41,7% опитаних Центром соціальних досліджень “Софія” зовсім не схвалюють роботу Арсенія Яценюка на посаді прем’єр-міністра й 26,6% – скоріше не схвалюють її.
Про це свідчать результати опитування.
При цьому 26,1% позитивно оцінюють роботу Яценюка: 4,6% схвалюють повністю й 21,5% – скоріше схвалюють, ніж ні.
5,6% опитаних не змогли відповісти на це питання.
Опитування проводилося з 6 по 18 травня.
Методом індивідуального інтерв’ю було опитано 3609 повнолітніх респондентів із всіх областей (у Донецькій і Луганській областях опитування проводилося на підконтрольній українській владі території).
Статистична погрішність вибірки не перевищує 2%.
Як повідомляло агентство, 55,2% опитаних Центром соціальних досліджень “Софія” негативно оцінюють роботу Петра Порошенка на посаді Президента: 29,3% зовсім її не схвалюють і 25,9% – скоріше не схвалюють.
|
||
|
 Вони сиділи лицем до лиця, але їх розділяв не лише простий засмальцьований стіл, що був прибитий до підлоги, та промінь ліхтаря, що бив просто в очі одному з них. Їх розділяло почуття повної влади одного та безпорадність другого, хоча якоїсь розгубленості чи страху він не проявляв. Просто саме перебування у цьому кабінеті з цього боку столу ставило його в один ряд з мерцями, бо з тих мурів живим не виходив ніхто.
Місто кремізне, зачумлене,
Запальний голос мій почуй…
Мов атоми землі, –
Всіяно всесвіт планетами.
І де кінець?
І де початок?
Загубилась душа у нетрях
безвісті.
Загубилась людська душа
Безвісно…
(Юліан Шпол)
Перший, одягнений у військовий однострій із червоним ромбом на петлицях, роздратовано дивився на другого, намагаючись вловити в його очах ознаки страху, але ті очі були надто спокійні як для такого стану, лише нервово пульсувала жилка на скроні та трохи тремтіли руки, на яких кровили садна від кайданок, дисципліновано покладені на коліна. – Моє прізвище – Пустовойтов, оперуповноважений СПВ ДПУ УСРР. Буду вести вашу справу… – скрипучим голосом промовив перший, а другий відвернув очі вбік, дивлячись на кам’яну стіну, що відділяла його від того сонячного травневого світу, де жили люди своїм життям, не підозрюючи про його страждання. – Дивитись на мене!! – раптом гукнув оперуповноважений, стукнувши кістлявим кулаком по столу, який наче присів від того удару та затремтів, ледь не розсипавшись, – В очі дивись, сволота! Другий повернув повільно голову і сумно подивився на шаленіючого майора. Той перевів подих, підсунув до себе папери та взяв ручку з чорнильниці. – Прізвище! – гукнув він так само нервово. – Яловий… – Ім’я! – Михайло… Михайло Миколайович… – Були інші імена, клички? – Так, були псевдо? – Що було? – витріщився Пустовойтов на арештованого. – Псевдо… – спокійно пояснив Яловий, – це псевдонім, який бере собі автор якогось художнього твору. – Ну, і які? – Михайло Красний та Юліан Шпол… – А це що за ім’я? Ви що, іудей? – Ні, просто таке ось… ім’я… Пустовойтов злісно зиркнув на арештованого, записав свідчення у протокол, потім спитав: – Дата народження? – 5 червня 1895 року… – Де народився? – Село Дар-Надєжда Костянтиноградського повіту Полтавської Губернії. – Батько хто був? – Волосний писар… Омел’ян Григорович Яловий… – Стій, стій… Тоді чому ти “Миколайович”? – Справа в тому, що у 1919 році я перебував у денікінському підпіллі під ім’ям Михайла Миколайовича Миронова і це ім’я та по-батькові закріпилося за мною як революційне прізвисько. – Тобто, ви вважаєте себе революціонером? – насмішкувато спитав його майор, ховаючи в очах зловісні вогники. – Чому вважаю, я був… – Розповідаєте докладніше, час у нас є! – Пустовойтов підпер підборіддя рукою і уважно приготувався слухати. – Про що? – Ну, про ваші політичні уподобання, наприклад… Яловий глянув на стелю, пригадуючи події п’ятнадцятирічної давнини і почав розповідати: – Можна сказати, що ще до вступу в університет у мене сформувалися симпатії до есерів. В університеті вони виявлялися ще на перших студентських сходках, де я приєднався до есерівського крила. У цей же час на першому курсі медичного факультету утворилося Полтавське земляцтво, котре фактично маскувало український національний гурток. Уже на перших нелегальних зборах десь під Києвом в бік Брест-Литовського шосе я гостро виступив проти керівника цих зборів на прізвище чи то Крамаренко, чи то Крамарчук, який проповідував нам “голу” програму національного визволення й закликав до створення української держави з республіканською або монархічною формою правління. Мене там за мій виступ обізвали есером, і через якусь нібито небезпеку збори закрили. Невдовзі почалися лютневі дні, в які я брав участь у студентських революційних загонах, а потім, коли з’явилася перша можливість, поїхав з Києва до рідного села, маючи на меті взяти участь у революції на місці. Тут, у своїй волості, я застав так званий “новий порядок”, що змусив мене геть зневіритися, оскільки майже всі так звані революційні громадські організації мали у складі свого керівництва ліберально-поміркованих попів, учителів, чиновників. Після тижня роздумів та обговорень ми з Михайлом Мотузкою вирішили вдвох робити “місцевий переворот” — ми почали їздити по селах, організовувати бідноту, скидати навіть шляхом прямого масового насильства вже нове “революційне” керівництво, а волосний громадський комітет у моєму власному селі я сам буквально розігнав під час засідання, озброївшись стільцем, за підтримки селянської ради, яку ми організували й привели з Мотузкою на це засідання. За місяць потому мене обрали від волості у повітову раду селянських депутатів, а потім в управу пові… – Стійте, почекайте, можна повільніше, я не встигаю записувати… – Будь-ласка… Арештований зморщив лоба, його крупне кругляве обличчя з невеликими вусами скривилося від внутрішньої іронії, яку він одразу ж спробував приховати. Але майор все ж помітив той його посміх і уїдливо спитав: – Вам чомусь смішно? Це я вас смішу, чи ці стіни? – показав він рукою навкруги, впершись поглядом у арештованого, який знітився і замахав рукою. – Ні, ні, що ви… То так… пригадалося… – Ну, ну… – гостро глянув Пустовойтов на Ялового, – продовжуй, есер… – Добре… Пізніше, здається, у жовтні, мене було обрано головою повітової ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. У цей-таки час у Костянтинограді вже утворилася об’єднана (російська й українська) есерівська організація, що називала себе інтернаціоналістами й за орієнтацією була близькою до так званих лівобережців. У повітовій раді була більшовицька фракція, з якої я зараз пам’ятаю двох типографників: Скляревського й Мартьянова. У мене особисто з цими товаришами були дружні стосунки. Ми нерідко зустрічалися й говорили. Звісно, головним чином сперечалися. Спільне в наших суперечках було: у них, швидше, з обережності, а в мене по суті легко критичне ставлення до Центральної ради та її політики. Різне — селянське питання й форма правління. Зазначаю це для того, щоб надалі було зрозумілим, що при наближенні збройної боротьби Центральної ради з радянськими військами, які наступали від Харкова і з Лозової на Полтаву, я в цей час у цій боротьбі мав чітку лінію. – Добре, годі… Це зрозуміло. Мене цікавить, як ви потрапили до лав КП(б)У? – Все почалося з приятельських стосунків з більшовиками… – Не можна сказати, що в Костянтиноградській організації я один приятелював у той час з більшовиками. Ця організація складалася з дуже різнорідних елементів, і більшість, як і я, особисто спілкувалися й мали симпатії до більшовиків. Але найбільш дружній, як видно з цього факту, мав зв’язок я. Внаслідок цього в той день, коли червоні ввійшли до Костянтинограда, більшовицька фракція сама зробила пропозицію про обрання мене головою ревкому. І цього ж таки вечора першої радянської влади в Костянтинограді скрізь по місту було розклеєно перший більшовицький наказ про конфіскації з моїм підписом. Але вже за кілька днів у мене в ревкомі почалися непорозуміння. Кажу про це для того, щоб зрозумілою була картина коливань моїх політичних настроїв, їхній характер. Почалося, здавалося б, з окремих зовнішніх негативних моментів. Ну, я вимагав, наприклад, “законності” в питаннях конфіскації, контролю тощо, тобто тих дрібниць, через які я не бачив сенсу подій в усьому їхньому обсязі. – І… – Що? – Ви вступили в КП(б)У в 1920 році, а до того були… – З 1918 року був у партії “боротьбистів”, або Української комуністичної партії. – А чому “боротьбистів”? – Бо так називався центральний друкований орган партії – “Боротьба”… – І проти кого ви боролися? – Проти “запроданців” німецького імперіалізму — української Центральної ради. вів активну роботу в підпіллі. У часи правління гетьмана Павла Скоропадського був арештований провів деякий час у в’язниці в Полтаві. – Тобто, вели активну роботу в підпіллі… – задумливо промовив майор. – Виходить, що ви маєте досвід підпільної роботи? Яловий знизав плечима… – Виходить, маю… Я ж казав, що був і у денікінському підпіллі… Пустовойтов мовчав, роблячи запис у протоколі. Потім підняв очі, дружньо підморгнув, вклав ручку у чорнильницю і потер задоволено руки. – На сьогодні досить… – сказав він. Закрив папку зі справою та викликав вартового, що став струнко при вході. – Відведи арештованого в камеру! – наказав майор. Яловий підвівся і, поклавши руки за спину, підійшов до стіни і став обличчям до неї. Вартовий спритно одяг кайданки на його руки. Арештант скривився від болю. Потім пішов до дверей, але раптом зупинився і озирнувся. Вартовий штурхонув його межи плечі, проте Яловий встиг крикнути: – А в чому мене звинувачують? Пустовойтов махнув рукою, йди, мовляв, потім дізнаєшся… Вночі у тісній камері, де різноголосо хропли та стогнали уві сні ще десятеро арештантів, Яловому не спалося. Він згадував ті буремні дні боротьби за світле майбутнє, як він вважав. Якби-то знати, до чого це приведе…
І ось, всі мрії, всі бажання закінчуються за цими мурами. Він згадав з яким чистим серцем він бажав того світлого майбутнього, де не буде ні пана, ні царя, де все буде для всіх! Де буде рівність, свобода, братство! І ось цей тип, цей майор… Він насолоджується своєю владою над людиною, він дивиться на неї як на таргана і не чавить його тільки тому, що йому потрібно знайти ту формальну причину розчавити його. Бо це людина все ж досить відома у мистецьких колах. Хоча… Якби його розчавили просто так, хіба б хто виступив проти? Щоб лягти таким самим смердючим трупом поряд? Сон не йшов… Яловий згадав як в січні 1919 року ЦК боротьбистів послав його, Максимовича Христового, Гуцалюка та ще кількох товаришів у Галичину з метою створення там своєї галицької організації. У Станіславі вони створили центр, а за деякий час невеликі організації, здається, у Дрогобичі й Коломиї. Правда, окрім кількох зібрань, у них там серйозної роботи не вийшло. А наприкінці квітня або на початку травня уряд Петрушевича викрив їхню там організацію — було заарештовано Гуцалюка з усіма протоколами. Вони з Христовим утекли від них з-під самого носа зі Станіслава, взявши візника, і дісталися, не згадати вже, до якої станції, потім у Здолбунов, за деякий час у Сарни, а далі з паспортами вчителів, що поверталися на канікули з Рівного до себе додому, по стороні червоного фронту прибули до Києва. В ЦК боротьбистів він робив письмову доповідь про становище в Галичині, яку потім майже повністю надрукували у 2-х числах газети “Боротьба” за той час. Тим часом у житті боротьбистської партії почали виникати відверто нездорові явища. Аж до того часу партія існувала на основі есерівського, немарксистського світогляду. На практиці те політичне життя, в якому їй доводилося брати практичну участь, примушувало її діяти й розуміти багато речей так, як їх розуміла і як діяла комуністична партія більшовиків. У всякому разі, так відчувала певна частина членів цієї партії, а тому почала думати про доцільність і самої боротьбистської партії, і свого перебування в ній. У цей час деякі товариші просто пішли, подавши заяву про прийом до КП(б)У, а значна частина тупцяла на місці, і навіть сам ЦК не знав, що робити. Вихід, здавалося, було знайдено в середині літа 1919 року, коли з есерами-боротьбистами об’єдналася ліва частина незалежних есдеків, утворивши УКП (боротьбистів). Але, як виявилося пізніше, цей вихід був тільки видимістю. УКП(б) так само, як і раніше, не мала ані теоретичних сил, ані пролетарських мас, про які вона вже змушена була говорити як про основну опору і продовжувала далі спиратися в основному на дрібнобуржуазну стихію, маючи у складі свого керівництва інтелігентів — вихідців із тієї самої стихії. Від неминучого розвалу партію в той час врятувало денікінське підпілля. У підпіллі партія немовби знайшла роботу для своїх рук, хоча невдовзі з очевидністю стало ясно, що в основному не в місті, а в селі. Так і він сам відчував тоді всю цю обстановку. Денікінське підпілля Яловий провів у Києві, видаючи разом із Блакитним підпільну “Боротьбу”. Допоміг також видати одне число підпільного “Комуніста” — газети київської більшовицької організації. “Де тепер усі мої товариші? Хтось пішов у владу, хтось емігрував, когось вже давно немає серед живих, навіть пам’ять завіялася…” – думав Яловий, лежачи на жорстких нарах.
Зараз в нього було зовсім інше оточення, мистецьке… А все починалося з того, що партія його поставила працювати редактором центральної газети “Селянська біднота”. Основним моментом політичного життя була на ту пору боротьба з петлюрівщиною — внутрішньою й зовнішньою, що наступала тоді разом із поляками на Київ. Майже щодня він писав статті на цю тему — і, по правді, правильні, більшовицькі статті. У цей же час він написав дві брошури: “Про Петлюру — панську шкуру” і “Треба розжувати”, — з яких остання (у формі художньої казки) вийшла накладом понад 20.000 примірників. У такому ж дусі він співпрацював і з харківською газетою “Вісті”, вкладаючи в цю справу душу й радіючи новим горизонтам, які на це питання (та й на всі питання) відкривалися з більшовицьких позицій. Згадалася робота секретарем у журналі харківському “Червоний шлях”, який було створено з метою об’єднати довкола радянської влади українську інтелігенцію, і вістрям своїм він мав бути спрямований проти української емігрантщини, що почала ворушитися за кордоном, і в першу чергу майже безпосередньо проти інтелігенції, об’єднаної довкола журналу “Україна”, що почав виходити в Празі під орудою Шаповала. Маючи перед собою завдання не просто протиставити об’єднану довкола радянської влади українську інтелігенцію інтелігенції емігрантській, але й точно та недвозначно оцінити соціальну вагу тих явищ в історії революції на Україні, які свого часу орієнтували певну передову частину української інтелігенції на себе, бажаючи пояснити перед цією інтелігенцією роль і сенс шляху тих інтелігентів, чиє ім’я пов’язане з тим-таки боротьбизмом, — маючи саме це на меті, він написав у журналі статтю “Перші хоробрі”, яка формально була присвячена річниці загибелі Михайличенка, Заливчого й Чумака, а фактично давала оцінку боротьбистській партії. Зводилася вона до того, що боротьбистська партія — це була дрібнобуржуазна, селянська партія, кращі представники якої впрягли себе в колісницю історії під керівництвом пролетаріату й тим показали шлях усій інтелігенції, яка бажала йти в ногу з пролетаріатом та історією. Він раптом здригнувся і підвівся зі своє жорсткої постелі, прислухаючись не до того хорового хропіння, а до себе. Чого це раптом наче все життя проноситься перед очима? Чи це все?
