічної давнини і почав розповідати: – Можна сказати, що ще до вступу в університет у мене сформувалися симпатії до есерів. В університеті вони виявлялися ще на перших студентських сходках, де я приєднався до есерівського крила. У цей же час на першому курсі медичного факультету утворилося Полтавське земляцтво, котре фактично маскувало український національний гурток. Уже на перших нелегальних зборах десь під Києвом в бік Брест-Литовського шосе я гостро виступив проти керівника цих зборів на прізвище чи то Крамаренко, чи то Крамарчук, який проповідував нам “голу” програму національного визволення й закликав до створення української держави з республіканською або монархічною формою правління. Мене там за мій виступ обізвали есером, і через якусь нібито небезпеку збори закрили. Невдовзі почалися лютневі дні, в які я брав участь у студентських революційних загонах, а потім, коли з’явилася перша можливість, поїхав з Києва до рідного села, маючи на меті взяти участь у революції на місці. Тут, у своїй волості, я застав так званий “новий порядок”, що змусив мене геть зневіритися, оскільки майже всі так звані революційні громадські організації мали у складі свого керівництва ліберально-поміркованих попів, учителів, чиновників. Після тижня роздумів та обговорень ми з Михайлом Мотузкою вирішили вдвох робити “місцевий переворот” — ми почали їздити по селах, організовувати бідноту, скидати навіть шляхом прямого масового насильства вже нове “революційне” керівництво, а волосний громадський комітет у моєму власному селі я сам буквально розігнав під час засідання, озброївшись стільцем, за підтримки селянської ради, яку ми організували й привели з Мотузкою на це засідання. За місяць потому мене обрали від волості у повітову раду селянських депутатів, а потім в управу пові… – Стійте, почекайте, можна повільніше, я не встигаю записувати… – Будь-ласка… Арештований зморщив лоба, його крупне кругляве обличчя з невеликими вусами скривилося від внутрішньої іронії, яку він одразу ж спробував приховати. Але майор все ж помітив той його посміх і уїдливо спитав: – Вам чомусь смішно? Це я вас смішу, чи ці стіни? – показав він рукою навкруги, впершись поглядом у арештованого, який знітився і замахав рукою. – Ні, ні, що ви… То так… пригадалося… – Ну, ну… – гостро глянув Пустовойтов на Ялового, – продовжуй, есер… – Добре… Пізніше, здається, у жовтні, мене було обрано головою повітової ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. У цей-таки час у Костянтинограді вже утворилася об’єднана (російська й українська) есерівська організація, що називала себе інтернаціоналістами й за орієнтацією була близькою до так званих лівобережців. У повітовій раді була більшовицька фракція, з якої я зараз пам’ятаю двох типографників: Скляревського й Мартьянова. У мене особисто з цими товаришами були дружні стосунки. Ми нерідко зустрічалися й говорили. Звісно, головним чином сперечалися. Спільне в наших суперечках було: у них, швидше, з обережності, а в мене по суті легко критичне ставлення до Центральної ради та її політики. Різне — селянське питання й форма правління. Зазначаю це для того, щоб надалі було зрозумілим, що при наближенні збройної боротьби Центральної ради з радянськими військами, які наступали від Харкова і з Лозової на Полтаву, я в цей час у цій боротьбі мав чітку лінію. – Добре, годі… Це зрозуміло. Мене цікавить, як ви потрапили до лав КП(б)У? – Все почалося з приятельських стосунків з більшовиками… – Не можна сказати, що в Костянтиноградській організації я один приятелював у той час з більшовиками. Ця організація складалася з дуже різнорідних елементів, і більшість, як і я, особисто спілкувалися й мали симпатії до більшовиків. Але найбільш дружній, як видно з цього факту, мав зв’язок я. Внаслідок цього в той день, коли червоні ввійшли до Костянтинограда, більшовицька фракція сама зробила пропозицію про обрання мене головою ревкому. І цього ж таки вечора першої радянської влади в Костянтинограді скрізь по місту було розклеєно перший більшовицький наказ про конфіскації з моїм підписом. Але вже за кілька днів у мене в ревкомі почалися непорозуміння. Кажу про це для того, щоб зрозумілою була картина коливань моїх політичних настроїв, їхній характер. Почалося, здавалося б, з окремих зовнішніх негативних моментів. Ну, я вимагав, наприклад, “законності” в питаннях конфіскації, контролю тощо, тобто тих дрібниць, через які я не бачив сенсу подій в усьому їхньому обсязі. – І… – Що? – Ви вступили в КП(б)У в 1920 році, а до того були… – З 1918 року був у партії “боротьбистів”, або Української комуністичної партії. – А чому “боротьбистів”? – Бо так називався центральний друкований орган партії – “Боротьба”… – І проти кого ви боролися? – Проти “запроданців” німецького імперіалізму — української Центральної ради. вів активну роботу в підпіллі. У часи правління гетьмана Павла Скоропадського був арештований провів деякий час у в’язниці в Полтаві. – Тобто, вели активну роботу в підпіллі… – задумливо промовив майор. – Виходить, що ви маєте досвід підпільної роботи? Яловий знизав плечима… – Виходить, маю… Я ж казав, що був і у денікінському підпіллі… Пустовойтов мовчав, роблячи запис у протоколі. Потім підняв очі, дружньо підморгнув, вклав ручку у чорнильницю і потер задоволено руки. – На сьогодні досить… – сказав він. Закрив папку зі справою та викликав вартового, що став струнко при вході. – Відведи арештованого в камеру! – наказав майор. Яловий підвівся і, поклавши руки за спину, підійшов до стіни і став обличчям до неї. Вартовий спритно одяг кайданки на його руки. Арештант скривився від болю. Потім пішов до дверей, але раптом зупинився і озирнувся. Вартовий штурхонув його межи плечі, проте Яловий встиг крикнути: – А в чому мене звинувачують? Пустовойтов махнув рукою, йди, мовляв, потім дізнаєшся… Вночі у тісній камері, де різноголосо хропли та стогнали уві сні ще десятеро арештантів, Яловому не спалося. Він згадував ті буремні дні боротьби за світле майбутнє, як він вважав. Якби-то знати, до чого це приведе…
І ось, всі мрії, всі бажання закінчуються за цими мурами. Він згадав з яким чистим серцем він бажав того світлого майбутнього, де не буде ні пана, ні царя, де все буде для всіх! Де буде рівність, свобода, братство! І ось цей тип, цей майор… Він насолоджується своєю владою над людиною, він дивиться на неї як на таргана і не чавить його тільки тому, що йому потрібно знайти ту формальну причину розчавити його. Бо це людина все ж досить відома у мистецьких колах. Хоча… Якби його розчавили просто так, хіба б хто виступив проти? Щоб лягти таким самим смердючим трупом поряд? Сон не йшов… Яловий згадав як в січні 1919 року ЦК боротьбистів послав його, Максимовича Христового, Гуцалюка та ще кількох товаришів у Галичину з метою створення там своєї галицької організації. У Станіславі вони створили центр, а за деякий час невеликі організації, здається, у Дрогобичі й Коломиї. Правда, окрім кількох зібрань, у них там серйозної роботи не вийшло. А наприкінці квітня або на початку травня уряд Петрушевича викрив їхню там організацію — було заарештовано Гуцалюка з усіма протоколами. Вони з Христовим утекли від них з-під самого носа зі Станіслава, взявши візника, і дісталися, не згадати вже, до якої станції, потім у Здолбунов, за деякий час у Сарни, а далі з паспортами вчителів, що поверталися на канікули з Рівного до себе додому, по стороні червоного фронту прибули до Києва. В ЦК боротьбистів він робив письмову доповідь про становище в Галичині, яку потім майже повністю надрукували у 2-х числах газети “Боротьба” за той час. Тим часом у житті боротьбистської партії почали виникати відверто нездорові явища. Аж до того часу партія існувала на основі есерівського, немарксистського світогляду. На практиці те політичне життя, в якому їй доводилося брати практичну участь, примушувало її діяти й розуміти багато речей так, як їх розуміла і як діяла комуністична партія більшовиків. У всякому разі, так відчувала певна частина членів цієї партії, а тому почала думати про доцільність і самої боротьбистської партії, і свого перебування в ній. У цей час деякі товариші просто пішли, подавши заяву про прийом до КП(б)У, а значна частина тупцяла на місці, і навіть сам ЦК не знав, що робити. Вихід, здавалося, було знайдено в середині літа 1919 року, коли з есерами-боротьбистами об’єдналася ліва частина незалежних есдеків, утворивши УКП (боротьбистів). Але, як виявилося пізніше, цей вихід був тільки видимістю. УКП(б) так само, як і раніше, не мала ані теоретичних сил, ані пролетарських мас, про які вона вже змушена була говорити як про основну опору і продовжувала далі спиратися в основному на дрібнобуржуазну стихію, маючи у складі свого керівництва інтелігентів — вихідців із тієї самої стихії. Від неминучого розвалу партію в той час врятувало денікінське підпілля. У підпіллі партія немовби знайшла роботу для своїх рук, хоча невдовзі з очевидністю стало ясно, що в основному не в місті, а в селі. Так і він сам відчував тоді всю цю обстановку. Денікінське підпілля Яловий провів у Києві, видаючи разом із Блакитним підпільну “Боротьбу”. Допоміг також видати одне число підпільного “Комуніста” — газети київської більшовицької організації. “Де тепер усі мої товариші? Хтось пішов у владу, хтось емігрував, когось вже давно немає серед живих, навіть пам’ять завіялася…” – думав Яловий, лежачи на жорстких нарах.
Зараз в нього було зовсім інше оточення, мистецьке… А все починалося з того, що партія його поставила працювати редактором центральної газети “Селянська біднота”. Основним моментом політичного життя була на ту пору боротьба з петлюрівщиною — внутрішньою й зовнішньою, що наступала тоді разом із поляками на Київ. Майже щодня він писав статті на цю тему — і, по правді, правильні, більшовицькі статті. У цей же час він написав дві брошури: “Про Петлюру — панську шкуру” і “Треба розжувати”, — з яких остання (у формі художньої казки) вийшла накладом понад 20.000 примірників. У такому ж дусі він співпрацював і з харківською газетою “Вісті”, вкладаючи в цю справу душу й радіючи новим горизонтам, які на це питання (та й на всі питання) відкривалися з більшовицьких позицій. Згадалася робота секретарем у журналі харківському “Червоний шлях”, який було створено з метою об’єднати довкола радянської влади українську інтелігенцію, і вістрям своїм він мав бути спрямований проти української емігрантщини, що почала ворушитися за кордоном, і в першу чергу майже безпосередньо проти інтелігенції, об’єднаної довкола журналу “Україна”, що почав виходити в Празі під орудою Шаповала. Маючи перед собою завдання не просто протиставити об’єднану довкола радянської влади українську інтелігенцію інтелігенції емігрантській, але й точно та недвозначно оцінити соціальну вагу тих явищ в історії революції на Україні, які свого часу орієнтували певну передову частину української інтелігенції на себе, бажаючи пояснити перед цією інтелігенцією роль і сенс шляху тих інтелігентів, чиє ім’я пов’язане з тим-таки боротьбизмом, — маючи саме це на меті, він написав у журналі статтю “Перші хоробрі”, яка формально була присвячена річниці загибелі Михайличенка, Заливчого й Чумака, а фактично давала оцінку боротьбистській партії. Зводилася вона до того, що боротьбистська партія — це була дрібнобуржуазна, селянська партія, кращі представники якої впрягли себе в колісницю історії під керівництвом пролетаріату й тим показали шлях усій інтелігенції, яка бажала йти в ногу з пролетаріатом та історією. Він раптом здригнувся і підвівся зі своє жорсткої постелі, прислухаючись не до того хорового хропіння, а до себе. Чого це раптом наче все життя проноситься перед очима? Чи це все?
