Оксамит

Як і Микола Хвильовий, Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Микола Зеров і тисячі інших доведених до самогубства, ув’язнених і закатованих у тюрмах чи сталінських концтаборах українських митців, Мирослав Ірчан  не мав жодного шансу і на мить уникнути безпощадного нагляду НКВД й дивом уціліти, як, до речі, й усе його талановите українське літературне покоління, відразу ж із кількох вагомих причин, але саме над цим митцем тяжів ще й дамоклів меч його індивідуальної “провини”: він був уродженцем Західної України, отже, “западенцем”, якому рідна комуністична партія, членом якої митець став ще в березні 1920 року, ніколи не довіряла й на перспективу довіряти навіть не збиралася; виявився у своєму недалекому минулому, тобто в роки Першої світової війни, – січовим стрільцем-підхорунжим і прихильником ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки, яка 1919 р. возз’єдналася із УНР) і навіть, на своє лихо, виїжджав за кордон (у Чехословаччину й Канаду), де перебував довгий час, а це однозначно розцінювалося каральними органами тільки як обтяжливі обставини, тому в очах сталінських душогубів талановитий український митець  апріорі поставав “буржуазним націоналістом”, а в роки скаженої шпигуноманії в СРСР виявився запідозреним у “розвідницькій діяльності”, не суть важливо на користь якої капіталістичної держави.

Ім’я Мирослава Ірчана досі, образно кажучи, у сучасних наукових дослідженнях міститься лише за словосполученням “та інші”, а такого байдужого й несправедливого ставлення до себе цей митець аж ніяк не заслуговує.

Народився Андрій Баб’юк (саме таким було справжнє прізвище письменника Мирослава Ірчана) у селі П’ядики Коломийського повіту на Прикарпатті 14 липня 1896 року. Й хоча у власній “Автобіографії” митець наголошував, що сім’я його батьків – Дмитра та Ефрозини – була бідною, а він у них аж третім, і після нього діти у Баб’юковій хаті народжувалися ще й ще, тобто жодних шансів на навчання від самого свого народження не мав, насправді автобіографія писалася більше для більшовицької влади, ніж для правди. Порівняймо: дитям незаможників неодноразово йменував себе Олександр Довженко, найближчу рідню якого, якби не знаменитий син, обов’язково розкуркулили і вивезли б у Сибір. До того ж, батько Ірчана був сільським дяком, а згодом ще й громадським писарем, а якщо брати до уваги, що дід Андрія опришкував, а мати була дочкою сільського ткача, який хвалився польським корінням й сповідався тільки в костелі, а не в церкві, то відразу ж стає зрозумілим, що бодай третє покоління, якщо числити назад, із обох боків родового дерева письменника мусило бути досить заможними, як на сільські мірки, людьми.

Андрій появився на світ раніше на цілий місяць, й батьки мало вірили, що новонароджене недоношене дитя Бог не забере назад: “Надії на те, що буду жити, не було найменшої. Мене обвивали у вату і залишали на теплій печі… Тільки час од часу прибігала мати дивитися, чи я ще не захолов. А я надто був впертий і, замість смерті, вимагав криком їсти” [6, с. 450]. Проте з усіх своїх нащадків багатодітний Дмитро зробив ставку саме на цю дитину: здібному хлопчикові не було ще й п’яти літ, як батько навчив його читати. Втім, і стосовно інших синів старий Баб’юк також мав похвальні з точки зору здорового глузду плани: “Я панам воду носитиму, а в школу вас пошлю” [3, с. 6]. Тож його Андрійко спершу вчився у сільській початковій школі, після якої закінчив шість класів Коломийської гімназії, а пізніше – Львівську вчительську семінарію, що для вихідця із села було неабияким досягненням і стартовим інтелектуальним капіталом.

Так, Андрій ходив на науку до Коломиї пішки, як і наголошує письменник у “Автобіографії”, але ж від села П’ядики до цього найближчого містечка всього п’ять кілометрів. Так, не завжди мав гроші, щоб купити собі полуденок, але на квиток до театру якимось чином немаленьку суму завжди заощаджував. Неграмотні односельці приносили батькові Андрія читати листи від своїх рідних з-за океану й просили їм відписувати, що діється у П’ядиках. Але найчастіше ті розпачливі волання вічно заклопотаним, а тому бажаючим невідкладного вирішення своєї справи, трударям читав писарів хлопчина, уявляючи й далеку Америку (по-сільському – Гамерику), й холодну Канаду, а також безконечний океан, де плавають риби, довші навіть від найбагатшої сільської хати й полюють на людей, якщо їхній корабель тоне. Читаючи заокеанські звістки, майбутній письменник із перших уст довідувався про тяжкі випробування галицьких емігрантів на заокеанському континенті.

Іноді в листах зустрічалася інформація зовсім не для дитячих вух, але саме вона чомусь запам’ятовувалася найглибше й дослівно зринала в уяві вже визнаного письменника Мирослава Ірчана страшними картинами шторму зі смертельними валами багатометрових висотою хвиль, які галичанам-емігрантам, споконвічним жителям суші,  здавалися морською ордою, і рабством кінця ХІХ – початку ХХ століття, про яке митець планував написати  у так і не завершеному романі “В полоні морської орди”: “Сотні агентів виїжджають у Європу і там заманюють дівчат та жінок обіцянками на добру роботу в Аргентині, а в дійсності продають їх, як худобу, в доми розпусти, Найчастіше нещасні жертви до останньої хвилини не знають, що їх повезли на продаж” [4, с. 323]. На жаль, іноді в подібне рабство молодь йшла добровільно, вірніше, з крайньої безвиході або за рішенням громади переселенців, які на таким страшним чином отримані гроші спромагалася забезпечувати іншим мінімальні умови для існування під чужим небом.

Іван Франко у збірці віршів “Мій ізмарагд” подав кілька вражаючих картин пекельних випробувань і крайнього бідування представників галицької еміграції. У програмній поезії з цієї книги – “Лист із Бразилії” – кілька разів натрапляємо на суголосні з Ірчановими рядки, наприклад:

По морі ми плили без злих пригод,

Лиш хорував погано весь народ.

На морі вмерло дев’ять душ народу;

Їх, замість погребу, метали в воду.

Най Бог боронить від такої тьми,

Як матері ридали за дітьми,

Коли їх риби, довгі, мов ті балки,

Зубаті, чорні, рвали на кавалки…

П’ять хлопців до послуг продали ми,

А сім дівчат пішло в  т а к і  доми.

Про хлопців досі ми не мали вісти,

Дівчата раді: є що пити й їсти [12, с. 87].

Та повернемося до дитячих років письменника. Семирічний Андрійко взявся творити співанки про емігрантську недолю на кшталт популярних у селі коломийок, а також складав короткі, але трагічні за змістом вірші. Ще до цього “етапу творчості” спочатку на зарінку – з участю сільських пастушків і для їхньої ж публіки –  старався щотижня виставляти  “кумедії”, що їх особисто бачив у Коломийському театрі, адже маючи феноменальну пам’ять,  міг переповісти не те що фабулу п’єси, а й відтворити почуте зі сцени слово в слово. З десяти років Андрій спробував писати власні драматичні твори, які при допомозі друзів також виставляв у сільських клунях чи стодолах уже для дорослих глядачів. Коли ж юному авторові виповнилося десять чи одинадцять літ, він завершив п’єсу “Війт” і навіть насмілився вислати її на конкурс до Львова, але на марки для пересилки поштою не вистачило двох сотиків (менше копійки) –  й Ірчановій п’єсі не судилося навіть лягти на стіл перед членами журі.

Юність Андрія Баб’юка припала на дуже бурхливі часи. Ще під час навчання у Львівській учительській семінарії Андрій вступив до військово-спортивного товариства “Січ”, а це не могло не вплинути на його долю.

Коли ж розпочалася Перша світова війна, товариство “Січ” виявилося ядром військового корпусу січових стрільців (УСС) у складі австро-угорської армії. Ріст національної свідомості й розмах патріотизму в Галичині в часи організації війська січових стрільців виявився таким могутнім, що, як пізніше наголошував Мирослав Ірчан, “хто не йшов у стрільці, того вважали боягузом, недотепою, маминим синком, навіть зрадником українського народу” [3, с. 7]. Тож українські військові підрозділи було сформованою виїмково з добровольців, які активно відгукнулися на заклик Головної української ради, опублікований 6 серпня 1914 р., воювати під проводом Української бойової управи. Протягом уже перших двох тижнів виявили бажання стати січовими стрільцями аж 28 000 молоді, причому, як юнаків, так і дівчат, але на збір у Стрию на початку осені  прибуло тільки 10 000, оскільки деякі повіти Галичини на той час уже виявилися окупованими російською армією. З прибулих австрійська влада вибрала тільки 2500 найкращих, з яких було сформовано 10 сотень по 250 бійців, і відправила їх на військові навчання в Закарпаття. Що для нинішнього розуміння події найбільш важливо: військо УСС виявилося зародком української армії, першими окремими національними військовими частинами від часів трагічного протистояння гетьмана Івана Мазепи російському цареві Петру І під Полтавою 1709 р.