Він чув, що саме так відчуває себе людина перед обличчям смерті, коли за мить перед очима проноситься усе життя… Але ні, він вже півночі лежить та пригадує, це не те, мабуть… *** Наступного ранку Пустовойтов прийшов до кабінету та розклав перед собою папери по справі Ялового. Він ще не визначився за якою статтею його звинувачувати, тому докладно прочитав свідчення арештованого. З них виходило, що зачіпка могла бути з приводу його членства в УКП (боротьбистів) з якої він перейшов до КП(б)У. Здавалося, що назва була майже однакова, але це тільки на перший погляд. Комуністична партія (більшовиків) України – це вже була справжня дочірня партія ВКП(б), тому попереднє членство у партії, де було багато есерів і есдеків насторожувала. Тут можна було легко звинуватити Ялового в членстві підпільної боротьбистської організації… Раптом зайшов його сусід по кабінету старший майор Лацкін, що витирав руки рушником і уважно роздивлявся садна на кісточках рук. Пустовойтов, вставши, привітався. Лацкін кивнув і сів, кинувши рушника на спинку стільця. – Що, неговіркий попався? – кивнув на руки старшого майора Пустовойтов. – А-а, стерво собаче, контра! Цілу ніч обробляли… Ледь відкачали… А в тебе? – Та в мене навіть надто говіркий. Він думає, що безгрішний, тому й розповідає все про себе. – Ти, той… Якщо буде комизитися, то клич мене, інтелігенте… – Ти ж знаєш, я не прихильник силового впливу, я отримую задоволення від ментального змагання, коли готуєш пастку і жертва в неї потрапляє, потім, коли збагне, що сталося, люблю дивитися в очі, в яких панує збентеження і жах. Тоді жертва починає плакатися, просити пощади… Пустовойтов відкинувся на спинку стільця та замріяно глянув на стелю, уявляючи собі це видовище. Потім кинув олівця на стіл і промовив: – А цей, я бачу, хоч і розумний, але легко може потрапити в пастку. Та й вже потрапив… Тільки ось, чи визнає це? – А як не визнає, то клич мене! – гиготнув Лацкін, наливаючи собі гарячого чаю, – в мене метода дієва: розколюються всі, винні чи невинні, все одно. Ото сидить таке вперте, велике цабе з себе корчить, бо, бачиш, високе начальство, а як вцідиш кілька разів по пиці, то весь апломб злітає, починає підписувати все, що підсовуєш! Мало того, починає стукати на всіх близьких і дальніх, хто який анекдот розповів, хто невдоволення владою висловив, цілий список. А якщо відпрацюєш як слід так, що кров’ю з’юшиться все тіло, то буде тобі ноги цілувати, аби далі не чіпав! Безцінні кадри! – Ну, ви ж спеціаліст відомий! Але тут справа така, що цей кадр також досить відомий у деяких колах. Літератор, видавець, журналіст… – А, ну тоді давай свою методу… – запропонував Лацкін і відсьорбнув чаю. – До речі, ти йому про самогубство Хвильового казав? – Ще ні… – Можеш зіграти на цьому, вони дружили тісно, наскільки я знаю. – Звідки знаєте? – Звідси! – хихотнув Лацкін, показуючи на свої кулаки, – теж з тієї компанії! – Дякую… – замислено сказав Пустовойтов, машинально постукуючи пальцями по столу. У підвалі, куди знову привели Ялового, знову залишились двоє. Пустовойтов спокійно палив цигарку, не пропонуючи її арештованому, і роздивлявся Ялового. Він відмітив його селянську зовнішність, але разом з тим розумні та проникливі очі. – З вашим політичним, революційним минулим начебто все ясно… А ясно те, що ваші боротьбистські замашки нікуди не поділися. Тому я маю підозри щодо вашої дійсної ролі у лавах КП(б)У. Яловий насторожено глянув на оперуповноваженого і видавив із себе: – Якої… ролі? – Про це – потім! А зараз розкажіть мені про вашу літературну діяльність! Яловий зітхнув, потер зап’ястки рук, та почав: – У березні 1920 року, коли я вступив до КП(б)У, посів місце редактора газети “Селянська біднота”. Потім деякий час працював у газеті “Вісті” Київського губревкому, представником українського уряду в Москві, відповідальним секретарем журналу “Червоний шлях” редактором ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури), членом редколегії “Журналу для всіх”, директором видавництва ЛІМ (Література і Мистецтво). Брав активну участь у створенні літературної організації “Комункульт”, був першим президентом ВАПЛІТЕ. Друкувався у збірниках “Жовтень”, “Шляхи мистецтва”, “Всесвіт”, “Знання” та ін. Окремими виданнями вийшли друком збірка поезій “Верхи” (1923), комедія “Катина любов, або будівельна пропаганда” (1928), роман “Золоті лисенята” (1929). Свій творчий шлях я починав під псевдонімом Михайло Красний. Сповнений віри в революційні ідеали, побудову щасливого життя і через масову періодику я агітував за нього й своїх читачів. Дуже в народі популярною була моя агітаційна казка “Треба розжувати”, що друкувалася в “Селянській бідноті” (червень 1920) і тоді ж вийшла окремим виданням. 1921 року ми разом із М.Семенком та В.Алешком започатковуємо “Ударну групу поетів-футуристів” у Харкові. Невдовзі, у 1922 році, в більшому об’єднанні я підписую програмну редакційну статтю футуристів у альманасі “Семафор у майбутнє”. Через рік з’являється перша і остання моя поетична збірка “Верхи”. Але потім з мене швидко облетіла сухозлотиця експериментування і вже на початку 1925 року з футуристичного “Комункульту” я разом з О.Слісаренком та Миколою Бажаном переходжу до “Гарту”, де в той час тривала конфронтація між В. Блакитним та імпульсивним Миколою Хвильовим. Відтоді я з Хвильовий стали найщирішими друзями. Це підтверджує й спільність наших позицій у роботі редколегії журналу “Червоний шлях” (звідки ми обидва були одночасно звільнені постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 20 листопада 1926 року), у всеукраїнській дискусії 1925-1928 років, та в літературній організації ВАПЛІТЕ. Хоча вага діяльності Хвильового, звичайно, була істотно значнішою, ніж моя, я так само публічно приймав на себе всі удари партійно-адміністративної системи. У середині 20-х років я під псевдонімом Юліан Шпол почав писати малу прозу в романтичному ключі очевидно під впливом Миколи Хвильового. Основним гаслом (ідеєю) яких є: революція – понад усе! Заради неї можна йти на будь-які жертви… У цьому ж ключі написано роман “Золоті лисенята”. 1929 року “Золоті лисенята” з’явилися окремим виданням, потім – повторно. Та широкого резонансу роман не набрав, залишився не помічений критикою. Тоді я спробував виявити себе і в гумористично-іронічній прозі та драматургії: комедія “Катина любов або будівельна пропаганда” у 1928 році, оповідання “Голомозий гевал” у1927 та “Веселий швець Сябро” у 1930. – Ну, що ж, досить детально! – посміхнувся Пустовойтов, -все сходиться… На здивований запитальний погляд Ялового він відповів: – А ви думали, я не вивчав ваші творчі доробки? Навіть прочитав дещо. Наприклад “Золоті лисенята”… – Ну, і як вам? – Ну, роман, з одного боку, підкреслено сюжетний і навіть гостросюжетний роман з погонями, коханням, арештами, замахами й перестрілками, а з другого боку, ця сюжетність підважує сама себе. Класична інтрига накручується – і раптом сходить нанівець. Наприклад через коротке зауваження, що дає змогу ідентифікувати майбутнього зрадника. А це вже нецікаво. Складається враження, що ви просто гралися зі своїм сюжетом. А ці амурні історії… Вони якось випадають із канви сюжету, відволікають… Яловий знизав плечима… – Можливо, ви у чомусь і праві, але якось дивно чути від вас таку професійну характеристику роману. – А це й не моя характеристика. Це рецензія одного з літературознавців. Мені особисто він сподобався, але я не вдаюся до таких критичних тонкощів. – Можна запитання? – напружився арештований. Пустовойтов кивнув головою, занурившись в свої записи. – Так все ж, в чому мене звинувачують? – Я думаю, що звинувачення вже можна висунути. По-перше: ви звинувачуєтеся у підривній контрреволюційній діяльності у якості члена підпільної боротьбистської організації у складі КП(б)У! – А при чому… – Мовчати!! – підвівшись, верескливо закричав Пустовойтов, – повний обвинувачувальний висновок я надам за кілька днів, а ваше завдання просто підписати його… – Я не буду підписувати цю нісенітницю! – Будеш, ще й як будеш! – засичав Пустовойтов. – Це ти зараз ще у передбаннику, а справжню лазню з припарками я тобі влаштую, якщо будеш комизитися! Арештований мовчав, нахиливши голову, але його поза була твердою і впертою. – Добре… – сказав, збираючи папери оперуповноважений, – я намагався бути з вами коректним, сподіваючись на порозуміння. Наступного разу буде інакше, з вами будуть працювати інші люди, які не такі ліберальні як я. Арештованого вивели… Пустовойтов хвилину стояв, роздумуючи, потім швидко пішов до дверей. Піднявшись до кабінету, він застав його порожнім, бо Лацкін поїхав додому відпочивати. Тоді оперуповноважений сів за стіл і, обклавшись паперами, почав писати протокол майбутнього допиту Ялового, який той мав підписати. За кілька днів знову відбувся допит. Яловий до цього часу змарнів, бо тюремна їжа мало чим нагадувала звичайну, до того ж блатні вибрики однокамерників, що намагалися його розговорити та зіграти в карти на його черевики, довели арештованого до відчаю, бо він розумів, що кримінальники тільки й чекають наказу з ним розправитися, що все залежить від його згоди взяти на себе вину за сценарієм Пустовойтова. Оперуповноважений, глянувши на Ялового, скрушно похитав головою, промовивши: – Щось ви, громадянине Яловий, погано виглядаєте! Як ви почуваєтесь? – Добре… – Дивно, ваш вигляд говорить про зворотне… Бачу, совість вас мучить, згадуєте свої гріхи, хочете покаятись, чи не так? Сідайте! Яловий сів на стілець перед столом і похмуро глянув на майора. Той, загадково посміхнувшись, спитав: – Ну, надумали? – Я не буду нічого підписувати! – Дарма… Хоча… Ви почитайте, я тут написав дещо. Звісно, це твір не гідний вашого таланту, але для нас, бюрократів, згодиться. Пустовойтов кинув на стіл кілька листків і арештований заглибився у читання. В очах у нього наче затьмарилося. Це був протокол його допиту, написаний заздалегідь і який він мав підписати. Він читав, але рядки пливли перед очима, він наче вихоплював із тексту деякі фрази, намагаючись їх усвідомити: “Питання: Якою була роль членів контрреволюційної організації, що входили до ВАПЛІТЕ? Відповідь: Члени контрреволюційної організації, що входили до ВАПЛІТЕ, перш за все виконували завдання створення по лінії літературного руху кадрів організації. Це питання було підняте боротьбистським керівництвом ще в 1922 році. Внаслідок цього вже тоді було створено літературну організацію “Гарт”, що почала під керівництвом Блакитного планомірну роботу з реалізації цього завдання”. “У 1926 році, у зв’язку з відкритим виступом боротьбизму в боротьбі проти партії, і на літературному фронті стала необхідною платформа, більше наближена до завдань відкритої націонал-шовіністської, контрреволюційної боротьби, внаслідок чого “Гарт” і було перетворено на організацію ВАПЛІТЕ, що пропагувала під своїм прапором відверту націонал-фашистську програму хвильовізму-шумськізму”. “Питання: З кого складалося ядро ваплітянської групи та якою була його контрреволюційна діяльність? Відповідь: До ядра ваплітянської групи входили: М.Яловий, М.Хвильовий, О.Досвітній, М.Куліш, Г.Епік, Ю.Яновський, І.Сенченко, О.Копиленко, П.Панч, О.Слісаренко, М.Йогансен, О.Вишня. Крім того, у перший період існування групи під фірмою “Гарту” сюди входили ще Блакитний, М.Христовий, В.Коряк. Це ядро виникло не відразу, а утворилося в ході розгортання боротьбистами контрреволюційної роботи на літературному фронті впродовж кількох років. В остаточному своєму вигляді воно являло собою поєднання трьох генерацій. Засновниками цієї групи були старі, ще до 1920 року, літературні боротьбистські кадри. До них перш за все належать Блакитний, Христовий, Коряк, Яловий. У 1922 році шляхом підривної роботи цієї групи – й особливо Коряка – у ділянці пролеткультівського літературного руху в Харкові вдалося відколоти й перетягнути до боротьбистів низку найталановитіших представників цього руху, наприклад, Хвильового, Йогансена, Сосюру. Це була друга генерація, що увійшла до керівного ядра ваплітянської групи. Третя складова частина цього ядра являла собою вже продукт вербувальної й виховної роботи боротьбистів серед молодих літературних кадрів. Сюди належать такі, як Епік, Яновський, Сенченко, Копиленко. Тим часом такі, як Тичина, Слісаренко, Вишня, являли собою представників старого українського контрреволюційного громадянства, які на етапі активного розгортання боротьбистами контрреволюційної роботи приєдналися до них. Загальний характер контрреволюційної діяльності цього ядра, як уже згадано вище, зводився до підготовки боротьбистської зміни на літературному фронті, створення націонал-шовіністської художньої літератури й організації боротьбистських повстанських сил”. “За останній час, починаючи з літа 1932 року, у зв’язку з підготовкою контрреволюційної організації до загального збройного повстання, діяльність цього ядра практично зосереджувалася на участі його в підготовці своїх повстанських кадрів до повстання. Ваплітянські повстанські кадри формувалися ядром по лінії його вусорівських зв’язків, літературних гуртків, а також по лінії особистих зв’язків членів ваплітянської групи з повстанськими кадрами на периферії. Цим питанням і було присвячено цілу низку нарад ваплітянського ядра за останній час, починаючи із серпня 1932 року й до мого арешту 11/V-33 року”. Прочитавши, Яловий тільки похитав головою. – Ви дарма себе недооцінюєте! Вам потрібно вдосконалювати себе як письменника у фантастично-детективному жанрі. Так підігнати факти, висвітливши їх у такому убивчому контексті, це треба мати справжній талант. Та що там талант – геній! – Дарма ви блазнюєте, громадянине Яловий. Ви перечитайте ще раз, щоб упевнитись, що я вам даю останній шанс вберегти вашого друга Хвильового… Арештований різко смикнувся і гостро глянув на слідчого. – В якому сенсі? Що ви маєте на увазі? – запитав він, нервово мнучи полу брудного піджака. – Ну, в якому… – тягнув, не дивлячись на Ялового і перебираючи папери, Пустовойтов, – там написано, що ви визнаєте, що саме ви втягнули Хвильового у контрреволюційну організацію, що він працював на вас несвідомо, а це, знаєте, полегшуюча провину обставина. І набагато полегшуюча, примітьте. Навіть до повного виправдання. В іншому випадку ми зробимо його організатором контрреволюційного замаху на Постишева і зв’язку з гітлерівцями. – Якого замаху?! – скрикнув Яловий? – А, я вам не дав прочитати, будь-ласка… – протягнув він ще папери арештанту. Той гарячково схопив їх і почав читати, нервово ковтаючи слину: “У середині березня 1933 року, після домовленості закордонного центру УВО з гітлерівцями про підтримку збройного повстання інтервенцією, на квартирі в Епіка (будинок “Слово”) відбулася нарада ваплітянського ядра у складі: Епік, Хвильовий, Досвітній, Куліш, Вишня, Яловий, Яновський, Бажан, Копиленко, Сенченко, Йогансен і Є. Черняк. На нараді було ухвалено: зобов’язати Ялового, Досвітнього й Вишню підтримувати постійний контакт у роботі з практичної підготовки ваплітянських кадрів до повстання з Харківським центром. До того ж на Ялового було покладено обов’язок контактувати щодо загальнополітичної лінії, а на Вишню й Досвітнього за посередництвом Волоха — щодо практичних бойових питань. Епіку й Копиленку було доручено зв’язатися з плужанським повстанським керівництвом в особі Пилипенка задля узгодження роботи з підготовки до повстання ваплітянських кадрів на Правобережжі (Біла Церква, Умань, Чернігів, Київ) з київським плужанським керівництвом. Для цього після попередніх переговорів з Пилипенком Епік мав особисто виїхати до Києва з метою домовитися щодо цього питання з Дорошкевичем і Христовим. На початку квітня на квартирі в Ялового відбулася вузька нарада ваплітянського ядра, присвячена доповіді Ялового про заплановані на початок повстання терористичні акти. У нараді брали участь: Хвильовий, Куліш, Досвітній і Яловий. Після обговорення ми визнали за необхідне здійснити терористичні замахи на т. Постишева й т. Балицького. Яловому й Хвильовому було доручено тримати зв’язок щодо цього питання з бойовим відділом боротьбистського керівництва, а в разі потреби взяти особисту участь у здійсненні цих актів”. Яловий тремтячою рукою поклав папери на стіл і уткнувся головою в коліна. Потім підвів голову, блиснувши червоними напруженими очима, і спитав у Пустовойтова: – А які гарантії ви даєте, що Миколу відпустять? – В чесне слово офіцера ви ж не повірите? Тому скажу: якщо ви так тісно дружите, у вас є шанс зберегти свободу і життя вашого друга. Ні більше, ні менше! Але якщо ви не підпишете, то даю також чесне слово офіцера – йому не жити! – Але ж це суцільна маячня!! Хто повірить у цю нісенітницю? – О-о, громадянине Яловий, у той час, коли наша країна є у суцільному колі ворогів, коли у наших рядах кожного дня виявляють шпигунів і ворогів народу, повірять у все! Не такі як ви ламалися під тиском доказів. Зрештою, у нас ще є інші методи. Тоді, правда, ви не будете мати чим побачити, що підписуєте, і чим підписувати. Як вам ця перспектива? – Дайте мені подумати… – Скільки? – Три дні… Три дні і три ночі пройшли у жахливих сумнівах: розум підказував, що треба підписати протокол та взяти всю вину на себе, бо картини катувань найкращого друга Хвильового, що проносилися в уяві, просто зводили з розуму
Яловий прекрасно розумів, що виносить вирок всім, чиї прізвища згадані у протоколі, але й знав, що його підпис має лише формальне значення, що кати доб’ються свого, застосовуючи найжахливіші методи примусу, що все одно його товариші по перу приречені, бо ні один протокол ще не був переписаний у цьому відомстві, тому що це було ознакою некомпетентності і, вочевидь, зради, за чим випливала кара самого слідчого, а саме арешт і розстріл. Проте серце не слухало розуму, воно відчайдушно протестувало, майже вистрибуючи з грудей, воно кричало, що не можна цього робити, бо це наклеп на друзів і привід для їхнього арешту. Розум насміхався: а чи був привід для арешту самого Ялового? Чи для сотень і тисяч інших діячів, які потрапили за ці мури, у ці підвали і з яких нещадно вибивалося зізнання? Яловий не спав цими ночами, скрипів зубами, крутився на своїх жорстких нарах, а в голові роїлися думки, від яких він божеволів, бо такого страшного і складного вибору йому не доводилося робити ніколи в житті. Навіть при заплющених очах йому уявлявся текст того протоколу, який він запам’ятав на все життя. Раптом він насторожився… Щось було в цьому тексті таке, що робило його незвичним. Що?! Яловий підвівся на ліктях і спробував знову згадати текст протоколу. Дивлячись запаленими очима у темряву, він нарешті зрозумів, що саме його насторожило: його свідчення були дані не від першої особи!! В ньому вказувалося його прізвище, наче це розповідав не він, а хтось інший! То, може, цей протокол недійсний?! Він задихав часто і схвильовано… Дійсно, у такому разі його підпис нічого не вартий, бо він на суді будь-коли зможе від нього відмовитися. Це був вихід… Серце розпачливо стукало у грудну клітину арештованого, але це світло в кінці тунелю засліпило розум Яловому, ця соломинка для потопаючого виросла до розмірів плоту чи навіть човна. Чергова зустріч з оперуповноваженим закінчилась мирним підписом протоколу. – От і все! – зрадів Пустовойтов, – це дійсно розумний вчинок, і без ексцесів! Видно, що вас природа розумом не обділила! Він зібрав усі папери в папку, зав’язав її і рушив до виходу, залишивши розгубленого Ялового на місці. Дійшовши до дверей, він озирнувся і мимохіть сказав: – До речі… Ваш друг Хвильовий вже два місяці як мертвий… Самогубство… Яловий закляк… Очі розширилися, йому стало зле. Хапаючись руками за сорочку, він розстебнув комір, але звістка настільки його вразила, що він не міг вимовити ні слова. А Пустовойтов тим часом продовжував: – Не витримав, так би мовити, вашого арешту… Чи то злякався, чи здогадався, що і йому кінець… Застрелився, бідолашний… До речі, ось записку написав. Він взяв папірець, розгорнув його і прочитав: – “Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію ЯЛОВОГО відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий…” – Я… – ледь прохрипів Яловий, тримаючись за груди, – я… відмовляюся від … Він закашлявся і кашляв кілька хвилин, доки не заспокоївся. Його лице почервоніло, очі налилися кров’ю. Він вдарив кулаком по столу і захрипів: – Я відмовляюся від свого підпису, чуєте?! Ви мене обдурили! – Пізно, батечку, – реготнув Пустовойтов, – справу зроблено, чекайте суду… – А-а-а!!! – заревів як звір Яловий, безсило опустивши голову на стіл. Одразу ж зайшов вартовий і, безцеремонно схопивши його за комір, поставив до стіни обличчям. Потім одягнув кайданки та повів до ненависної камери. *** Постановою Колегії ДПУ УСРР від 1 вересня 1933 року Михайла Ялового було засуджено за статтею 54-6-10-11197 до 10 років виправно-трудових таборів і етаповано у І відділок Свірських таборів, хоча на засіданні судової “трійки” колегії Яловий не визнав інкримінованої йому вини. Наразі важко встановити, чи визнав Яловий себе винним, чи ні, хоча під більшістю свідчень і протоколів допитів у архівно-слідчих справах стоїть його підпис. Так само важко встановити автентичність підпису, а якщо підпис і є автентичним, то немає жодних гарантій, що арештанту не доводилося підписувати ці документи під тиском слідчих. Свідченням того, яким моральним і фізичним тортурам піддавався Михайло Яловий у Соловецькому таборі, служить той факт, що він подавав начальству заяву, у якій прохав Колегію ДПУ УСРР вжити щодо нього найвищу міру соціального захисту (розстріл)!! Це доводить ту версію, що Яловий вважав смерть найліпшим виходом з того глухого страдницького кута, в який він потрапив, ставши жертвою режиму.
Як він сам писав у своїй заяві до Верховної колегії НКВС УСРР 20 лютого 1935 року (хоча його власного підпису під заявою немає, однак заява написана від його власного імені): “За пунктом 6 статті 54 я підлягаю дії режиму “загальних робіт”, що з огляду на мій 40-річний вік, повну відсутність у моєму минулому навичок і підготовки до важкої фізичної праці, запізніле їхнє засвоєння, а також зважаючи на мою фізичну слабкість, прирікає мене на систематичне невиконання урочних норм і неминучу втрату мною будь-якої працездатності з усіма наслідками, які звідси випливають. Тим часом інших видів “загальних робіт”, окрім фізично важких лісозаготівельних, в умовах Свірських таборів немає, а якщо і є, то перепоною до них виступає режим, обумовлений пунктом 6 статті 54 щодо десятирічників. Тому, апелюючи не через свою правоту, а через свою слабкість і безпомічність, я прошу Верховну колегію НКВС УСРР урахувати моменти, які можуть служити обставинами, котрі пом’якшують мою провину, і переглянути дані, що були підставою вжиття щодо мене пункту 6 статті 54.”. Треба зазначити, що поведінка Ялового під час ув’язнення викликала в письменницьких колах глибоку повагу.
Уже в жовтні 1937 року Майк Йогансен свідчив, що невдовзі після арешту Ялового Степан Мельник у дружній розмові назвав автора “Золотих лисенят” справжнім “борцем за національну ідею”. 3 листопада 1937 року за вироком судової “трійки” УНКВС Ленінградської області письменник був розстріляний (Свірлаг ОДПУ, м. Лодейне Поле; за іншою версією — в урочищі Сандармох під Медвеж’єгорськом; упорядники “Ленінградського мартиролога”, запевняють, що Ялового поховано в братській могилі саме тут разом з великою групою української інтелігенції). На той час автору “Золотих лисенят” виповнилося всього 42 роки. Він загинув у розквіті сил. А через два десятиліття, 19 червня 1957 року, під добу хрущовської “відлиги”, радянський режим скасував справу та вирок щодо Михайла Ялового за “відсутністю складу злочину”. Хоча варто наголосити, що офіційно постанову про його реабілітацію було підписано лише 25 лютого 2003 року. Автор: Олександр Зубченко
 Письменник Гордій Брасюк до сьогодні лишається невідомим не лише читачам, але й письменникам та навіть літературознавцям.