Він чув, що саме так відчуває себе людина перед обличчям смерті, коли за мить перед очима проноситься усе життя… Але ні, він вже півночі лежить та пригадує, це не те, мабуть… *** Наступного ранку Пустовойтов прийшов до кабінету та розклав перед собою папери по справі Ялового. Він ще не визначився за якою статтею його звинувачувати, тому докладно прочитав свідчення арештованого. З них виходило, що зачіпка могла бути з приводу його членства в УКП (боротьбистів) з якої він перейшов до КП(б)У. Здавалося, що назва була майже однакова, але це тільки на перший погляд. Комуністична партія (більшовиків) України – це вже була справжня дочірня партія ВКП(б), тому попереднє членство у партії, де було багато есерів і есдеків насторожувала. Тут можна було легко звинуватити Ялового в членстві підпільної боротьбистської організації… Раптом зайшов його сусід по кабінету старший майор Лацкін, що витирав руки рушником і уважно роздивлявся садна на кісточках рук. Пустовойтов, вставши, привітався. Лацкін кивнув і сів, кинувши рушника на спинку стільця. – Що, неговіркий попався? – кивнув на руки старшого майора Пустовойтов. – А-а, стерво собаче, контра! Цілу ніч обробляли… Ледь відкачали… А в тебе? – Та в мене навіть надто говіркий. Він думає, що безгрішний, тому й розповідає все про себе. – Ти, той… Якщо буде комизитися, то клич мене, інтелігенте… – Ти ж знаєш, я не прихильник силового впливу, я отримую задоволення від ментального змагання, коли готуєш пастку і жертва в неї потрапляє, потім, коли збагне, що сталося, люблю дивитися в очі, в яких панує збентеження і жах. Тоді жертва починає плакатися, просити пощади… Пустовойтов відкинувся на спинку стільця та замріяно глянув на стелю, уявляючи собі це видовище. Потім кинув олівця на стіл і промовив: – А цей, я бачу, хоч і розумний, але легко може потрапити в пастку. Та й вже потрапив… Тільки ось, чи визнає це? – А як не визнає, то клич мене! – гиготнув Лацкін, наливаючи собі гарячого чаю, – в мене метода дієва: розколюються всі, винні чи невинні, все одно. Ото сидить таке вперте, велике цабе з себе корчить, бо, бачиш, високе начальство, а як вцідиш кілька разів по пиці, то весь апломб злітає, починає підписувати все, що підсовуєш! Мало того, починає стукати на всіх близьких і дальніх, хто який анекдот розповів, хто невдоволення владою висловив, цілий список. А якщо відпрацюєш як слід так, що кров’ю з’юшиться все тіло, то буде тобі ноги цілувати, аби далі не чіпав! Безцінні кадри! – Ну, ви ж спеціаліст відомий! Але тут справа така, що цей кадр також досить відомий у деяких колах. Літератор, видавець, журналіст… – А, ну тоді давай свою методу… – запропонував Лацкін і відсьорбнув чаю. – До речі, ти йому про самогубство Хвильового казав? – Ще ні… – Можеш зіграти на цьому, вони дружили тісно, наскільки я знаю. – Звідки знаєте? – Звідси! – хихотнув Лацкін, показуючи на свої кулаки, – теж з тієї компанії! – Дякую… – замислено сказав Пустовойтов, машинально постукуючи пальцями по столу. У підвалі, куди знову привели Ялового, знову залишились двоє. Пустовойтов спокійно палив цигарку, не пропонуючи її арештованому, і роздивлявся Ялового. Він відмітив його селянську зовнішність, але разом з тим розумні та проникливі очі. – З вашим політичним, революційним минулим начебто все ясно… А ясно те, що ваші боротьбистські замашки нікуди не поділися. Тому я маю підозри щодо вашої дійсної ролі у лавах КП(б)У. Яловий насторожено глянув на оперуповноваженого і видавив із себе: – Якої… ролі? – Про це – потім! А зараз розкажіть мені про вашу літературну діяльність! Яловий зітхнув, потер зап’ястки рук, та почав: – У березні 1920 року, коли я вступив до КП(б)У, посів місце редактора газети “Селянська біднота”. Потім деякий час працював у газеті “Вісті” Київського губревкому, представником українського уряду в Москві, відповідальним секретарем журналу “Червоний шлях” редактором ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури), членом редколегії “Журналу для всіх”, директором видавництва ЛІМ (Література і Мистецтво). Брав активну участь у створенні літературної організації “Комункульт”, був першим президентом ВАПЛІТЕ. Друкувався у збірниках “Жовтень”, “Шляхи мистецтва”, “Всесвіт”, “Знання” та ін. Окремими виданнями вийшли друком збірка поезій “Верхи” (1923), комедія “Катина любов, або будівельна пропаганда” (1928), роман “Золоті лисенята” (1929). Свій творчий шлях я починав під псевдонімом Михайло Красний. Сповнений віри в революційні ідеали, побудову щасливого життя і через масову періодику я агітував за нього й своїх читачів. Дуже в народі популярною була моя агітаційна казка “Треба розжувати”, що друкувалася в “Селянській бідноті” (червень 1920) і тоді ж вийшла окремим виданням. 1921 року ми разом із М.Семенком та В.Алешком започатковуємо “Ударну групу поетів-футуристів” у Харкові. Невдовзі, у 1922 році, в більшому об’єднанні я підписую програмну редакційну статтю футуристів у альманасі “Семафор у майбутнє”. Через рік з’являється перша і остання моя поетична збірка “Верхи”. Але потім з мене швидко облетіла сухозлотиця експериментування і вже на початку 1925 року з футуристичного “Комункульту” я разом з О.Слісаренком та Миколою Бажаном переходжу до “Гарту”, де в той час тривала конфронтація між В. Блакитним та імпульсивним Миколою Хвильовим. Відтоді я з Хвильовий стали найщирішими друзями. Це підтверджує й спільність наших позицій у роботі редколегії журналу “Червоний шлях” (звідки ми обидва були одночасно звільнені постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 20 листопада 1926 року), у всеукраїнській дискусії 1925-1928 років, та в літературній організації ВАПЛІТЕ. Хоча вага діяльності Хвильового, звичайно, була істотно значнішою, ніж моя, я так само публічно приймав на себе всі удари партійно-адміністративної системи. У середині 20-х років я під псевдонімом Юліан Шпол почав писати малу прозу в романтичному ключі очевидно під впливом Миколи Хвильового. Основним гаслом (ідеєю) яких є: революція – понад усе! Заради неї можна йти на будь-які жертви… У цьому ж ключі написано роман “Золоті лисенята”. 1929 року “Золоті лисенята” з’явилися окремим виданням, потім – повторно. Та широкого резонансу роман не набрав, залишився не помічений критикою. Тоді я спробував виявити себе і в гумористично-іронічній прозі та драматургії: комедія “Катина любов або будівельна пропаганда” у 1928 році, оповідання “Голомозий гевал” у1927 та “Веселий швець Сябро” у 1930. – Ну, що ж, досить детально! – посміхнувся Пустовойтов, -все сходиться… На здивований запитальний погляд Ялового він відповів: – А ви думали, я не вивчав ваші творчі доробки? Навіть прочитав дещо. Наприклад “Золоті лисенята”… – Ну, і як вам? – Ну, роман, з одного боку, підкреслено сюжетний і навіть гостросюжетний роман з погонями, коханням, арештами, замахами й перестрілками, а з другого боку, ця сюжетність підважує сама себе. Класична інтрига накручується – і раптом сходить нанівець. Наприклад через коротке зауваження, що дає змогу ідентифікувати майбутнього зрадника. А це вже нецікаво. Складається враження, що ви просто гралися зі своїм сюжетом. А ці амурні історії… Вони якось випадають із канви сюжету, відволікають… Яловий знизав плечима… – Можливо, ви у чомусь і праві, але якось дивно чути від вас таку професійну характеристику роману. – А це й не моя характеристика. Це рецензія одного з літературознавців. Мені особисто він сподобався, але я не вдаюся до таких критичних тонкощів. – Можна запитання? – напружився арештований. Пустовойтов кивнув головою, занурившись в свої записи. – Так все ж, в чому мене звинувачують? – Я думаю, що звинувачення вже можна висунути. По-перше: ви звинувачуєтеся у підривній контрреволюційній діяльності у якості члена підпільної боротьбистської організації у складі КП(б)У! – А при чому… – Мовчати!! – підвівшись, верескливо закричав Пустовойтов, – повний обвинувачувальний висновок я надам за кілька днів, а ваше завдання просто підписати його… – Я не буду підписувати цю нісенітницю! – Будеш, ще й як будеш! – засичав Пустовойтов. – Це ти зараз ще у передбаннику, а справжню лазню з припарками я тобі влаштую, якщо будеш комизитися! Арештований мовчав, нахиливши голову, але його поза була твердою і впертою. – Добре… – сказав, збираючи папери оперуповноважений, – я намагався бути з вами коректним, сподіваючись на порозуміння. Наступного разу буде інакше, з вами будуть працювати інші люди, які не такі ліберальні як я. Арештованого вивели… Пустовойтов хвилину стояв, роздумуючи, потім швидко пішов до дверей. Піднявшись до кабінету, він застав його порожнім, бо Лацкін поїхав додому відпочивати. Тоді оперуповноважений сів за стіл і, обклавшись паперами, почав писати протокол майбутнього допиту Ялового, який той мав підписати. За кілька днів знову відбувся допит. Яловий до цього часу змарнів, бо тюремна їжа мало чим нагадувала звичайну, до того ж блатні вибрики однокамерників, що намагалися його розговорити та зіграти в карти на його черевики, довели арештованого до відчаю, бо він розумів, що кримінальники тільки й чекають наказу з ним розправитися, що все залежить від його згоди взяти на себе вину за сценарієм Пустовойтова. Оперуповноважений, глянувши на Ялового, скрушно похитав головою, промовивши: – Щось ви, громадянине Яловий, погано виглядаєте! Як ви почуваєтесь? – Добре… – Дивно, ваш вигляд говорить про зворотне… Бачу, совість вас мучить, згадуєте свої гріхи, хочете покаятись, чи не так? Сідайте! Яловий сів на стілець перед столом і похмуро глянув на майора. Той, загадково посміхнувшись, спитав: – Ну, надумали? – Я не буду нічого підписувати! – Дарма… Хоча… Ви почитайте, я тут написав дещо. Звісно, це твір не гідний вашого таланту, але для нас, бюрократів, згодиться. Пустовойтов кинув на стіл кілька листків і арештований заглибився у читання. В очах у нього наче затьмарилося. Це був протокол його допиту, написаний заздалегідь і який він мав підписати. Він читав, але рядки пливли перед очима, він наче вихоплював із тексту деякі фрази, намагаючись їх усвідомити: “Питання: Якою була роль членів контрреволюційної організації, що входили до ВАПЛІТЕ? Відповідь: Члени контрреволюційної організації, що входили до ВАПЛІТЕ, перш за все виконували завдання створення по лінії літературного руху кадрів організації. Це питання було підняте боротьбистським керівництвом ще в 1922 році. Внаслідок цього вже тоді було створено літературну організацію “Гарт”, що почала під керівництвом Блакитного планомірну роботу з реалізації цього завдання”. “У 1926 році, у зв’язку з відкритим виступом боротьбизму в боротьбі проти партії, і на літературному фронті стала необхідною платформа, більше наближена до завдань відкритої націонал-шовіністської, контрреволюційної боротьби, внаслідок чого “Гарт” і було перетворено на організацію ВАПЛІТЕ, що пропагувала під своїм прапором відверту націонал-фашистську програму хвильовізму-шумськізму”. “Питання: З кого складалося ядро ваплітянської групи та якою була його контрреволюційна діяльність? Відповідь: До ядра ваплітянської групи входили: М.Яловий, М.Хвильовий, О.Досвітній, М.Куліш, Г.Епік, Ю.Яновський, І.Сенченко, О.Копиленко, П.Панч, О.Слісаренко, М.Йогансен, О.Вишня. Крім того, у перший період існування групи під фірмою “Гарту” сюди входили ще Блакитний, М.Христовий, В.