Релігійний аспект є важливим чинником у російсько-українській війні, яка сколихнула громадянське суспільство: від Заходу до Сходу, віруючих і невіруючих. Думається, що в цих умовах безальтернативним варіантом є створення єдиної Помісної Православної Церкви України, але без так званого московського патріархату. У державі не може бути церкви, яка патронується та керується з ворожого табору.
Дещо з історії релігії
Релігія і віра є невід’ємною складовою суспільства. Так було з того часу, відколи пам’ятає себе людство. І хоча церква відділена від держави, вплив релігії на суспільство лишається ключовим.
Вірування створили люди, як особливу світоглядну систему – це набір культурних, духовних, моральних цінностей, що зумовлюють поведінку людини. Врешті-решт, релігія – це традиція, від якої відмовитися чи спробувати змінити її занадто важко. З часом релігія перетворилася на суспільний багатовіковий інститут з вивіреними законами, правилами, етичними нормами. Ця багатогранна інституція здатна диктувати свої правила гри в державі. Згадаймо знамените «ходіння до Каносси».
В усі часи політики й політика, як основний інститут влади, її представники намагалися впливати, перебудовувати, реформувати політичний устрій країни саме через релігію. А якщо придивитися більш детально до взаємин держави і церкви, то можна побачити й картину кривавої ворожнечі між цими структурами. Або ж навпаки – повне злиття церкви з владними інституціями як, наприклад в росії.
Ми бачимо, що релігійний аспект є важливим чинником у російсько-українській війні, яка сколихнула громадянське суспільство: від Заходу до Сходу, віруючих і невіруючих. Думається, що в цих умовах безальтернативним варіантом є створення єдиної Помісної Православної Церкви України, але без так званого московського патріархату. У державі не може бути церкви, яка патронується та керується з ворожого табору.
Та сьогодні ми не будемо глобалізувати процес. Переживемо його разом зі священнослужителями церкви, що має ім’я Рівноапостольних православних Святих Петра і Павла, і знаходиться в селищі Ворзель, що на Київщині. Зокрема дізнаємося як відбувалося Свято Покрови Пресвятої Богородиці у цьому храмі після того, як 1 вересня 2023 року в Україні стартував новий етап у духовному житті, пов’язаний з впровадженням Новоюліанського церковного календаря. Разом із тим, щоб легше було зрозуміти й з’ясувати, що ж заважає поважним панотцям служити під одним дахом, почуємо думки з різних «таборів».
***
Віталій Лук’янчиков – настоятель ієрей церкви Рівноапостольних Святих Петра і Павла в смт Ворзель, що на Київщині:
Отець Віталій Лук’янчиков
Прихід наш тепер буде під протекторатом Православної Церкви України, яку очолює Блаженніший Митрополит Єпіфаній.
Свято Покрови Пресвятої Богородиці нашим приходом ми відсвяткували 1 жовтня. Тепер так буде завжди. Це пов’язано з переходом на Новоюліанський календар. Українська греко-католицька церква і Православна церква України офіційно перейшли на Новоюліанський календар з 1 вересня. Усі неперехідні свята, це ті, що мають постійну дату, тепер відзначатимуться на 13 днів раніше.
Крім того, заборона УПЦ (МП) в Україні відбулася офіційно. Верховною Радою прийнято за основу Законопроєкт від 19 жовтня 2023 року №8371, яким передбачено унеможливлення діяльності релігійних організацій, керівний центр яких знаходиться за межами України, в державі, яка здійснює збройну агресію проти нашої держави.
Я у вірі понад 20 років, закінчив Лаврську семінарію.
Від УПЦ (МП) мене відвернула система управління церквою, що нагадує своєю структурою і сутністю ФСБ, КДБ. Сучасна Православна Церква України має відрізнятися від того, що було раніше, управління нею повинно бути прозорим. Церква має багато чого змінити, наприклад, істина, пізнання Бога не можуть бути замінені традиціями. В ПЦУ інші цінності щодо погляду на людину. Людина має стати людиною, а не бути залежною істотою, людина має стати людиною в повній своїй гідності.
Священнослужителі ПЦУ виховуються на європейських християнських школах, ми знаходимося у своїй православній культурі. Я взагалі за субкультуру в релігії. Християнство – воно різне. Я за те, щоб люди могли відвідувати будь-яку церкву і жити в культурі християнства, не лінувалися, постійно вчитися, вчилися думати, розмірковувати і рятувати свої душі.
Ми, священнослужителі ПЦУ, змінили свій зовнішній вигляд, бо маємо відрізнятися від священнослужителів УПЦ. Я не ношу бороду, я ношу колоратку, але сутність християнства від цього не змінилася. Наша церква демократична, вважаю, що зараз вона не реформується, а знаходиться у своїй культурі, у нашій церкві присутня місія допомогти людині, ми намагаємося бути якнайближче до людей.
Я знаю багатьох священників, що служили в московському патріархаті, знаю, що багато з них несли службу тільки Богові і нікому іншому. Нехай телефонують, приходять і переходять, а точніше лишаються в наших українських церквах і несуть службу Господу, людям, Україні.
Замки, ми дійсно, зрізали на церкві, ми змушені були це зробити. За рішенням Церков Бучанського благочиння ПЦУ я повинен був розпочинати службу в храмі, наближалося 1 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці.
Отець Іоан ключі від храму нам не віддавав.