Ледь закінчивши Львівську учительську семінарію, майбутній письменник 1914 року записався до Українського легіону австрійської армії й у складі першого полку українських січових стрільців під керівництвом Дмитра Вітовського, який пізніше зайняв посаду державного секретаря військових справ ЗУНР, пройшов усі карпатські рейди, як стрілець, хорунжий, зв’язківець і документальний хронікер. Багато разів важив життям і навіть був поранений, про що згадував у “Автобіографії: “25 жовтня 1914 року в тяжкому рукопашному бою з російською армією на горі Кобила близько села Опака недалеко від Борислава мене поранено в праву руку – 5 ран, одна з яких – штиком у долоню” [6, с. 452].  Андрій Баб’юк також погодився стати членом Пресової квартири УСС, яка, крім іншої ідеологічно-патріотичної роботи, створила для своїх новобранців “етапну гімназію” – бібліотечку патріотичних видань.

Він зробив ескізи про воєнні сутички в інших місцях Західної України, оскільки у серпні 1916 році січових стрільців було переведено під Бережани, де вони окопалися на горі Лисоня, але в тяжких боях з кадровою російською армією полк УСС втратив з 44 старшин аж 28, а також 1000 рядових убитими, пораненими, полоненими, тому на кінець вересня 1916 налічував тільки 9 старшин і 444 стрільців, але таки зупинив московський наступ, завдавши окупантам важких втрат; яскраво змалював битву в селі Конюхи, де легіон УСС зазнав відчутних ударів на початку липня 1917, адже під час так званої офензиви Керенського, коли в полон потрапило надто багато люду, від полону й видимої смерті врятувалося всього лише 400 січових стрільців. Тож саме завдяки Мирославові Ірчану. безкомпромісному “літописцеві доби” (вислів Уласа Скамчука), сьогодні відомі імена багатьох загиблих стрільців.

Уже перебуваючи в рядах добровольців на війні, інтелігентний юнак вступив до галицької радикальної партії, чільником якої раніше був не хто інший, як Іван Франко, що для Андрія Баб’юка мало чи не вирішальне значення. Особисте життя молодого січового стрільця також викличе неабияку цікавість шанувальників творчості нами представленого письменника. У часи національного піднесення в середовищі стрілецької молоді появилися сотні унікально цінних з точки зору художності пісень. Багато побратимів знали, що їхній підхорунжий Андрій Баб’юк щиро закоханий у доньку священика Августина Арсенича із гуцульського села Пістинь Ірину, брат якої, також боєць легіону, запрошував до батька в гості відомих стрілецьких піснярів і композиторів Романа Купчинського, Михайла Гайворонського, Лева Лепкого,  яким, чого гріха таїти, подобалася вродлива попівна-гуцулка з чистим і білесеньким, як папірчик, личком.

Про любов Андрія Баб’юка та Ірини Арсенич Роман Купчинський склав пісню, яка в часи боїв, звитяг, перемог і поразок підтримувала духом не одного січового стрільця, що його з війни чекала власна кохана дівчина. Новостворена пісня відразу почала називатися “Ірчик”, бо саме так пестливо йменував підхорунжий свою кохану, й мала такий зміст:

Чи є в світі краща зірка, як моя кохана Ірка,

Чи є в світі де царівна, щоб була така чарівна?

Приспів:

Гей, гей, Ірчик, Ірчик, личко в тебе як папірчик. 

Чи є в горах краща квітка, як Ірчанова сусідка?

Чи є в раю де дзвіночок, як сусідчин голосочок?

Приспів.

Поцілує, як ангелик, затанцює, як метелик,

Приголубить, як голубка, але тільки свого любка.

Приспів.

В неї коси золотисті, як на сонці води чисті,

В неї устонька – коралі, і так далі, і так далі.

Дещо пізніше саме від імені коханої дівчини Андрій Баб’юк як присвійний прикметник (Ірка → Ірчин → Ірчан) митець і створив свій літературний псевдонім. Що цікаво, доля виявитися героїнею пісні всміхнулася не тільки Ірині. Коли вона вийшла заміж за Дмитра Бурачинського, лісника високого рангу (“інженера лісів”) і переїхала в його рідне село – Шешори, то в чоловіковому домі завжди збиралася інтелігенція й у Бурачинських часто гостював такий відомий у Галичині композитор, як Ярослав Барнич, автор пісні-танго “Гуцулка Ксеня”, а пізніше – й однойменної оперети, в героїні якої всі впізнавали  Ксенію Бурачинську. Цю ж пісню також приписують братові Ірини, а дядькові Ксенії – учителеві й доморощеному композитору Романові Савицькому.

Перша книга новел “Сміх Нірвани” Андрія Баб’юка вийшла у Львові 1918 року, підписана справжнім прізвищем автора, й викликала захоплення читаючої публіки. Псевдоніми – Мирослав Ірчан, Абба, Б’юк, І. Мірко, Юрко Ропша – митець почав використовувати дещо пізніше, причому підписувати свої твори псевдонімом Мирослав Ірчан він почав “від січня 1918 року” [6, с. 454].

На жаль, доля військового корпусу українських січових стрільців виявилася  трагічною. Молоді захисники України гинули через недолугу політику військових штабів Австро-Угорщини, погане озброєння й спорядження, тяжкі інфекційні хвороби. Після тяжкого розгрому під Конюхами із Гуцульської сотні та незначних людських підкріплень із Коша УСС було сформовано новий стрілецький курінь, який спочатку здійснив похід до ріки Збруч, якою, власне, й пролягав кордон між Австро-Угорщиною і Російською імперією, що в її складі знаходилася Східна Україна, а в лютому 1918 р. під керівництвом австрійської влади вирушив у довготривалий похід і якийсь час перебував аж на Запоріжжі та Херсонщині.

Тим часом у Росії відбувався державний переворот, владу захопив Ленін зі своїми “христопродавцями” (за влучним визначеннями молодого класика Павла Тичини й сучасного поета Івана Драча), Польща висунула свої претензії на територію Галичини, у Києві утворилася УНР, у Станіславові – ЗУНР, назріли небачені за масштабами й жорстокістю державні зради й обмани, інтервенції і погроми. Гасло “через Київ на Львів” січовим стрільцям не принесло жодного виходу: і там, і там хазяйнували окупанти, розірвавши тіло українських земель на два ласі шматки.

1919 року в Кам’янці-Подільському, куди його закинула доля у складі січового стрілецтва,  Мирослав Ірчан ще видав другу книгу – розлогий есей “Махно і махновці”, в якому показав високу амплітуду визвольної боротьби й роздумував над майбутнім України. На жаль, наступні місяці й роки виявилися політичною м’ясорубкою для багатьох людських доль. Тож сучасний журналіст Вадим Джувага у статті “Мирослав Ірчан – січовий стрілець і радянський поет” пише: “Баб’юк-Ірчан відбув разом з побратимами всі кола пекла війни. Служив в Українській Галицькій Армії (УГА), потім трохи у денікінців (що йому згадають) у складі Галицької бригади, після катастрофи денікінців у лютому 1920 року разом із бригадою перейшов на бік Червоної Армії” [2].

В той час, коли більшість січових стрільців  перейшли на бік Армії УНР при її безпосередньому зіткненні з частинами Михайла Омеляновича-Павленка, що очолював Українську Галицьку Армію, Баб’юк став більшовиком і, на жаль,  навіть воював проти своїх бойових побратимів часів Першої світової війни.  