Коряк. Це ядро виникло не відразу, а утворилося в ході розгортання боротьбистами контрреволюційної роботи на літературному фронті впродовж кількох років. В остаточному своєму вигляді воно являло собою поєднання трьох генерацій. Засновниками цієї групи були старі, ще до 1920 року, літературні боротьбистські кадри. До них перш за все належать Блакитний, Христовий, Коряк, Яловий. У 1922 році шляхом підривної роботи цієї групи – й особливо Коряка – у ділянці пролеткультівського літературного руху в Харкові вдалося відколоти й перетягнути до боротьбистів низку найталановитіших представників цього руху, наприклад, Хвильового, Йогансена, Сосюру. Це була друга генерація, що увійшла до керівного ядра ваплітянської групи. Третя складова частина цього ядра являла собою вже продукт вербувальної й виховної роботи боротьбистів серед молодих літературних кадрів. Сюди належать такі, як Епік, Яновський, Сенченко, Копиленко. Тим часом такі, як Тичина, Слісаренко, Вишня, являли собою представників старого українського контрреволюційного громадянства, які на етапі активного розгортання боротьбистами контрреволюційної роботи приєдналися до них. Загальний характер контрреволюційної діяльності цього ядра, як уже згадано вище, зводився до підготовки боротьбистської зміни на літературному фронті, створення націонал-шовіністської художньої літератури й організації боротьбистських повстанських сил”. “За останній час, починаючи з літа 1932 року, у зв’язку з підготовкою контрреволюційної організації до загального збройного повстання, діяльність цього ядра практично зосереджувалася на участі його в підготовці своїх повстанських кадрів до повстання. Ваплітянські повстанські кадри формувалися ядром по лінії його вусорівських зв’язків, літературних гуртків, а також по лінії особистих зв’язків членів ваплітянської групи з повстанськими кадрами на периферії. Цим питанням і було присвячено цілу низку нарад ваплітянського ядра за останній час, починаючи із серпня 1932 року й до мого арешту 11/V-33 року”. Прочитавши, Яловий тільки похитав головою. – Ви дарма себе недооцінюєте! Вам потрібно вдосконалювати себе як письменника у фантастично-детективному жанрі. Так підігнати факти, висвітливши їх у такому убивчому контексті, це треба мати справжній талант. Та що там талант – геній! – Дарма ви блазнюєте, громадянине Яловий. Ви перечитайте ще раз, щоб упевнитись, що я вам даю останній шанс вберегти вашого друга Хвильового… Арештований різко смикнувся і гостро глянув на слідчого. – В якому сенсі? Що ви маєте на увазі? – запитав він, нервово мнучи полу брудного піджака. – Ну, в якому… – тягнув, не дивлячись на Ялового і перебираючи папери, Пустовойтов, – там написано, що ви визнаєте, що саме ви втягнули Хвильового у контрреволюційну організацію, що він працював на вас несвідомо, а це, знаєте, полегшуюча провину обставина. І набагато полегшуюча, примітьте. Навіть до повного виправдання. В іншому випадку ми зробимо його організатором контрреволюційного замаху на Постишева і зв’язку з гітлерівцями. – Якого замаху?! – скрикнув Яловий? – А, я вам не дав прочитати, будь-ласка… – протягнув він ще папери арештанту. Той гарячково схопив їх і почав читати, нервово ковтаючи слину: “У середині березня 1933 року, після домовленості закордонного центру УВО з гітлерівцями про підтримку збройного повстання інтервенцією, на квартирі в Епіка (будинок “Слово”) відбулася нарада ваплітянського ядра у складі: Епік, Хвильовий, Досвітній, Куліш, Вишня, Яловий, Яновський, Бажан, Копиленко, Сенченко, Йогансен і Є. Черняк. На нараді було ухвалено: зобов’язати Ялового, Досвітнього й Вишню підтримувати постійний контакт у роботі з практичної підготовки ваплітянських кадрів до повстання з Харківським центром. До того ж на Ялового було покладено обов’язок контактувати щодо загальнополітичної лінії, а на Вишню й Досвітнього за посередництвом Волоха — щодо практичних бойових питань. Епіку й Копиленку було доручено зв’язатися з плужанським повстанським керівництвом в особі Пилипенка задля узгодження роботи з підготовки до повстання ваплітянських кадрів на Правобережжі (Біла Церква, Умань, Чернігів, Київ) з київським плужанським керівництвом. Для цього після попередніх переговорів з Пилипенком Епік мав особисто виїхати до Києва з метою домовитися щодо цього питання з Дорошкевичем і Христовим. На початку квітня на квартирі в Ялового відбулася вузька нарада ваплітянського ядра, присвячена доповіді Ялового про заплановані на початок повстання терористичні акти. У нараді брали участь: Хвильовий, Куліш, Досвітній і Яловий. Після обговорення ми визнали за необхідне здійснити терористичні замахи на т. Постишева й т. Балицького. Яловому й Хвильовому було доручено тримати зв’язок щодо цього питання з бойовим відділом боротьбистського керівництва, а в разі потреби взяти особисту участь у здійсненні цих актів”. Яловий тремтячою рукою поклав папери на стіл і уткнувся головою в коліна. Потім підвів голову, блиснувши червоними напруженими очима, і спитав у Пустовойтова: – А які гарантії ви даєте, що Миколу відпустять? – В чесне слово офіцера ви ж не повірите? Тому скажу: якщо ви так тісно дружите, у вас є шанс зберегти свободу і життя вашого друга. Ні більше, ні менше! Але якщо ви не підпишете, то даю також чесне слово офіцера – йому не жити! – Але ж це суцільна маячня!! Хто повірить у цю нісенітницю? – О-о, громадянине Яловий, у той час, коли наша країна є у суцільному колі ворогів, коли у наших рядах кожного дня виявляють шпигунів і ворогів народу, повірять у все! Не такі як ви ламалися під тиском доказів. Зрештою, у нас ще є інші методи. Тоді, правда, ви не будете мати чим побачити, що підписуєте, і чим підписувати. Як вам ця перспектива? – Дайте мені подумати… – Скільки? – Три дні… Три дні і три ночі пройшли у жахливих сумнівах: розум підказував, що треба підписати протокол та взяти всю вину на себе, бо картини катувань найкращого друга Хвильового, що проносилися в уяві, просто зводили з розуму
Яловий прекрасно розумів, що виносить вирок всім, чиї прізвища згадані у протоколі, але й знав, що його підпис має лише формальне значення, що кати доб’ються свого, застосовуючи найжахливіші методи примусу, що все одно його товариші по перу приречені, бо ні один протокол ще не був переписаний у цьому відомстві, тому що це було ознакою некомпетентності і, вочевидь, зради, за чим випливала кара самого слідчого, а саме арешт і розстріл. Проте серце не слухало розуму, воно відчайдушно протестувало, майже вистрибуючи з грудей, воно кричало, що не можна цього робити, бо це наклеп на друзів і привід для їхнього арешту. Розум насміхався: а чи був привід для арешту самого Ялового? Чи для сотень і тисяч інших діячів, які потрапили за ці мури, у ці підвали і з яких нещадно вибивалося зізнання? Яловий не спав цими ночами, скрипів зубами, крутився на своїх жорстких нарах, а в голові роїлися думки, від яких він божеволів, бо такого страшного і складного вибору йому не доводилося робити ніколи в житті. Навіть при заплющених очах йому уявлявся текст того протоколу, який він запам’ятав на все життя. Раптом він насторожився… Щось було в цьому тексті таке, що робило його незвичним. Що?! Яловий підвівся на ліктях і спробував знову згадати текст протоколу. Дивлячись запаленими очима у темряву, він нарешті зрозумів, що саме його насторожило: його свідчення були дані не від першої особи!! В ньому вказувалося його прізвище, наче це розповідав не він, а хтось інший! То, може, цей протокол недійсний?! Він задихав часто і схвильовано… Дійсно, у такому разі його підпис нічого не вартий, бо він на суді будь-коли зможе від нього відмовитися. Це був вихід… Серце розпачливо стукало у грудну клітину арештованого, але це світло в кінці тунелю засліпило розум Яловому, ця соломинка для потопаючого виросла до розмірів плоту чи навіть човна. Чергова зустріч з оперуповноваженим закінчилась мирним підписом протоколу. – От і все! – зрадів Пустовойтов, – це дійсно розумний вчинок, і без ексцесів! Видно, що вас природа розумом не обділила! Він зібрав усі папери в папку, зав’язав її і рушив до виходу, залишивши розгубленого Ялового на місці. Дійшовши до дверей, він озирнувся і мимохіть сказав: – До речі… Ваш друг Хвильовий вже два місяці як мертвий… Самогубство… Яловий закляк… Очі розширилися, йому стало зле. Хапаючись руками за сорочку, він розстебнув комір, але звістка настільки його вразила, що він не міг вимовити ні слова. А Пустовойтов тим часом продовжував: – Не витримав, так би мовити, вашого арешту… Чи то злякався, чи здогадався, що і йому кінець… Застрелився, бідолашний… До речі, ось записку написав. Він взяв папірець, розгорнув його і прочитав: – “Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію ЯЛОВОГО відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий…” – Я… – ледь прохрипів Яловий, тримаючись за груди, – я… відмовляюся від … Він закашлявся і кашляв кілька хвилин, доки не заспокоївся. Його лице почервоніло, очі налилися кров’ю. Він вдарив кулаком по столу і захрипів: – Я відмовляюся від свого підпису, чуєте?! Ви мене обдурили! – Пізно, батечку, – реготнув Пустовойтов, – справу зроблено, чекайте суду… – А-а-а!!! – заревів як звір Яловий, безсило опустивши голову на стіл. Одразу ж зайшов вартовий і, безцеремонно схопивши його за комір, поставив до стіни обличчям. Потім одягнув кайданки та повів до ненависної камери. *** Постановою Колегії ДПУ УСРР від 1 вересня 1933 року Михайла Ялового було засуджено за статтею 54-6-10-11197 до 10 років виправно-трудових таборів і етаповано у І відділок Свірських таборів, хоча на засіданні судової “трійки” колегії Яловий не визнав інкримінованої йому вини. Наразі важко встановити, чи визнав Яловий себе винним, чи ні, хоча під більшістю свідчень і протоколів допитів у архівно-слідчих справах стоїть його підпис. Так само важко встановити автентичність підпису, а якщо підпис і є автентичним, то немає жодних гарантій, що арештанту не доводилося підписувати ці документи під тиском слідчих. Свідченням того, яким моральним і фізичним тортурам піддавався Михайло Яловий у Соловецькому таборі, служить той факт, що він подавав начальству заяву, у якій прохав Колегію ДПУ УСРР вжити щодо нього найвищу міру соціального захисту (розстріл)!! Це доводить ту версію, що Яловий вважав смерть найліпшим виходом з того глухого страдницького кута, в який він потрапив, ставши жертвою режиму.
Як він сам писав у своїй заяві до Верховної колегії НКВС УСРР 20 лютого 1935 року (хоча його власного підпису під заявою немає, однак заява написана від його власного імені): “За пунктом 6 статті 54 я підлягаю дії режиму “загальних робіт”, що з огляду на мій 40-річний вік, повну відсутність у моєму минулому навичок і підготовки до важкої фізичної праці, запізніле їхнє засвоєння, а також зважаючи на мою фізичну слабкість, прирікає мене на систематичне невиконання урочних норм і неминучу втрату мною будь-якої працездатності з усіма наслідками, які звідси випливають. Тим часом інших видів “загальних робіт”, окрім фізично важких лісозаготівельних, в умовах Свірських таборів немає, а якщо і є, то перепоною до них виступає режим, обумовлений пунктом 6 статті 54 щодо десятирічників. Тому, апелюючи не через свою правоту, а через свою слабкість і безпомічність, я прошу Верховну колегію НКВС УСРР урахувати моменти, які можуть служити обставинами, котрі пом’якшують мою провину, і переглянути дані, що були підставою вжиття щодо мене пункту 6 статті 54.”. Треба зазначити, що поведінка Ялового під час ув’язнення викликала в письменницьких колах глибоку повагу.
Уже в жовтні 1937 року Майк Йогансен свідчив, що невдовзі після арешту Ялового Степан Мельник у дружній розмові назвав автора “Золотих лисенят” справжнім “борцем за національну ідею”. 3 листопада 1937 року за вироком судової “трійки” УНКВС Ленінградської області письменник був розстріляний (Свірлаг ОДПУ, м. Лодейне Поле; за іншою версією — в урочищі Сандармох під Медвеж’єгорськом; упорядники “Ленінградського мартиролога”, запевняють, що Ялового поховано в братській могилі саме тут разом з великою групою української інтелігенції). На той час автору “Золотих лисенят” виповнилося всього 42 роки. Він загинув у розквіті сил. А через два десятиліття, 19 червня 1957 року, під добу хрущовської “відлиги”, радянський режим скасував справу та вирок щодо Михайла Ялового за “відсутністю складу злочину”. Хоча варто наголосити, що офіційно постанову про його реабілітацію було підписано лише 25 лютого 2003 року. Автор: Олександр Зубченко
 Письменник Гордій Брасюк до сьогодні лишається невідомим не лише читачам, але й письменникам та навіть літературознавцям.