В “Українській енциклопедії” скупо подано десять рядків не зовсім точної інформації. Ім᾽я автора, який у тридцять років мав у своїй добірці п’ять книжок і кілька кіносценаріїв, товаришував із письменниками, чиї імена навічно лишилися в історії української літератури, лише останнім часом почало зустрічатися у незначній кількості публікацій науковців. Чимало часу і зусиль доклав онук письменника, інженер і краєзнавець Сергій Каленюк, щоб з першоджерел і свідчень родичів по крихтах зібрати достовірну інформацію про Гордія Брасюка. Прийшов час, коли потрібно повернути не лише славне ім’я письменника, а й звернути увагу на художню цінність його творів. Отже, народився Гордій Брасюк 21 грудня 1898 року (2 січня 1899 р. за новим стилем) у селі Лука Троянівської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Батько, Іван Петрович, був церковним старостою, займався пасікою, городиною та вправно робив діжки. Мати, Мотря Василівна, виростила шестеро дітей (Петра, Гордія, Надію, Антоніну, Ярину і Фелю), поралася по господарству, ростила дітей, тож не бувала навіть у Житомирі, проте, ходила пішки молитися в Київ у Печерську Лавру. Старший син Петро отримав вищу освіту, працював директором школи у Вінниці, але в тридцятих роках зазнав утисків та 12 січня 1938 року був заарештований. На той час він займав посаду консультанта методкабінету облвно і переконував у недоцільності русифікації шкіл, за що й був розстріляний 26 квітня 1938 року за постановою “трійки” УНКВС Вінницької області. Гордій відмінно закінчив церковно-приходську школу і вчитель та священик радили батькам віддати здібного хлопця в реальне училище або гімназію. Але ж у багатодітної родини не вистачало коштів, проте, благодійність мала місце в різні часи. За допомогою священика і поміщика із сусіднього села вдалося таки зібрати кошти на оплату підручників та першого року навчання, не вистачило лише на придбання учнівської форми. Жага до навчання була більшою ніж від глузування ровесників з його бідного селянського одягу і гніву директора, який зненавидів “селюка”. За порадою поміщика Базилевича Гордій перевівся в комерційне училище, яке на той час очолював брат композитора Б. М. Лятошинського. Завдяки доброму ставленню до сільського хлопця родини Лятошинських, він міг користуватися їх великою бібліотекою та познайомитися з творами Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, відвідував популярні того часу домашні літературно-музичні вечори. Родина мала неабиякий вплив на формування внутрішнього світу Гордія і зробила значний інтелектуальний внесок у розвиток юнака. В училищі Гордія як відмінника від плати за навчання звільнили, але на життя доводилося заробляти репетиторством, а ще він співав у церковному хорі, бо при монастирі можна було харчуватися. В комерційному училищі бухгалтерська документація велася переважно німецькою та італійськими мовами, тож Гордій Брасюк досконало самотужки опанував ці мови. З неабияким юначим запалом Брасюк кинеться у вир подій 1917-1920 рр.
У 1919 році він закінчив навчання, мав непогані знання, професію бухгалтера і сформований духовний світ. Більшовицький переворот у жовтні 1917 року він назве “кривавою революцією”, почне підтримувати дії Центральної Ради і пропагувати її ідеї. Коли Центральній Раді та її урядові не вдалося здійснити намічене і почалася окупація австро-німецькими військами, Гордій Брасюк активно включився у підготовку антигетьманського повстання під головуванням С. Петлюри та В. Винниченка. Вступивши добровольцем в армію УНР під командуванням Симона Петлюри, Гордій Брасюк служив інспектором господарської частини військового лазарету. Після відступу армії УНР на територію Польщі він деякий час переховувався у знайомих на Житомирщині. Коли стихла Громадянська війна, за порадою старшого брата Гордій Брасюк пішов на навчання у Київський інститут народної освіти. Нове життя – нові враження, нові знайомі. З літературних виступів молодих письменників і поетів у залах КІНО та Всеукраїнської Академії наук розпочалося створення літературного товариства “Ланка”. Як відомо, “Ланка” декларувала зв’язок національного змісту та європейської форми, за що їх звинуватили в антипролетарській ідеології і в тому, що вони “ідеалізують куркулів та буржуазію”. Організація у 1926 році змушена була змінити назву на МАРС (Майстерня революційного слова). У тогочасній пресі писалося: “7 листопада в Києві складену нову літературну організацію МАРС (Майстерня революційного слова). До складу асоціації ввійшли письменники: Антоненко-Давидович Б., Брасюк Г., Підмогильний В., Плужник Є., Тенета Б., Ярошенко В.”. Це повідомлення є незаперечним доказом приналежності письменника до цієї організації. Але акцент на революційності не врятував їх від нападок компартійних органів і за три роки організація припинила своє існування. Однак ці роки для Г. Брасюка були періодом напруженої творчої праці й активної участі у літературному процесі. Крім товаришів по МАРСу, участі в різних об᾽єднаннях, зібраннях та дискусіях, він знайомиться з колегами по перу: Миколою Бажаном, Миколою Хвильовим, Іваном Багряним, Костянтином Гамсахурдія. Знайомства з режисерами і сценаристами кінофабрики (згодом кіностудії імені О. Довженка) надихає Брасюка на написання кіносценаріїв. Але головним пріоритетом для нього залишається красне письменство. Він плідно працює і його оповідання друкують літературно-мистецькі журнали “Червоний шлях”, “Нова громада”, “Життя і революція”, “Глобус”, “Плуг” та інші. Одна за одною виходять книги: “Безпутні” (1926), “В потоках” (1927), “Устинка” (1929), “Донна Анна” (1929), “Сни і дійсність” (1930). Брасюк був настільки популярним, що у тогочасному романі Д. Бузька “Голяндія” оповідач називає його “молодим, але талановитим і свіжим письменником” і звертається з проханням допомогти у розробці “белетристичної” лінії оповіді
Не обділили увагою творчість письменника й критики. Пролеткультівська критика вважала твори Г. Брасюка натуралістичними, міщанськими, такими, що не сприяють соціалістичному будівництву. Особливій критиці піддався його роман “Донна Анна”. У періодичних виданнях того часу рецензії з негативною оцінкою твору розмістили Г. Пронь, Л. Старинкевич, О. Фінкель, Л. Юровська та ін. Творчість Лесі Українки стала поштовхом і лягла в основу роману “Донна Анна”. Автор майстерно зумів показати і творчі роздуми та досягнення видатної письменниці, і її філософські ідеї, і душевний стан. Навіть пересічний читач “Донни Анни” без напруги відзначить прямий зв’язок із “Лісовою піснею” Лесі Українки. Героїня роману Ганна Бачинська, опинившись в лісі, відчуває себе по-новому, ніби “вирвалася з якогось ув’язнення”, а зв’язок з природою дає їй надію на те, що “вона відродиться, відмолодіє”.1 Для іншого героя, композитора Володимира Шальвія, природа стає джерелом натхнення для написання опери “Лісова пісня”. Душевний світ героїні змінює музика Володимира. Дмитренко В. І., кандидат філологічних наук (Луганський національний педагогічний університет), професор університету Шевченка, зробив детальний аналіз роману у своїй роботі “Сучасна рецепція роману Г. Брасюка “Донна Анна” та дав роману високу оцінку. Зокрема він зазначає: “Г. Брасюк створює свого роду містифіковану, знакову часо-просторову текстову площину. Відбувається зміщення та накладання різних історичних часопросторів. Традиційний сюжет потрапляє в коло авторської свідомості й піддається осучасненню… Традиційний образ використовується як ім’я-символ. Письменника цікавить не структурно-семантична характеристика персонажа, а його ідейне наповнення, зашифрована у ньому метафорично-символічна сутність. Тому цей образ існує в романі як частина зображувально-аналогійного плану твору…”. Підводячи підсумки аналізу твору “Донна Анна”, Дмитренко В., у своїй роботі вказує: “Постійні відсилання до героїв Лесі Українки, а також до основних особливостей образу дон Жуана у світовій літературі, поглибили художньо-смислову напругу образів, створених письменником, сприяли розширенню смислового навантаження кожного з них, що підвищило художню вартість даного твору, оприсутнило в ньому певний діалог епох”. Хочеться зазначити, що навіть “Історія української радянської літератури” не оминула полити брудом письменника: “В ті часи ще доживала свого віку одверто міщанська, дрібничково-натуралістична література, яка без кінця пережовувала статеву “проблему”, нудно скаржилась на “жорстокість” часу, лякала читача картинами всякого розкладу й неподобства (Г. Брасюк “Донна Анна”, Б. Тенета “Гармонія і свинушник”, П. Голота “Бруд”). Зовсім невелика кількісно така література все ж існувала, і проти неї, проти її ідей і естетичних канонів вела боротьбу радянська критика”.2 І. Науменко, вивчаючи творчість Брасюка, пише: “Нападки критики письменник сприймає зовні спокійно, з гідністю відстоює свою правоту”. Та сильніший і болючіший удар йому було нанесено з іншого боку. Органи ДПУ папірець за папірцем формують на нього справу, і в 1930 році у розквіті творчих сил його арештовують. Усі члени літературного угруповання МАРС, окрім Марії Галич, зазнали репресій, але пізніше. Брасюк був першим із тих, кого вилучили із літературного процесу, а потім і відібрали життя. Його товариш І. Багряний був арештований у 1932 році. В. Підмогильний – у грудні 1934 після вбивства Кірова, убитий в 1937 на Соловках. У тому ж 1934 році арештовані Г. Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Борис Тенета, у 1935 році арештовують Б. Антоненко-Давидовича. Усі “марсіяни” потрапили в жорнова сталінських репресій, але не всім вдалося вибратися з них. А Гордій Брасюк, через те, що був першим, не лише втратив життя, але й позбувся літературного життя і пам᾽яті після своєї смерті. У 1930 році письменника заарештовують. Органи ДПУ Брасюку інкримінували і участь у діяльності гуртків “Просвіти”, забороненої як контрреволюційної націоналістичної організації, і службу в петлюрівській армії, і навіть зв’язок з грузинським письменником Костянтином Гамсахурдія, який приїздив у творчих справах до Миколи Бажана і кілька днів жив у Гордія Брасюка. Та, очевидно, головне звинувачення – його твори, які “ничего общего не имеют с пролетарським творчеством… рассчитаны исключительно на темные и мещанские слои населения”. Та й чи могли сподобатися більшовицькій владі віршовані рядки селянина на мотив “Інтернаціоналу” з повісті “У потоках”: “Повстаньте, голі і голодні, Із сіл, присілків, хуторів, Бо ворог наглий, звірородний Хроном гірким нам наїв… Чуєш, хліб наш забрали…”? Попри все, письменник не грішить проти істини – він відобразив у своїй творчості реалістичні картини тогочасного села і міста. За горезвісними статтями 54-10 і 54-12 Кримінального кодексу Г. Брасюку 9 листопада 1931 року було винесено вирок: п’ять років концтаборів. Так Гордій Брасюк став одним із перших українських письменників, яких радянська влада заганяла у концтабори за реалістичне зображення радянського способу життя. Після нього взялися й за інших членів МАРСу. П’ять довгих років незаслуженого покарання письменник відбув у концтаборах Казахстану – КарЛАГу та на будівництві Біломорканалу саме у той час, коли туди приїздив М. Горький з іншими письменниками та журналістами, щоб описати грандіозну будову соціалізму. Після звільнення Гордій Брасюк повернувся до дружини Тетяни Василівни Мануйлович у Запоріжжя. Він перебував весь час під пильним оком органів НКВС, не мав ні роботи, ні власного житла, тому подружжя виїжджає до Казахстану, де на той час, тікаючи від репресій, оселилося багато українців. Не знайшлося місця на батьківщині також і родині Валер’яна Підмогильного – його дружина та син вимушені були переселитися у Казахстан. Гордій Іванович влаштувався в Алма-Аті плановиком-економістом, а дружина – в редакції газети. Але щастя родини було не довгим – хвиля репресій 1937 року докотилася і до Казахстану. Відчувши небезпеку, подружжя виїхало в Петровськ Саратовської області, де у них народилася донька Галина. Пробувши там близько року, родина повертається до Запоріжжя. Гордій Іванович влаштовується плановиком-економістом у “Харчопромспілку”, де, завдячуючи своїй високій кваліфікації та сумлінню, обійняв посаду завідувача відділу, а дружина – у новостворену газету “Комсомолець Запоріжжя”. Йому був закритий шлях до видавництв, навіть слово репресованого письменника мало лишатися за ґратами. Та справжній письменник лишається ним завжди. Коли 27 червня 1941 року Брасюка заарештували вдруге, то при обшуку було вилучено рукопис роману “Чечель” на 773 сторінках, а також чотири товстих зошити чернеток з творами. У справі слідчий Смішко записав: “Вращаясь в кругу к.-р. националистски настроенных украинских писателей Хвылевых, Ирчанов, Блакитных, Антоненко-Давыдовичей и других, как и он ничего общего не имеющих с пролетарским творчеством, Брасюк начал издавать аполитические литературные труды, рассчитанные исключительно на темные и мещанские слои населения… Все вышеперечисленные деяния в достаточной степени характеризуют Брасюка как а-с (антисоветскую – прим. авт.) личность, активно боровшуюся в прошлом против Сов. власти…” “Я стояв за самостійну Україну, – сказав скромний, працьовитий економіст-плановик на допиті. Він бачив, як залилося червоною фарбою лице енкадебіста, як потяглася рука до нагана. Не злякався Гордій, не відвів погляд, продовжив: – За Україну без протекторату будь-якої держави. Я не бажаю бачити радянської влади, але не проти рад, лише щоб ті ради були без більшовиків…”.
Потрібно було мати неабияку мужність і тверді переконання, щоб на допиті раніше, ще у 1930 році, заявити: “На шлях боротьби проти радянської влади я став у 1918-1919 роках… вважав, що більшовики взагалі проти культури і, зокрема, проти українського відродження…” Присуд Особливої наради при НКВС СРСР було оголошено вже на наступний день після арешту. Він був жорстоким і несправедливим: “…как социально опасный элемент заключить в исправительный трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 28 июня 1941 года”. Тетяну Василівну, як “дружину ворога народу”, з редакції звільнили. З документів, переданих в архів зазначено, що рукописи письменника були передані дружині письменника під розписку, але дружина стверджувала, що їй нічого не повертали. Лишилася лише на згадку про чоловіка маленька світлина, що вклеюють у паспорт, яку не помітили при обшуку, бо упала під стіл. По сьогоднішній день рукописи не знайдено, лише можна припустити, що роман Григорія Івановича “Чечель” був пов’язаний з М. Ф. Чечелем – активним діячем Української Центральної Ради, земляком, який також навчався у Житомирі. Як і десять років тому Брасюк не приховував свої симпатії до Центральної Ради. У протоколі допиту записано: “Я стояв за Центральну Раду тому, що вважав її рідною національною владою”. Але більшовицька влада не сприймала тих, хто не поділяв її переконань. У січні 1942 року Г. Брасюка етапували з пересильної уфимської тюрми до одного з найжахливіших концтаборів у системі ГУЛАГ – “Ивдельлаг” на півночі Свердловської області, де ув’язнені майже не мали шансів вижити від голоду, холоду та хвороб. Не добув свого сроку і Брасюк, бо тяжко захворів і начальники табору “звільнили” його помирати деінде. Хворий Брасюк дуже хотів дістатися рідної України, але розумів, що не вистачить сил, тому поїхав у вже знайомий Казахстан. У тяжкому стані він потрапив до районної лікарні в Новотроїцьку, що в 10 км від станції Чу Джамбульської області. Звідти написав листа додому, але сестри отримали його із великим запізненням. Рідня зібрала гроші і надіслала на адресу лікарні, але допомога спізнилася. Залишається на совісті лікаря лист, в якому той вказав, що такий-то не значиться у списках хворих, а також кошти, які переслала туди родина, хоча в листі до сестри Гордій Іванович повідомляв навіть номер палати. Отже, можна стверджувати, що помер Г. І. Брасюк влітку 1944 року у селищі Новотроїцьку Джамбульської області і там десь знаходиться безіменна могила українського письменника. Після смерті Сталіна, коли з таборів почали повертатися письменники, яким пощастило вижити, вони намагалися дізнатися про долю свого товариша, зокрема, Б. Антоненко-Давидович і М. Бажан. Але тоді їм це не вдалося. Пізніше і його колишні колеги й товариші відійшли у вічність, а з ними і пам’ять про Гордія Івановича Брасюка. У серпні 1989 року справу було переглянуто прокуратурою Запорізької області і Гордія Івановича Брасюка було реабілітовано посмертно. На жаль, його дружина не дочекалася цієї звістки. Нині його ім’я записано до мартирологу українських письменників – жертв тоталітарного режиму. “Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості,– писав у 1946 році Іван Багряний, згадуючи своїх побратимів. – А винищив він їх спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу в далеку Колиму, Соловки, на Землю Франца-Йосифа і т. д., і т. д. Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Б. Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М. Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…, і інші”. Понад 70 років твори Брасюка залишалися під забороною, навіть у самостійній Україні досі лишаються практично невідомими, а його ім᾽я майже незнане сучасними літературознавцями, тому і творче надбання письменника й досі не стало предметом окремого дослідження. Однак, до нашого часу збереглися твори письменника. У деяких бібліотеках у книгосховищах збереглися його книги. І навіть роман “Донна Анна”, який вважався втраченим, уже віднайшовся в читальній залі бібліотеки імені Вернадського. Твори Гордія Брасюка є не лише невеличкою частинкою літературного процесу непростої епохи, художнім відтворенням часу, а мають і неабияку художню цінність. Зараз, коли Україна відчула себе нацією, настав час для перевидання книг Г. Брасюка – репресованого письменника, справжнього патріота, який віддав своє життя за свободу країни. Конче потрібно повернути із небуття горде ім’я письменника Гордія Івановича Брасюка. Грудень, 2014 р. 1. Брасюк Г. Донна Анна. – К. Сяйво, 1929. – 300 с. 2. Історія української радянської літератури. – К. – Наукова думка. 1964 р. Проект “Воскресіння Розстріляного Відродження”: Валер’ян Поліщук. Від Парнасу до Голгофи Автор: Світлана Талан
 Шістдесяті роки двадцятого століття відомі насамперед назвою дисидентського (спершу просто літературного) руху, якому вони ту назву позичили. А ще кінцем хрущовської відлиги і першим, уже новітнім, покосом української інтелігенції. І мало хто зауважив, що неповне десятиліття – 1962-1970 роки – наповнене тяжкими втратами для України, її культури, літератури, яких не трапилося в жодному з інших десятиліть
Звісно, були трагічні, сповнені репресій тридцяті, але тоді пік припав на 1937-й, загинуло багато і видатних, і не дуже письменників.
Але щоб так – смерть з якоюсь лютою, навіть методичною послідовністю забирала рік за роком по одному, два, а то й три не просто гарних творців українського слова, а великих, навіть геніальних письменників – такого ні до, ні після не траплялося. Судіть самі. 1962-й – покидає цей світ геніальний володар українського поетичного й прозового слова і водночас неприкаяний блукалець і втікач Тодось Осьмачка. Наступного, 1963-го – відразу три незагоювані втрати: в діаспорі помирають творець власної “держави слова” Михайло Орест (Зеров) і майже однаково блискучий поет і прозаїк, водночас пророк майбутнього України Іван Багряний, а в Україні – надто передчасно “молодий витязь української літератури” Василь Симоненко. 1964-го відходить беззаперечний класик, один з ліпших наших поетів і перекладачів усіх часів Максим Рильський. А на початку наступного, 1965-го, лягає у холодну зимову землю чи не найчутливіший український лірик Володимир Сосюра. Рік 1966-й забирає письменника, значення якого для нашої літератури ще належить оцінити – блискучого творця української пригодницької, справді масової літератури, Юрія Дольд-Михайлика. На початку осені 1967-го лягає в труну (творчо давно похований самим собою заживо) геніальний митець, що підніс українське слово на нечувану тремтливу висоту – Павло Тичина. 1968-го – знову дві болючі втрати: в діаспорі відходить великий співець “української Еллади”, поет-воїн Євген Маланюк, а в Києві – геть молоденький, що створив чи не найпронизливіші поезії українською, Леонід Кисельов. 1969-го майже непомітно відходить “український да Вінчі” ХХ століття – письменник, філософ, фольклорист, етнограф, археолог, історик Віктор Петров-Домонтович, чи не найзагадковіша постать української літератури взагалі. І нарешті 1970-го передчасно помирає великий філософ нашої поезії, творець пісенних шедеврів Андрій Малишко. Некролог Маланюка У цьому ряду втрат смерть Максима Рильського так само невідболена, відчахнута вельми плодовита гілка. А ще знаменна особливого роду вражаючим некрологом “Над могилою Максима Рильського”, який прийшов з-за океану, там же надрукований, в якому один великий поет – Євген Маланюк – писав про іншого, котрий лишився в “підсовєтській Україні”. На фоні велеречивих і в той же час офіціозно-сухих некрологів в УРСР це слово над свіжою могилою вирізнялося людяністю, неочікуваною доброзичливістю і глибоким аналізом, як творчості, так і особи померлого. Треба сказати, що полеміка між Маланюком і українськими радянськими поетами тривала від початку 20-х років ХХ століття. В підрадянській Україні стало своєрідним ритуалом проклинати Євгена Маланюка поряд з Дмитром Донцовим, називати його фашистом і людиноненависником і навіть викликати його на поєдинок, як це зробив Володимир Сосюра. Був навіть парадоксальний випадок, коли Микола Хвильовий, якого вже самого обзивали фашистом, клеїв і далі цей ярлик на Маланюка. Євген Маланюк теж не лишився в боргу і його слова на адресу того ж Рильського, як і Тичини чи Сосюри, стають жорсткішими, дружня іронія в полеміці змінюється на відвертий сарказм. Проте після війни тон Маланюка, зокрема щодо Рильського, поступово знову міняється, вже зі знаком плюс, стає дедалі доброзичливішим. Ба більше, 1951 року, ще при житті Сталіна, коли ніякою відлигою і не пахло, а того ж Сосюру громили за “націоналістичний” вірш “Любіть Україну”, Євген Маланюк в одній зі статей пише, що слід очікувати від такого поета як Рильський творчого “третього цвітіння”, неминучого повернення від славослівних віршів до справжньої поезії. Так і сталося. Маланюк позитивно відгукувався на збірки Рильського кінця 50-х – початку 60-х років. Своєрідним підсумком цих оцінок і стало символічне “Над могилою…”, хоча й сказане за тисячі кілометрів од Байкового цвинтаря. Вже в перших рядках Маланюк виразно й неоднозначно дає оцінку значенню творчості й постаті померлого: “Один з найбільш справжніх, органічних поетів нашого століття (аналогії могли б бути лише з Р.–М.Рільке), але й один з найчинніших творців сучасної нашої літератури й культури. За останні ж десятиліття – це можна ствердити – виразно видатний національний діяч”.