Проте осуджувати активного громадського діяча й навіть діяльного українського патріота не варто. Подібний крок у безодню зробив не він один. Микола Хвильовий свої власні уявлення про подібні хитання й амбівалентність вибору згодом описував із іронією: “Пришпилюю до грудей два банти: червоний і… жовто-блакитний. До того і після отого я ніяких значків не носив. Але тоді я горів, як і всі, в хотів бути, так би мовити, українським більшовиком. З мене, звичайно, глузували, і я скинув обидва банти” [10, с, 120 – 121]. Втім, окрема особистість – це одне, а велика військова одиниця – зовсім інше. Тож у критичному для галицьких військових частин становищі, коли треба було або здаватися в полон червоній армії, або рятуватися відступом, переходячи кордон Румунії, а це означало опинитися в таборах інтернованих (наприклад, в Орадя-Маре на території цієї країни, де якийсь час довелося перебувати, як у резервації, групі колишніх січових стрільців), військова одиниця українських військових патріотів, а серед них – майбутній письменник Мирослав Ірчан – перейшли на бік більшовиків. Як червоноармієць, він служив у першій галицькій бригаді, в якій навіть займав керівні пости – був помічником начальника бригади, проте одночасно й творив, як письменник, в також до кінця війни виконував обов’язки комісара агітпоїзда і голови редакційної колегії фронтової газети “Більшовик”, що вважалася друкованим органом комуністичної партії Галичини.

Взимку 1921 року червоноармійським театром в Умані було поставлено Ірчанову п’єсу “Бунтар”. Леонід Новиченко пише: “На один зі спектаклів завітала робітнича делегація з Іваново-Вознесенська, що прибула на фронт. Побачивши, як автор, він же й виконавець головної ролі в п’єсі, дзвонить з холоду зубами в нетопленому приміщенні, літній робітник – член делегації – скинув свого кожушка і подарував його закоцюблому драматургові. Найкращі рецензії не схвилювали так автора, писав згодом Ірчан, як отой людяний подарунок” [5, с.9]. Весною 1921 року митець переїхав до Києва і протягом 1921–1922 років працював лектором у школі червоних старшин, друкувався в часописі “Галицький комуніст”, на сторінках якого й появилися уривки з уже згадуваної нами п’єси “Бунтар”, нариси й фейлетони. У журналі київських українських футуристів “Семафор у майбутнє” у 1922 році були надруковані новели Мирослава Ірчана “На півдорозі”, “Просо”, “Бій”. У Києві в 1921 році Андрій Баб’юк одружився із чешкою Зденою Младієвською, але єдина дочка цього подружжя – Майя-Мирослава – народилася аж у 1926 році в Канаді.

Ситуація в тогочасній Україні була не просто несприятливою для творчості, а навіть критичною і небезпечною для життя яскравих особистостей.

Безробіття, хаос, девальвація національної валюти в найближчих європейських державах, як наслідок Першої світової війни, призвели до того, що проситися на постійне проживання взагалі виявлялося справою тупиковою.

Тільки президент Чехії, засновник Чеської держави у 1918 році, Томаш Масарик (1850 – 1937 рр.) проявив вдячність до колишньої УНР, на території якої створилася національна чеська армія, якої чехи не мали від часів гуситських воєн, та українських емігрантів, але зважаючи на низький економічний розвиток своєї держави, міг запропонувати українській інтелігенції або викладати у вищих навчальних закладах Чехії, або в них же вчитися. У статті “Томаш Масарик – “батько” новітньої чеської держави” Ігор Мельниченко пише: “Позиція Масарика щодо України вкрай суперечлива. Дослідники чесько-українських відносин із великим пієтетом згадують  про його прихильне ставлення до української еміграції в повоєнний період, про створення Українського вільного університету (1921 р.), Української Господарської академії в Подєбрадах (1922 р.), Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1923 р.) та інших українських вузів. Він матеріально підтримував українську еміграцію та її друковані видання (часопис “Нова Україна” тощо”) [8]. Протягом 1922 – 1923 років український письменник Ірчан із дружиною жили  у Празі, митець навіть здобував вищу освіту в Карловому університеті, Мирослав дружив із празьким поетом, прозаїком і драматургом Іржі Волькером (1900 – 1924 рр.) але у жовтні 1923 року несподівано зібрався на постійне місце проживання до Канади.

Причиною термінового від’їзду Мирослава Ірчана, напевно, були все-таки його суто мистецькі інтереси, жага екзотики й вражень, які виявилися спровокованими творчістю американського письменника Джека Лондона (1876 – 1916 рр.), який переживав тоді пік літературної слави. Саме звідси бере початок зацікавлення Мирославом Ірчаном долею корінних жителів Канади – індіанців. Тож у публіцистичній статті “Канадська Україна” письменник намагався зробити короткий екскурс у минуле, починаючи від того часу, коли “перед чотириста роками вели канську сон-країну розбудила європейська культура і цивілізація. Першими проснулися великі трудові племена червоношкірих ірок-воїв і альгонквінів, що про білу людину знали з темних легенд, як ми знаємо про сумнівних марсіян  [6, с. 415]”.

Письменник емоційно описав, скільки горя корінному населенню принесли французькі окупанти, яким “зламав хребет” окупант англійський, але від цього упосліджене становище поневолених індіанців не змінилося: “…А рушниця та сама, хрест той самий, і кулі, і смерть, і пожежі ті самі. Лише прапор тканий не паризькими ткачами, а лондонськими. Все інше те саме… [6, с. 416]”. Цивілізація корінного народу на кілька століть відставала від цивілізації окупантів. Хитрий загарбник цим скористався і в загальному масштабі, й навіть у окремих випадках. Наприклад, збагнувши, що звичайнісінька рушниця – вершина мрії дикуна, англійські окупанти займалися безсоромним грабежем, а при цьому немилосердно споювали корінне населення: “Хочеш мати рушницю, хочеш стати власником великого досягнення європейської культури, що плює вогнем і на місці вбиває звіра чи людину?.. Ось дужою рукою офіцера “їх величності білого короля” рушницю встромили в м’яку землю. Вона не така вже висока. Навіть нижча за людину. Наложи ж, червоношкірий, біля цієї рушниці стільки шкір, щоб зрівнялися з рушницею!.. І червоношкірий біля встромленої в землю рушниці складав одна на одну стільки дорогоцінних шкір, поки не зрівнював з рушницею. Тяжка праця цілих місяців, але – він був власником великого досягнення білої людини… Це останнє тоді, коли голову добрячого індійця палило друге досягнення білої людини – горілка [6, с. 417]”. Безперечно, далеко не всі “блідолиці” були визискувачами. Мирослав Ірчан не забуває наголосити, що у провінції Манітоба постала навіть республіка, яку захищали індіанці під керівництвом француза Луї Рієля, якого, придушивши визвольну боротьбу, влада повісила, але “І по сьогоднішній день чиясь рука зложує на його скромній могилі в Сент-Боніфейс близько м. Вінніпега свіжі квіти [6, с. 418]”.

Висновок автора статті про індіанську Канаду більше, ніж драматичний: “Якщо досі ти думав, що там… є ще буйні індіанські племена, що в своїх одіннях з орлиних пер гарцюють на диких конях по широких преріях – то ти помилився… Канадська велика земля, більша за цілу Європу, ще триста років тому за наказом англійського короля одібрана в індіанців [6, с. 419]”.

Щире співчуття до корінних народів у Мирослава Ірчана вилилося в написання художніх творів “тубільної” тематики, зокрема у новелі “Смерть Асура” (1927 р.) – про ескімоса, який  помстився білошкірим ґвалтівникам, священикам-місіонерам – батькові й синові – за свою сестричку Акусту, яку старший за віком зробив своєю наложницею у неповнолітньому віці, а коли вона завагітніла від молодшого, син жорстоко побив нещасну, намагаючись спровокувати викидень. Новела має виразні риси імпресіонізму в тих місцях, де йдеться про екзотичні полярні пейзажі, а в окремих місцях – й експресіонізму, особливо коли митець описує помсту Асура та його смерть на електричному стільці. Дуже важливим для достовірності описаних подій виявляються глибокі знання автора психології жителів Аляски, переданої через образ самого Джона Асуара, який з дитячого віку милувався північним сяйвом, а з молоком матері всмоктував мораль своїх предків, що насамперед полягала у трьох табу: “Не брехати, не красти і дотримувати слова” [6, с. 351].

Трагедію жителів заполяр’я з приходом на Аляску європейців митець описує дуже лаконічно, а до того ж – через спогади ескімо (ескімоса) у тюрмі: “Чому загинув батько?.. Через “бліді обличчя”. Поїхав на ловлю білих лисиць з півпляшкою віскі. Поїхав дістати білих лисиць, щоб заміняти в “блідих облич” за віскі. Поїхав, і ніхто ніколи не довідається, де ліг він – в холодному прорубі чи в снігових горах?..” [6, с. 348]. Ділячись секретами “письменницької кухні”, в публіцистичній статті “Про себе” Мирослав Ірчан так описував свою роботу над достовірністю фактів у новелі “Смерть Асура”: “…Героя… палять на електричному кріслі. Я жив у Канаді, де злочинців не страчують електричним кріслом, а вішають… “Культурна машина” працює лише в Сполучених Штатах, і то не в кожному штаті. Довелося й тут дуже багато працювати, читати різні описи страти на електричному кріслі, спогади журналістів, оглядати фотографії, ходити по чотири рази в кіно на ту саму картину лише тому, що там був дрібний кадр з електричним кріслом” [6, с. 470].