В “Українській енциклопедії” скупо подано десять рядків не зовсім точної інформації. Ім᾽я автора, який у тридцять років мав у своїй добірці п’ять книжок і кілька кіносценаріїв, товаришував із письменниками, чиї імена навічно лишилися в історії української літератури, лише останнім часом почало зустрічатися у незначній кількості публікацій науковців. Чимало часу і зусиль доклав онук письменника, інженер і краєзнавець Сергій Каленюк, щоб з першоджерел і свідчень родичів по крихтах зібрати достовірну інформацію про Гордія Брасюка. Прийшов час, коли потрібно повернути не лише славне ім’я письменника, а й звернути увагу на художню цінність його творів. Отже, народився Гордій Брасюк 21 грудня 1898 року (2 січня 1899 р. за новим стилем) у селі Лука Троянівської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Батько, Іван Петрович, був церковним старостою, займався пасікою, городиною та вправно робив діжки. Мати, Мотря Василівна, виростила шестеро дітей (Петра, Гордія, Надію, Антоніну, Ярину і Фелю), поралася по господарству, ростила дітей, тож не бувала навіть у Житомирі, проте, ходила пішки молитися в Київ у Печерську Лавру. Старший син Петро отримав вищу освіту, працював директором школи у Вінниці, але в тридцятих роках зазнав утисків та 12 січня 1938 року був заарештований. На той час він займав посаду консультанта методкабінету облвно і переконував у недоцільності русифікації шкіл, за що й був розстріляний 26 квітня 1938 року за постановою “трійки” УНКВС Вінницької області. Гордій відмінно закінчив церковно-приходську школу і вчитель та священик радили батькам віддати здібного хлопця в реальне училище або гімназію. Але ж у багатодітної родини не вистачало коштів, проте, благодійність мала місце в різні часи. За допомогою священика і поміщика із сусіднього села вдалося таки зібрати кошти на оплату підручників та першого року навчання, не вистачило лише на придбання учнівської форми. Жага до навчання була більшою ніж від глузування ровесників з його бідного селянського одягу і гніву директора, який зненавидів “селюка”. За порадою поміщика Базилевича Гордій перевівся в комерційне училище, яке на той час очолював брат композитора Б. М. Лятошинського. Завдяки доброму ставленню до сільського хлопця родини Лятошинських, він міг користуватися їх великою бібліотекою та познайомитися з творами Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, відвідував популярні того часу домашні літературно-музичні вечори. Родина мала неабиякий вплив на формування внутрішнього світу Гордія і зробила значний інтелектуальний внесок у розвиток юнака. В училищі Гордія як відмінника від плати за навчання звільнили, але на життя доводилося заробляти репетиторством, а ще він співав у церковному хорі, бо при монастирі можна було харчуватися. В комерційному училищі бухгалтерська документація велася переважно німецькою та італійськими мовами, тож Гордій Брасюк досконало самотужки опанував ці мови. З неабияким юначим запалом Брасюк кинеться у вир подій 1917-1920 рр.
У 1919 році він закінчив навчання, мав непогані знання, професію бухгалтера і сформований духовний світ. Більшовицький переворот у жовтні 1917 року він назве “кривавою революцією”, почне підтримувати дії Центральної Ради і пропагувати її ідеї. Коли Центральній Раді та її урядові не вдалося здійснити намічене і почалася окупація австро-німецькими військами, Гордій Брасюк активно включився у підготовку антигетьманського повстання під головуванням С. Петлюри та В. Винниченка. Вступивши добровольцем в армію УНР під командуванням Симона Петлюри, Гордій Брасюк служив інспектором господарської частини військового лазарету. Після відступу армії УНР на територію Польщі він деякий час переховувався у знайомих на Житомирщині. Коли стихла Громадянська війна, за порадою старшого брата Гордій Брасюк пішов на навчання у Київський інститут народної освіти. Нове життя – нові враження, нові знайомі. З літературних виступів молодих письменників і поетів у залах КІНО та Всеукраїнської Академії наук розпочалося створення літературного товариства “Ланка”. Як відомо, “Ланка” декларувала зв’язок національного змісту та європейської форми, за що їх звинуватили в антипролетарській ідеології і в тому, що вони “ідеалізують куркулів та буржуазію”. Організація у 1926 році змушена була змінити назву на МАРС (Майстерня революційного слова). У тогочасній пресі писалося: “7 листопада в Києві складену нову літературну організацію МАРС (Майстерня революційного слова). До складу асоціації ввійшли письменники: Антоненко-Давидович Б., Брасюк Г., Підмогильний В., Плужник Є., Тенета Б., Ярошенко В.”. Це повідомлення є незаперечним доказом приналежності письменника до цієї організації. Але акцент на революційності не врятував їх від нападок компартійних органів і за три роки організація припинила своє існування. Однак ці роки для Г. Брасюка були періодом напруженої творчої праці й активної участі у літературному процесі. Крім товаришів по МАРСу, участі в різних об᾽єднаннях, зібраннях та дискусіях, він знайомиться з колегами по перу: Миколою Бажаном, Миколою Хвильовим, Іваном Багряним, Костянтином Гамсахурдія. Знайомства з режисерами і сценаристами кінофабрики (згодом кіностудії імені О. Довженка) надихає Брасюка на написання кіносценаріїв. Але головним пріоритетом для нього залишається красне письменство. Він плідно працює і його оповідання друкують літературно-мистецькі журнали “Червоний шлях”, “Нова громада”, “Життя і революція”, “Глобус”, “Плуг” та інші. Одна за одною виходять книги: “Безпутні” (1926), “В потоках” (1927), “Устинка” (1929), “Донна Анна” (1929), “Сни і дійсність” (1930). Брасюк був настільки популярним, що у тогочасному романі Д. Бузька “Голяндія” оповідач називає його “молодим, але талановитим і свіжим письменником” і звертається з проханням допомогти у розробці “белетристичної” лінії оповіді
Не обділили увагою творчість письменника й критики. Пролеткультівська критика вважала твори Г. Брасюка натуралістичними, міщанськими, такими, що не сприяють соціалістичному будівництву. Особливій критиці піддався його роман “Донна Анна”. У періодичних виданнях того часу рецензії з негативною оцінкою твору розмістили Г. Пронь, Л. Старинкевич, О. Фінкель, Л. Юровська та ін. Творчість Лесі Українки стала поштовхом і лягла в основу роману “Донна Анна”. Автор майстерно зумів показати і творчі роздуми та досягнення видатної письменниці, і її філософські ідеї, і душевний стан. Навіть пересічний читач “Донни Анни” без напруги відзначить прямий зв’язок із “Лісовою піснею” Лесі Українки. Героїня роману Ганна Бачинська, опинившись в лісі, відчуває себе по-новому, ніби “вирвалася з якогось ув’язнення”, а зв’язок з природою дає їй надію на те, що “вона відродиться, відмолодіє”.1 Для іншого героя, композитора Володимира Шальвія, природа стає джерелом натхнення для написання опери “Лісова пісня”. Душевний світ героїні змінює музика Володимира. Дмитренко В. І., кандидат філологічних наук (Луганський національний педагогічний університет), професор університету Шевченка, зробив детальний аналіз роману у своїй роботі “Сучасна рецепція роману Г. Брасюка “Донна Анна” та дав роману високу оцінку. Зокрема він зазначає: “Г. Брасюк створює свого роду містифіковану, знакову часо-просторову текстову площину. Відбувається зміщення та накладання різних історичних часопросторів. Традиційний сюжет потрапляє в коло авторської свідомості й піддається осучасненню… Традиційний образ використовується як ім’я-символ. Письменника цікавить не структурно-семантична характеристика персонажа, а його ідейне наповнення, зашифрована у ньому метафорично-символічна сутність. Тому цей образ існує в романі як частина зображувально-аналогійного плану твору…”. Підводячи підсумки аналізу твору “Донна Анна”, Дмитренко В., у своїй роботі вказує: “Постійні відсилання до героїв Лесі Українки, а також до основних особливостей образу дон Жуана у світовій літературі, поглибили художньо-смислову напругу образів, створених письменником, сприяли розширенню смислового навантаження кожного з них, що підвищило художню вартість даного твору, оприсутнило в ньому певний діалог епох”. Хочеться зазначити, що навіть “Історія української радянської літератури” не оминула полити брудом письменника: “В ті часи ще доживала свого віку одверто міщанська, дрібничково-натуралістична література, яка без кінця пережовувала статеву “проблему”, нудно скаржилась на “жорстокість” часу, лякала читача картинами всякого розкладу й неподобства (Г. Брасюк “Донна Анна”, Б. Тенета “Гармонія і свинушник”, П. Голота “Бруд”). Зовсім невелика кількісно така література все ж існувала, і проти неї, проти її ідей і естетичних канонів вела боротьбу радянська критика”.2 І. Науменко, вивчаючи творчість Брасюка, пише: “Нападки критики письменник сприймає зовні спокійно, з гідністю відстоює свою правоту”. Та сильніший і болючіший удар йому було нанесено з іншого боку. Органи ДПУ папірець за папірцем формують на нього справу, і в 1930 році у розквіті творчих сил його арештовують. Усі члени літературного угруповання МАРС, окрім Марії Галич, зазнали репресій, але пізніше. Брасюк був першим із тих, кого вилучили із літературного процесу, а потім і відібрали життя. Його товариш І. Багряний був арештований у 1932 році. В. Підмогильний – у грудні 1934 після вбивства Кірова, убитий в 1937 на Соловках. У тому ж 1934 році арештовані Г. Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Борис Тенета, у 1935 році арештовують Б. Антоненко-Давидовича. Усі “марсіяни” потрапили в жорнова сталінських репресій, але не всім вдалося вибратися з них. А Гордій Брасюк, через те, що був першим, не лише втратив життя, але й позбувся літературного життя і пам᾽яті після своєї смерті. У 1930 році письменника заарештовують. Органи ДПУ Брасюку інкримінували і участь у діяльності гуртків “Просвіти”, забороненої як контрреволюційної націоналістичної організації, і службу в петлюрівській армії, і навіть зв’язок з грузинським письменником Костянтином Гамсахурдія, який приїздив у творчих справах до Миколи Бажана і кілька днів жив у Гордія Брасюка. Та, очевидно, головне звинувачення – його твори, які “ничего общего не имеют с пролетарським творчеством… рассчитаны исключительно на темные и мещанские слои населения”. Та й чи могли сподобатися більшовицькій владі віршовані рядки селянина на мотив “Інтернаціоналу” з повісті “У потоках”: “Повстаньте, голі і голодні, Із сіл, присілків, хуторів, Бо ворог наглий, звірородний Хроном гірким нам наїв… Чуєш, хліб наш забрали…”? Попри все, письменник не грішить проти істини – він відобразив у своїй творчості реалістичні картини тогочасного села і міста. За горезвісними статтями 54-10 і 54-12 Кримінального кодексу Г. Брасюку 9 листопада 1931 року було винесено вирок: п’ять років концтаборів. Так Гордій Брасюк став одним із перших українських письменників, яких радянська влада заганяла у концтабори за реалістичне зображення радянського способу життя. Після нього взялися й за інших членів МАРСу. П’ять довгих років незаслуженого покарання письменник відбув у концтаборах Казахстану – КарЛАГу та на будівництві Біломорканалу саме у той час, коли туди приїздив М. Горький з іншими письменниками та журналістами, щоб описати грандіозну будову соціалізму. Після звільнення Гордій Брасюк повернувся до дружини Тетяни Василівни Мануйлович у Запоріжжя. Він перебував весь час під пильним оком органів НКВС, не мав ні роботи, ні власного житла, тому подружжя виїжджає до Казахстану, де на той час, тікаючи від репресій, оселилося багато українців. Не знайшлося місця на батьківщині також і родині Валер’яна Підмогильного – його дружина та син вимушені були переселитися у Казахстан. Гордій Іванович влаштувався в Алма-Аті плановиком-економістом, а дружина – в редакції газети. Але щастя родини було не довгим – хвиля репресій 1937 року докотилася і до Казахстану. Відчувши небезпеку, подружжя виїхало в Петровськ Саратовської області, де у них народилася донька Галина. Пробувши там близько року, родина повертається до Запоріжжя. Гордій Іванович влаштовується плановиком-економістом у “Харчопромспілку”, де, завдячуючи своїй високій кваліфікації та сумлінню, обійняв посаду завідувача відділу, а дружина – у новостворену газету “Комсомолець Запоріжжя”. Йому був закритий шлях до видавництв, навіть слово репресованого письменника мало лишатися за ґратами. Та справжній письменник лишається ним завжди. Коли 27 червня 1941 року Брасюка заарештували вдруге, то при обшуку було вилучено рукопис роману “Чечель” на 773 сторінках, а також чотири товстих зошити чернеток з творами. У справі слідчий Смішко записав: “Вращаясь в кругу к.-р. националистски настроенных украинских писателей Хвылевых, Ирчанов, Блакитных, Антоненко-Давыдовичей и других, как и он ничего общего не имеющих с пролетарским творчеством, Брасюк начал издавать аполитические литературные труды, рассчитанные исключительно на темные и мещанские слои населения… Все вышеперечисленные деяния в достаточной степени характеризуют Брасюка как а-с (антисоветскую – прим. авт.) личность, активно боровшуюся в прошлом против Сов. власти…” “Я стояв за самостійну Україну, – сказав скромний, працьовитий економіст-плановик на допиті. Він бачив, як залилося червоною фарбою лице енкадебіста, як потяглася рука до нагана. Не злякався Гордій, не відвів погляд, продовжив: – За Україну без протекторату будь-якої держави. Я не бажаю бачити радянської влади, але не проти рад, лише щоб ті ради були без більшовиків…”.