І далі: “Зі смертю Максима Рильського відходить у вічність історична постать письменника, що був архимайстром нашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та виняткового особистого чару”. Після цього Маланюк додає, що “Та й це не все. Не головне. Максим Рильський в нашу страшну, цинічно-підлу добу фактично був бранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога…” Вражає, як тонко й з розумінням аналізує Євген Маланюк те становище тоталітарного заручника, в якому опинився Максим Рильський і як він виконував “свій твердий національний обов’язок” і “свою невблаганну долю”: “Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється…” Третє цвітіння Таку характеристику й таку оцінку з-під пера непохитного “імператора залізних строф”, звісно, треба було заслужити. І Рильський заслужив. Гадаю, і своїми поетичними збірками, виданими у 1955-1964 роках, а ще більше статтями, публіцистичними роздумами, що публікувалися в київських газетах (найбільше у “Вечірньому Києві” у 1960-1963 роках) й прикметно називалися “Вечірніми бесідами”. З якоюсь особливою, довірливою інтонацією, сказати б, майже сімейною, навіть інтимною, Максим Тадейович звертався до своїх читачів. Темами розмов були й суспільно-політичні події, а більше – проблеми моральні, житейські, побутові, що в умовах тодішнього заідеологізованого СРСР значило дуже багато. Були в тих бесідах і спогади про рідне село, про розумних талановитих односельчан, подорожні нотатки, в яких поставала Україна з її неповторними людьми, характерами й типажами. А ще літературні портрети друзів-письменників, композиторів, акторів, відповіді на численні листи (бо ж “Вечірні бесіди” відразу привернули до себе увагу), роздуми про мистецтво, побут. Культуру, українську народну і сучасну пісню, про основу основ – українську мову.
Візит Максима Рильського в рідне село Романівка, 1946 рік. Фото з архіву Київського літературно-меморіального музею М.Рильського, zn.ua Пройняті гумором, з чудовими образами й метафорами, й водночас прості й доступні до розуміння різних читачів, “Вечірні бесіди” були колосально популярними. Розмірковувати в ті часи про “Кавказ” Шевченка, про альбом “Модне сучасне вбрання за українськими народними мотивами”, про цикли козацьких, чумацьких, заробітчанських, рекрутських пісень – значило показувати, яке духовне багатство має український народ і як його треба берегти і розвивати, на чому й наголошував Рильський. І ще стверджувати – розмовляти багатою, нічим не гіршою українською мовою, престижно. То ж так писати міг справді національний діяч, який усвідомлює, що треба робити, аби порятувати, розвинути звичаї, традиції, мову, народне ремесло. Водночас застерігаючи від “шароварщини”, від того, що українське – це тільки минуле. На “Вечірніх бесідах” виростали ті, зокрема з російськомовних киян, в кого пробудиться інтерес до української культури, літератури, пісні, хто потім заговорить українською і в побуті, і зрозуміє сучасність, актуальність нашої мови і культури. А скільки образів і постатей вітчизняної культури всіх часів постає в поезіях збірок, одна з яких названа символічно “В затінку жайворонка”. Яким маленьким, ніжним, трепетним був той затінок, але ж був, і Рильський його відчував і розширював, доносив до сердець читачів, закликав берегти. Випадок на полюванні Творчість Рильського, Сосюри, Малишка, на відміну від Тичини, значення якого осягнув уже цілком дорослим, я полюбив ще в школі. “Яблука доспілі, яблука червоні…” і “Марію”, і ще з десяток віршів вже тоді знав напам’ять, притому не з-під примусу. Вабила особлива інтонація, ніжні образи. І трапилося так, що першим з названих поетів постав як людина переді мною саме Максим Рильський. У 70-і роки минулого століття довелося жити в Рівному, працювати спочатку завлітчастиною місцевого облмуздрамтеатру, потім в редакції багатотиражної газети “Хімік”. Одного разу мені сказали, що мене розшукував “професор із Києва”. Заінтригований, я незабаром постав перед світлі очі столичного гостя. Він виявився не лише професором, а й доктором мистецтвознавства Миколою Йосипенком, який приїхав читати лекції у тодішньому Рівненському філіалі Київського інституту культури і прочитав мою театральну рецензію в місцевій газеті “Зміна” та вирішив запросити мене до лабораторії молодого театрального критика при УТТ (Українське театральне товариство, нині Спілка театральних діячів України). Ім’я Миколи Йосипенка навряд чи щось скаже сьогодні навіть найзапеклішим театралам. А свого часу воно було, як то кажуть, на слуху, притому як сумнозвісного ортодокса, який громив тих, чия творчість розходилася з партійною лінією. Його навіть порівнювали із ще сумнозвіснішим літературним “голобельником” Лазаром Сановим (Смульсоном). Та я побачив іншого Йосипенка – він приходив вечорами до готелю, де жили молоді критики, й вів доволі таки вільні розмови. Особливий пієтет у Миколи Кузьмовича був до Максима Рильського, його творчості, поезії, яку любив цитувати. А ще любив розповідати про те, як іноді удостоювався бути запрошеним на полювання чи рибалку “з самим Рильським”. З тих оповідей Рильський поставав простим звичайним чоловіком, котрий любить оповідати мисливські побрехеньки, розказувати анекдоти і навіть вживати круте слівце і випити добрячу чарку. І водночас тонким знавцем літератури, мистецтва й життя взагалі. Запам’яталися кілька колоритних мисливсько-рибальських бувальщин, одну з яких я хочу навести. Під час одного з виїздів на полювання, діставшись до якогось села, далі у заплави їх четверо попливли човном. Назад верталися річкою ним же. Рильський хвалився новенькою закордонною рушницею, яка коштувала аж три тисячі рублів на нові гроші. Демонстрував це іноземне диво, та раптом рушниця вислизнула з рук і шубовснула у воду. Що було робити? Шкода дорогої рушниці, але вода каламутна, невідомо яка глибина, до того ж досить прохолодно. І тут побачили на березі двох хлопчаків. Хтось із мисливців сказав, що вони ж, певно, місцеві, добре знають річку. Коли пристали до берега, один з хлопчаків згодився за десятку пошукати рушницю. Роздягнувся, пірнув раз, вдруге, а тоді випірнув і заявив, що надто глибоко, дно непевне. Хіба якби дали більше грошей, міг би спробувати. Рильський, не вагаючись, виділив ще 25 рублів. Хлопець пірнув кілька разів, а далі гукнув, що тут на дні глибокі ями, мабуть, рушниця в таку яму й потрапила. Пірнати туди вельми ризиковано, хіба за більші гроші мона спробувати. – Даю п’ятдесят рублів, – сказав Максим Тадейович. Хлопець почухав потилицю й повідомив, що там, у ямах, можна й голову зломити, не те що руку. Хіба вже за сто рублів якось попробує… Сто рублів на початку шістдесятих років були великі гроші, інженери і вчителі мали таку місячну зарплату, але ж іноземна рушниця коштувала теж ого-го. І Рильський пообіцяв заплатити. Хлопчак довго був під водою, тоді випірнув, відсапався і пірнув знову. Через кілька хвилин він з’явився з рушницею в руках. Радий Рильський віддав гроші, ще й зайву десятку накинув. Хлопці пішли до села, яке виднілося неподалік, мисливці вирішили “обмити” епопею, що завершилася щасливо. І тут до протилежного берега підійшла череда і стала переправлятися через ріку. Корови… брели у воді по черево, а в деяких місцях – по вим’я. Мисливці заматюкалися, а потім зареготали. Найбільше сміявся сам Рильський. Аж за боки брався. – Ні, ну ви бачили такого халамидника, такого гендляра, – сказав швидше захоплено, ніж обурено. – Отак надурити діда Максима! Ну й хлопака! На ходу підметки рве. Ніщо такого не вб’є. Хтось запропонував піти в село, розшукати там хитрющого ошуканця, змусити, аби віддав видурені гроші. Та Максим Тадейович не погодився. Сказав, що за такі гроші й велосипеда можна купити, а мо’, й гарного костюма. А гроші він заробив, хоч і хитрістю. Щоб отак відразу зметикувати! Очі у Рильського захоплено, навіть якось захоплено-замріяно блищали, згадував Йосипенко. На волі – на прив’язі Від професора Йосипенка вперше довелося почути сказане притишеним голосом: – А знаєте, хлопці, Рильський же також сидів… Певно, не в одного мене, судячи з позирків, першою майнула думка: “Як, і Рильський?” Я, котрий виріс на поліському хуторі, звісно, не читав некролога Маланюка і здавалося неймовірним, що орденоносець, поет-академік, лауреат Сталінської і Ленінської премій, так пригрітий владою й винагороджений, теж був, виявляється, репресований. Ба, як дізнався згодом, одним із перших українських письменників, був заарештований ще 1931 року. Правда, ув’язнення було лише річним чи й трохи менше. А через рік вийшла збірка, що стала поетовим “Рубіконом”, не схожою на всі попередні, справді знаковою в його долі, бо, власне, так і називалася – “Знак терезів”. Про те, як з ним поводилися, про що питали і що в’язень Рильський відповідав, уже написано. Як і про слова, сказані наостанок: “Вы, конечно, наделали ошибок, может быть, и враг, но ведь можете и послужить Советской власти”
І Рильський послужив – віршами, статтями, виступами. Але послужив досить своєрідно. Не випадково його вірші про Леніна, Сталіна (а один був навіть присвячений “сталінському канцлеру” Молотову), партію і Країну Рад той же непримиренний до совєтської ідеології Маланюк прирівнював до ритуального пиття кумису в ханському наметі ХІІІ століття, що змушені були робити колись князі-заручники. Тоді, у князівську добу, було дві долі, два протилежні вибори – Михайла Чернігівського і Данила Галицького. Перший категорично відмовився проходити обкурення спеціальним димом, кланятись ідолам і чужим знакам, пити той же кумис. За що був негайно страчений. Данило ж пройшов усі церемонії, які робили “своїм”, а повернувшись додому, взявся відбудовувати зруйновані татарами міста і села, зводити Львів і Холм. Чий вибір був правильнішим, для народу і роду, України, вирішувати кожному з нас, а втім, вже розсудила історія. То ж одні вірші (від слова “ода”) Рильського для нащадків справді лише літературні курйози. Не курйози – то блискуча філософська, античного відгомону поезія, статті на захист української мови і ті ж “Вечірні бесіди”, що заглядали в самісіньку душу. Що будили в українців українське. Ярлик поету “Своїм” князям, які пройшли всі ритуали, поклялися у вірності, хани-завойовники давали особливі знаки – ярлики на право княжіння, які одночас були своєрідними охоронними грамотами. Мав таку “грамоту” і Максим Рильський. Про те, що над ним, видатним українським поетом, завис “дамоклів меч”, що він міг бути не тільки заарештованим, але й розстріляним, вже не в 1931-му, а в 1938 році, широка громадськість довідалася вперше із знаменитої закритої доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Пізніше Хрущов детальніше розповів про це на ХХІІ з’їзді своєї партії, а ще детальніше – в мемуарах, виданих за кордоном. Правда, доводилось читати й про те, начебто ініціатором нової хвилі репресій в Україні 1938 року був присланий з Москви новий перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Так, він поклявся Сталіну “безпощадно викорчувати рештки українського буржуазного націоналізму”, але, як свідчать факти, з представниками творчої інтелігенції, зокрема, такими відомими, як Рильський, Тичина, Корнійчук, відверто загравав – як би тепер сказали, Хрущову було не чужим прагнення до популізму. Микита Хрущов згадує, як одного дня на його стіл ліг черговий список тих, кого належало репресувати. За тодішніми правилами, існував чіткий порядок – на розстріл якої висоти птахів мав давати дозвіл “сам перший” республіки. Так от, в тому списку Хрущов і побачив рядок: “Рильський Максим Тадейович”
Як згадує Хрущов, він зв’язався з тодішнім наркомом внутрішніх справ УРСР Олександром Успенським, причетним до знищення сотень світлих українців, в тому числі відомих письменників. Успенський надав цілу папку “компромату” на Рильського. Ознайомившись, Хрущов зрозумів, що все це шито білими нитками. Він мав право викреслити прізвище Рильського з “розстрільного списку”. Але це було небезпечно робити, адже про таке заступництво негайно доповіли б Берії, а той – Сталіну. Хрущов вирішив діяти інакше. При зустрічі з вождем він сам підняв питання про недоцільність знищення “відданого партії видатного радянського поета”. Сталіна аргументи Хрущова не переконали. І тоді Хрущов навів останній довід – Рильський автор слів прекрасної пісні про товариша Сталіна, яку співає весь український народ. Як виявилося, пісню, яка починалася словами “Із-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить” Сталін чув. Тому спитав: – Что, это действительно Рыльский написал? – Да, товарищ Сталин, – відповів Хрущов. – Враг не мог написать таких проникновенных слов. Сталін заперечив – ще й як можуть маскуватися вороги народу. І сказав, що пісня може звучати без прізвища автора слів. Тоді Хрущов відважився заперечити – а раптом все ж хтось запитає: “Хто автор таких чудових прекрасних слів про товариша Сталіна і де він зараз?” Сталін задумався і, як згадує Хрущов, сказав після довгої паузи: – Передай этому дураку Успенскому – пусть не трогает Рыльского. Наказ вождя – закон, і поета не зачепили. Більше того, незабаром нагородили орденом. Історія ж ця має закінчення в стилі театру комуністичного абсурду. Наступного року заарештували (а потім і розстріляли як ворога народу) вже самого Успенського. Одним з головних звинувачень на адресу ще недавно могутнього наркома було те, що він хотів знищити видатного українського радянського поета, вірного сина партії і народу, автора слів прекрасної пісні про товариша Сталіна – Максима Рильського. Сталінський опричник потрапив у власну пастку. Як кажуть – no comment. Чарка горілки і два видатні ізгої Відомо, яким затятим мисливцем і рибалкою був Рильський. Водночас існувала приказка, що зайці радіють, коли дізнаються, що Максим Рильський і Остап Вишня знову вирушили на полювання. Бо обоє любили просто бродити лісами й полями, чаркуватися і розмовляти, розмовляти. Справді, на світлинах 1946-1956 років на полюванні й поза ним Рильський найбільше зафіксований поряд з Вишнею. У тісних компаніях, а то й удвох. Обоє були репресовані: Рильський відсидів неповний рік, а Вишня, як сумно жартував, “пройшов свою десятирічку”
Вишня вийшов лише тому, що згадали про його сатирично-гумористичний талант і використали в боротьбі з тими ж “українсько-німецькими буржуазними націоналістами”. Цікаво було б послухати про що говорили на самоті два славетні “вороги народу”. Про що згадували. За чаркою і без неї. А що обоє любили випити – факт. Рильський, особливо у повоєнні роки, міг дозволити собі добряче начаркуватися навіть на прийомах в ЦК, на святкуванні всіляких жовтневих річниць. Було що заливати і намагатися забувати за такого життя, коли навіть поета-академіка, лауреата найвищих премій змушували принизливо каятися у всіх можливих і неможливих гріхах. Та за тією ж чаркою, як згадував професор Йосипенко, Максим Тадейович якось розповів, як він, коли випустили з Лук’янівської в’язниці, довго стояв перед ворітьми. Бо не вірилося, що вже на волі, здавалося, що це помилка, що от-от гукнуть вертатися назад. А коли вернувся додому, то налив собі повну чарку, але довго сидів, дивився на неї і думав. І не міг торкнутися чарки, а потім, коли взяв пальцями, рука наче закостеніла. Так і просидів півгодини, а мо’ й цілу годину. Щоб потім почати пити… Покаяння і впертість заручника Який то був справді цинічно-мерзенний час, видно хоча б із напіванекдотичного, але реального виступу сталінського опричника Лазаря Кагановича, знову присланого пам’ятно-голодного 1947 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Який вкотре взявся громити ще до кінця недобиту українську інтелігенцію, зокрема письменництво. І грізно запитав на пленумі: Це ж яку, мовляв, Раду має на увазі поет Рильський, коли пише “Я син Країни Рад”? Чи не буржуазно-націоналістичну Центральну Раду? І ще викинув купу абсурдних звинувачень. Рильському знову довелося виправдовуватися і каятися. У гріхах і помилках
Причому робив це він якось так, що коли читаєш його покаянні виступи 1946-1948 років, складається враження, що кається щиро – ось я, мовляв, який негідник, хоч ще, може, й виправлюся – повірте мені. Прикро і незручно читати. Та ось до рук потрапила збірка статей і есе Рильського про українську мову “Як парость виноградної лози…”, видана вже по його смерті. І там є кілька статей, написаних і (що цікаво) надрукованих у ті ж 1946-1949 роки. “Грішник” Рильський, що так ревно кається, водночас проникливо пише про українську мову, давню й сучасну українську літературу, про багатство тієї ж мови. Зробивши реверанс на адресу “братньої російської мови”, поет застерігає проти… захоплення русизмами і калькування. Обережно, тактовно, але пише. І враз спадає на думку – та ж цей чоловік блискуче виграє свою партію. І “хан” Сталін та його “баскак” Каганович програли головну війну – за поетову душу. В якій вже визріває “третє цвітіння”, яке так пророче передбачив ще в сталінські часи Євген Маланюк. До речі, і ще в шибеничні тридцяті роки поет Рильський, написавши “кумисний” вірш про одного вождя (“З жестом суворим і простим…”), пісню про іншого, ухитрявся писати і, що головне, друкувати такі проникливі ліричні філософські шедеври, як “Шопен”, “Поклади мені на серце руку…”, “Дружині”, “Ніч колихала так ласкаво”, “Лист до загубленої адресатки”, “У повітрі грають ворони…” Рильський часів перших збірок і неокласичних прозорих поезій, які творив він, як Зеров, Філіпович, Драй-Хмара, продовжував жити й творити. “Поцілунок” Про творчість Максима Рильського написано дуже багато. Її всебічно проаналізовано. Назавжди залишаться в українській і світовій літературі збірки “Синя далечінь”, “Крізь бурю і сніг”, “Під осінніми зорями”, “Гомін і відгомін”, переважна більшість поезій пізніх збірок “Троянди й виноград”, “Голосіївська осінь”, “В затінку жайворонка”, “Зимові записи”, поеми “Мандрівка в молодість”, “Чумаки”, “Сіно”, “Марина”, а також “Слово про рідну матір”, “Жага”, “Неопалима купина”, блискучі переклади “Пана Тадеуша” Адама Міцкевича, французьких класиків і модерністів. На фотографіях кінця 50-х – початку 60-х років ми бачимо старече обличчя “діда Максима”, якого било життя, добряче било, здається, йому десь під вісімдесят, а йому ж тільки за 60 перевалило. Та встиг зробити колосально багато!..