“Люди в одностроях почали перев’язувати ременями його груди, прикріплювати його руки й ноги. І згадав Асуар, як, бувало, батько прив’язував його до кияка – маленької ескімоської  лодки, – як їхали вони поміж кригами… Це було давно, дуже давно… В сніговому тумані і стогоні морозних вітрів розгубився час… Аляско, рідна країно снігів і північного сяйва! Останнє зітхання тобі!” [6, с. 357].

На наш погляд, цим реченням й  повинен закінчуватися текст високохудожнього твору, бо розтягнена післямова новели з відразливими подробицями мученицької смерті нещасного не додає творові художності й, очевидно, за задумом письменника, мала тільки доказово засвідчувати несправедливість порядків США, тобто епілог забезпечував не художнє, а ідеологічне навантаження.

Також саме Мирослав Ірчан зібрав документальні факти про перших емігрантів-українців у Канаду . Тож перша хвиля української еміграції на американський континент, у тому числі – й у Канаду, на думку Мирослава Ірчана, запропонувала визискувачам майже  такий контингент безправного й затурканого люду, який можна було порівняти хіба що з індіанцями, які в часи відкриття Америки Колумбом знаходилися на рівні первіснообщинного ладу.

“Звістка про заокеанську дивну країну, де “дарують” землю, дійшла до української бідноти доволі пізно, бо тільки наприкінці 80-х років… Піонерами української еміграції в Канаді були бідні селяни Василь Леєняк й Іван Пилипівський з с. Небилів Калуського повіту в Галичині. Про Канаду довідалися від німців і виїхали восени 1891 року. Пізніше, повільно, не хапаючись, поїхали й інші… Скільки загинуло їх в дорозі від недуг? Скільки проковтнув великий Атлантик?.. У тяжких злиднях, часто за сто кілометрів від залізниці, корчували роками дерево, кущі, носили й каменюки. Вмирали там від перевтоми, голоду. Якісь корінці находили, що їх варили і їли. Мокляками пробиралися з мішком борошна по двадцять-сорок кілометрів, щоб врятувати від голодної смерті себе й сім’ю. Скільки праці примітивним знаряддям, бо на машини не було грошей, зложили вони, доки добилися, що прочищена земля зародила? [6,  с. 420 – 421]”.

Умови проживання перших галицьких переселенців у Канаді справді були жахливими: семимісячна холоднюча зима, коротке літо, ще коротша осінь, а весни взагалі й нема як такої, не ростуть плодові дерева, не цвітуть квіти, все якесь карликове, замшіле, незавидне. Нічийні придатні для обробітку ґрунти є, але користі з такої землі не настільки багато, як із орного родючого поля в Галичині чи Буковині, тому молоде покоління колишніх з діда-прадіда хліборобів йшло працювати на шахти, заводи, фабрики, пропонувало свої руки для будівництва залізниці, спочатку й не уявляючи, які страхітливі умови чекають на таких робітників: “Коли експрес Тихоокеанської залізниці прорізує неприглядні канадські простори – кому прийде на думку, що по обох боках залізничного шляху бур’янами порослі й роками притоптані тисячі могилок, в які лягли українські робітники?.. Від океану до океану пройшли вони, не розгинаючи спини, ніби армія невільників. Падали від перевтоми, від недуг, від нещасливих випадків. Але шлях, що прорізував Канаду, не знав перепон. Через високі гори, ліси, яруги, прерії, річки й озера він докотився від Атлантичного до Тихого океану. За цей шлях лягли тисячі, окалічіли тисячі, силу свою залишили тисячі європейських бідняків, а між ними, на першому місці – українські робітники [6, с. 424]”.

Та листи галицьких емігрантів рідним дивували їхніх односельців, спокушали й зривали з насиджених місць багатьох інших людей. Чому? Тому, що заробітки в Галичині були мізерні, жандармська сваволя безмежна, а податки непосильні, й кожен селянин уявляв собі Канаду раєм, адже там за один місяць можна було заробити стільки, скільки вдома на панському дворі за цілий рік. Мирослав Ірчан доказово розбиває таку ефемерну вигоду: “Що часто-густо цей робітник тяжко працював за половину тієї платні, від якої відмовлялися старі канадські робітники, – він не думав. Кожний канадський цент перераховував на австрійські корони, і виходило багато” [6, с. 424]. Також Мирослав Ірчан подає важливі дані, що перед початком Другої світової війни українці в Канаді виявилися третім за чисельністю народом після англійців і французів, що галичан-переселенців агітували, а часто й силою змушували воювати у Другій світовій війні на боці Атланти.

У  Канаді Мирослав Ірчан друкувався в українській пресі, редагував емігрантські  українські журнали “Робітниця” і “Світ молоді”, став секретарем ним же створеної  заокеанської філії спілки пролетарських письменників “Гарт”, яка існувала на материковій Україні до літературної дискусії  (1925 – 1928 рр.) і кривавого розгону каральними державними органами всіх письменницьких організацій та об’єднання вцілілих у одну-єдину спілку, яку легше було керувати й спрямовувати. Цього аж у настільки жахливих масштабах не міг уявити собі письменник, живучи за океаном. Звістки, які приходили в Канаду про голодомор у двадцятих роках в південній Україні і жахіття примусової колективізації на всій території, що супроводжувалася примусовим масовим виселенням найпрацьовитіших українських гречкосіїв у Сибір, митець сприймав, як форс-мажорні обставини (небачена посуха, недорід) або гіпертрофовану пропаганду.

“В голодні роки на Україні, не дивлячись на безробіття в Канаді, зложили кількадесят тисяч доларів і вислали для рятунку голодуючих… Ходили хата в хату, до свого і до ворога, не зважаючи на те, як проганяли їх, як висміювали, збирали пожертви на голодуючих, збирали одіння і висилали на Україну” [6, с. 438].

Марними був труд і старання! Українські емігранти ні сном ні духом не відали й знати не могли, що одеських портових вантажників було розстріляно тільки за те, що вони  відмовилися вантажити зерно на кораблі, якими радянська влада вивозила конфіскований у селян і так мізерний урожай зернових за кордон, а прибулі з далекої Канади кораблі із закупленим на таким тяжким способом зібрані гроші хлібом у трюмах в Одесі простояли довгий час, а тоді представники радянської влади віддали наказ відкрити кінгстони і висипати дорогоцінне зерно у море на поживу рибам, адже ніякого голоду в Радянській Україні не існує!

Ілюзії українських емігрантів про країну щастя в Європі спричинилися до того, що в 1922 – 1923 роках у Канаді появилися бажаючі повернутися в Радянську Україну й засновувати там комуни (колгоспи), заздалегідь забезпечивши собі майбутній успіх сільськогосподарською технікою, яку збиралися везти із собою, причому з Канади брали навіть зерно на посів. Справу переселення і створення комуни таки було доконано, але результат виявився жахливим.

Значно пізніше, уже повернувшись в Україну, Мирослав Ірчан особисто відвідав цю “комуну” в Одеській області й навіть написав статтю “З прерій Канади в степи України” (1930 р.), в якій намагався виконати завдання партії – прославити переселенців, але мимовільно видавав трагедію їхнього існування в нових умовах, у тисячу разів гірших та безпощадніших за всі пережиті раніше канадські випробування. Й хоча настрій статті “З прерій Канади в степи України” вдавано мажорний, що можна розцінювати, як данину письменника партійному замовленню, сьогоднішній уважний читач здатний “виловити” з тексту далеко не оптимістичні деталі.

Наприклад, телеграма, яку відправив Мирослав Ірчан із Одеси, куди прибув із Харкова, до комуни не дійшла, бо застрягла на степовій станції аж на такий довгий час, що коли митець добрався до цього пункту, його самого попросили передати його ж таки телеграму за призначенням, більше того, навідріз відмовилися навіть за гроші супроводжувати подорожнього до комуни, мотивуючи своє рішення… злими собаками в цій організації.

