Ірина Бондарук: «Над містом підіймалися стовпи диму, серце стискалося від болю. Згарища Ірпеня були зовсім поруч»

Попри поважний вік Ірина Бондарук, мешканка Ірпеня занотовує свої роздуми та спогади, як сама каже, пережитому вслід – прийдешньому навстріч. Аби головного не оминути, аби зробити висновки для майбутніх поколінь (може пригодяться)… Ірина Бондарук – письменниця. Цікаво, що перший роман вийшов у світ, коли їй виповнилося 74 роки. Нині вона є авторкою шести романів та вже переступила поріг у 80 років.

24 лютого її життя назавжди змінилося, як і мільйонів українців: довелося пережити обстріли, невідомість та розгубленість, попри поважний вік, пройти кілометри небезпечного шляху, переправитися через зруйнований міст річки Ірпінь та знайти порятунок у Києві.

Пропонуємо вашій увазі правдиву історію від пані Ірини про перші дні війни та евакуацію з Ірпеня.

Немає більше росіян – є ворог

Немає більше росіян – є ворог. Сунуть, як отруйні павуки, з усіх сторін на Україну, спішать за ласим шматком, бо самі не можуть у себе навести лад, можуть тільки заглядати в чужі двори, де що лежить, і хапати; сіяти смерть і брехати про якусь місію визволителів.

Іде війна, іде звикання до нових умов. Жінка вже не розгублена – зібрана і зосереджена; усвідомлює, що в ліфт заходити небезпечно: можуть вимкнути електропостачання.

“Ні-ні”, – на всі пропозиції дітей їхати відмовляється: вона залишиться в місті. Злилися дні в один день без кінця і краю, із чорними загравами десь від Києва, із чорною пеленою диму, із нічним бомбардуванням у першу добу всіх мостів через річки, щоб з усіх доріг закрити поступ ворога до столиці. Тепер у це затишне місто ні зайти, ні вийти з нього. А над будинками з гуркотом і ревом проносяться на захід якісь новітні боєприпаси.

Іде четвертий день війни

Що робиться в місті – невідомо нікому, інформації ніякої. Від вибухів здригаються стіни, здригається земля, запах гару зі згарищ відчутно все дужче і від нього не захиститися.

– Не виглядай у вікно, – просить сусідка.

– А як я взнаю, це наш будинок горить чи сусідський?

– Ти що, не бачиш, як щось зі свистом пролітає повз вікна?

– Та воно ж кудись летить, – та все ж до вікон більше не підходила.

Чекання – і більше нічого, ніяких дій. Сидіти вдома, нікуди не виходити і чекати. Чого? Звуків сирени про повітряну тривогу не чути, чи сирен немає, чи небезпеки – ніхто не знає, а ця небезпека чатує на кожного, хто у квартирі і хто в холодному підвалі пересиджує ніч серед гулу і реву війни.

Хтось приносить у дім звістку, що мерія евакуює жінок із дітьми до Києва.

– А ми чого підемо? Може, чиєсь місце займемо. Пересидимо вдома: до нас не зайдуть – усі мости підірвали, взнають і відійдуть.

Їх у під’їзді троє пенсіонерів, та ще один чоловік із хворою тещею. Роз’їхалися усі, а в цих людей надія тільки на підірвані мости.

В обіймах двох річок розкошувало мальовниче місто в мирний час. Ірпінь – зі сходу, Бучанка – із заходу. Щедро поїли прилеглі до міста з обох сторін пойми в розкішних травах. А тепер не зрозуміти: чи місто під захистом двох річок, чи в їхньому полоні.

– Катю! Може, попробуємо вийти з міста?

– Я залишуся, я не дійду. Що буде, те й буде.

– Вероніко! Мені здається, що я знайду кладку через річку, – умовляє жінка подругу.

– А для чого? До нас не дійдуть. Нікуди не піду. Я без щеплення – ще COVID-19 підхоплю. Буду чекати на наших удома.

«Ну, то і я буду чекати»,– заспокоює себе жінка, вмощується спати під вибухами на матраці в коридорі.

Іде дев’ятий день війни

Звикання до вибухів і пострілів створило ефект безпеки. Стала лякати тиша. Чому перестали стріляти? Хто переміг?