Мені ж наостанок хочеться сказати лише про один невеликий поетів шедевр, який особливо вразив, як блискавка, що несподівано розпанахує вечірнє небо, освітлює по-новому і світ, і тебе самого. Це “Поцілунок”. Здавалося б, простий вірш про те, як хлопець наздоганяє дівчину, про любовний поєдинок двох, який закінчується поцілунком і завершує те, що насправді жило в серцях обох. Та цей короткий вірш написано якось так, що всього в 12 рядках постає вся глибина одвічних стосунків чоловіка й жінки, із пізнаванням, боротьбою, так само одвічною ненавистю-любов’ю, з колосальним підтекстом, котрий виростає за простою картинкою, вражаюче первісно-людське й вічне. Прагнення жінки, аби за неї боролися, до кінця, з усією силою чоловічої пристрасті, й потаємне бажання бути переможеною в цьому бою, а фактично переможницею і володаркою – все це виростає із несказаного, але незримо відчутного. Так могло бути і в маєтку, і в звичайному українському селі. Одвічна глибина стосунків, пристрасть, що стає поезією, уста, які тільки що кляли і ліричного героя, і весь його рід, а тепер простягли “свій келих, сповнений солодкої знемоги” разом із суто неокласичним, скупим, але виразним описом краси жіночого тіла – виростає маленькою поемою про людину і природність людського, про торжество первісного й одвічного, яке, власне, і є життям. Життям, непідвладним ніяким догмам, яке завжди пульсуватиме і вируватиме. Так міг написати тільки великий поет. *** А підмога на останню українську заставу, яку обороняли Рильський, Сосюра, Малишко, таки прийшла – шестидесятники, за ними дисиденти пізнішого часу, рухівці… І аж до обох Майданів. На яких стояли вже мільйони. У них жило збережене й розбуджене великими українцями. От тільки б не забути того, що заповідав Максим Рильський навіть у ті похмурі часи, цинічно-підлу добу: “Мов парость виноградної лози, плекайте мову”. Автор: Володимир Лис
Ім’я видатного українського письменника Валер’яна Петровича Підмогильного стало широко відомим лише на початку 90-х років ХХ століття. Хоча саме Січеслав (нині Дніпропетровськ, але саме так називав письменник рідне місто) першим вітав дебют молодого початківця у 1919 році. А, спокутуючи провину забуття, першим презентував його широкій громадськості наприкінці 1989 року. У 2011 році дніпровці першими мали змогу побачити у міському телевізійному театрі документальний фільм про видатного земляка. Директор і художній керівник телетеатру Ольга Волошина розповіла журналісту газети “Наше місто”, що стрічка побудована на трьох сюжетних лініях. Перша – життя письменника, його біографія. Друга – невеликі екскурси в історію Катеринослава, а третя – аналіз творів В.Підмогильного, який зробив Микола Чабан, член НСПУ, краєзнавець, заслужений журналіст України. Оскільки ж не маємо змоги переглянути зараз зазначений фільм, то візьму на себе сміливість ознайомити шановних читачів із деякими подробицями з біографії письменника. Не я перша, яка взялася за вивчення біографії уславленого земляка. Свого часу на Заході були оприлюднені спогади Тодося Осьмачки, Володимира Куліша, Докії Гуменної; фрагментарні згадки Івана Майстренка, Олекси Кобця, Григорія Костюка. Не зоставив окремого спогаду (принаймні, не змогла їх знайти) близький товариш письменника Борис Антоненко-Давидович. Проте, з усіх сторінок спогадів людей, які знали Валер’яна Петровича, постає образ майстра оригінальної прози, перекладача з французької; митця-філософа, одного з перших в Європі провісників екзистенціалізму – “філософії буття”.
Народився талановитий митець 2 лютого 1901 року у селі Чаплі (нині житловий масив у складі міста Дніпропетровськ. Зараз кожен небайдужий може побачити лише місце, де стояла хата родини Підмогильних. Нині тут нова вулиця (в останню війну Чаплі горіли) і саме помешкання не збереглося. У ХІХ ст. Чаплями володіли графи Воронцови-Дашкови, які в Російській імперії посідали видні державні пости. Як зазначає місцевий краєзнавець Михайло Богомаз, у маєткові графа Іларіона Івановича Воронцова-Дашкова і працював конторником батько майбутнього письменника – Петро Якович Підмогильний. За спогадами сучасників письменника, зібраними тими ж краєзнавцями – Миколою Чабаном та Михайлом Богомазом, маленький Валер’ян був розумним хлопцем, залюбки вчився, але – як всі сільські хлопці – охоче ставав до таких-сяких забав та пустощів. А ще – дуже любив рибалити. Що ловив? І бубирів, і піскарів. Вміло робив хватки – спеціальні пристрої для ловлі риби. Навесні піскарі бувало йдуть знизу вгору проти течії Дніпра. Закине хлопець такий пристрій в річку і півхватки риби витягне.! Зараз, щоправда, хваток немає – перевелися… Навпроти Чаплів – історичне село Старі Кодаки. Саме на цьому місці колись була польська фортеця Кодак, зруйнована козаками. Малий часто-густо переправлявся на човні через Дніпро. Вже подорослішавши, він цікавився минулим, навіть звів знайомство з Дмитром Івановичем Яворницьким. Чималий вплив на Підмогильного мала особистість “народного академіка”. Своїм же духовним наставником у відчутті слова Підмогильний завжди вважав Михайла Коцюбинського.
Але – те буде ще коли… А з 1910 року Валер’ян починає навчання в 1-му катеринославському реальному училищі (нині – це один з корпусів ДНУ ім. О. Гончара, розташований на центральному проспекті міста). У 1918 році Підмогильний вступив до математичного відділення Катеринославського університету, згодом перевівся на правний, але через матеріальну скруту змушений був залишити навчання. У 1919-1920 рр. – працював у відділі народної освіти секретарем секції художньої пропаганди і, водночас, викладав фізику в школі, вчителював у місті Павлоград. Писати Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував свої оповідання в шкільному часописі. Але першим літературним його дебютом стали оповідання “Гайдамака” і “Ваня”, що вийшли друком у літературно-педагогічному збірнику “Січ” (1919 р.). На початку 1920-го на сторінках газети “Боротьба” з’явились новели “Перед наступом” та “Повстанці”. Того ж року в Катеринославі вийшла книга молодого автора “Твори. Том І”. Психологічну інтелектуальну прозу молодого письменника високо оцінив відомий вчений-літературознавець Петро Єфремов. Науковець зазначав. що в постаті Підмогильного в українській літературі з’явилась “молода, свіжа, багатонадійна сила з сталим інтересом до психологічних проблем і з нахилом до художньо-синтетичних методів і засобів писання”. До речі, саме П. Єфремову належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного “Поет чарів ночі”. 1921 року поет В. Поліщук, прозаїк В.Підмогильний, літературознавець П. Єфремов видали в Катеринославі (Січеславі) літературно-мистецький збірник “Вир революції”, на шпальтах якого вперше було надруковане оповідання “В епідемічному бараці”, а в розділі “Хроніка” повідомлялось, що “письменник В. Підмогильний написав повість “Остап Шаптала”, а також скінчив переклад з французької мови роману Ан. Франса “Таїс”, написавши до нього передмову. Він же закінчує цикл “Повстанці”, а також написав оповідання “Комуніст” і “За день”. Восени 1921 року письменник вирушив до Києва, де недовго працював бібліографом Книжкової палати. Місто обезлюдніло через голод. Довелося виїхати до Ворзеля під Києвом, де Валер’ян Петрович викладає українську мову та політосвіту у трудовій школі. Там він одружується з донькою священика Катериною Червінською. Тема голоду потім знаходить втілення у циклі оповідань “Проблема хліба” (1921-1923), а оповідання “Син” (1923) визнане одним із найкращих в українській літературі. Визнання знайшло молодого автора. У 1922 році у Лейпцигу вийшло друком оповідання “В епідеміологічному бараці” (передрук з катеринославського “Виру революції”), у Празі й Берліні – новели з циклу “Повстанці”.
Повернувшись до Києва, письменник вчителював, працював редактором “Книгоспілки”, в редакції видання “Життя і революція”. 1925 року Підмогильний став одним з ініціаторів створення літературної організації “Ланка”, до якої увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка. У 1928 році Наркомпрос “визнав за потрібне” відрядити за кордон представників різних галузей українського мистецтва. Було створено спеціальну комісію, яка ретельно відбирала (після прискіпливої перевірки, звичайно) кандидатів на закордонну подорож. Перевірки тривали аж півроку. І – о радість! – на сторінках газети “Пролетарська правда” 2 жовтня 1928 року з’явилось повідомлення: “За відрядження НКО київські письменники – М.Терещенко, Ів. Ле, В. Підмогильний і Г.Косинка мають виїхати за кордон. Мета подорожі – одвідати й зібрати літературний матеріял у Німеччині й Франції”. За деякими обставинами (нам вони зараз не цікаві – бо ж річ йде саме про долю Валер’яна Петровича) за кордон Підмогильного відрядили не з Косинкою, Терещенком чи Ле, а з харків’янином Аркадієм Любченком. А першою країною, яка гостинно зустріла письменників була Злата Прага. 8 грудня 1928 року газета “Культура і Побут” повідомила, що “під час перебування українських письменників А. Любченка та В. Підмогильного в Празі погоджено справу з чеськими видавцями про видання вибраних творів цих письменників чеською мовою. З свого боку ДВУ (державне видавництво України) видає новий роман відомого чеського письменника Ольбрахта…Так само ДВУ готує антологію чеської поезії. Протягом року ДВУ видасть українською мовою відомий роман чеського письменника Ярослава Гашека “Пригоди бравого вояки Швейка”. З цього повідомлення не зрозуміло, в якому видавництві мали з’явитись твори Підмогильного… Але – поїздка Підмогильного до Праги так чи так сприяла пожвавленню українсько-чеських літературних зв’язків. Щодо перебування делегації в Берлині та Парижі відомостей, на жаль. бракує. А вже 30 листопада в оголошенні, розміщеному в газеті “Пролетарська правда”, про зустріч українських письменників вже зазначено й ім’я В.Підмогильного. Загалом, перед “великим переломом”, 1928 року за кордоном побувало чимало українських письменників. Це П. Тичина, І. Ле, О. Копиленко, Л. Первомайський, І. Микитенко, Кость Котко й інші. Дехто після відвідин Заходу поспішав написати книжки про свої подорожі. (Згадаємо хоча б їхнього російського колегу – Володимира Маяковського). Так, І. Микитенко видав чималу книгу “Голуби миру. Подорож за кордон”. У цій книзі автор, на думку рецензента, дуже правильно реагував на побачене “у них”. Валер’ян Підмогильний нічого про свою закордонну подорож не писав. Це могли згодом також поставити йому на карб
Зі своїм убивцею – Йосифом Сталіним письменник зустрівся у лютому 1929 року. Зустріч відбулась у Кремлі. Звісно, зустріч була не віч-на-віч, а в складі чималої, понад сорок душ делегації українських письменників – учасників тижня української літератури в Москві. “Вождь всіх народів” і “великий спеціаліст” з національного питання прагнув вивідати позицію української інтелігенції у рік “великого перелому”. У відредагованому радянською пропагандою вигляді ці питання звучали так: чи є національна проблема виключно проблемою селянства і чи є розвиток національних культур і літератур лише матеріалом для розвитку єдиної, так званої “інтернаціональної” російської літератури і культури? Сталін погано орієнтувався в українській літературі (до речі, це стосувалося й інших літератур – окрім, хіба що, грузинської), але дуже гарно розумівся в людській психології. Втім, це не рятувало його від багатьох “ляпів”, які виправляли письменники. А якому керівникові сподобається вислуховувати зауваження від підлеглих? Зважаючи ж на запальний та мстивий характер колишнього учня духовного училища, Сталін дуже добре запам’ятав своїх “національно агресивних” опонентів. І невдовзі його слова, що ті й ті особи потребують “перевиховання й профілактики” були взяті на озброєння численними кремлівськими підлабузниками. Та й не тільки кремлівськими. Як швидко рухаються кола по воді, так же швидко було розіслано численні вказівки стосовно вжиття відповідних заходів із “виховання й покарання” “замаскованих ворогів народу”. Харківські товариші взяли “під козирок” і почали готувати гучний процес викриття й осудження виявлених “ворогів” Країни Рад – членів підпільної організації “Спілки визволення України”. Як здогадуєтеся, справа була штучна й сфабрикована тією сумнозвісною організацією, на рахунку якої – загибель тисяч і тисяч людей, якнайчастіше – представників науки та культури. Були арештовані представники старої української інтелігенції і в 1930 році Валер’яну Підмогильному (тоді вже він жив і працював у Харкові, куди переїхав ще в 1929 році) довелось бути присутнім на цьому гучному процесі. Разом із товаришем – Борисом Антоненко-Давидовичем вони готувалися до опору, запальних виступів на захист арештованих… Але – не судилося. Друзі були розчаровані поведінкою підсудних, і їх намір – просити посадити на лаву підсудних і них обох – згас.
Тоді Валер’ян Петрович отримав посаду консультанта з іноземної літератури у видавництві “Рух” і повністю зосередився на перекладацтві. У його огроменному творчому доробку переклади філософського трактату К. Гельвеція “Про людину, її розумові здібності та її виховання”, двотомник творів Д. Дідро, романи О. де Бальзака, А. Франса, Гі де Мопассана… До найкращих інтелектуальних здобутків української літератури першої половини ХХ ст. належать романи В. Підмогильного “Місто (1928), “Невеличка драма” (1930), “Повість без назви” (1934), які остаточно переконали більшовицьку критику у тому, що “письменник цікавиться не людством, а людиною”. У нарисі П. Колесника “Валер’ян Підмогильний” прозаїка схарактеризовано байдужим до “велетенських господарських досягнень”, а його творчість визнана “далекою й чужою революційній дійсності”. “Доброзичливці” постійно згадували, що оповідання “Іван Босий” багато років друкували й передруковували в емігрантській пресі. До речі, ще й у 50-х роках у одному з журналів мовилося, що цей сміливий твір закликав до національного спротиву більшовиків і був “виявом полум’яного протесту автора проти окупанта України”. Друзі закликали Валер’яна до обережності, але він зважається на нову сміливу публікацію. Нею стало оповідання “З життя будинку”. Може, вперше в ньому досить відверто було мовлено про масовий голод (1933-1934 рр.) і про те, як в одному будинку було влаштовано їдальню для порятунку жителів району. Вперше прозвучала й думка про неприпустимість соціального поділу й класового обмеження тих, хто не належить до пролетарського роду. Ці лихі “одисеї” закінчилися для Підмогильного невесело. Новела Валер’яна Петровича була занесена в реєстр “ворожих”, і в усіх виступах офіційних критиків її паплюжили з усією належною “класовою” суворістю. За спогадами мешканців письменницького будинку “Слово” (м. Харків), де саме й проживала родина Підмогильних, напередодні арешту письменник передчував зле. Він саме розпочав роботу над новим великим твором і не встиг ще навіть дати йому назву. В рукописах він так і фігурує “Повість без назви”. Це глибоко філософська драма в прозі про те, як важко і нестерпно існувати порядній людини в сучасному світі. На жаль, ця робота над твором стала останнім художницьким твором для автора. В грудні 1934 року відбулась подія, яка стала своєрідним “пусковим гачком” у цькуванні “ворогів пролетаріату”.
1 грудня в Ленінграді вбито головного політичного суперника Сталіна – Сергія Кірова. Це вбивство (“великий вождь народів”, як завжди, діяв чужими руками в справі усунення небажаного “друга по боротьбі за світле майбутнє”) стало таким собі “стартом” для усунення й інших, небезпечних для офіційної влади. І вже 8 грудня 1934 року в будинку творчості Заньки під Харковом тридцятитрьохрічного письменника заарештовують, судять і разом з іншими митцями засилають на Соловки, де йому довелося пробути в ізольованій камері довгих три роки. Його звинувачували “як учасника контрреволюційної організації, що ставила за мету терор проти вождів партії”. До цієї вигаданої організації було притягнуто українських письменників В. Поліщука, Г. Епіка, М. Куліша, Є. Плужника, В. Вражливого, М. Любченка та інших. 28 березня 1935 р. пролунав вирок: “позбавлення волі терміном на десять років…” Письменник відбував покарання в спецізоляторі на Соловках. Перекладав В. Шекспіра, О. Вайльда. Написав кілька оповідань, мріяв про роман “Осінь 1929”. Останній лист із Соловків датується 2 червня 1937 року. А 3 листопада 1937 року до 20-х річниці Жовтня В. Підмогильного було розстріляно (вирок трійки УНКВС за протоколом № 83 від 09.10ю1937 щодо засудженого до ВМП Підмогильного В.П.). “Повість без назви” (1934), що її Валерій Шевчук вважав “Одним із блискучіших й найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури” так і не була завершена… Шлях митця був зумовлений. Поет Вигорський з роману “Місто” промовляв: “На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед, Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, – на гостроту зору”. Звісно, що мовилося про долю справжнього письменника. Він раніше за французьких екзистенціалістів Ж.П. Сартра, А. Камю відчув абсурд буття, беззахисність людини проти уряду, приреченість Духу. За словами В. Мельника, – “з ним зломилася одна з найоригінальніших гілок української пореволюційної літератури – інтелектуальна проза”. Творчий шлях Валер’яна Петровича тривав лише 15 років. А потім – на півстоліття його ім’я було вилучено з літературного процесу.
Залишилось лише кілька прижиттєвих видань збірок оповідань і повістей, романи “Місто” й “Невеличка драма”; бібліотека перекладів класичної французької прози (Бальзак, Вольтер, Гюго, Дідро, Доде, Меріме, Мопассан, Франс тощо), про які академік О. Білецький ще наприкінці 20-х років ХХ ст. сказав, що ними “сміливо може пишатися українська література”. Творчість Валер’яна Підмогильного – в європейському культурницькому контексті, а в місті молодості чаплянського генія, на жаль. немає жодної пам’ятки, що увічнювала б його Слово… Автор: Еліна Заржицька
 Зухвалий ранок боляче пронизав його своїм крижаним подихом. Ще тільки листопад, а вже така холоднеча. Вдома зараз, певно, тепліше…
Підняв комір пальта, опустив на чоло капелюха. Дістав цигарку. Раніше він ніколи не курив, а тут почав. Несподівано для самого себе. Чи то від власної безпорадності. Чи то від туги за усім, що змушений був покинути. Чи то від якогось лиховісного передчуття, що невідступно переслідувало його вже понад місяць, відколи переїхав сюди, до Москви.
Москва. Вона завжди уявлялася Лесеві підступною хижачкою. Його дратували розмови про якусь міфічну “братерську єдність” України з Москвою. Де воно, оте братерство? Там, де одна за одною вже протягом кількох століть виходять заборони української мови? Де так безбожно переслідується й нищиться все українське? Де гинуть від голоду мільйони селян, у яких “добрий старший брат” силоміць відбирає останню крихту хліба?!.. Червона від крові Москва ковтає навіть власних дітей. Якихось кілька років тому вона перетворила на вигнанців Валю і Валіного батька, соліста Великого театру Миколу Чистякова. І ще тисячі талановитих акторів, музикантів, письменників, художників, науковців… Зробила їх своїми ж ворогами. Мабуть, саме тому він, вихований по-європейськи галичанин, ніколи не погоджувався їхати на гастролі з “Березолем”.