На щастя, цілком випадково появився “високий американський віз” із погоничем з комуни, який підвозив до останнього нічного поїзда якогось начальника, й Ірчанові таки вдалося дістатися до переселенців з Канади.  Ірчанів екскурс в історію комуни пояснює багато чого. Восени 1921 році у Вінніпезі виник робітничий гурток колишніх західноукраїнських переселенців, бажаючих виїхати на південь України, щоб на радянській землі створити взірцеве сільськогосподарське підприємство. Канадські комуністи загітували колишніх емігрантів у Канаду з Галичини й Буковини, намалювавши їм райдужну перспективу, але для виїзду треба було заробити пай у 500 – 800 доларів. Коли ж люди віддали свої заощадження, то відразу ж опинилися у пастці: “Статут комуни, опрацьований і прийнятий ще в Канаді, мав одну грізну точку: “Якщо хто з комунарів захоче вийти з комуни, йому не повертається нічого з вложеного паю, а видається тільки на три дні хліба”. Також ще в Канаді кожен майбутній комунар здав до спільної каси всі гроші, які тільки мав, не рахуючи паю, мовляв, грошей нам не треба більше. З цього й почалися перші дрібні непорозуміння, бо ще на американській території деякі комунари почали нарікати, що в них немає навіть за що купити цигарок, а загальні збори не дозволяли нікому видавати грошей” [4, с. 377].

Шістнадцятиденна подорож водними шляхами, пересадка в латвійському порту Лібава, де виявилося, що “хоч комунари везли з собою харчі, але користуватися ними в дорозі не могли. Всі скрині з харчами, одінням, машинами й усім приладдям були опечатані у вантажних вагонах, і вибрати їх можна було тільки на останній станції призначення. Поміж комунарами починався справжній голод” [4, с. 378], двотижнева затримка вагонів у Москві, куди вагони з переселенцями прибули ще 8 квітня, призвели приїжджих до бунту: “Після десятків років у Канаді, не зазнавши лихоліття війни, вони не могли зрозуміти, що значить бути голодним, коли є гроші” [4, с.378]. Тільки після особистого втручання Михайла Калініна,  до якого приїжджі відправили делегацію, комунари вирушили з Москви й щасливо прибули на станцію Мигаєво на Одещині 28 квітня 1922 року. Втім, хоча постановою президії Всеросійського виконавчого комітету від 9 листопада 1922 року “перша Канадська агрокомуна ім. Леніна” наперед була визнана зразковою, страшні випробування для її членів лише починалися.

Коли Мирослав Ірчан прибув до Мигаєва, виявилося, що члени комуни озлоблені, патологічно вимагають розкуркулення всіх, хто живе в сусідніх населених пунктах краще від них, а тим, хто наважився вийти з комуни, справді виділяють лише на три дні хліба. Приреченим трагізмом відлунює відповідь Мирославові Ірчану похилого літами члена комуни: “Чого тільки не було – і сльози, і прокльони, і дезертирство…” [4, с. 380]. Й хоча стаття закінчується оптимістично, навіть в останніх репліках звучить і розпач, і жаль, й недобра іронія й ще гірше передчуття:

   “–  Пришліть книжок. Особливо оту, що буде про комуну!

–       Обов’язково пришлю, будьте певні.

–       Покладаюся на вас, як на десять тракторів! – вже по-новому висловлює своє довір’я комунар, і це дуже подобається мені” [4, с. 430].

Очевидно, це явище стало неминучим наслідком сповідування Мирославом Ірчаном “соціалістичного реалізму”, яким його уявляв творець цього терміну Максим Горький, з одного боку, а з іншого – внутрішнім бажанням митця стати на бік покривджених і визискуваних, служити своїм талантом простолюдові, як найбільш ущемленому прошарку в соціумі. У Вінніпезі виходять друком такі його твори: “Безробітні” (1923 р.), “Дванадцять” (1923 р.), “Їх біль” (1923 р), “Нежданий гість” (1923 р.), “Родина щіткарів” (інша назва – “Гази”) (1923 р.), “Карпатська ніч” (1924 р.), “Радій” (інша назва – “Отрута”) (1927 р.). Друкує свої художні тексти Мирослав Ірчан і в Нью-Йорку: “Трагедія Першого травня” (1923 р.), “Фільми революції” (1923 р.).

Наприклад, згадував, що історія п’єси “Родина щіткарів”, “що доволі широко відома на Україні й досі, перекладена на дванадцять чужоземних мов” полягає в тому, що “ще в 1915 році, коли я лежав хворий у німецькому шпиталі в столиці Австрії – місті Відні (а це були часи імперіалістичної світової війни), прочитав я в одній німецькій газеті, на останній сторінці, в самому куточку, дрібнісіньким шрифтом замітку, що в Німеччині мешкав сліпий щіткар і музикант, а в нього дружина сліпа і їхня дочка теж сліпа. Тільки єдиний син був видющий, і його забрали на війну. За якийсь час син повернувся додому, але… за славу кайзера та великої германської імперії віддав теж… свої очі. Їх виїв отруйний газ на фронті. Єдиний видющий колись син поповнив темними очима сліпу родину щіткарів” [6, с. 466].

Стосовно драми “Радій” (“Отрута”), то в її основу ліг факт страшної недуги робітників годинникової фабрики в Нью-Оренжі. Все починалося із нібито звичайного зубного болю, але через п’ять-шість років кості таких пацієнтів руйнувалися, і вони помирали у страшних муках, оскільки були опромінені радієм, який хіміки додавали до фарби, щоб цифри на продукції фабрики світилися в темряві. Мирослав Ірчан досить правдиво змалював і директора фабрики, й ласу на підкуп адміністрацію, і факти визискування, та вже повернувшись у Радянську Україну й відчувши цькування влади за свою нібито недостатньо проявлену любов до комуністичної партії, пробував визнати неіснуючі помилки навіть стосовно цього твору: “Я так захопився сюжетом правди, що цілу подію подав буквально так, як вона відбулася, і навіть показав дуже слабку роль партії (мається на увазі: комуністичної – прим. О.С.) в тому місті і в тих подіях. У той час воно так і було, і коли п’єсу ставлять в Америці, це не вражає, але в нас, в СРСР, вражає, дивує, і це – політично неправильна настанова (у пізнішому виданні цю несвідому помилку я вже виправив)” [6, с. 469].

До речі, не один Мирослав Ірчан правив свої твори з кращого варіанту на гірший, виставляючи напоказ свою відданість радянській владі й змальовуючи оскаженілу класову боротьбу. Володимир Гжицький, один з найкращих друзів Мирослава Ірчана, теж подібно переробляв роман “Чорне озеро”, про що  згадував діаспорний літературознавець Богдан Кравців, пояснюючи об’єктивну причину таких вимушених нівечень високохудожніх полотен самими авторами: Наприклад, В. Гжицький погодився на переробку роману “Чорне озеро”, але практично знівечив високохудожній твір, остерігаючись цензури: “Характеристичним прикладом здійснюваної на мистецьких творах “перевірки часом” чи пак вівісекції може бути твір реабілітованого, поновленого в членах СПУ і ще живого прозаїка Володимира Гжицького “Чорне озеро”.

В новому,  докорінно переробленому виданні цього колись забороненого і засуджуваного роману (вийшов у 1957 р.) повикреслювано все, що могло б так чи інакше пов’язувати цей роман з будь-якими націоналістичними тенденціями чи хоч би натяками на них, водночас і введено до роману цілком нову постать – “позитивного” героя в особі російського комуніста Смирнова, щоб протиставити його московському маляреві Ломову, якого Гжицький визначав у перших виданнях свого роману, як “талановитого, але пустого, великодержавного шовініста з червоним забарвленням”. Крім того, у новому виданні “Чорного озера” вже немає колишніх зауваг героїні роману Тані Токпак про великодержавний шовінізм Ломова, зовсім випущено думку Теміра про росіян, що вони “усі одним духом дишуть… і прості перекупки, і інтелігенти, і комуністи”; що вони завжди і всюди “хочуть бути дома” і не відмовляються ні від Кавказу, ні від Криму, ні від Алтаю” [11, с. 487 ]. Врешті, на відміну від В.Гжицького, робити вівісекцію своїм творам Мирославові Ірчанові взагалі не було жодної потреби: на сторінках його книг не відчувалося найменшого супротиву російському шовінізмові, а бідняки, яким за класовим підходом випадало бути нещасними й пригнобленими, саме такими й виявлялися.   Чи не з цієї причини книги   Мирослава Ірчана радянська влади широко популяризувала на материковій Україні.

Інша річ, що напередодні його виїзду в Україну радянські каральні органи почали настійливо перепитувати канадських комуністів про їхню оцінку вірнопідданості Ірчана, а також про його зв’язки з  українськими письменниками, над якими вже відбувався судовий процес.