Довідка: 30 липня на релігійному зібранні у Ворзелі, що відбулося на території Уварівського дому, за перехід Петро-Павлівської парафії УПЦ (МП) до Православної церкви України, проголосували 599 осіб, з 604 присутніх. «Проти» було всього 5 голосів.
***
Отець Іоан, колишній настоятель храму Петра і Павла:
«В миру я Іван Токарук, народився на Івано-Франківщині, перша моя освіта – технічна, друга – Київська духовна семінарія.
Отець Іоан (Іван Токарук)
У Ворзельській церкві служу настоятелем шість років, тут же мешкаю зі своєю родиною.
По духу я бандерівець, був ним завжди, бо люблю Україну більше за всі привілеї цього світу. Бог і Україна для мене – дві нероздільні цілісності. Якщо доведеться вибирати між хлібом і хрестом, то я виберу хрест. Для мене Господь – батько, церква – матінка, віра наших пращурів вистраждана і перевірена віками – святість. Я людина дисципліни і порядку. Порядок має бути скрізь. Якщо є строгий порядок на небі, то такий же має бути і на землі. Подивіться на наш церковний двір. Кожне дерево, кожна квіточка, кущик висаджені нашими прихожанками, ростуть на своєму місці, квіти починають цвітіння з ранньої весни і квітнуть до пізньої осені. У нас завжди чисто та затишно, церква невелика, але ошатна, ми її постійно ремонтуємо через близькість залізничної дороги, по якій ходять вантажні потяги, через це церковне приміщення страждає. Але постійне утримання її і нагляд фахівців-будівельників дає змогу зберігати приміщення в належному стані. Вірян до нас ходить багато, у нас прекрасний хор співає під час богослужінь, церква наша відома, як місце, де діє недільна школа для дітей. Кожен, хто потребує матеріальної допомоги, ми надаємо її в міру наших можливостей.
Коли розпочалась війна 24 лютого 2022 року, з дозволу прихожан ми повернули всі гроші на придбання генераторів, харчів, медикаментів для українських захисників, ми молилися всією громадою, щоб ворог не пошкодив приміщення церкви. Вберегли, дякувати Богові! В нижньому храмі обладнали укриття, готували їжу, роздавали її всім, хто мав потребу, хоронили мешканців Ворзеля, що загинули від обстрілів. Пережили сумні часи разом.
Наша церква не має боргів за комунальні послуги. Я, як настоятель, слідкував за цим: не годиться, коли борги тягнуться за тобою і висять, як нагадування про безгосподарність. Нам вдалося побудувати трапезну, блок для приготування їжі, бо кожної неділі по завершенню служби, ми завели правило обідати всім приходом разом. За роки служіння в храмі Петра і Павла склалися добрі традиції, яку люди прийняли і підтримують.
А 1 жовтня 2023 року о 4:00 в храмі зрізали замки, і до приміщення ввійшли якісь люди. Мені про це повідомив сторож. Я приїхав і серед тих, хто різав замки на воротах і в самій церкві, упізнав свого учня (він у нас служив пономарем). Тепер він отець Віталій.
УПЦ звинувачують у співпраці з ФСБ, у зраді Україні. Повірте, я не знаю, що таке ФСБ, я ніколи не зраджував свою країну.
Скинути ж в один день з себе обладунки православного священнослужителя і одягти колоратку – оту біленьку стрічечку під комір сорочки – я не можу! Я не можу поголити бороду, бо всі старці Святого Афону її носять. Афон – це серце православ’я. Можна дорікнути мені мовою. Так я ніколи не говорив іншою за українську, служба ж проходила старослов’янською мовою. До мене ніхто не звернувся, не вислухав мою думку з цього приводу.
В мене ніхто не запитав, чи хочу, чи можу перейти до Православної Церкви України? Не запитали, чи боляче мені, коли мене не пускають на територію церкви, якій було віддано шість років життя? Чи боляче мені, коли прихожани вже іншого приходу виганяють дітей з приміщення церкви, до якого діти звикли, приходили, як у свій дім. Мені не дозволили проводити службу у нижньому храмі. Мені ніхто не відповів на запитання – навіщо о четвертій ранку зрізали замки і з лайкою зайшли до храму?
Мені фізично зараз легше, бо я не турбуюся про дрова для приходу, про харчі до обіду, не заповнюю квитанції за газ і світло. А от душа… про душу мою і що в ній коїться ніхто із людей не запитав. Про мій стан душі я можу ділитися тільки з Богом, впевнений, що тільки Він мене почує і зрозуміє.
Наша православна церква пережила багато змін. Різні назви носили ті зміни, зачасту це називали реформами. Я от собі думаю, чи варто починати перебудову держави саме з церковних реформ – таких нестерпно болючих для тих, хто віддав служінню Божому все своє життя?
***
14 жовтня вранішній молебень до свята Покрови за старим Григоріанським календарем проводив отець Іоан на подвір’ї церкви Петра і Павла у «на скору руку» збитому й обтягнутому поліетиленом приміщенні.
***
На території Петропавлівського приходу розташований дощатий будиночок Серафима Саровського, а всередині нього – сосна, що сягає неба. З тієї сосни рівчачком витікає живиця, витікає з одного місця, як з виразки, і капає на землю, перетворюючись на білі гранулки, а гранулки – на озерце.
Сосна плаче і лікує себе живицею. Та чи заживить вона свою рану? Ви як гадаєте, дорогі наші читачі?
Тамара ФЕДОРЕНКО