Але цього разу ситуація виявилася непідвладною його волі. А Москва обіцяла стати для Леся тимчасовим порятунком. У який він, проте, не вірив із самого початку. Вірив лише, що скоро нарешті зустрінеться зі своєю дружиною. Що матиме бодай особисте щастя. Бодай ілюзію щастя… Мимохіть ухопився за серце. “Моє серце прострелене…”, – пригадав одну з їхніх найперших розмов. Тоді вона, вісімнадцятилітня красуня, мило усміхнулася – зрозуміла його слова як звичайну метафору. На жаль, це не була метафора… Молодечий максималізм, безнадійне кохання до відомої і заміжньої акторки, невдала спроба самогубства – все це вже давно відійшло в минуле, стерлося з пам’яті. Ніби було не з ним, а з кимось іншим. Зосталася тільки ота куля в серці, що з новою силою нагадала про себе тут, на холодній чужині. Лесь докурив цигарку й рушив у бік вокзалу. Ось-ось мав прибути харківський потяг. Проте Валентини у тому потягу знову не було. Пішов назад. Але шляху назад теж не було. Лише – вперед. А там, попереду – нові приниження, нові цькування, нові спроби зламати його, загнати в безвихідь, змусити назавжди відмовитися від усього, чим досі жив, що встиг зробити, що не встиг… Ішов і пригадував… Тернопіль, Відень, Львів… Він – зухвалий і палкий коханець. На сцені. А за лаштунками… куля… А потім – Київ. 1916-й рік. До Києва його запросив сам Микола Садовський. Лесь мріяв грати в його театрі. Але грати по-своєму. Не так, як того вимагали закони “малоросійського” театру. Його тонка душа, виплекана на кращих зразках світової культури, прагла іншого – глибшого, ширшого, вільнішого – вираження на сцені. У театрі Садовського душі Леся було затісно. Тому він створює у Києві свій театр. Молодий театр. Театр нової доби, покликаний позбавити українців комплексів меншовартості Перші постановки української та світової драматургії. Він, Курбас – режисер. “Кращий режисер Радянського Союзу”. Того самого “союзу”, який тепер намагається його знищити… Закохані очі молодих акторок. Знайомство з Валею. Ревнощі. Весілля… Лесь знову ухопився за серце. Спробував відкинути спогади й подивитися вперед – якщо не в майбутнє, то, принаймні, у теперішнє. Туди, де він зараз. Вулиця Мала Болонна. Московський державний єврейський театр. Його тимчасовий порятунок. А проте і вулиця, і сам театр вже заховалися за химерною завісою із першого снігу. Теперішнє зникло, знову поступившись минулому… 1926-й рік. Харків. Створений ним філософський театр “Березіль” перебуває під пильним оком влади. Успішна співпраця з драматургом Миколою Кулішем. Вистава “Маклена Ґраса” – вершина його режисерських можливостей. Нерозуміння й наклепи з боку старших колег, прислужників режиму. Вершина, з якої стрімко, в одну мить, летиш донизу… А втім… Він таки встиг реалізувати свою юнацьку мрію – навіть за таких складних обставин. Він створив новий український театр. Всупереч часу й системі.
Власне, театр став його викликом – і часу, і цій нелюдській системі… Занурений у спогади, Лесь продовжував стояти на Малій Болонній, перед єврейським театром. Лише коли відчув, як холод почав хапати його зсередини, за серце, схаменувся. Нарешті наважився зробити крок уперед. Хотів увійти до театру. Але театру не було. Лише – порожнеча. Холодна й неприваблива реальність, режисером якої судилося стати комусь іншому, а не йому. Сумно задивився вдаль – крізь білу й холодну завісу. Десь там, за завісою, на нього чекала ще одна куля. “На честь двадцятих роковин Великого Жовтня”. На смерть. Грудень, 2014 Автор: Анна Багряна
 Намагатися “відчитати” автора за текстами, що їх він залишив по собі, та суперечливими спогадами його сучасників — річ невдячна, ризикова і певною мірою самовпевнена, адже навіть поважні літературознавці, які десятиліттями копирсаються у “творчій спадщині” письменника, часом не здатні до пуття збагнути, “що хотів сказати автор” тим чи іншим своїм словом. Особливо ж, якщо йдеться про такого талановитого і, на перший погляд, такого “зрадянщеного” письменника, як Юрій Яновський, котрому випало жити і писати за часів тоталітарного сталінського режиму, коли за одне необережно сказане чи написане слово доводилося платити власним життям.
В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди. Ярослав Тинченко, історик, журналіст, заступник директора Національного військово-історичного музею України з наукової роботи На відміну од багатьох інших письменників, поетів та публіцистів, Юрій Яновський вижив, він писав і видавався, понад те — навіть отримав найпрестижнішу радянську премію в галузі літератури, названу на честь кривавого диктатора тих часів1, разом із грошовою винагородою, що складала 100 тисяч карбованців — величезні гроші, як для радянської людини… Тим не менш, ім’я Яновського входить до списку митців Розстріляного Відродження, а дослідники його творчості старанно шукають виправдань літератору, котрому так ось пощастило, на тлі репресованих і розстріляних колег… То ким же насправді був Юрій Яновський, і чому його слід вважати гідним українським письменником, а не прислужником сталінського режиму? “…Юрія Яновського не сплутаєш ні з ким” Яновський з’явився у художній літературі 1924 року і почав друкуватися в газеті “Більшовик”, часописах “Глобус” та “Червоний шлях”, де його вірші й оповідання одразу привернули до себе увагу критиків та звичайних читачів. 1925 року на його збірку оповідань “Мамутові бивні” вийшло чотири рецензії, що для початківця було непогано, як на ті часи. Рецензенти вправно перелічують хиби письменника-початківця, але визнають і “молоду свіжість, самостійність, своєрідність” автора. Поет Михайль Семенко був першим, хто підтримав юного Юрія Яновського, запросивши його до Харкова, а згодом — до кінематографічної Одеси. У студентські роки, коли Юрій ще навчався на електромеханічному факультеті Київського політеху, він марив морем і мріяв будувати кораблі. Недарма ж його найперший вірш, видрукуваний російською у газеті “Пролетарская правда”, так і називався — “Море”, а сам автор сховався під романтичним псевдонімом Георгій Ней. Оте “Море” й привернуло до нього увагу футуриста Михайля Семенка, котрого Яновський згодом назве “мій колишній метр”. Навчання ж довелося залишити через “тяжкі матеріальні обставини і за станом здоров’я”. Зате був переїзд до Харкова і нові публікації — наразі в жанрі короткої прози. За два роки після “Мамутових бивнів” Яновський видає нову збірку оповідань під назвою “Кров землі” (1927 р.), що поєднала чотири оповідання першої збірки з трьома новими. Критика знову ж таки сприйняла їх доброзичливо, зауваживши фахове зростання автора. Зокрема літературознавець Андрій Ніковський, відомий своїм скептицизмом у рецензіях, сказав наступне про Яновського: “… він щирий і симпатичний, він молодий і в йому крізь романтику буяє сильне життя”.
Новели молодого письменника викликали безліч асоціацій і літературних паралелей: у його текстах шукали відлуння Бабеля, Хвильового, Редкліфа, Проспера Меріме. А згодом румунський літературознавець-україніст Магдалена Ласло-Куцюк спробує навіть зробити зіставлення його “націоналістичного” роману “Вершники” із “Манхеттен трансфер” Джона Дос Пассоса… Яновський не заперечував впливу класиків (особливо — західних) на власну творчість. Зізнавався, що віддавна шанує Р. Кіплінга, Е. По, Дж. Лондона, О. Генрі, Амброза Пірса, Д. Конрада, Р. Роллана, М. Твена, Честертона, Теннісона, Вольтера, Франка, Гоголя, Бабеля. І додавав (хтозна, чи щиро): “…українських нікого не люблю, крім історії М. С. Грушевського” (автобіографічні нотатки 1927 р.). Його найближчими друзями були М. Бажан, М. Йогансен, О. Довженко, М. Куліш, а серед літературних кумирів, напевне ж, мало знайтися місце для М. Хвильового
Саме в листі до Хвильового Яновський згодом напише, що любить “англійців” та “американців” і додасть: “Їхні твори правили мені за вікно до великого світу”. Відомий факт обожнення українським письменником і славетного Джеймса Джойса, якого він називав “революціонером у мові” за те, що геніальний ірландець “звільняв англійську від стереотипів, руйнував усталені мовні канони шляхом уведення слів із мов народів колонізованих англійцями земель, а відтак не тільки поповнював її, але й відтворював її архаїчні форми, а тому “вона з-під його руки вибігає омолодженою, брутальною, мало зрозумілою, до біса виразною та сильною”. 1928 року — поетична збірка “Прекрасна Ут”. На її сторінках видрукувана, як і належить, полум’яна громадянсько-політична лірика, що закликає “трудящих” до нових звершень та звитяг, але цікавою є лінгвістична гра письменника, зокрема у виборі назви для поезій. Тлумачення Ут як прозорої реалістичної абревіатури виявилося… самомістифікацією автора, який, показово прагнучи продемонструвати зневагу до всього, що ніби “відірване від реальності”, читав її як “Україна трудова” (неоромантизм тоді вважався чи не найстрашнішим “гріхом”, адже в літературі 30-х років мав панувати суцільний “реалізмоцентризм”). А Юрію Яновському хотілося підкорювати море… Майже одночасно, ніби продовжуючи тематику “морських” віршів, у видавництві “Книгоспілка” виходить дебютний (а згодом і — найвидатніший) роман Яновського “Майстер корабля”. Взагалі, 1928 рік “ознаменувався” цікавими художніми експериментами в українській прозі: це і резонансні повісті (“Вуркагани” Івана Микитенка, “Смерть” Бориса Антоненка-Давидовича, “Голубі ешелони” Петра Панча) та знакові романи (“Чебрець-зілля” Наталі Романович-Ткаченко, “Місто”, Валер’яна Підмогильного, “Недуга” Євгена Плужника, “Фальшива Мельпомена” Юрія Смолича, “Дівчина з ведмедиком” В. Домонтовича). І серед них — великий прозовий дебют Юрія Яновського “Майстер корабля”. Найбільший успіх мав, звісно, роман В. Підмогильного “Місто” (і саме він, відповідно, й зазнав найсильніших утисків та переслідувань з боку влади та її придворної критики). Неабияк дісталося і Яновському за “Майстра корабля”, адже від нього чекали не романтизму, а “поважного реалізму”, що й правило за “справжню” літературу в ті часи. І щоб неодмінно був “глибокий пафос людської боротьби” (слово “пафос” теж не вважалося тоді неприйнятним чи непристойним). А мова Яновського була пересипана метафорами і прозопеями, романові передували розлогі віршовані епіграфи різними мовами, замість реального і чіткого місця дії — якесь чудернацьке Місто, персонажі теж названі незвичними для радянського читача іменами… “…Юрія Яновського не сплутаєш ні з ким”, — відзначає літературознавець Борис Якубський після “Майстра корабля”. Була й відверта критика. За “невдачі” роману вважали “маскування” 26-літнього автора під 70-літнього дідуся-оповідача, “незрозумілу” філософію про культуру нації, претензійність у виборі епіграфів (їх перед романом аж чотири і всі мовами оригіналу — від Гоголя до Горація), “манірність, прикрашувально-романтичний психологізм, нахил до споглядального сприймання світу” (Яків Савченко — поет, літературний критик). Та чи не весь літературно-критичний бомонд визнавав талант Яновського. Казали навіть, що “Майстер корабля” суттєво перевершує за ідеологічною вартістю, психологічною та формальною майстерністю Винниченкову “Сонячну машину” (яка, на думку деяких тогочасних критиків, є “наслідуванням європейського утопічного роману з усіма ідеологічно-негативними ознаками”). Звісно, в контексті нашого часу така “критика” набуває кардинально іншого змісту. “Коли кожній людині судилося за життя написати порядну книгу, то Яновський уже її написав”
Валер’ян Підмогильний зізнавався, що прочитав роман Яновського “одним нападом”, відзначивши “просту й міцну фразу, сміливі злами оповіді, тонке плетиво любовної інтриги”. Свої враження про роман він висловив наступним чином: “Це романтичний роман, в якому навіть “вічні”, “прокляті” питання людськості повстають у дивних “учудненнях”. Море під його пером набуває викінченої і гостро принадної краси. Читаючи, дивно стає, що нація, яка століття сиділа коло моря, яка пускалась навіть у одчайдушні морські походи, так довго не помічала його в своїй літературі, заворожена чорною, нерухомою землею своїх степів”. Євген Маланюк також вважав, що Яновський у своєму романі “відкривав і завойовував море”. Звісно, не в геополітичному, а в психологічному значенні — як символ свободи, відчуття відкритого простору, що прийшло в українську літературу. Мабуть, тому Юрій Яновський і не терпів узвичаєних стереотипів описування моря: “Коли б тільки його не змальовували синьою фарбою і красивими епітетами. Обов’язково над ним мусить літати чайка, що квилить-проквиляє, буревісники, що чують бурю, і кораблі з білими лоскутами парусів”… Сучасний літературознавець Володимир Панченко, укладач книги про творчість Яновського “Патетичний фрегат”, так говорить про символіку роману: “Майстром корабля Яновський ніби запитував: куди пливти українському кораблеві?” “Більше за все він любив Україну”, — згадувала італійська акторка й танцівниця Іта Пензо — живий, реальний прототип романної балерини Тайах. А от критик Фелікс Якубовський виявився куди менш прихильним до “морського” творіння Яновського. “Жодного із моментів, що їх поклав автор у основу інтриги роману, не розв’язано”, — писав він. І дійсно, справжній корабель, що його будують для зйомок фільму, не тільки не зазнає морських пригод, ба навіть не виходить у море. Гра художніми засобами раз у раз обертається на самоціль. Попри це Якубовський визнає майстерність молодого автора і сподівається від нього нового роману, що “задовольнятиме ті вимоги, які ставить тепер суспільство до таких потрібних творів великого жанру в нашій літературі”. Єлизавета Старинкевич, аналізуючи текст Яновського, відзначає “суперечливі тенденції його літературного хисту”. Авжеж, Яновський не перший, хто узявся писати про митця та процес його творчості (уже була “Творчість” Золя, “Архітектор Солонес” Ібсена, “Портрет” Гоголя), але Яновський обрав незвичний фах для свого митця, він не маляр чи архітектор, він — кіносценарист, що є даниною новому часу. Торкаючись теми жіночої любові у романі “Майстер корабля”, утіленої в постаті красуні-балерини Тайах, Л. Старинкевич виносить наступний присуд: “Тайах — це постать дещо позичена з сучасного європейського буржуазного роману і характеристика її виглядає соціально необґрунтована та й просто непевна”, що на тлі нової соціальної дійсності набуває іншої, дуже переконливої певності. Ось як говорить у романі матрос Богдан про різьблену дерев’яну фігурку на носі корабля: “Майстер Корабля” — так я називаю фігуру, що стоїть над бугшпритом. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі”. Вочевидь, критикеса Старинкевич не належала до тих, хто міг (чи умів) “заспокоювати хвилі”. Напрочуд цікавим і оригінальним є бачення творчості Яновського видатним українським літературознавцем, колишнім міністром закордонних справ УНР, репресованим радянською владою, і (за деякими свідченнями) масоном Андрієм Ніковським. З приводу закидів щодо “позичень” тем, сюжетних елементів чи образів героїв у західних “аксакалів” він, як завжди, висловився влучно й дотепно: “Як після війни доношують військову уніформу, заводячи в неї дрібні варіанти характеру цивільного, так старі літературні форми часто йдуть на убрання нових ідей; як, доношуючи військову уніформу, людина дозволяє собі над цим фактом іронізувати, так, беручи на нові ідеї старі літературні трафарети, письменник хоче показати читачеві свою власну вищість над необхідністю, і тому заводить елементи іронії над формою власного художнього твору…”. Як бачимо, Ніковський мав не лише гострий розум, а й неперевершене почуття гумору, котре дуже цінував і в письменників, у тому числі й у Юрія Яновського. Після прочитання поезій Яновського він, приміром, зауважує: “Чого я хотів би як читач від такого Ю. Яновського — він цього не дав і не дасть… І ви думаєте, що він заплаче над красою життя, що обернеться до предківських тіней, до всіх романтичних сердець, що колись під цими зорями кохалися? Ні, він свисне. (А. Ніковському йдеться про наступні поетичні рядки Ю. Яновського: “Я стану там, як тінь німа / І свисну двічі у туман”)“. Аналізуючи коротку прозу Яновського, Андрій Ніковський пише: “В цього письменника рішучо все говорить за щирого письменника, тільки що сюжетна кокетерія лякає трохи й викликає тривогу, що те, що він тепер так іронічно трактує, щоб не впало на нього руїнницьким тягарем. Даремно поки що Ю. Яновський удає, що сюжет для нього легка забавка, для нього сюжет страшна й непереможна штука, він кидається між М.Хвильовим та О. Генрі і тікає доволі щасливо від тих обох. Він собі такий літературний панич, що все знає і нічим його не здивуєш…”. А от про роман “Майстер корабля” Андрій Васильович Ніковський висловився чітко й зрозуміло, без розлогих сентенцій та притаманних критикам багатозначних недомовок: “Коли кожній людині судилося за життя написати порядну книгу, то Яновський уже її написав”. “…Я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете” “Майстер корабля” 26-річного Юрія Яновського — перший український мариністичний роман, чи не одноголосно заявили критики. У прозі Яновського — “корсарська” романтика, патетика й іронія, апофеоз мужності. Адже найяскравішим спогадом “його” Одеси є не робота на кіностудії, що направду емоційно й фізично виснажувала схильного до рефлексій автора, а кілька тижнів, проведених на борту корабля “Товарищ”, який вирушив у навчальну подорож уздовж радянських берегів Чорного моря, і Яновському (під якимсь формальним приводом) виділили окрему каюту, де у тиші та спокої він міг займатися улюбленою справою. Саме там йому найкраще писалося. Без писання життя видавалося йому лише існуванням. 1927 року він полишає посаду головного редактора Одеської кіностудії і повертається до Харкова. Щоб писати свій корабель, котрий віднедавна став уособленням його письменницької мрії. Цей роман називали літературною містифікацією (що саме по собі було нечувано за сталінських часів!). Автору чимало дісталося за цю “містифікацію”, резонанс був таким, що й за двадцять років по виходу роману йому не давали спокою
Тож 1948 року (щойно після створення талановитої, але неугодної радянській владі “Живої води”) Яновський був змушений написати “покаянну” статтю під промовистою назвою “Мої помилки” (важко уявити, щоб хтось із сучасних авторів таке робив наразі, чи не так?), де покірно визнає свою аж надто романтичну відірваність від панівного тоді “соцреалізму” і починає переробляти “Живу воду” на реалістичний, але безликий “Мир”… У чому ж, власне, містифікація “Майстра корабля”? Романні події відбуваються у недалекому майбутньому — 1970-х роках (роман вийшов друком 1928 року). Головний герой — режисер То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно — найвище кінематографічне звання у майбутті 1970-х) а направду сам Яновський — пише мемуари просто “на очах” у читачів. Жанрові канони — геть, їхнє місце посідає химерний симбіоз із класичної прози, мемуарних епізодів, епістолярію, репортажу, коротких життєвих оповідок. Це роман про любовний роман, на думку багатьох критиків (та й самого автора), адже не останнє місце в тексті займає любовний чотирикутник із трьох (!) чоловіків та однієї жінки. Твір цей цілком “особистий”, говорили Микола Бажан та Юрій Смолич, котрі добре знали Яновського. Чи не кожен герой має реального прототипа з життя, а тло подій — жива Одеса 1920-х років (“легкозбуджуване і трохи чванькувате місто”, за висловом Миколи Бажана), котра з легкої руки Яновського стала називатися Голлівудом на березі Чорного моря. “Майстер корабля” скроєно оригінальним способом — у вигляді мемуарів старої людини (за 40-50 років від тодішнього “тепер”), де ніби між іншим окреслені тенденції “нового” часу; приміром ідеться про те, що “фізкультура зовсім знищила балет, усі танцюють спортивних танків, а балет, як галузь мистецтва, перейшов до законсервованого вигляду”, удосконалено телефонний зв’язок — можна, сидячи в своїй кімнаті, чути голос з аероплану, що пролітає над морем, у художніх творах зникла фабула, змінилася й письменницька праця, що про неї ось як оповідає ліричний герой Яновського: “Професія мого сина — писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі. Я посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на світі! Колись, за моїх молодих часів, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкішної кімнати і спокійного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справді, так було. Тепер, звичайно, немає нічого похожого. Мій син цілий рік перебуває не знати де. Його кімната в будинкові стоїть замкнена через увесь цей час. Несподівано він з’являється з повітря чи з електропотягу й оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає й сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він — де його притулить дорога: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах, на екваторі, і піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завсіди легкі, бадьорі, і вони звучать, як пісня птаха”. Ясна річ, автор не намагається здивувати читача всілякими технічними винаходами, натомість працює на зрушення психологічно-моральної перспективи (“…технічні досягнення настільки “мізерні”, настільки не відповідають нечуваній скорості технічного розвитку нашої доби, що читач міг би поставити за догану авторові обмеженість і скудоту фантазії, коли б автор мав на меті розробляти цю тему” — Л.Старинкевич). Ні, Яновського цікавить виключно психологічна тематика майбутнього, якщо не рахувати мимохідь згадані “часи війн сорокових років”, про котрі у своєму 1928 році він знати просто не міг… Серед мемуарів старого бачимо листи його синів Майка та Генрі, листи до нього балерини Тайях, матроські оповідки, і навіть лекцію з кораблебудування (так звані вставні новели — літературна манера, успадкована від Гі де Мопассана). Георгій Островський писав: “Роман, який критика вважала вигаданим, примарним, був вражаюче документальним”. Адже йшлося Юрію Яновському про цілком реальні речі, справжні місця та знайомих людей, — щоправда, в романі вони названі не своїми “узаконеними” іменами, а романтично “учудненими”: Одеса — Місто, Україна — Республіка, українська культура — культура нації (що її ліричний герой ще й романтично називає своєю нареченою), а дійові особи — Редактор (сам Юрій Яновський), Директор (Павло Нечеса), Професор (Василь Кричевський). Прототипом Сева (Сашко Енергійний Веселий) є Олександр Довженко, балерини Тайах — артистка Іта Пензо, яка гастролювала в Одеському оперному театрі в середині 20-х років. Що було далі? А далі було “… реальне продовження біографії реальних героїв “Майстра корабля”, в житті яких, крім кохання і творчості, своє недобре місце посіли табори ГУЛАГу, смерть далеко від батьківщини, караюча немилість тих, хто тримав у п’ястуках владу” (рядки з передмови до роману “Майстер корабля”). І за двадцять років — авторське “покаяння” під назвою “Мої помилки”. Суттєве погіршення здоров’я, втрата роботи (щоб вижити, Яновський мусив виносити книги з власної бібліотеки до букіністичних магазинів), постійна загроза арешту та репресій — мабуть, це й змусило автора, який напрочуд довго опирався радянській тоталітарній машині, визнавати свої літературні перемоги за “помилки”? Таким способом чинна влада розправлялася з власними літераторами європейського рівня, художній стиль та ідеї котрих дуже вирізнялися на тлі ідеологічно-однакових радянських книжок-агіток. Адже письменники — то “інженери людських душ”, вони мають слухняно вести маси у напрямку “світлого майбутнього”, що його визначив для трудящих “великий вождь усіх народів” товариш Сталін… Вирізнятися було не можна. А Юрій Яновський — вирізнявся. Вручити йому Сталінську премію за відверто слабку в літературній вартості річ (на той час Яновський уже не міг писати) — означало принизити, затаврувати, нарешті “прирівняти”. Але сталінське тавро не спромоглося проступити крізь роки, знівелювавши усе зроблене Юрієм Яновським. Згодом літературознавець Галина Хоменко скаже наступне про його авторський стиль: “Яновський — це пристрасна робота над високою літературою, перетворення досвіду справжніх вітчизняних, європейських та американських митців-новаторів у безсумнівно довершений оригінальний і цілісний власний світ. Відтак чи не з перших спроб у літературі Яновський постає як письменник-таємниця. За цілковиту реальність сприймається еніґматичність його шукань після появи роману “Майстер корабля”, де була вміщена така самохарактеристика: “…Я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете”. Були й виснажливі пошуки назви роману. Серед різних варіантів назв у рукописі дослідники побачили “Українське хворе кіно” (закреслено “українське”), “Мемуари редактора каторги”, “Мемуари старої людини”, “Мемуари про море”, “Мемуари То-Ма-Кі”, “Мемуари голого редактора”, і нарешті остаточну назву — “Майстер корабля”. Що ж то за корабель, довкола якого зчинилося стільки галасу? Корабель, який ніколи не попливе. Мертвий, бутафорський корабель. Корабель-привид, образ якого пройшов крізь усе коротке життя Яновського. Якщо є “прокляті” книги чи фільми, що накладаються страшним фатумом на долі своїх творців, то це саме той випадок. Загибель дітей на знімальному майданчику (реальний факт, що мав місце у “Голлівуді на березі Чорного моря” і про який згадує Яновський) не спричинила чомусь гучного резонансу — чи не тому, що віднесені в море хлопчики та немовля, яке перестало дихати просто в кадрі кінофільму, були дітьми з сиротинцю? І знову іронія долі — адже корабель, що його будують для зйомок фільму, мають пізніше передати учням морської школи (одразу згадується плакатний вислів радянської доби: “Все найкраще — дітям”). Чи здогадувався тоді Юрій Яновський, що йому не судилося досягти років свого персонажа й спокійно озирнутися на прожите життя з висоти його поважного віку?