Восени 1929 року митець уже був у тодішній столиці Радянської України, де з 1932 року почав очолювати літературну організацію “Західна Україна”, яку нещадно шматували офіційні комуністичні критикани Андрій Хвиля, Дмитро Кулик і Самійло Щупак. Проте Мирослав Ірчан не припиняв участі у громадському й літературному житті. Якщо ж узяти до уваги, що в ці часи під письменницьким будинком “Слово” сніг був чорний від попелу спалених рукописів, який перелякані автори сипали прямо з вікон, а кожної ночі когось із митців назавжди забирав “чорний ворон”, то залишається тільки дивуватися Ірчановій працездатності, вірі й силі духу. У вкрай нестерпних умовах він створив п’ять  драм, написав колоритні повісті та кільканадцять оповідань.

Чому в Харкові Мирослав Ірчан із головою поринув у творчу працю? Скоріше всього, намагався   новими творами викликати замилування влади. Але це було неможливим, бо повернувся він до України в найгрізніший час найнещаднішого сталінського терору й тотального нищення  проукраїнськи налаштованої творчої інтелігенції. До божевілля нажахані невдачами колективізації й одержимі ідеєю неіснуючої  перспективи  відриву України від Росії, сталінські посіпаки  заарештовували, розстрілювали, без жодної вини, а тільки на основі підозри й вибитих під тортурами зізнань та самообмов і висилали сотні тисяч українців в соловецькі й сибірські табори смерті. 

Український письменник і публіцист Тома Кобзей  (1895 – 1972 рр.), родом із Західної України, який також проживав у Канаді й Харкові, але щасливо емігрував на далекий континент ще раз, у “Спогадах п’ятдесятиліття мойого життя” писав, що для Ірчана радянська влада  виявилася ідеалом справедливості, національної рівності народів і вільного розвитку національних культур, тому побачивши страшні реалії, письменник змінився навіть на обличчі.

Якщо у Канаді  “Ірчан був дуже милої вдачі..,  з усмішкою на устах та дуже товариський. За більш як три роки, що я його знав, я ніколи не бачив його злісним або нервовим”, то взимку 1933 року перед творчим соратником, який знав його зовсім іншим. Власне, ще молодий віком письменник несподівано постав разюче постарілою людиною у крайньому стані депресії: “У січні чи лютому 1933 року я випадково побачив його між кількома поетами й письменниками в Харкові на Каплунівській, у Будинку Письменників. Ірчан був сумний і маломовний. На устах усмішки не мав. У нього був такий вигляд, ніби він оце поховав когось з найближчої родини. Це було якраз тоді, коли його “Плацдарм” ставився на сцені столичного театру і про Ірчана говорили, що його виснажила “запійна” творча праця” [7]. Звичайно, причиною було не тільки це.  

28 грудня 1933 року в приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої розмови з Павлом Постишевим Мирослава Ірчана заарештували нібито за членство у націоналістичній українській контрреволюційної організації і 28 березня 1934 року судова “трійка” і Колегія ГПУ засудили письменника на 10 років концтаборів.

Після вироку Мирослав Ірчан опинився у Соловецькій тюрмі. Тут під керівництвом геніального режисера колишнього харківського театру “Березіль” Леся Курбаса він брав участь у виставах російських класиків Миколи Погодіна (1900 – 1962 рр) “Аристократи” та Лева Славіна (1896 – 1984) “Інтервенція”, ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856 – 1950 рр.) “Учень диявола”. Ув’язнені українські митці своєю оптимістичною поведінкою наче намагалися сказати, що життя не закінчується навіть у тюрмі чи концтаборі.

Разом із Лесем Курбасом, Валер’яном Поліщуком, Михайлом Яловим, Павлом Філіповичем, Валер’яном Підмогильним та багатьма іншими в’язнями Соловків, серед яких вихідців із України було чи не найбільше, на честь двадцятої річниці Жовтневої революції 3 листопада 1937 року його власноручно було розстріляно майором НКВС Михайлом Матвєєвим та помічником комендатури Алафером, який у своєму щоденнику холоднокровно записав: “Стріляли п’ять днів. Убили 1111 людей” [10, с. 15].  

Також є свідчення, що велику групу ув’язнених на Соловках тоді ж потопили на Білому морі, розстрілявши баржу із приреченими в’язнями з гармат з берега. Страшні каральні акції, проведені 27 жовтня – 1 – 4 листопада на архіпелазі Соловки і на території Ленінградської області 8 грудня, забрали життя у 1620 соловецьких в’язнів. На місці масового розстрілу під Медвежогорськом кілька років тому створено меморіал й поставлено камінну брилу з написом: “Люди, не вбивайте один одного”. Але пошук могил закатованих триває і донині, тим більше, що існує версія про те, що ймовірне місце другої масової страти (509 смертників) – пустище Койранкангас. Правда, воно офіційно російською владою не визнане, хоча на Ржевському полігоні в колишній Ленінградській області кілька величезних ям з останками розстріляних уже виявлено. Очевидно, саме там покояться останки відомих українців Миколи Любченка, Володимира Удовенка, Володимири Крушельницької, про батька й братів-письменників якої, що виїхали зі Львова в Радянську Україну з ідеологічних міркувань, але там були знищені репресивною системою, Олександр Олесь написав драму “Земля обітована”.

 Трагедія українського красного письменства, викошеного в часи Розстріляного Відродження, – величезна. Якщо у 1930 році налічувалося 259 українських митців, то після 1938 їх залишилося тільки 36.

Група діаспорних митців “Слово”, яка за гарячими слідами намагалася встановити розмір трагедії, з-за океану надіслала телеграму на адресу Міністерства Державної Безпеки України такого змісту: “Просимо вияснити, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?” [10, с. 16]. Запит залишився без відповіді, але приблизні підрахунки жертв репресій закордонні статисти зробили самі: із двісті двадцяти трьох митців сімнадцять розстріляно, вісім закінчили життя самогубством, арештовано й заслано сто сімдесят п’ять і їхня доля не відома, шістнадцять пропали безвісти, семеро померли своєю смертю” [10, с.16]. Мирослав Ірчан – один із тих, які мріяли, вірили, творили на благо майбутнього щастя й добробуту для всіх – і самі загинули без жодної вини.

Діаспорний письменник і літературознавець Олекса Гай-Головко (1910 – 2006), сучасник Мирослава Ірчана, що народився на Поділлі, а в роки радянської влади з метою уціліти намагався загубитися серед чужих у більш безпечному від українських теренів російському мегаполісі, вчився на вечірньому літературному факультеті Ленінградського університету й навіть влився в Ленінградську Асоціацію Пролетарських Письменників, як початківець, виявився не обділеним увагою російських класиків Олексія Толстого, Михайла Зощенка, Миколи Тихонова й за їхніми напучуваннями повернувся в Україну, де у Дніпропетровську видав збірку “Балада про Федька” (1931 р.), а переїхавши у 1935 р. до Києва, став повноправним членом Спілки письменників України й опублікував книгу оповідань “Світання” (1936 р) та збірку “Десять новел” (1937 р.), згодом опинився у передвоєнному Львові, а після війни, емігрувавши спочатку до Австрії, потім – Німеччини, пізніше – Англії й, нарешті, Канади, до похилих літ зберіг у пам’яті багато цікавих фактів про творчий процес на Україні.

Протягом 1959 – 1961 років Олекса Гай-Головко написав понад сорок статей саме про українських письменників, яким довелося жити в Канаді, й називав саме Мирослава Ірчана містком між Великою і Західною Україною та справедливо підсумовував: “Мирослав Ірчан… мав великі потенційні можливості стати в ряди з найвидатнішими англомовними канадськими й американськими письменниками й у ділянці мистецької літератури піднести на певну височінь українське ім’я в Новому Світі… І цього, безперечно, він би домігся, якби належав собі, власним ідеям і переконанням, своїм думкам, а особливо – сумлінню, як це характерно для видатних письменників. Але Ірчан у розквіті своїх творчих сил пішов іншою дорогою… Становище партійного письменника довело його до духовної і творчої катастрофи, а пізніше він за свою жахливу помилку поплатився головою від рук тих, що знеособили його й забрали в нього найцінніші властивості з арсеналу не тільки письменницької, але й людської гідності” ^[1].

В цілому поділяючи думку Олекси Гай-Головка про те, що тоталітарна система зробила все, щоб цей письменник свій талант не зміг зреалізувати для розвою культури української нації, маємо сміливість усе-таки твердити, що й у творчому доробку Мирослава Ірчана є художні твори, не  торкнуті ідеологічними штампами та настановами.