Потрібно було мати неабияку мужність і тверді переконання, щоб на допиті раніше, ще у 1930 році, заявити: “На шлях боротьби проти радянської влади я став у 1918-1919 роках… вважав, що більшовики взагалі проти культури і, зокрема, проти українського відродження…” Присуд Особливої наради при НКВС СРСР було оголошено вже на наступний день після арешту. Він був жорстоким і несправедливим: “…как социально опасный элемент заключить в исправительный трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 28 июня 1941 года”. Тетяну Василівну, як “дружину ворога народу”, з редакції звільнили. З документів, переданих в архів зазначено, що рукописи письменника були передані дружині письменника під розписку, але дружина стверджувала, що їй нічого не повертали. Лишилася лише на згадку про чоловіка маленька світлина, що вклеюють у паспорт, яку не помітили при обшуку, бо упала під стіл. По сьогоднішній день рукописи не знайдено, лише можна припустити, що роман Григорія Івановича “Чечель” був пов’язаний з М. Ф. Чечелем – активним діячем Української Центральної Ради, земляком, який також навчався у Житомирі. Як і десять років тому Брасюк не приховував свої симпатії до Центральної Ради. У протоколі допиту записано: “Я стояв за Центральну Раду тому, що вважав її рідною національною владою”. Але більшовицька влада не сприймала тих, хто не поділяв її переконань. У січні 1942 року Г. Брасюка етапували з пересильної уфимської тюрми до одного з найжахливіших концтаборів у системі ГУЛАГ – “Ивдельлаг” на півночі Свердловської області, де ув’язнені майже не мали шансів вижити від голоду, холоду та хвороб. Не добув свого сроку і Брасюк, бо тяжко захворів і начальники табору “звільнили” його помирати деінде. Хворий Брасюк дуже хотів дістатися рідної України, але розумів, що не вистачить сил, тому поїхав у вже знайомий Казахстан. У тяжкому стані він потрапив до районної лікарні в Новотроїцьку, що в 10 км від станції Чу Джамбульської області. Звідти написав листа додому, але сестри отримали його із великим запізненням. Рідня зібрала гроші і надіслала на адресу лікарні, але допомога спізнилася. Залишається на совісті лікаря лист, в якому той вказав, що такий-то не значиться у списках хворих, а також кошти, які переслала туди родина, хоча в листі до сестри Гордій Іванович повідомляв навіть номер палати. Отже, можна стверджувати, що помер Г. І. Брасюк влітку 1944 року у селищі Новотроїцьку Джамбульської області і там десь знаходиться безіменна могила українського письменника. Після смерті Сталіна, коли з таборів почали повертатися письменники, яким пощастило вижити, вони намагалися дізнатися про долю свого товариша, зокрема, Б. Антоненко-Давидович і М. Бажан. Але тоді їм це не вдалося. Пізніше і його колишні колеги й товариші відійшли у вічність, а з ними і пам’ять про Гордія Івановича Брасюка. У серпні 1989 року справу було переглянуто прокуратурою Запорізької області і Гордія Івановича Брасюка було реабілітовано посмертно. На жаль, його дружина не дочекалася цієї звістки. Нині його ім’я записано до мартирологу українських письменників – жертв тоталітарного режиму. “Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості,– писав у 1946 році Іван Багряний, згадуючи своїх побратимів. – А винищив він їх спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу в далеку Колиму, Соловки, на Землю Франца-Йосифа і т. д., і т. д. Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Б. Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М. Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…, і інші”. Понад 70 років твори Брасюка залишалися під забороною, навіть у самостійній Україні досі лишаються практично невідомими, а його ім᾽я майже незнане сучасними літературознавцями, тому і творче надбання письменника й досі не стало предметом окремого дослідження. Однак, до нашого часу збереглися твори письменника. У деяких бібліотеках у книгосховищах збереглися його книги. І навіть роман “Донна Анна”, який вважався втраченим, уже віднайшовся в читальній залі бібліотеки імені Вернадського. Твори Гордія Брасюка є не лише невеличкою частинкою літературного процесу непростої епохи, художнім відтворенням часу, а мають і неабияку художню цінність. Зараз, коли Україна відчула себе нацією, настав час для перевидання книг Г. Брасюка – репресованого письменника, справжнього патріота, який віддав своє життя за свободу країни. Конче потрібно повернути із небуття горде ім’я письменника Гордія Івановича Брасюка. Грудень, 2014 р. 1. Брасюк Г. Донна Анна. – К. Сяйво, 1929. – 300 с. 2. Історія української радянської літератури. – К. – Наукова думка. 1964 р. Проект “Воскресіння Розстріляного Відродження”: Валер’ян Поліщук. Від Парнасу до Голгофи Автор: Світлана Талан
 Шістдесяті роки двадцятого століття відомі насамперед назвою дисидентського (спершу просто літературного) руху, якому вони ту назву позичили. А ще кінцем хрущовської відлиги і першим, уже новітнім, покосом української інтелігенції. І мало хто зауважив, що неповне десятиліття – 1962-1970 роки – наповнене тяжкими втратами для України, її культури, літератури, яких не трапилося в жодному з інших десятиліть
Звісно, були трагічні, сповнені репресій тридцяті, але тоді пік припав на 1937-й, загинуло багато і видатних, і не дуже письменників.
Але щоб так – смерть з якоюсь лютою, навіть методичною послідовністю забирала рік за роком по одному, два, а то й три не просто гарних творців українського слова, а великих, навіть геніальних письменників – такого ні до, ні після не траплялося. Судіть самі. 1962-й – покидає цей світ геніальний володар українського поетичного й прозового слова і водночас неприкаяний блукалець і втікач Тодось Осьмачка. Наступного, 1963-го – відразу три незагоювані втрати: в діаспорі помирають творець власної “держави слова” Михайло Орест (Зеров) і майже однаково блискучий поет і прозаїк, водночас пророк майбутнього України Іван Багряний, а в Україні – надто передчасно “молодий витязь української літератури” Василь Симоненко. 1964-го відходить беззаперечний класик, один з ліпших наших поетів і перекладачів усіх часів Максим Рильський. А на початку наступного, 1965-го, лягає у холодну зимову землю чи не найчутливіший український лірик Володимир Сосюра. Рік 1966-й забирає письменника, значення якого для нашої літератури ще належить оцінити – блискучого творця української пригодницької, справді масової літератури, Юрія Дольд-Михайлика. На початку осені 1967-го лягає в труну (творчо давно похований самим собою заживо) геніальний митець, що підніс українське слово на нечувану тремтливу висоту – Павло Тичина. 1968-го – знову дві болючі втрати: в діаспорі відходить великий співець “української Еллади”, поет-воїн Євген Маланюк, а в Києві – геть молоденький, що створив чи не найпронизливіші поезії українською, Леонід Кисельов. 1969-го майже непомітно відходить “український да Вінчі” ХХ століття – письменник, філософ, фольклорист, етнограф, археолог, історик Віктор Петров-Домонтович, чи не найзагадковіша постать української літератури взагалі. І нарешті 1970-го передчасно помирає великий філософ нашої поезії, творець пісенних шедеврів Андрій Малишко. Некролог Маланюка У цьому ряду втрат смерть Максима Рильського так само невідболена, відчахнута вельми плодовита гілка. А ще знаменна особливого роду вражаючим некрологом “Над могилою Максима Рильського”, який прийшов з-за океану, там же надрукований, в якому один великий поет – Євген Маланюк – писав про іншого, котрий лишився в “підсовєтській Україні”. На фоні велеречивих і в той же час офіціозно-сухих некрологів в УРСР це слово над свіжою могилою вирізнялося людяністю, неочікуваною доброзичливістю і глибоким аналізом, як творчості, так і особи померлого. Треба сказати, що полеміка між Маланюком і українськими радянськими поетами тривала від початку 20-х років ХХ століття. В підрадянській Україні стало своєрідним ритуалом проклинати Євгена Маланюка поряд з Дмитром Донцовим, називати його фашистом і людиноненависником і навіть викликати його на поєдинок, як це зробив Володимир Сосюра. Був навіть парадоксальний випадок, коли Микола Хвильовий, якого вже самого обзивали фашистом, клеїв і далі цей ярлик на Маланюка. Євген Маланюк теж не лишився в боргу і його слова на адресу того ж Рильського, як і Тичини чи Сосюри, стають жорсткішими, дружня іронія в полеміці змінюється на відвертий сарказм. Проте після війни тон Маланюка, зокрема щодо Рильського, поступово знову міняється, вже зі знаком плюс, стає дедалі доброзичливішим. Ба більше, 1951 року, ще при житті Сталіна, коли ніякою відлигою і не пахло, а того ж Сосюру громили за “націоналістичний” вірш “Любіть Україну”, Євген Маланюк в одній зі статей пише, що слід очікувати від такого поета як Рильський творчого “третього цвітіння”, неминучого повернення від славослівних віршів до справжньої поезії. Так і сталося. Маланюк позитивно відгукувався на збірки Рильського кінця 50-х – початку 60-х років. Своєрідним підсумком цих оцінок і стало символічне “Над могилою…”, хоча й сказане за тисячі кілометрів од Байкового цвинтаря. Вже в перших рядках Маланюк виразно й неоднозначно дає оцінку значенню творчості й постаті померлого: “Один з найбільш справжніх, органічних поетів нашого століття (аналогії могли б бути лише з Р.–М.Рільке), але й один з найчинніших творців сучасної нашої літератури й культури. За останні ж десятиліття – це можна ствердити – виразно видатний національний діяч”.
І далі: “Зі смертю Максима Рильського відходить у вічність історична постать письменника, що був архимайстром нашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та виняткового особистого чару”. Після цього Маланюк додає, що “Та й це не все. Не головне. Максим Рильський в нашу страшну, цинічно-підлу добу фактично був бранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога…” Вражає, як тонко й з розумінням аналізує Євген Маланюк те становище тоталітарного заручника, в якому опинився Максим Рильський і як він виконував “свій твердий національний обов’язок” і “свою невблаганну долю”: “Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється…” Третє цвітіння Таку характеристику й таку оцінку з-під пера непохитного “імператора залізних строф”, звісно, треба було заслужити. І Рильський заслужив. Гадаю, і своїми поетичними збірками, виданими у 1955-1964 роках, а ще більше статтями, публіцистичними роздумами, що публікувалися в київських газетах (найбільше у “Вечірньому Києві” у 1960-1963 роках) й прикметно називалися “Вечірніми бесідами”. З якоюсь особливою, довірливою інтонацією, сказати б, майже сімейною, навіть інтимною, Максим Тадейович звертався до своїх читачів. Темами розмов були й суспільно-політичні події, а більше – проблеми моральні, житейські, побутові, що в умовах тодішнього заідеологізованого СРСР значило дуже багато. Були в тих бесідах і спогади про рідне село, про розумних талановитих односельчан, подорожні нотатки, в яких поставала Україна з її неповторними людьми, характерами й типажами. А ще літературні портрети друзів-письменників, композиторів, акторів, відповіді на численні листи (бо ж “Вечірні бесіди” відразу привернули до себе увагу), роздуми про мистецтво, побут. Культуру, українську народну і сучасну пісню, про основу основ – українську мову.