Чи знав письменник, що вони з дружиною ніколи не матимуть дітей, і життєрадісні Майк та Генрі так і залишаться на сторінках роману синами То-Ма-Кі? Юрія Яновського не стало 25 лютого 1954 року внаслідок фатальної лікарської помилки, коли письменнику вчергове лікували хворе серце, а він помирав від прориву виразки шлунку, що завершилася перитонітом — смертю повільною, болісною і тяжкою. Дружина пережила письменника на чотири роки. А захопливий, не по-радянському романтичний “Майстер корабля” живе й досі, щоразу викликаючи у читачів приємний подив і захват від тексту, створеного так багато років тому. Ось чому автор передмови до зібрання романів, оповідань та есеїв Ю. Яновського (2012 р.), літературознавець Г. Хоменко називає Юрія Яновського людиною, яка “змогла зробити стрибок над власною долею, що обдарувала не тільки талантом, а й неймовірним фізичним болем. Напевно, так справді можна постати над стражданнями — стати людиною, котра помістила в собі світ”. І з цим важко не погодитись, перечитуючи неймовірно живі, ніби щойно написані романи та оповідання Яновського, дошукуючись у них нових змістів та акцентів, адже цей письменник належав до тих небагатьох, хто умів писати між рядків, як вправний шифрувальник, надзавдання котрого — за всяку ціну передати інформацію. Саме так і треба його читати — між рядків. То був його спосіб вижити. Недарма Г. Хоменко згадує у цьому контексті австрійського філософа Еліаса Канетті, автора теорії про філософію виживання як “жертвоприношення навпаки”. Згідно Канетті, такий підхід не вимагає вбивати, щоб вижити, бо вижити треба не зараз. На арені з’являєшся через сто років, коли тебе уже немає серед живих і ти не можеш убивати. Виступає витвір проти витвору, і якщо чогось не вистачає, то справи не виправити, уже пізно. Тут справжнє суперництво починається, коли суперників уже немає. Їм не судилося спостерігати за битвою, яку ведуть їхні твори. Як на мене, “Майстер корабля” вийшов переможцем з цього протистояння. Протистояння навіть не з творами інших авторів, а з кривавою тоталітарною системою. Ба навіть — з усіма тоталітарними системами всіх країн та часів, виклик котрим кидає той непереможний потяг до свободи, що про нього так багато йшлося Юрію Яновському. Тож хочеться вірити — десь далеко у відкритому морі таки пливе його Корабель, гордо розпростерши вітрила. ЛІТЕРАТУРА Патетичний фрегат: Роман Юрія Яновського “Майстер корабля” як літературна містифікація / Упоряд. В. Панченко. – К.: Факт, 2002. – 344 с. – (Літ. проект “Текст + контекст”. Знакові літ. доробки та навколо них). Чотири шаблі: оповідання, есеї, романи / Ю. І. Яновський; передмова та коментарі Г. І. Хоменко; худож.-оформлювач Ю. Ю. Романіка. – Харків: Фоліо, 2012. – 572 с. – (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри). Юрій Яновський: биття й буття на літературному вулкані // Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К.: Наш час, 2010. — С. 206–223. 1. Сталінська премія — щорічна винагорода для діячів науки та мистецтва (в тому числі й у галузі літератури), заснована в СРСР з 1939 року. Присуджувалася у 1940-1953 роках. Юрій Яновський став лауреатом цієї премії 1949 року за збірку “Київські оповідання” — ідеологічно “правильну”, та з художньої точки зору — цілком слабку, безбарвну й “анемічну”, за пізнішими визнаннями критиків. Автор: Вікторія Гранецька
 Серед письменників, які належать до діячів “Розстріляного відродження”, є той, головним підсумком творчості якого вважається не художня, а мовознавча праця. Йдеться про Бориса Антоненка-Давидовича. В його творчому доробку є багато чого, проте книга “Як ми говоримо” затьмарила всі інші його результати й досягнення.
Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям. Максим Рильський Наше знайомство — Ну що ж, пишеш ти нормально, от тільки мови геть не знаєш. — Невже зовсім не знаю?.. — Абсолютно. Здавалось, із настанням червня 1997 року я вже звик до літньої спеки. Проте в цю мить виникло таке відчуття, нібито мене обварили з голови до ніг крутим окропом. Це був непереносимий сором… Ще б пак! Адже закінчивши київську середню школу із золотою медаллю, я щиро вважав, що знаю українську мову досконало. Справді, якось весь клас дружно, не вагаючись переклав слово “скворцы” калькою “скворці”, лише я один написав “шпаки”. Іншим разом з’ясувалося, що сама вчителька української мови та літератури (між іншим, завуч нашої школи) щиро вважала, нібито з російської “веснушки” перекладаються як “веснянки”, а я (учень) виправив її: “Ластовиння”… Аж тут раптом такий прикрий сюрприз!!! — Ти не знаєш мови на нашому рівні, — між тим уточнив Роман, головний редактор газети “Селянська спілка”, з яким я обговорював перспективу працевлаштування. Потім тицьнув мені під ніс рукопис моєї свіжої статті й пояснив: — Тобі дуже не пощастило. Всі наші працівники мають за плечима філфак, ти серед нас будеш єдиним технарем. Тому мусиш знати мову на нашому рівні — як випускник філфаку, а не інженер. Даю тобі місяць, потім здаси мені мовний іспит. Особисто мені. Не впораєшся — вижену к бісовій матері! Я подивився на рукопис моєї свіжої статті: чорні рядки на білому папері були рясно уквітчані синіми, лиловими й зеленими виправленнями. Я вже знав, що синьою ручкою виправлення вносить редактор профільного відділу, лиловою — літредактор, зеленою — коректор… Отже, через місяць мушу писати так, щоб мої статті майже не виправляли?! Нічого собі завданнячко!.. З іншого боку, ціною питання була посада редактора відділу політики у “Селянській спілці”. Через близькість до красного письменства газетярська робота видавалась мені манною небесною. Тим паче, позаду лишилися десять років роботи інженером в Інституті електрозварювання ім. Є.О.Патона (нашу лабораторію, насамкінець, розформували, штати самого ІЕЗ постійно скорочувалися) й рік в науково-виробничій фірмі (що збанкрутувала). Назад дороги не було, але… — Яким чином я встигну за місяць навчитися тому, що на філфаку вивчають цілих п’ять років?! — Не журись, ми тобі допоможемо пройти інтенсив. Ось Вітько допоможе, — головред мотнув головою у бік одного з редакторів, далі коротко пояснив методику майбутніх інтенсивних занять: — Будете щодня обідати разом. Під час обіду розмовлятимете на будь-які довільні теми. Єдина умова: під час обіду тобі забороняється говорити російською. За кожне російське слово — штраф, одна гривня. Вітько буде твоїм куратором, він виправлятиме усі твої “кальки” з російської. Отакий інтенсив. — І це все?.. — я не надто вірив у дієвість цього рецепту. — Ти спробуй спочатку, а потім будеш дивуватися, — іронічно посміхнувся Роман. Але одразу посерйознішав, спитавши: — Тепер зізнавайся, ти читав колись Антоненка-Давидовича? — А-а-а… хто це? — негайно перепитав я. Головред аж скривився, матюкнувся, потім вигукнув: — Всі подивились сюди: ось перед вами йолоп, який не знає, хто такий Антоненко-Давидович і що він написав! Присутні в редакційній кімнаті співробітники негайно відірвалися від паперів, озирнулись на мене й загомоніли в тому сенсі, що я і справді великий оригінал. Допоки я вдруге поспіль червонів і вкривався рясним потом, Роман продовжив у тому ж дусі: — Й чому вас у Київській політехніці тільки навчають, якщо ви не знаєте подібних речей… Отже, пояснюю: Антоненко-Давидович — це був такий москаль, який ніх*** не знав нашої мови. Але відколи вивчив її, то настільки закохався в українське слово, що написав книжку “Як ми говоримо”. Отже, ти зараз же, негайно візьмеш ноги в руки, поїдеш на Петрівку, знайдеш там українську ятку, придбаєш цю геніальну книгу й читатимеш щодня спереду назад та іззаду наперед, допоки не вивчиш нашу мову на нашому — філологічному рівні!!! Зрозумів?! Я мовчки кивнув. Головред зітхнув і додав більш спокійно: — Ну нічого, нічого… Москаль Антоненко-Давидович свого часу нашу мову вивчив, вивчиш і ти. А тепер марш на Петрівку! Відлік часу пішов, завтра в обід у тебе відбудеться перший мовний інтенсив з Вітьком, а через місяць складатимеш іспит. І без книги Антоненка-Давидовича в руках не смій мені на очі потрапляти!.. Я дуже хотів працювати газетярем, тому, звісно ж, виконав усі настанови першого свого головного редактора. Місяць інтенсивних занять з Вітьком за запропонованою методикою далися взнаки: мовний іспит був складений успішно, й відтоді чужих виправлень на рукописах моїх статей значно поменшало. Більш того, тепер вже я готував до друку рукописи інших журналістів, бо працював на редакторській посаді. Що ж до придбаної на Петрівці книги Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо”, то й надалі її історія у моєму житті не скінчилась. Я продовжував читати цю чудову мовознавчу працю, як і рекомендував Роман: спереду назад та іззаду наперед. Читав у метро по дорозі в редакцію. Читав, сидячи в редакції в очікуванні матеріалів. Читав у журналістських відрядженнях. Читав уночі вдома. Читав, читав і перечитував… І дивна річ: чим далі, тим більше закохувався в українську мову!!! “Як ми говоримо” недарма вважається головним підсумком нелегкого життя Антоненка-Давидовича. Мій перший головред таки мав рацію: сторінки цієї праці буквально просякнуті всюдисущою магією живого слова, й це відчуття дивним чином передається читачам. Перепрошую, обидві Ніни Іванівни й Олександро Павлівно, Ольго Василівно й Тамаро Антонівно! У шкільні роки ви всі навчали мене українській мові у різних класах. Але її беззастережним шанувальником мене зробили все ж не ви, а двоє чоловіків: журналіст (а по життю — перекладач з німецької) Вітько, який допомагав мені опанувати запропонований головредом інтенсивний курс, і Борис Антоненко-Давидович. З останнім я у цьому житті не бачився жодного разу… хоча теоретично міг би: адже помер він 8 травня 1984 року. Втім, на той час я переймався зовсім іншими проблемами: навчався у Київському політехнічному інституті й саме залицявся до Олени — майбутньої дружини, музи і співавторки. Щоб охмурити цю гонорову дівчину, травневими ночами розповідав їй усю фантастику, прочитану раніше. Відчувши, що запас прочитаного катастрофічно тане, перейшов на фантастичні історії, вигадані вже мною. Про встановлений іншопланетянами поперек вулиці турнікет — так позаземні нумізмати збирали колекцію земних монет… Про професорів Догильова і Чорнокотського — насправді собаку й кота, які разом з іншими вченими котами й собаками намагались опанувати спадок своїх колишніх господарів-людей, які раптово полишили урбанізовані міста й повернулися жити на природу… Про сніжинки, у чудернацьких візерунках яких записані послання людству на мовах усіх цивілізацій нашої Галактики… Про Іншопланетянина, який вирішив прокататися у метро, почув заклик чергової по станції “Проходьте на всі двері!”, розділив своє тіло на декілька частин і пройшов цими окремими частинами у різні вагони… Про галактичний конкурс дитячого малюнку, проведений у сиву давнину на території пустелі Наска… Ой, яких тільки фантастичних історій не вигадував я, щоб розповісти Олені тими травневими ночами 1984 року!.. Бо жінка ж вухами кохає, а ми вже на той момент навіть заяву до РАГСу подали… Коротше, для вигадування фантастичних історій мені цілковито вистачало російської. І навіть на думку не спадало, що українську я насправді знаю лише у першому наближенні. А також — що цими самими днями десь у Києві помирала людина, яку я згодом внесу на провідну позицію переліку моїх вчителів української мови. Хоч і неживих. Отакий дивовижний збіг обставин… Вади нашого часу У 1975 році було запроваджено поняття “інформаційного вибуху” — лавиноподібного нарощування обсягів інформації в сучасному суспільстві. Що це означає? Наприклад, за всю історію, що передувала 1997 року (саме коли я вирішив піти в журналістику), людство виробило інформації менше, ніж за наступну п’ятирічку — 1997-2002 роки! Зараз темпи продукування інформації у світі нарощуються на 30% щороку. Було б добре, якби весь цей інформаційний потік складався з якісних, добірних, ретельно вивірених відомостей, заздалегідь розсортованих по поличках. Проте, як вустами свого літературного героя — професора Доньди висловився Станіслав Лем, людство шаленими темпами продукує пустопорожню “кретинську” інформацію. З того, що кількісне зростання інформпотоку супроводжується зниженням його якості, можна зробити простий, хоч і неприємний висновок: кількість вартої уваги інформації з часом аж ніяк не збільшується — натомість виокремити цінну інформацію з часом стає дедалі важче. Журналістика починає відмирати як професія, але біда в іншому. Журналісти завжди працюють у певному законодавчому полі, отже надмірно заповзятих писак, які роблять недозволені речі, завжди можна закликати до порядку й повернути в належні рамки — наприклад, подавши судовий позов за наклеп. Є й неписані закони журналістики, насправді завірені кров’ю тих, хто їх порушував… Натомість блогери, не пов’язані жодними законами і правилами, пишуть у відкритих інтернет-щоденниках, що тільки на думку спаде, не надто переймаючись достовірністю й елементарною грамотністю своїх дописів. А про те, які фейкові сенсації ліпляться в соцмережах, краще скромно промовчати… При цьому сучасні мас-медіа взяли за моду не тільки цитувати блогерів, але й посилатися на їхні записи як на достовірні джерела інформації. З якої ласки?! Хтозна… Зате на відміну від журналістів, блогерам платити не потрібно. У підсумку виходить дешево й сердито. А те, що безвідповідально, часто-густо недостовірно, а нерідко ще й безграмотно… Саме так: безграмотно! Скорочуючи штати у боротьбі за конкурентоздатність, сучасні мас-медіа скорочують насамперед коректорів, слідом за ними — літредакторів. Але це ще не все. Закони жанру потребують цитувати першоджерел без жодних змін, бо відкоригована, “причісана” цитата — це вже не цитата. Тепер ситуація: коректора й літредактора вигнали на вулицю, цитуємо безграмотні записи у блогах і соцмережах. Закони жанру вимагають “непричісаних” цитат… Наслідком стає жахливе падіння грамотності журналістських матеріалів, бо багато хто звик довіряти написаному. Якщо ж мас-медіа дозволяють собі продукувати безграмотні тексти — навіщо й кому тоді ця грамотність потрібна?! І так зрозуміють… Наслідки інформвибуху для літератури не настільки жахливі, проте й тут далеко не все гаразд. Вже багато десятиліть минуло, відтоді як для нашого суспільства середня освіта стала обов’язковою нормою. З певної точки зору, для літератури така ситуація вилізла боком. Адже у кожної людини в голові клубочиться повно думок, кожен щось відчуває й переживає. Якщо всі навчилися сяк-так читати й писати, виникає ілюзія, буцімто всі можуть вихлюпувати на папір (чи то на робочий стіл комп’ютера, як варіант) захоплюючі історії… Але ж це далеко не так! Історії (реальні й вигадані) справді може розповідати кожен — а от чи будуть вони цікавими й захоплюючими?! А може — небезпечними?! Як сказано у братів Стругацьких: “Ясна річ, мріяти треба… Але далеко не всім і зовсім не кожному. Є люди, котрим мріяти просто-таки протипоказано. Особливо — про світи”. Бо справжній письменник не окремі опуси ваяє, він саме світи створює. Свої власні світи з власними законами, наповненням і населенням… і фішка в тому, що іноді ці вигадані світи перетинаються зі світом реальним і змінюють його. Добре, якщо зміни відбуваються на краще. А от якщо навпаки… Інша проблема: як довго письменницькі історії лишатимуться актуальними, цікавими й захоплюючими?! Красне письменство — це не журналістика. Остання живиться днем сьогоднішнім і переважно є скороминущою. Якщо йдеться про журналістику аналітичну, найчастіше її фокус розширюється на проміжок часу від тижня до місяця, рідше — до року і вже зовсім нечасто — до декількох років. На відміну від журналістики, красне письменство орієнтується на вічність. Коріння класичної літератури заглиблене у сиву давнину — в прадавні міфи, легенди й казки. Вся белетристика, віршована чи прозова, була створена за останнє тисячоліття. Класична література у розумінні шкільної програми — це приблизно XVIII-XX століття. А тепер пройдіться по книгарнях і книжкових розкладках, погортайте макулатуру, якою забиті полиці стендів і прилавки, а потім зізнайтесь чесно (принаймні перед собою): який відсоток із цих опусів сьогоднішні читачі пам’ятатимуть через смішний для письменника термін — скажімо, років через двадцять?! Звісно, краще орієнтуватися бодай на півстоліття, ще краще — на століття. Але давайте зазирнемо подумки наперед лише на жалюгідні пару десятиліть наперед… Уявили, який огром сучасних творів (ні, не написаних в шухляду — виданих книжками!!!) піде у небуття?.. А все тому, що інформаційний вибух вніс свої корективи також у письменницьке ремесло: як і весь інформпотік в цілому, вал літературних опусів також зростає щороку на 30%. І хоч як це прикро, але зростання відбувається за рахунок книжок рівня “проба пера”. Себто, з кожним роком дедалі більша кількість новачків пише художні твори не через непереборне внутрішнє бажання розкрити перед іншими невідомий досі світ у всій його чарівній красі, а заради грошей, слави, моди… Зрештою, просто для того, щоб виглядати особливо креативним у вузькому колі друзів: “Агов, погляньте всі сюди — ось моя книженція! Як вам, га?..” Ситуація додатково погіршується зникненням літературних рубрик в сучасних громадсько-політичних виданнях і “товстих” літературних журналів. Книговидавці ж, за невеликим виключенням, відмовляються від укладання авторських і колективних збірок прози. Вони свято впевнені, що читач купує виключно романи за принципом: одна книга — один роман… Якщо літературний потік щороку “розбухає” на 30%, особливих проблем з авторським контингентом видавці не відчувають. Всіх, хто цього року не вписався у певний шаблон, можна сміливо відсіяти: на наступний рік кількість бажаючих прославитися у царині красного письменства зросте без малого на третину, вибір додатково розшириться… Знаменита сталінська формула “Інший письменників у мене для вас немає!” стрімко втрачає актуальність. Штампування книг-романів давно поставлено на потік, причому більшість із цих творів назвати “романами” можна лише умовно. Такою, з дозволу сказати, “творчістю” дедалі частіше займаються так звані “проектні” автори: якийсь письменник обирається “ширмою” проекту й виконує всі презентаційні функції, водночас в “тіні” на нього працюють декілька “літературних негрів”. Останній штрих проекту — “хранитель пам’яті”: людина, яка консультує “літнегрів” на предмет того, як виглядав і чим займався той чи інший персонаж в різних книгах. Першим застосував подібну систему ще Олександр Дюма-батько, але шаленого розвитку вона набула лише зараз — в епоху інфовибуху. А тепер повернемось до мовного аспекту. Врахуймо, що прирощування до письменницького потоку вливаються люди, які дедалі глибше занурюються в Інтернет, привчаються не звертати жодної уваги на жахливу неграмотність дописів у блогах і соцмережах, а також читають безграмотні матеріали у мас-медіа, що рясніють безграмотними цитатами з соціальних мереж і блогів… Годі й дивуватися, що мовний рівень дуже вагомої частки створених ними книг-романів не витримує жодної критики. А навіщо відточувати стиль і, за заповітом Максима Рильського, плекати мову, якщо вся літературна діяльність переважної частини новітніх авторів завершується однією, максимум двома книгами?! Бо швидко з’ясовується, що красне письменство — це шалена робота над собою, причому робота виснажлива, абсолютно невдячна в матеріальному плані й занадто ефемерна у плані здобуття слави. Краще зайнятися іншими креативними речами… Якщо попереду безлюдний острів… На зламі тисячоліть була така мода: складати рейтинги TOP-100 (як варіанти — TOP-200, TOP-50 тощо) найкращих літературних творів “усіх часів і народів”. Ясна річ, ці рейтинги наповнювалися здебільшого назвами романів американських авторів переважно другої половини ХХ століття, але в даному разі хочеться саме явище окреслити, а не його зміст обговорювати. Час минав, і коли всі можливі рейтинги були вже складені (а чекати нового рубежу тисячоліть раніше 3000 року від Р.Х. не доводиться — хіба що система літочислення раптом зміниться), виникла інша модна тенденція. Тепер у всіх і в кожного запитують: “А які 10 книжок Ви взяли б із собою, приміром, на безлюдний острів?” Звісно, як і інші, я також маю свою “золоту десятку” книг, особливо цінних саме для мене. Та перш ніж відправлятися на безлюдний острів, незалежно від прихоплених із собою книжок я вкотре прочитав би спереду назад та іззаду наперед ще одну — одинадцяту. Ту саму, яку мені колись наказав придбати мій перший головний редактор. Причина?.. Я — письменник, раніше створював фантастику, згодом перейшов на історичні твори, а ще пишу детективи, трохи соціально-побутові речі… Мій письменницький погляд може бути спрямований і в майбутнє, і в минуле, і в теперішнє. Не сумніваюсь, що під впливом “золотої десятки” я би створив ще багато оповідань, повістей і романів, навіть усамітнившись на безлюдному острові. А якщо писати, то грамотно! Адже письменник, який недосконало володіє словом (ба навіть не володіє зовсім) нагадує теслю, який не вміє поводитися з сокирою, пилкою й рубанком або перукаря, який незграбно клацає е повітрі ножицями і весь час впускає з рук гребінець. Недолугий ремісник же являє собою жалюгідне видовище. І навпаки, майстри своєї справи завжди викликають щирий захват. Пам’ятаєте, що писав Булгаков у найзнаменитішому своєму романі? “У неї була пристрасть до всіх людей, які роблять щось першокласно”. Така тенденція протилежна окресленій вище. Прагнення вишуканості й досконалості та прагнення до всіляких і всебічних спрощень — це насправді класична діалектична пара. Закон єдності й боротьби протилежностей, через що в філософії народжується істина. Як це відображається в літературі?.. Завдяки цій єдності й боротьбі точиться літпроцес. Триває це віддавна. Пам’ятаєте про літературні жанри “високі” (трагедія, епопея, ода) й “низькі” (комедія, сатира, басня)? А чим є трагікомедія, як не діалектично змішаним жанром!.. У наш час жанрів розвелося стільки, що для запобігання плутанині вигадали новий спрощений поділ літератури: на “елітарну” й “масову”. При цьому мають місце цікаві трансформації. Твори, які сьогодні нібито ніяк не виділяються із загального огрому інших творів і беззаперечно будуть віднесені критиками до масліту, завтра увійдуть до так званої “класики жанру”, а післязавтра сміливо можуть опинитися в “золотому фонді світової класики” — у тих-таки “рейтингах найкращих творів століття”. Вони й забезпечують одвічну спадкоємність у літературі.