Повість “Карпатська ніч”, вперше видана у Вінніпезі (Канада) у 1924 році, а пізніше, в 1928 – у київському видавництві “Сяйво”, навіть сьогодні зробила би честь не одному письменникові, якби виявилася його власним творчим дітищем.

Фабула повісті вражаюча. Виходець із Бойківщини Матвій Шавала на старість пережив страхіття Першої світової війни на власній шкірі, адже виявився мобілізованим і з іншими вояками кинутим у воєнний котел. Дружба із січовими стрільцями, набагато молодшими й проворнішими, сколихнула в душі вже літнього чоловіка потребу розповісти про себе від раннього сирітства до виїзду в Канаду й змарнованого не тільки свого життя, а й усіх, з ким його зв’язала доля.

Юнаком Матвій “панського коня підносив на своїх плечах” [4, с. 245], настільки був сильний фізично, тому як новобранця колись його взяли служити в кінноту, а коли парубок повернувся з війська, то одружився з бідною дівчиною Марією. Народилося двоє діток, до вбогої хати прийшло сімейне щастя, але безпросвітні злидні здушили молоду сім’ю зашморгом – і Матвій наважився стати емігрантом. Втім, небезпечна й тяжка робота в Америці на шахтах окупилася з лишнім: віз додому аж тисячу п’ятсот доларів. Тільки необачно похвалився про свій скарб землякові, а той несподівано захворів, почав просити вволити його прохання, як умираючого: купити пива.

Поки добрий серцем Матвій шукав напою, Василь Карась украв його сумку з паспортом і грішми, тож перетнути кордон Шавала вже не зміг і вирішив продовжувати в Америці свої гіркі заробітки. Повернувся назад і злодій, але в каменоломні його привалило, а закордонна влада, знайшовши в помешканні покійника паспорт ним обікраденого земляка, сповістила Марії про смерть її чоловіка і надіслала ним зароблені півтора тисячі доларів у село.

Якщо врахувати, що за сім літ відсутності Матвія його дружина не могла вибратися з боргів, а від чоловіка не мала жодної звістки, бо він був неграмотний, а винаймлені Матвієм писарі листів до нього додому взагалі не висилали, та жорстокий поговір селян після дивовижного багатства, що впало на Маріїну голову, як сніг із неба (“Матвій десь там в Америці оженився був з великою панею і, як вмирав, то покаявся і записав трохи маєтку Марії… Не бійтеся, в паперах все дочиста написано…І написано, що можна казати, а що ні…” [4, с. 275]), то зрозуміло, чому через рік Марія вийшла заміж за тихого і чесного бездітного вдівця Семена Зарічного.

Тим часом Матвій ще шість років у страшному ливарному цеху, де робітники гинули, як мухи, заробляв гроші для далекої родини, втрачаючи здоров’я і віру те, що в Америці життя легше, а прибутків більше: “Америка… Матвій вже розуміє тепер її. Не бачив багато, але розуміє. Це та країна, де скапуються люди, як свічки. Де з поту і сліз людей можна ріку пустити. Де щастя є для всіх, тільки не для бідних. Така Америка була і в Долинському повіті в Галичині” [4, с. 289]. За останні шість років Шавала наскладав тяжко зароблених 1200 доларів. Відчуваючи упадок фізичних сил, вирішив повертатися додому. А коли прибув у рідне село, потрапив саме на доньчине весілля. Щастя? Якби ж то! Молодший син назвав незнайомця дідом, так Матвія зістарила Америка, а коло Марії виявився інший чоловік і двоє їхніх спільних діток: “А село шуміло, село клекотіло: – В Марії два чоловіки! Ото дожилася…” [4, с. 313]. Шукати якоїсь поради на свою заплутану ситуацію Марія, Матвій та Семен пішли до суду, й там жінці присудили першого чоловіка. Й що тепер робити нещасному Семенові? Куди дівати малих діток? З горя Зарічний повісився на Маріїному обійсті, “а Матвій стояв біля посинілого, холодного тіла Семена, бився кулаками в груди і болісно не своїм голосом кричав:

– Це через мене! Через мене!” [4, с. 314].

Коли ж з неслави й тягаря пережитого нещастя померла й Марія, а Матвія, хоч старий літами, айстро-угорська влада таки мобілізувала на Першу світову війну, старий бойко не витримав нових випробувань і збожеволів.

Новела “Княжна” Мирослава Ірчана зі рівнем художності не слабша від загальновідомої “Я (Романтика)” Миколи Хвильового. Той же підтекстовий пласт Французької революції, та ж ідея сильної особистості. Але коли топосом у обидвох творах стає княжий палац, образам-типам Тагабата й дегенерата відповідають подібні образи Ледяника й Довбан, французьким тлом у “Я (Романтиці)” виступають “версальці” (прихильники короля/ переносно вороги більшовиків) й “інсургенти” – червоноармійські війська, то новела Мирослава Ірчана має елемент містики. Дівочий череп для головного безіменного чекіста, також голови військового трибуналу й революційного романтика, в час його короткочасної дрімоти перетворюється на молоду француженку, яка колись також боролася, але марно, бо зрадили саме ті, заради яких віддала своє життя, тому тепер намагається застерегти свого послідовника від подібного фіаско: “Всі ті, за долю яких ви боретесь, задавлять вас. Роздушать. Чуєш? Втоплять у вашій власній крові. Продадуть. Я знаю. Я боролося теж. І впала в борні. І моє тіло огризали собаки на паризьких вулицях. Потім мою голову, тільки голову, взяли на ярмарок і продали. І моя голова мандрувала. Переходила з рук до рук, аж опинилася тут. Я тобі кажу: всі ваші голови, ваші білі черепи, поскладають ще в музеї і вороги ваші показуватимуть їх вашим дітям, як пам’ятки кривавої розправи над збунтованим бидлом. Чуєш? І твою голову!” [4, с. 51].

Побіжний огляд творчості Мирослава Ірчана засвідчує: в його особі Україна мала письменника-самородка, до творів якого не можна ставитися байдуже. Ім’я Мирослава Ірчана необхідно повернути в українське красне письменство, а його твори зробити доступними в сім шанувальникам. 

Використана література:

1. Гай-Головко О. Україна. Українська література. Мирослав Ірчан / Олекса Гай-Головко // https://vpered.wordpress.com/2014/06/16/hai-holovko-irchan/
2. Джувага В. Мирослав Ірчан – січовий стрілець і радянський поет / Вадим Джувага // http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/14/45777/view_print/
3. Ірчан М. Вибрані твори у двох томах / Упорядкування, підготовка текстів, вступна стаття та примітки Л.М.Новиченка. / Мирослав Ірчан. – Т.1.– К. : Державне видавництво художньої літератури, 1958. – 383 с.
4. Ірчан М. Вибрані твори у двох томах / Упорядкування, підготовка текстів, вступна стаття та примітки Л.М.Новиченка. / Мирослав Ірчан. – Т.2.– К. : Державне видавництво художньої літератури, 1958. – 467 с.
5. Ірчан М. Твори в двох томах / Упорядкування, підготовка тексту і примітки М.М.Острика. Передмова Л.Новиченка. / Мирослав Ірчан. – Т. 1. – К. : Дніпро, 1987. – 343 с.
6. Ірчан М. Твори в двох томах / Упорядкування, підготовка тексту і примітки М.М.Острика. Передмова Л.Новиченка. / Мирослав Ірчан. – Т. 2. – К. : Дніпро, 1987. – 480 с.
7. Кобзей Тома  Спогади п’ятдесятиліття мойого життя // (1967http://uk.wikipedia.org/wiki/Кобзей_Тома.
8. Мельниченко Ігор. Томаш Масарик – “батько” новітньої чеської держави.
9. Слоньовська О. “І сила була невичерпна”: 100 років від дня народження Мирослава Ірчана // Літературна Україна. – 1997. – № 37. – С. 6.
10. Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. 11 клас. / Ольга Володимирівна Слоньовська. – К. : Рідна мова, 2001. – 797 с.
11. Слоньовська О.В. Слід невловимого Протея: Міф України в літературі української діаспори 20-х – 50-х років ХХ століття: Монографія / Ольга Володимирівна Слоньовська. – Івано-Франківськ: Плай. – Коломия: Вік, 2006, 2007 – 688 с.
12. Франко І. Вибрані твори / Іван Франко. – К. : Деожавне видавництво художньої літератури, 1960. – 647 с.