Візит Максима Рильського в рідне село Романівка, 1946 рік. Фото з архіву Київського літературно-меморіального музею М.Рильського, zn.ua Пройняті гумором, з чудовими образами й метафорами, й водночас прості й доступні до розуміння різних читачів, “Вечірні бесіди” були колосально популярними. Розмірковувати в ті часи про “Кавказ” Шевченка, про альбом “Модне сучасне вбрання за українськими народними мотивами”, про цикли козацьких, чумацьких, заробітчанських, рекрутських пісень – значило показувати, яке духовне багатство має український народ і як його треба берегти і розвивати, на чому й наголошував Рильський. І ще стверджувати – розмовляти багатою, нічим не гіршою українською мовою, престижно. То ж так писати міг справді національний діяч, який усвідомлює, що треба робити, аби порятувати, розвинути звичаї, традиції, мову, народне ремесло. Водночас застерігаючи від “шароварщини”, від того, що українське – це тільки минуле. На “Вечірніх бесідах” виростали ті, зокрема з російськомовних киян, в кого пробудиться інтерес до української культури, літератури, пісні, хто потім заговорить українською і в побуті, і зрозуміє сучасність, актуальність нашої мови і культури. А скільки образів і постатей вітчизняної культури всіх часів постає в поезіях збірок, одна з яких названа символічно “В затінку жайворонка”. Яким маленьким, ніжним, трепетним був той затінок, але ж був, і Рильський його відчував і розширював, доносив до сердець читачів, закликав берегти. Випадок на полюванні Творчість Рильського, Сосюри, Малишка, на відміну від Тичини, значення якого осягнув уже цілком дорослим, я полюбив ще в школі. “Яблука доспілі, яблука червоні…” і “Марію”, і ще з десяток віршів вже тоді знав напам’ять, притому не з-під примусу. Вабила особлива інтонація, ніжні образи. І трапилося так, що першим з названих поетів постав як людина переді мною саме Максим Рильський. У 70-і роки минулого століття довелося жити в Рівному, працювати спочатку завлітчастиною місцевого облмуздрамтеатру, потім в редакції багатотиражної газети “Хімік”. Одного разу мені сказали, що мене розшукував “професор із Києва”. Заінтригований, я незабаром постав перед світлі очі столичного гостя. Він виявився не лише професором, а й доктором мистецтвознавства Миколою Йосипенком, який приїхав читати лекції у тодішньому Рівненському філіалі Київського інституту культури і прочитав мою театральну рецензію в місцевій газеті “Зміна” та вирішив запросити мене до лабораторії молодого театрального критика при УТТ (Українське театральне товариство, нині Спілка театральних діячів України). Ім’я Миколи Йосипенка навряд чи щось скаже сьогодні навіть найзапеклішим театралам. А свого часу воно було, як то кажуть, на слуху, притому як сумнозвісного ортодокса, який громив тих, чия творчість розходилася з партійною лінією. Його навіть порівнювали із ще сумнозвіснішим літературним “голобельником” Лазаром Сановим (Смульсоном). Та я побачив іншого Йосипенка – він приходив вечорами до готелю, де жили молоді критики, й вів доволі таки вільні розмови. Особливий пієтет у Миколи Кузьмовича був до Максима Рильського, його творчості, поезії, яку любив цитувати. А ще любив розповідати про те, як іноді удостоювався бути запрошеним на полювання чи рибалку “з самим Рильським”. З тих оповідей Рильський поставав простим звичайним чоловіком, котрий любить оповідати мисливські побрехеньки, розказувати анекдоти і навіть вживати круте слівце і випити добрячу чарку. І водночас тонким знавцем літератури, мистецтва й життя взагалі. Запам’яталися кілька колоритних мисливсько-рибальських бувальщин, одну з яких я хочу навести. Під час одного з виїздів на полювання, діставшись до якогось села, далі у заплави їх четверо попливли човном. Назад верталися річкою ним же. Рильський хвалився новенькою закордонною рушницею, яка коштувала аж три тисячі рублів на нові гроші. Демонстрував це іноземне диво, та раптом рушниця вислизнула з рук і шубовснула у воду. Що було робити? Шкода дорогої рушниці, але вода каламутна, невідомо яка глибина, до того ж досить прохолодно. І тут побачили на березі двох хлопчаків. Хтось із мисливців сказав, що вони ж, певно, місцеві, добре знають річку. Коли пристали до берега, один з хлопчаків згодився за десятку пошукати рушницю. Роздягнувся, пірнув раз, вдруге, а тоді випірнув і заявив, що надто глибоко, дно непевне. Хіба якби дали більше грошей, міг би спробувати. Рильський, не вагаючись, виділив ще 25 рублів. Хлопець пірнув кілька разів, а далі гукнув, що тут на дні глибокі ями, мабуть, рушниця в таку яму й потрапила. Пірнати туди вельми ризиковано, хіба за більші гроші мона спробувати. – Даю п’ятдесят рублів, – сказав Максим Тадейович. Хлопець почухав потилицю й повідомив, що там, у ямах, можна й голову зломити, не те що руку. Хіба вже за сто рублів якось попробує… Сто рублів на початку шістдесятих років були великі гроші, інженери і вчителі мали таку місячну зарплату, але ж іноземна рушниця коштувала теж ого-го. І Рильський пообіцяв заплатити. Хлопчак довго був під водою, тоді випірнув, відсапався і пірнув знову. Через кілька хвилин він з’явився з рушницею в руках. Радий Рильський віддав гроші, ще й зайву десятку накинув. Хлопці пішли до села, яке виднілося неподалік, мисливці вирішили “обмити” епопею, що завершилася щасливо. І тут до протилежного берега підійшла череда і стала переправлятися через ріку. Корови… брели у воді по черево, а в деяких місцях – по вим’я. Мисливці заматюкалися, а потім зареготали. Найбільше сміявся сам Рильський. Аж за боки брався. – Ні, ну ви бачили такого халамидника, такого гендляра, – сказав швидше захоплено, ніж обурено. – Отак надурити діда Максима! Ну й хлопака! На ходу підметки рве. Ніщо такого не вб’є. Хтось запропонував піти в село, розшукати там хитрющого ошуканця, змусити, аби віддав видурені гроші. Та Максим Тадейович не погодився. Сказав, що за такі гроші й велосипеда можна купити, а мо’, й гарного костюма. А гроші він заробив, хоч і хитрістю. Щоб отак відразу зметикувати! Очі у Рильського захоплено, навіть якось захоплено-замріяно блищали, згадував Йосипенко. На волі – на прив’язі Від професора Йосипенка вперше довелося почути сказане притишеним голосом: – А знаєте, хлопці, Рильський же також сидів… Певно, не в одного мене, судячи з позирків, першою майнула думка: “Як, і Рильський?” Я, котрий виріс на поліському хуторі, звісно, не читав некролога Маланюка і здавалося неймовірним, що орденоносець, поет-академік, лауреат Сталінської і Ленінської премій, так пригрітий владою й винагороджений, теж був, виявляється, репресований. Ба, як дізнався згодом, одним із перших українських письменників, був заарештований ще 1931 року. Правда, ув’язнення було лише річним чи й трохи менше. А через рік вийшла збірка, що стала поетовим “Рубіконом”, не схожою на всі попередні, справді знаковою в його долі, бо, власне, так і називалася – “Знак терезів”. Про те, як з ним поводилися, про що питали і що в’язень Рильський відповідав, уже написано. Як і про слова, сказані наостанок: “Вы, конечно, наделали ошибок, может быть, и враг, но ведь можете и послужить Советской власти”
І Рильський послужив – віршами, статтями, виступами. Але послужив досить своєрідно. Не випадково його вірші про Леніна, Сталіна (а один був навіть присвячений “сталінському канцлеру” Молотову), партію і Країну Рад той же непримиренний до совєтської ідеології Маланюк прирівнював до ритуального пиття кумису в ханському наметі ХІІІ століття, що змушені були робити колись князі-заручники. Тоді, у князівську добу, було дві долі, два протилежні вибори – Михайла Чернігівського і Данила Галицького. Перший категорично відмовився проходити обкурення спеціальним димом, кланятись ідолам і чужим знакам, пити той же кумис. За що був негайно страчений. Данило ж пройшов усі церемонії, які робили “своїм”, а повернувшись додому, взявся відбудовувати зруйновані татарами міста і села, зводити Львів і Холм. Чий вибір був правильнішим, для народу і роду, України, вирішувати кожному з нас, а втім, вже розсудила історія. То ж одні вірші (від слова “ода”) Рильського для нащадків справді лише літературні курйози. Не курйози – то блискуча філософська, античного відгомону поезія, статті на захист української мови і ті ж “Вечірні бесіди”, що заглядали в самісіньку душу. Що будили в українців українське. Ярлик поету “Своїм” князям, які пройшли всі ритуали, поклялися у вірності, хани-завойовники давали особливі знаки – ярлики на право княжіння, які одночас були своєрідними охоронними грамотами. Мав таку “грамоту” і Максим Рильський. Про те, що над ним, видатним українським поетом, завис “дамоклів меч”, що він міг бути не тільки заарештованим, але й розстріляним, вже не в 1931-му, а в 1938 році, широка громадськість довідалася вперше із знаменитої закритої доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Пізніше Хрущов детальніше розповів про це на ХХІІ з’їзді своєї партії, а ще детальніше – в мемуарах, виданих за кордоном. Правда, доводилось читати й про те, начебто ініціатором нової хвилі репресій в Україні 1938 року був присланий з Москви новий перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Так, він поклявся Сталіну “безпощадно викорчувати рештки українського буржуазного націоналізму”, але, як свідчать факти, з представниками творчої інтелігенції, зокрема, такими відомими, як Рильський, Тичина, Корнійчук, відверто загравав – як би тепер сказали, Хрущову було не чужим прагнення до популізму. Микита Хрущов згадує, як одного дня на його стіл ліг черговий список тих, кого належало репресувати. За тодішніми правилами, існував чіткий порядок – на розстріл якої висоти птахів мав давати дозвіл “сам перший” республіки. Так от, в тому списку Хрущов і побачив рядок: “Рильський Максим Тадейович”