Так само за життя письменника незрозуміло, підживить його творчий спадок майбутній магістральний напрям літератури (або як зараз частіше кажуть, літературний “мейнстрім”), залишать слід в історії котроїсь із побічних течій чи кануть у небуття. Тому письменник обирає, у який спосіб творити літературу, практично наосліп. Цей вибір є двояким: — можна досягти певного мінімального ремісничого рівня, щоб потім гарантовано збільшувати обсяги макулатури на полицях книгарень; — можна постійно прагнути самовдосконалення в літературній царині, намагаючись написати щось вартісне. Повторюю, не йдеться про роботу у “високих” чи “низьких” жанрах, в “елітарній” чи “масовій” літературі. Літпроцес протікає таким чином, що у кожному жанрі накопичується своя класика, яка з часом входить до “золотого фонду світової літератури”. Йдеться всього лише про початкову націленість на написання “макулатурних” творів або таких, які приємно буде читати навіть через смішний проміжок часу в 20 років… а ще краще — років десь через 50-100. У другому варіанті перед письменником відкривається нібито безрадісна перспектива вічного невдоволення собою, а отже, вічного й ненаситного прагнення самводосконалюватись. Не знаю, хто як, але особисто мене приваблює саме другий варіант. Хоча б тому, що любителів ваяти “макулатуру” вистачає і без мене. До того ж, вони апріорі не націлюються на написання творів, що забезпечують спадкоємність культурної традиції між різними поколіннями, розвиток літературного процесу. Звісно, цьому можуть посприяти будь-які твори — навіть ті, що вважаються сьогодні “макулатурними”: у підлунному світі всякі дива трапляються. Просто я не розумію, як можна всерйоз і надовго приходити в літературу й не ставити перед собою амбітних цілей — хоча б написати твір, від якого усі будуть у захваті, а не чергову “макулатуру”?! Що поробиш, отакий я є… А тому перш ніж відправитися на безлюдний острів з персональною “золотою десяткою” книжок в руках і силою-силенною сюжетів у голові, я неодмінно перечитаю спереду назад та іззаду наперед чудову книгу Бориса Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо” — головну працю його життя! Щоб навіть на безлюдному острові не забувати мовної науки, засвоєної влітку 1997 року. Щоб вертаючися з безлюдного острова, мати при собі низку гідних творів, а не “макулатури”, від якої так і тягне блювати. До речі, про безлюдний острів… Зрозуміло, що ГУЛАГівський концтабір не є його вдалою аналогією. Швидше навпаки — це поняття-антиподи. Безлюдний острів — місце для усамітнення, тоді як концтабір — то є місце ізоляції від відносно вільного суспільства, при цьому концтабірний в’язень лишається під стороннім наглядом буквально цілодобово. Тим не менш, з обох місць можна привезти цікаві захоплюючі історії. Наприклад, з безлюдного острова шотландський моряк Олександр Селькірк привіз безліч цікавих оповідок про яскраве екзотичне життя. Взявши їх за основу, Даніель Дефо написав знаменитий роман “Робінзон Крузо”. З іншого боку, Роберт Штільмарк під час ув’язнення в ГУЛАГу створив найзнаменитіший “піратський” роман в усій радянській літературі — “Спадкоємець із Калькутти”. На самому початку 1935 року Борис Антоненко-Давидович також був заарештований. Причиною стала його відмова вносити такі корективи у словники української мови, які би зближували її з російською
Початковий вирок (найвища міра покарання — розстріл) насамкінець милостиво замінили на 10 років таборів. Невдовзі після звільнення у 1946 році відбувся другий арешт, нове ув’язнення й насамкінець — довічне заслання. Лише у 1957 році Антоненко-Давидович прибув до Києва, де був реабілітований і після відновлення у Спілці письменників зміг повернутися до літературної праці. Понад два десятиліття таборів чітко розмежували творчий шлях письменника. Саме у другому періоді — післятабірному Борис Антоненко-Давидович написав не тільки художні твори й мемуари, але й мовознавчі та літературознавчі праці “Про що і як” (1962 рік), “В літературі й коло літератури” (1964 рік), збірку нарисів “Здалека й зблизька” (1969 рік). Вершиною цього напряму його творчості стала книга про культуру української мови “Як ми говоримо” (1970 рік). Більш того, вона стала квінтесенцією його творчості. А тепер зверніть увагу, що до цієї вершини майстер слова дійшов, рухаючись через СИБЛАГ, БАМЛАГ і СІЗО БУКАЧЛАГу… почавши у першій половині 30-х років з відмови від спотворення словників української мови!.. От які літературні перлини, виявляється, можуть визріти у письменницькій душі в нелюдських концтабірних умовах. Виявляється, це може бути не тільки проза, що розповідає про зеківське життя-буття, чим уславилися Солженіцин, Шаламов, Разгон та інші. (До речі, у Антоненка-Давидовича і такі опуси є — наприклад, оповідання “Хто такий Ісус Христос?”) Це можуть бути не тільки прозові твори популярних жанрів (той-таки “Спадкоємець із Калькутти” Штільмарка). І не тільки вірші чи пісні — наприклад, як у Алешковського. Вистраждати в багаторічному ув’язненні можна також глибокі теоретичні праці з мовознавства, і саме Борис Антоненко-Давидович подав усім своїм життям такий приклад. Гостре око чужинця Є ще одна дуже прикметна риса у постаті цього знакового для української літератури письменника. Відколи почув про Антоненка-Давидовича від свого першого головреда, мені весь час не давали спокою слова: “Москаль, який не знав нашої мови. Але відколи вивчив її, то закохався в українське слово”. Не знаю, з яких міркувань Роман назвав тоді Антоненка-Давидовича росіянином, якому довелося вивчати українську. Якщо уважно вчитатися в біографію письменника, з’ясовується багато цікавих деталей. Насправді його звали Борисом Дмитровичем Давидовим — отже, етнічно по батьковій лінії він таки був росіянином. Всі біографи також відзначають, що дитинство майбутній український письменник провів на території сучасної Росії. Отже, росіянин?.. “Москаль”, як назвав його мій перший головред?.. Воно все нібито так, от тільки трішечки не так! Насамперед тому, що Борис Дмитрович Давидов (майбутній Антоненко-Давидович) народився 5 серпня 1899 року в українських Ромнах. Точніше, наприкінці ХІХ століття ця частина міста являла собою приміське село Засулля (себто, розташоване “за річкою Сулою”), й теперішній район сучасних Ромен перебрав на себе цю історичну назву. Втім, це ще не вся історія з географією, оскільки це зараз Ромни територіально належать до Сумщини, тоді як понад століття тому вони вважалися одним з міст… Полтавщини. Що може означати фраза “дитинство маленького Бориса минуло в Росії”? Вона надто обтічна, неконкретна. Натомість відомо, що середню освіту Антоненко-Давидович дістав в Охтирській гімназії, яку закінчив у 1917 році. Охтирка ж — це знов-таки українська Слобожанщина. Далі, цілком вірно, що батьком Бориса був робітник-залізничник Дмитро Олександрович Давидов. Водночас, матір майбутнього письменника звалася Юлією Максимівною і мала прекрасне українське прізвище — Яновська. Між іншим, останнє мінімум двічі пов’язане з українською літературою! По-перше, можна пригадати, що “наш письменник-агент в Росії” — Микола Гоголь насправді мав подвійне прізвище: Гоголь-Яновський. По-друге, одним з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини ХХ століття вважається Юрій Яновський. Насамкінець, ще один родинний чинник. Борис Давидов вибрав псевдонім “Антоненко-Давидович” зовсім не випадково, а на честь славетних предків — реєстрових козаків Антоненків…
Нічого собі “москаль”! Чомусь не віриться, що у дитинстві він “не знав” української мови й “вивчив” її лише згодом. Хоча… хтозна, хтозна. Зараз на Сумщині та Слобожанщині російська мова займає дуже міцні позиції, а от якою була мовна ситуація на рубежі ХІХ-ХХ століть, напевно стверджувати навряд чи можливо. Плюс догімназичне дитинство, проведене десь у Росії… Тому не можна виключати, що таки справді не знав і таки справді вивчив. А оце вже змушує замислитись над вельми своєрідною проблемою “чужорідних” письменників у національних літературах світу. Наприклад, щойно згаданий Микола Гоголь народився на Полтавщині, але своєю творчістю вписався в історію російської літератури настільки міцно, що й досі не видно кінця-краю диспутам, чи варто вважати метра жанру horror (по-нашому — жахликів) також письменником українським. Найбільший національний російський поет, творець сучасної літературної російської мови Олександр Пушкін є… терцироном. Олександр Сергійович дуже пишався своїм славетним прадідом — Ібрагімом Ганібалом, сподвижником першого російського імператора. Й навіть присвятив йому історичний роман “Арап Петра Великого”. Зигзаг долі, що дивує по-справжньому! Посилаючись на членкора АН СРСР Шкловського, один з літературних героїв братів Стругацьких сказав із цього приводу: “…якби хтось захотів створити умови для появи на Русі Пушкіна, йому навряд чи спало б на думку виписувати дідуся з Африки”. Тим не менш, що сталося, те сталося: доля таки привела маленьке “арапченя” до далекої північно-східної країни, щоб його далекий нащадок здійснив прорив у тамтешній літературі. Згаданий вище Олександр Дюма був квартероном: його батьком був французький генерал Тома-Олександр Дюма, а матір’ю останнього (себто, бабусею письменника по батьківській лінії) — чорношкіра рабиня, привезена з Гаїті. Власне, на це вказує саме прізвище великого романіста-пригодника, творця “Графа Монте-Крісто” й епопеї про д’Артаньяна і трьох мушкетерів. Адже “дю-ма” у перекладі з французької означає “домашня”, “хатня”. Насправді це не прізвище, а прізвисько чорношкірої рабині, покоївки (хатньої служниці) маркіза де ла Пайєтрі. Вона стала коханкою свого пана й народила від нього сина Тома-Олександра. До речі, як і Пушкін, Дюма-батько також дуже пишався своїм походженням. Подейкують, нібито одному з недоброзичливців, який зачепив болісну в ті часи расову тему, великий письменник відповів з гідністю: “Мій батько був мулатом, дід — негром, прадід — мавпою. Тож моя родина починається там, де ваша закінчується”. Вважаю, що вистачить і цих трьох прикладів (які при бажанні можна продовжити), аби пересвідчитись: “чужорідні” письменники здатні відіграти видатну роль у розвитку тієї чи іншої національної літератури. Але хіба тільки про літературу й письменників йдеться?.. Згадаймо одну з міфологем, розповсюджених в усьому світі: поява чужинця, яка докорінним чином змінює життя того чи іншого народу, племені, етносу. Представники двох культур доколумбової Америки — індіанці майя та ацтеки очікували, коли до них повернеться верховне божество, Кетцалькоатль Топільцин (він же — пернатий змій Кукулькан), що спричинить велику криваву війну. Кетцалькоатль мав прийти в образі… білошкірої сивочолої людини. Тому коли іспанські конкістадори перепливли Атлантичний океан, індіанці від початку вважали їх богами — підручними Кукулькана. Й не насмілювалися чинити завойовникам жодного опору. Походження одного з найвеличніших полководців світу — Чингісхана досі оповите багатьма легендами. Одна з них розповідає, що якесь із монгольських племен знайшло маленького хлопчика Темуджина… просто посеред степу! Цей подарунок долі згодом змінив долі переважної більшості народів спочатку Азії, а потім і Європи. “Повість минулих літ” та Ніконовський літопис розповідають про легендарного засновника династії Рюриковичів і Новгородського князівства. Згідно з легендою, варяг Рюрик з братами Синеусом і Трувором прийшли з-за моря, тоді місцеві племена запросили їх на княжіння. За такою міфологемою стоїть наступне спостереження. Представники корінного народу (племені, етносу) з покоління у покоління ведуть життя, оповите усталеними звичаями, освячене традицією. Вони не бачать тих чи інших можливостей, шляхів реалізації інших сценаріїв свого розвитку, бо все для них звичне, буденне, бо звичаї порушувати не можна. Потім з’являється чужинець, традицією не пов’язаний — тому він бачить приховані можливості, реалізує неявні сценарії розвитку. Місцеві люди або не наважуються, або просто не здогадуються зробити щось подібне, тому чужинець змінює хід їхнього життя і входить в історію, що закарбовується у міфології. То хіба не те саме відбувалося і зі згаданими письменниками?! Нащадок “арапа” Пушкін й українець Гоголь потужно вплинули на російську літературу, нащадок рабині-гаїтянки Дюма — на французьку. Недарма це, ой, недарма! Шкловський помилився: вищим силам і справді заманулося “виписати” для творення літератури саме таких людей, бо вони відрізнялися від сучасників темпераментом, способом мислення… коротше кажучи — менталітетом. Звідси випливає все інше. Отже, якщо Борис Антоненко-Давидович і справді був “москалем”, який лише згодом вивчив українську мову, це жодним чином не принижує самого письменника і так само не применшує значущості його magnum opus — книги “Як ми говоримо”. Навпаки, якщо все справді відбулося саме так, тоді маємо свого літературного “чужинця”! Відомо, що за мелодійністю українська мова поступається лише італійській. Не дивно, що в процесі вивчення у неї можна закохатися, немов у тендітну вибагливу панянку з вишуканим смаком…
І що плодом такого літературного кохання стане мовознавча праця, значущість якої перевершить решту творчого спадку митця. Особливо важливо розуміти подібні речі нині, коли в Україні народжується не етнічна, а політична українська нація. Етнічне походження, колір шкіри, розмовна мова, релігія та інші подібні речі при цьому відходять на другий план. Головне полягає в тому, чи є людина патріотом нашої країни і чи готова віддано служити батьківщині? А вже Україна прихистить всіх своїх синів і дочок, де б і ким вони не народилися. Місця на нашій благословенній Богом землі вистачить усім, хто любить цю землю й її народ, хто доводить свою любов щоденними добрими справами. За цими плодами пізнавайте справжніх українців! Київ, 26-31 березня 2015 року Автор: Тимур Литовченко
|
  |
|
|
Powered by WordPress & Atahualpa |
||
Журналісти часопису “Оксамит” стали свідками надзвичайно цікавої та приємної події. 6 червня у концертхолі комплексу «Чайхона базар» відбувся фінал Всеукраїнського дитячого конкурсу краси «Юна Пані України». Організатори заходу присвятили його Міжнародному дню захисту дітей і заручилися широкою підтримкою з боку зірок української естради, а саме: гурт Анна-Марія, Брати Борисенко, Владислав Курасов, Lilu, Міла Нітіч. Основною метою дитячого конкурсу краси є сприяння розвитку талантів та творчого потенціалу у дітей, зокрема дітей-переселенців із зони АТО.