Я невдоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовним доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…

(“Зовсім охорений”)

Чоловік виглядав підкреслено інтелігентно, ніби змайстрований для виставки поводир розстріляного відродження. Притягував до себе, неначе магнітом, вабив загадковістю, а потім затоптував мрії в асфальт.

Спека не можна дихать
Давить горло асфальт
Все те ж стареньке лихо
Охрип мій альт
І я загубив упевненість
Я загубив ґрунт
Омагазинив свою зверненість
І попрохав фініків фунт

(“Асфальт”)

— Мій привіт тобі, Тарасе!

І так віки минуть аж поки сонце стане 
і зникне світ 
тоді струшу я прах усе навкруг розтане 
я підіймусь тоді бо знову світ настане 
то буде мій привіт

(“Мій привіт”)

— Це Михайль Семенко… — відрекомендувався. — Не дивуйся, що на землі. Наробив рейваху в небі — відпустили на годину. Заради святого спокою. Так що бути нестерпним — вигідно. Інколи. Сам знаєш…

— Два роки я недотягнув до часу, коли тебе сюди поставили. У парку Шевченка навпроти університету. На місце царя Миколи I, який підписував тобі вироки-поневіряння… Суцільні суспільні парадокси. Його скинули, забули, а ти вже стоїш тут сімдесят шість літ і збираєш квіти. Тебе шанують. Чи люди не змінюються, чи, може, все-таки ти їх змінив, га?.. Признаюся, боюся, щоб когось замість тебе сюди не пристроїли… Не дайся… Хоча що доброго тутечки нидіти?

Павутинивсь освітлений дріт
Перспективно по стрійній улиці
Одчинився матовий грот
І вийшов дідусь без палиці.
Пошкутильгала пудрована проституція
Самотно рояль виліз на тротуар.
З фотографічної вітрини зійшла панна Люція
І чийсь пес біля ліхтаря вмер

(“Тротуар”)

— А час летить. Уже сто років минуло, як я спалив твій “Кобзар”. Пам’ятаєш, Тарасе?.. Горів ого-го! Як смолоскип.

“Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується, — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я весь тремчу від сміху — вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!

…Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого “Кобзаря” й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заялозені мистецькі “ідеї”, й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого “Кобзаря”, від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Якраз вроді тебе, показчиком якого є “Рада”. Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отсе пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого “щирого” українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування.

Я палю свій “Кобзар”.

— Гадаєш, я тебе ненавидів?.. Перестань… Я хотів привернути до себе увагу. Розбурхати народ, відкрити йому очі. А хто найкращий подразник, як не ти, Тарасе?.. Люди — сонні мухи. Без сенсацій — не прокидаються. Псові бездомному й то відомо, що як плентатися тією ж самою стежкою, — придибаєш до того ж смітника!..

— Так, я метався! З крайнощів в крайності, бо тільки так збагнеш істину. І ти метався, чого гріха таїти! Шукав! Закликав! Думав! Лишень тебе твоя царська машинерія з’їдала повільно, в муках, смакуючи, а моя більшовицька проковтнула мене за раз! Клац — і нема!..

— Зміни потрібні були Україні, як вибух! Тільки рух здатен жити. Заради руху. Якщо цікавить душа — пізнай машину. Я, мов бомба, шукав розриву. Моє

пускають 
бензин 
чаду благать 
кохать кахикать 
життєдать 
життєрух 
життєбе- 
нзин 
авто 
трам (“Місто”), — це навіть не квіточки, і не пуп’янки, якщо порівняти з тепер.  Це — кволий зародок цивілізації. В якому повітря, хоч і не пахне ладаном, та живе. Космічне!.. Заміть, мій прогрес не лишень оспіваний, але й облаяний. Таємниця — між полюсами.  

— Але я не про те:

 Понеділок
          Вівторок
               Середа
                    Четвер
                        П’ятниця
                             Субота
                                Неділя (“Сім”), — це смерть. Бо одноманітність і нудьга. Яких я товк до останнього. Понеділок має бути рішучим, вівторок — злим, середа — відвертою, четвер — працьовитим, п’ятниця — вдячною, субота — плодовитою, а неділя — коханою… Різні підходи — дають результат. Тільки так!  Кажуть люди, ти пророк — значить розумієш, про що я…

— Хочеш знати, Тарасе, чи я би хотів отут стояти, як ти, дивитися з висоти на молодь?.. Хотів би! Чесно! Я теж жива людина, а не якийсь пам’ятник! Вибач за порівняння… І маю свій “Кобзар”… Тебе по світу більше тисячі стоїть на постаментах, а я тішуся меморіальною дошкою на клубі у своєму рідному селі. Отаке-то, брате…

— Гаразд, не буду нити, а то мені сентименталізм пришиють. А мої друзяки, і футуристи і антиквари, в гробах кістками торохтітимуть. Ще землетрусів на цвинтарях організують. Якщо зариті вони по-людськи, а не так, як я, у лісі…

Семенко звів свої хитрі, смоляні очі на Шевченка.

— Одначе є те, що не вмирає!.. — вигукнув. —  “Наша молодь любить розкіш, вона погано вихована, вона глузує з начальства й анітрохи не поважає людей похилого віку. Наші нинішні діти стали тиранами; вони не встають, коли до кімнати входить літня людина, суперечать своїм батькам. Попросту кажучи, вони дуже погані”. Пригадуєш, Григоровичу?.. А таке: “Я втратив усякі надії щодо майбутнього нашої країни, якщо нинішня молодь візьме в свої руки кермо влади, бо ця молодь нестерпна, просто жахлива”. Отож бо!.. Заміть, Тарасе, Сократ і Гесіод, яких я процитував, ще дві з лишком тисячі років назад боялися змін!.. Що то за мислителі такі, скажи мені, коли вони не змогли підготувати достойних наступників? Порожняк? Не впевнений… Бо бунтівний молодняк — ось секрет усього прогресу! І я тобі заздрю, по-доброму, що ти з тисяч своїх постаментів спостерігаєш за новим українським відродженням! Теж стріляним, але — нескореним! Так що в Україні зараз молодняк — мрія! Скажи цим героям, що Семенко разом з ними — хай знають!

Михайль глипнув на годинника.

— Треба повертатися, бо закриють небо — а тут мені некомфортно. Тіло потрібне. Хоча б кам’яне, як у тебе.

Улиця бодлериться владно
Розцвіли Квіти Зла —
Що ж мені в душу безоглядну
Ти принесла?
Озонить і тьмаре мозок
В глумну і чорну ніч.
Пахнуть орхідеї й гострі рози
Блакитних стріч

(“Квіти зла”)

— Добре, лечу. Маю ще одну справу. Але відкрию тобі на прощання секрет: я теж карався, мучився, але — не каявся. Не дозволяв собі такої розкоші ніколи! Попри те, що бунт і я — близнюки-браття… І з висоти часу я навіть радий, що “систематично труїв свідомість молодняка отрутою націоналізму”… Так що бувай, Тарасе! Плекай молодняк! Куй нову генерацію! Тебе на землі багато…

Будьте вдячні вічності, що живе
в вас,
оживлюйте кожну
річ.
Коли знайдете в землі напівзгнилий
людини таз –
ви з людиною
віч-
на-
віч

(“Мій рейд у вічність – ІІ”)

Михайль Семенко забіг у книгарню. Перед ним якийсь дідусь морочив продавщиці голову. Видно, не мав з ким поговорити.

— Перепрошую, — мовив Михайль. — Мені “Кобзаря”.

Шевченко ліг на прилавок. Мудрими очима зирив на нього з палітурки. Дівчина вивчаюче до старомодного дивака придивлялася. А коли впізнала — сказала:

— А в нас ще є “Кобзар”. Семенка.

— Давайте два! — зрадів Михайль. На душі посвітлішало. “Кобзарі” притулилися один до одного — не кусалися.

Дівчина з книгарні була впевнена, що ретро-красень “Кобзарів” не спалить. Дуже вже він їх міцно обнімав. 

Коли Семенко піднімався в небо, то дивився на Київ і бурмотів:

Улиці залюднені, трамваї стрійні,
З очей таємних шовкові нитки
Снуються в душу, де плями мрійні,
Де тепло гріють зусьрічні думки.

Лоскоче груди пропелер шумний,
У серці свято, мов смілий скарб
Злетів самотно-близький, безстумний,
Розцвівсь довкола у безліч фарб.

Не розімкну я прозорий ланцюг,
Не одділю я фатальних думок —
Бо так багато на сонці вранці
Зустрічно-злотних таємних ниток

(“Улиці”).

— А все-таки я — геній! — вигукнув Михайль, перш ніж зникнути за хмарою.