Як згадує Хрущов, він зв’язався з тодішнім наркомом внутрішніх справ УРСР Олександром Успенським, причетним до знищення сотень світлих українців, в тому числі відомих письменників. Успенський надав цілу папку “компромату” на Рильського. Ознайомившись, Хрущов зрозумів, що все це шито білими нитками. Він мав право викреслити прізвище Рильського з “розстрільного списку”. Але це було небезпечно робити, адже про таке заступництво негайно доповіли б Берії, а той – Сталіну. Хрущов вирішив діяти інакше. При зустрічі з вождем він сам підняв питання про недоцільність знищення “відданого партії видатного радянського поета”. Сталіна аргументи Хрущова не переконали. І тоді Хрущов навів останній довід – Рильський автор слів прекрасної пісні про товариша Сталіна, яку співає весь український народ. Як виявилося, пісню, яка починалася словами “Із-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить” Сталін чув. Тому спитав: – Что, это действительно Рыльский написал? – Да, товарищ Сталин, – відповів Хрущов. – Враг не мог написать таких проникновенных слов. Сталін заперечив – ще й як можуть маскуватися вороги народу. І сказав, що пісня може звучати без прізвища автора слів. Тоді Хрущов відважився заперечити – а раптом все ж хтось запитає: “Хто автор таких чудових прекрасних слів про товариша Сталіна і де він зараз?” Сталін задумався і, як згадує Хрущов, сказав після довгої паузи: – Передай этому дураку Успенскому – пусть не трогает Рыльского. Наказ вождя – закон, і поета не зачепили. Більше того, незабаром нагородили орденом. Історія ж ця має закінчення в стилі театру комуністичного абсурду. Наступного року заарештували (а потім і розстріляли як ворога народу) вже самого Успенського. Одним з головних звинувачень на адресу ще недавно могутнього наркома було те, що він хотів знищити видатного українського радянського поета, вірного сина партії і народу, автора слів прекрасної пісні про товариша Сталіна – Максима Рильського. Сталінський опричник потрапив у власну пастку. Як кажуть – no comment. Чарка горілки і два видатні ізгої Відомо, яким затятим мисливцем і рибалкою був Рильський. Водночас існувала приказка, що зайці радіють, коли дізнаються, що Максим Рильський і Остап Вишня знову вирушили на полювання. Бо обоє любили просто бродити лісами й полями, чаркуватися і розмовляти, розмовляти. Справді, на світлинах 1946-1956 років на полюванні й поза ним Рильський найбільше зафіксований поряд з Вишнею. У тісних компаніях, а то й удвох. Обоє були репресовані: Рильський відсидів неповний рік, а Вишня, як сумно жартував, “пройшов свою десятирічку”
Вишня вийшов лише тому, що згадали про його сатирично-гумористичний талант і використали в боротьбі з тими ж “українсько-німецькими буржуазними націоналістами”. Цікаво було б послухати про що говорили на самоті два славетні “вороги народу”. Про що згадували. За чаркою і без неї. А що обоє любили випити – факт. Рильський, особливо у повоєнні роки, міг дозволити собі добряче начаркуватися навіть на прийомах в ЦК, на святкуванні всіляких жовтневих річниць. Було що заливати і намагатися забувати за такого життя, коли навіть поета-академіка, лауреата найвищих премій змушували принизливо каятися у всіх можливих і неможливих гріхах. Та за тією ж чаркою, як згадував професор Йосипенко, Максим Тадейович якось розповів, як він, коли випустили з Лук’янівської в’язниці, довго стояв перед ворітьми. Бо не вірилося, що вже на волі, здавалося, що це помилка, що от-от гукнуть вертатися назад. А коли вернувся додому, то налив собі повну чарку, але довго сидів, дивився на неї і думав. І не міг торкнутися чарки, а потім, коли взяв пальцями, рука наче закостеніла. Так і просидів півгодини, а мо’ й цілу годину. Щоб потім почати пити… Покаяння і впертість заручника Який то був справді цинічно-мерзенний час, видно хоча б із напіванекдотичного, але реального виступу сталінського опричника Лазаря Кагановича, знову присланого пам’ятно-голодного 1947 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Який вкотре взявся громити ще до кінця недобиту українську інтелігенцію, зокрема письменництво. І грізно запитав на пленумі: Це ж яку, мовляв, Раду має на увазі поет Рильський, коли пише “Я син Країни Рад”? Чи не буржуазно-націоналістичну Центральну Раду? І ще викинув купу абсурдних звинувачень. Рильському знову довелося виправдовуватися і каятися. У гріхах і помилках
Причому робив це він якось так, що коли читаєш його покаянні виступи 1946-1948 років, складається враження, що кається щиро – ось я, мовляв, який негідник, хоч ще, може, й виправлюся – повірте мені. Прикро і незручно читати. Та ось до рук потрапила збірка статей і есе Рильського про українську мову “Як парость виноградної лози…”, видана вже по його смерті. І там є кілька статей, написаних і (що цікаво) надрукованих у ті ж 1946-1949 роки. “Грішник” Рильський, що так ревно кається, водночас проникливо пише про українську мову, давню й сучасну українську літературу, про багатство тієї ж мови. Зробивши реверанс на адресу “братньої російської мови”, поет застерігає проти… захоплення русизмами і калькування. Обережно, тактовно, але пише. І враз спадає на думку – та ж цей чоловік блискуче виграє свою партію. І “хан” Сталін та його “баскак” Каганович програли головну війну – за поетову душу. В якій вже визріває “третє цвітіння”, яке так пророче передбачив ще в сталінські часи Євген Маланюк. До речі, і ще в шибеничні тридцяті роки поет Рильський, написавши “кумисний” вірш про одного вождя (“З жестом суворим і простим…”), пісню про іншого, ухитрявся писати і, що головне, друкувати такі проникливі ліричні філософські шедеври, як “Шопен”, “Поклади мені на серце руку…”, “Дружині”, “Ніч колихала так ласкаво”, “Лист до загубленої адресатки”, “У повітрі грають ворони…” Рильський часів перших збірок і неокласичних прозорих поезій, які творив він, як Зеров, Філіпович, Драй-Хмара, продовжував жити й творити. “Поцілунок” Про творчість Максима Рильського написано дуже багато. Її всебічно проаналізовано. Назавжди залишаться в українській і світовій літературі збірки “Синя далечінь”, “Крізь бурю і сніг”, “Під осінніми зорями”, “Гомін і відгомін”, переважна більшість поезій пізніх збірок “Троянди й виноград”, “Голосіївська осінь”, “В затінку жайворонка”, “Зимові записи”, поеми “Мандрівка в молодість”, “Чумаки”, “Сіно”, “Марина”, а також “Слово про рідну матір”, “Жага”, “Неопалима купина”, блискучі переклади “Пана Тадеуша” Адама Міцкевича, французьких класиків і модерністів. На фотографіях кінця 50-х – початку 60-х років ми бачимо старече обличчя “діда Максима”, якого било життя, добряче било, здається, йому десь під вісімдесят, а йому ж тільки за 60 перевалило. Та встиг зробити колосально багато!..
Мені ж наостанок хочеться сказати лише про один невеликий поетів шедевр, який особливо вразив, як блискавка, що несподівано розпанахує вечірнє небо, освітлює по-новому і світ, і тебе самого. Це “Поцілунок”. Здавалося б, простий вірш про те, як хлопець наздоганяє дівчину, про любовний поєдинок двох, який закінчується поцілунком і завершує те, що насправді жило в серцях обох. Та цей короткий вірш написано якось так, що всього в 12 рядках постає вся глибина одвічних стосунків чоловіка й жінки, із пізнаванням, боротьбою, так само одвічною ненавистю-любов’ю, з колосальним підтекстом, котрий виростає за простою картинкою, вражаюче первісно-людське й вічне. Прагнення жінки, аби за неї боролися, до кінця, з усією силою чоловічої пристрасті, й потаємне бажання бути переможеною в цьому бою, а фактично переможницею і володаркою – все це виростає із несказаного, але незримо відчутного. Так могло бути і в маєтку, і в звичайному українському селі. Одвічна глибина стосунків, пристрасть, що стає поезією, уста, які тільки що кляли і ліричного героя, і весь його рід, а тепер простягли “свій келих, сповнений солодкої знемоги” разом із суто неокласичним, скупим, але виразним описом краси жіночого тіла – виростає маленькою поемою про людину і природність людського, про торжество первісного й одвічного, яке, власне, і є життям. Життям, непідвладним ніяким догмам, яке завжди пульсуватиме і вируватиме. Так міг написати тільки великий поет. *** А підмога на останню українську заставу, яку обороняли Рильський, Сосюра, Малишко, таки прийшла – шестидесятники, за ними дисиденти пізнішого часу, рухівці… І аж до обох Майданів. На яких стояли вже мільйони. У них жило збережене й розбуджене великими українцями. От тільки б не забути того, що заповідав Максим Рильський навіть у ті похмурі часи, цинічно-підлу добу: “Мов парость виноградної лози, плекайте мову”. Автор: Володимир Лис
Ім’я видатного українського письменника Валер’яна Петровича Підмогильного стало широко відомим лише на початку 90-х років ХХ століття. Хоча саме Січеслав (нині Дніпропетровськ, але саме так називав письменник рідне місто) першим вітав дебют молодого початківця у 1919 році. А, спокутуючи провину забуття, першим презентував його широкій громадськості наприкінці 1989 року. У 2011 році дніпровці першими мали змогу побачити у міському телевізійному театрі документальний фільм про видатного земляка. Директор і художній керівник телетеатру Ольга Волошина розповіла журналісту газети “Наше місто”, що стрічка побудована на трьох сюжетних лініях. Перша – життя письменника, його біографія. Друга – невеликі екскурси в історію Катеринослава, а третя – аналіз творів В.Підмогильного, який зробив Микола Чабан, член НСПУ, краєзнавець, заслужений журналіст України. Оскільки ж не маємо змоги переглянути зараз зазначений фільм, то візьму на себе сміливість ознайомити шановних читачів із деякими подробицями з біографії письменника. Не я перша, яка взялася за вивчення біографії уславленого земляка. Свого часу на Заході були оприлюднені спогади Тодося Осьмачки, Володимира Куліша, Докії Гуменної; фрагментарні згадки Івана Майстренка, Олекси Кобця, Григорія Костюка. Не зоставив окремого спогаду (принаймні, не змогла їх знайти) близький товариш письменника Борис Антоненко-Давидович. Проте, з усіх сторінок спогадів людей, які знали Валер’яна Петровича, постає образ майстра оригінальної прози, перекладача з французької; митця-філософа, одного з перших в Європі провісників екзистенціалізму – “філософії буття”.
Народився талановитий митець 2 лютого 1901 року у селі Чаплі (нині житловий масив у складі міста Дніпропетровськ. Зараз кожен небайдужий може побачити лише місце, де стояла хата родини Підмогильних. Нині тут нова вулиця (в останню війну Чаплі горіли) і саме помешкання не збереглося. У ХІХ ст. Чаплями володіли графи Воронцови-Дашкови, які в Російській імперії посідали видні державні пости. Як зазначає місцевий краєзнавець Михайло Богомаз, у маєткові графа Іларіона Івановича Воронцова-Дашкова і працював конторником батько майбутнього письменника – Петро Якович Підмогильний. За спогадами сучасників письменника, зібраними тими ж краєзнавцями – Миколою Чабаном та Михайлом Богомазом, маленький Валер’ян був розумним хлопцем, залюбки вчився, але – як всі сільські хлопці – охоче ставав до таких-сяких забав та пустощів. А ще – дуже любив рибалити. Що ловив? І бубирів, і піскарів. Вміло робив хватки – спеціальні пристрої для ловлі риби. Навесні піскарі бувало йдуть знизу вгору проти течії Дніпра. Закине хлопець такий пристрій в річку і півхватки риби витягне.! Зараз, щоправда, хваток немає – перевелися… Навпроти Чаплів – історичне село Старі Кодаки. Саме на цьому місці колись була польська фортеця Кодак, зруйнована козаками. Малий часто-густо переправлявся на човні через Дніпро. Вже подорослішавши, він цікавився минулим, навіть звів знайомство з Дмитром Івановичем Яворницьким. Чималий вплив на Підмогильного мала особистість “народного академіка”. Своїм же духовним наставником у відчутті слова Підмогильний завжди вважав Михайла Коцюбинського.
Але – те буде ще коли… А з 1910 року Валер’ян починає навчання в 1-му катеринославському реальному училищі (нині – це один з корпусів ДНУ ім. О. Гончара, розташований на центральному проспекті міста). У 1918 році Підмогильний вступив до математичного відділення Катеринославського університету, згодом перевівся на правний, але через матеріальну скруту змушений був залишити навчання. У 1919-1920 рр. – працював у відділі народної освіти секретарем секції художньої пропаганди і, водночас, викладав фізику в школі, вчителював у місті Павлоград. Писати Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував свої оповідання в шкільному часописі. Але першим літературним його дебютом стали оповідання “Гайдамака” і “Ваня”, що вийшли друком у літературно-педагогічному збірнику “Січ” (1919 р.). На початку 1920-го на сторінках газети “Боротьба” з’явились новели “Перед наступом” та “Повстанці”. Того ж року в Катеринославі вийшла книга молодого автора “Твори. Том І”. Психологічну інтелектуальну прозу молодого письменника високо оцінив відомий вчений-літературознавець Петро Єфремов. Науковець зазначав. що в постаті Підмогильного в українській літературі з’явилась “молода, свіжа, багатонадійна сила з сталим інтересом до психологічних проблем і з нахилом до художньо-синтетичних методів і засобів писання”. До речі, саме П. Єфремову належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного “Поет чарів ночі”. 1921 року поет В. Поліщук, прозаїк В.Підмогильний, літературознавець П. Єфремов видали в Катеринославі (Січеславі) літературно-мистецький збірник “Вир революції”, на шпальтах якого вперше було надруковане оповідання “В епідемічному бараці”, а в розділі “Хроніка” повідомлялось, що “письменник В. Підмогильний написав повість “Остап Шаптала”, а також скінчив переклад з французької мови роману Ан. Франса “Таїс”, написавши до нього передмову. Він же закінчує цикл “Повстанці”, а також написав оповідання “Комуніст” і “За день”. Восени 1921 року письменник вирушив до Києва, де недовго працював бібліографом Книжкової палати. Місто обезлюдніло через голод. Довелося виїхати до Ворзеля під Києвом, де Валер’ян Петрович викладає українську мову та політосвіту у трудовій школі. Там він одружується з донькою священика Катериною Червінською. Тема голоду потім знаходить втілення у циклі оповідань “Проблема хліба” (1921-1923), а оповідання “Син” (1923) визнане одним із найкращих в українській літературі. Визнання знайшло молодого автора. У 1922 році у Лейпцигу вийшло друком оповідання “В епідеміологічному бараці” (передрук з катеринославського “Виру революції”), у Празі й Берліні – новели з циклу “Повстанці”.
Повернувшись до Києва, письменник вчителював, працював редактором “Книгоспілки”, в редакції видання “Життя і революція”. 1925 року Підмогильний став одним з ініціаторів створення літературної організації “Ланка”, до якої увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка. У 1928 році Наркомпрос “визнав за потрібне” відрядити за кордон представників різних галузей українського мистецтва. Було створено спеціальну комісію, яка ретельно відбирала (після прискіпливої перевірки, звичайно) кандидатів на закордонну подорож. Перевірки тривали аж півроку. І – о радість! – на сторінках газети “Пролетарська правда” 2 жовтня 1928 року з’явилось повідомлення: “За відрядження НКО київські письменники – М.Терещенко, Ів. Ле, В. Підмогильний і Г.Косинка мають виїхати за кордон. Мета подорожі – одвідати й зібрати літературний матеріял у Німеччині й Франції”. За деякими обставинами (нам вони зараз не цікаві – бо ж річ йде саме про долю Валер’яна Петровича) за кордон Підмогильного відрядили не з Косинкою, Терещенком чи Ле, а з харків’янином Аркадієм Любченком. А першою країною, яка гостинно зустріла письменників була Злата Прага. 8 грудня 1928 року газета “Культура і Побут” повідомила, що “під час перебування українських письменників А. Любченка та В. Підмогильного в Празі погоджено справу з чеськими видавцями про видання вибраних творів цих письменників чеською мовою. З свого боку ДВУ (державне видавництво України) видає новий роман відомого чеського письменника Ольбрахта…Так само ДВУ готує антологію чеської поезії. Протягом року ДВУ видасть українською мовою відомий роман чеського письменника Ярослава Гашека “Пригоди бравого вояки Швейка”. З цього повідомлення не зрозуміло, в якому видавництві мали з’явитись твори Підмогильного… Але – поїздка Підмогильного до Праги так чи так сприяла пожвавленню українсько-чеських літературних зв’язків. Щодо перебування делегації в Берлині та Парижі відомостей, на жаль. бракує. А вже 30 листопада в оголошенні, розміщеному в газеті “Пролетарська правда”, про зустріч українських письменників вже зазначено й ім’я В.Підмогильного. Загалом, перед “великим переломом”, 1928 року за кордоном побувало чимало українських письменників. Це П. Тичина, І. Ле, О. Копиленко, Л. Первомайський, І. Микитенко, Кость Котко й інші. Дехто після відвідин Заходу поспішав написати книжки про свої подорожі. (Згадаємо хоча б їхнього російського колегу – Володимира Маяковського). Так, І. Микитенко видав чималу книгу “Голуби миру. Подорож за кордон”. У цій книзі автор, на думку рецензента, дуже правильно реагував на побачене “у них”. Валер’ян Підмогильний нічого про свою закордонну подорож не писав. Це могли згодом також поставити йому на карб
Зі своїм убивцею – Йосифом Сталіним письменник зустрівся у лютому 1929 року. Зустріч відбулась у Кремлі. Звісно, зустріч була не віч-на-віч, а в складі чималої, понад сорок душ делегації українських письменників – учасників тижня української літератури в Москві. “Вождь всіх народів” і “великий спеціаліст” з національного питання прагнув вивідати позицію української інтелігенції у рік “великого перелому”. У відредагованому радянською пропагандою вигляді ці питання звучали так: чи є національна проблема виключно проблемою селянства і чи є розвиток національних культур і літератур лише матеріалом для розвитку єдиної, так званої “інтернаціональної” російської літератури і культури? Сталін погано орієнтувався в українській літературі (до речі, це стосувалося й інших літератур – окрім, хіба що, грузинської), але дуже гарно розумівся в людській психології. Втім, це не рятувало його від багатьох “ляпів”, які виправляли письменники. А якому керівникові сподобається вислуховувати зауваження від підлеглих? Зважаючи ж на запальний та мстивий характер колишнього учня духовного училища, Сталін дуже добре запам’ятав своїх “національно агресивних” опонентів. І невдовзі його слова, що ті й ті особи потребують “перевиховання й профілактики” були взяті на озброєння численними кремлівськими підлабузниками. Та й не тільки кремлівськими. Як швидко рухаються кола по воді, так же швидко було розіслано численні вказівки стосовно вжиття відповідних заходів із “виховання й покарання” “замаскованих ворогів народу”. Харківські товариші взяли “під козирок” і почали готувати гучний процес викриття й осудження виявлених “ворогів” Країни Рад – членів підпільної організації “Спілки визволення України”. Як здогадуєтеся, справа була штучна й сфабрикована тією сумнозвісною організацією, на рахунку якої – загибель тисяч і тисяч людей, якнайчастіше – представників науки та культури. Були арештовані представники старої української інтелігенції і в 1930 році Валер’яну Підмогильному (тоді вже він жив і працював у Харкові, куди переїхав ще в 1929 році) довелось бути присутнім на цьому гучному процесі. Разом із товаришем – Борисом Антоненко-Давидовичем вони готувалися до опору, запальних виступів на захист арештованих… Але – не судилося. Друзі були розчаровані поведінкою підсудних, і їх намір – просити посадити на лаву підсудних і них обох – згас.
Тоді Валер’ян Петрович отримав посаду консультанта з іноземної літератури у видавництві “Рух” і повністю зосередився на перекладацтві. У його огроменному творчому доробку переклади філософського трактату К. Гельвеція “Про людину, її розумові здібності та її виховання”, двотомник творів Д. Дідро, романи О. де Бальзака, А. Франса, Гі де Мопассана… До найкращих інтелектуальних здобутків української літератури першої половини ХХ ст. належать романи В. Підмогильного “Місто (1928), “Невеличка драма” (1930), “Повість без назви” (1934), які остаточно переконали більшовицьку критику у тому, що “письменник цікавиться не людством, а людиною”. У нарисі П. Колесника “Валер’ян Підмогильний” прозаїка схарактеризовано байдужим до “велетенських господарських досягнень”, а його творчість визнана “далекою й чужою революційній дійсності”. “Доброзичливці” постійно згадували, що оповідання “Іван Босий” багато років друкували й передруковували в емігрантській пресі. До речі, ще й у 50-х роках у одному з журналів мовилося, що цей сміливий твір закликав до національного спротиву більшовиків і був “виявом полум’яного протесту автора проти окупанта України”. Друзі закликали Валер’яна до обережності, але він зважається на нову сміливу публікацію. Нею стало оповідання “З життя будинку”. Може, вперше в ньому досить відверто було мовлено про масовий голод (1933-1934 рр.) і про те, як в одному будинку було влаштовано їдальню для порятунку жителів району. Вперше прозвучала й думка про неприпустимість соціального поділу й класового обмеження тих, хто не належить до пролетарського роду. Ці лихі “одисеї” закінчилися для Підмогильного невесело. Новела Валер’яна Петровича була занесена в реєстр “ворожих”, і в усіх виступах офіційних критиків її паплюжили з усією належною “класовою” суворістю. За спогадами мешканців письменницького будинку “Слово” (м. Харків), де саме й проживала родина Підмогильних, напередодні арешту письменник передчував зле. Він саме розпочав роботу над новим великим твором і не встиг ще навіть дати йому назву. В рукописах він так і фігурує “Повість без назви”. Це глибоко філософська драма в прозі про те, як важко і нестерпно існувати порядній людини в сучасному світі. На жаль, ця робота над твором стала останнім художницьким твором для автора. В грудні 1934 року відбулась подія, яка стала своєрідним “пусковим гачком” у цькуванні “ворогів пролетаріату”.
1 грудня в Ленінграді вбито головного політичного суперника Сталіна – Сергія Кірова. Це вбивство (“великий вождь народів”, як завжди, діяв чужими руками в справі усунення небажаного “друга по боротьбі за світле майбутнє”) стало таким собі “стартом” для усунення й інших, небезпечних для офіційної влади. І вже 8 грудня 1934 року в будинку творчості Заньки під Харковом тридцятитрьохрічного письменника заарештовують, судять і разом з іншими митцями засилають на Соловки, де йому довелося пробути в ізольованій камері довгих три роки. Його звинувачували “як учасника контрреволюційної організації, що ставила за мету терор проти вождів партії”. До цієї вигаданої організації було притягнуто українських письменників В. Поліщука, Г. Епіка, М. Куліша, Є. Плужника, В. Вражливого, М. Любченка та інших. 28 березня 1935 р. пролунав вирок: “позбавлення волі терміном на десять років…” Письменник відбував покарання в спецізоляторі на Соловках. Перекладав В. Шекспіра, О. Вайльда. Написав кілька оповідань, мріяв про роман “Осінь 1929”. Останній лист із Соловків датується 2 червня 1937 року. А 3 листопада 1937 року до 20-х річниці Жовтня В. Підмогильного було розстріляно (вирок трійки УНКВС за протоколом № 83 від 09.10ю1937 щодо засудженого до ВМП Підмогильного В.П.). “Повість без назви” (1934), що її Валерій Шевчук вважав “Одним із блискучіших й найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури” так і не була завершена… Шлях митця був зумовлений. Поет Вигорський з роману “Місто” промовляв: “На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед, Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, – на гостроту зору”. Звісно, що мовилося про долю справжнього письменника. Він раніше за французьких екзистенціалістів Ж.П. Сартра, А. Камю відчув абсурд буття, беззахисність людини проти уряду, приреченість Духу. За словами В. Мельника, – “з ним зломилася одна з найоригінальніших гілок української пореволюційної літератури – інтелектуальна проза”. Творчий шлях Валер’яна Петровича тривав лише 15 років. А потім – на півстоліття його ім’я було вилучено з літературного процесу.
Залишилось лише кілька прижиттєвих видань збірок оповідань і повістей, романи “Місто” й “Невеличка драма”; бібліотека перекладів класичної французької прози (Бальзак, Вольтер, Гюго, Дідро, Доде, Меріме, Мопассан, Франс тощо), про які академік О. Білецький ще наприкінці 20-х років ХХ ст. сказав, що ними “сміливо може пишатися українська література”. Творчість Валер’яна Підмогильного – в європейському культурницькому контексті, а в місті молодості чаплянського генія, на жаль. немає жодної пам’ятки, що увічнювала б його Слово… Автор: Еліна Заржицька
|
  |
|
|
Powered by WordPress & Atahualpa |
||
Журналісти часопису “Оксамит” стали свідками надзвичайно цікавої та приємної події. 6 червня у концертхолі комплексу «Чайхона базар» відбувся фінал Всеукраїнського дитячого конкурсу краси «Юна Пані України». Організатори заходу присвятили його Міжнародному дню захисту дітей і заручилися широкою підтримкою з боку зірок української естради, а саме: гурт Анна-Марія, Брати Борисенко, Владислав Курасов, Lilu, Міла Нітіч. Основною метою дитячого конкурсу краси є сприяння розвитку талантів та творчого потенціалу у дітей, зокрема дітей-переселенців із зони АТО.