Вранці, під вибухами, що не вщухають, треба винести сміття, бо час уже прийти до тями, та до тями жінку приводить донька.

– Мамочко! Ти втратила відчуття страху. Скільки можна тебе вмовляти вибиратися з міста? Слухай мене: кидай усе, одягайся, бери найнеобхідніше – ліки, воду, їжу, документи – і виходь із дому. Від вокзалу о 10.00 відходить останній поїзд, ти встигнеш.

– Дочко!

– Ні, поспіши. Не забудь телефони і зарядку до них. Я тебе знайду.

Роздумувати ніколи, треба тільки вірно дібрати одяг – пальто з капюшоном, нічого, що старе, теплу хустку, трохи білизни, все інше в сумочці. Квіти полити, балкон і вікна зачинити – і в дорогу. Ні, не все – вкладає в записник іконку єрусалимської Пресвятої Богородиці, яку написав святий Лука ще за її життя, щоб допомагала людям. Тепер усе. Не помолилася – молитва в душі.

Дорогою до вокзалу іде дуже багато людей. Молоді ведуть під руки стареньких, несуть на руках дітей, у когось у руках важкі валізи, а в когось – вузлик. У голові ніяких інших думок немає, як ті, щоб тільки вистачило сил дійти до вокзалу – через хвилювання не вистачає повітря для подиху. І не тільки в неї. На лавочці сидить чоловік, коло нього метушиться, мабуть, онучка, а той зречено дивиться на людей, що проходять мимо, здається, його ніщо не зможе підняти з лави.

Жінка пропонує йому пігулку валідолу і бачить, як чоловік раптом повірив, що це саме те, що йому допоможе – цей маленький знак уваги показав, що вони не самі, що на допомогу прийдуть люди.

Біля вокзалу перед виходом на перон зібрався великий натовп людей – людей із дітьми військові пропускають на перон. Люди в натовпі хочуть почути хоч щось із того, про що кричить військовий розпорядник. А він сердиться, вимагає відійти від виходу – йому б рупор до рук.

Стояти в натовпі незатишно – це така прекрасна ціль у всіх на виду: матері з дітьми на пероні, на площі молоді і старі люди з речами, котами та собаками. На небо поглядають сторожко, непомітно для всіх, щоб не виказати страху. Небезпечно всім.

– Не знаю, коли подадуть вагони, – надривається військовий.

– Хто хоче, їдьте в Романівку до мосту.

Чим їхати? У місті давно вже не їздить транспорт: немає пального.

– А де та Романівка? – звертається до жінки молоденька мати з дитиною на руках.

– Ви не знаєте? Звідки ви?

– Ми з Донецька.

Біля жіночки дві великі валізи – значить, це все, що в неї є, і їм нікуди повертатися; забирають усі свої речі, бо вже вісім років тому тікали в чому були. Ледь чути схвильоване пояснення:

– Брат побіг додому, бо я забула вимкнути газ, а я боюся стояти на відкритому місці, раптом будуть бомбити, боюсь виходити на перон, бо не пропустять брата без нас.

– Не бійся, дитино, я тобі допоможу. Бери тягни свої валізи, дівчинка хай тримає мене за руку.

– Спасибі. Я боюся залишитися сама, відстати від усіх.

– Ну, брат взнає, що ви будете добиратися до Романівки – туди в усіх дорога одна. Господь управить нашу дорогу.

Рішення вивести налякану матір прийшло само по собі і додало сил. Це друга в житті літньої жінки війна – та була з ворогом, а ця – зі «старшим братом», як виявилося, із найлютішим, із найбезжаліснішим.

Думалося вийти до пойми, перейти річку через таку знайому кладочку, стежкою вийти на узлісок, перейти під залізничним мостом, лісом дійти до Романівки на автошлях за підірваним мостом. Та коли трійця вибралася з натовпу, то до рятівного мосту вже йшли люди по маршруту автобуса, і треба було йти вслід за всіма.

– Це далеко? – хвилюється молода мати.

– А яке це має значення? Треба йти, люди ж ідуть.

Ідуть, штовхають поперед себе візочки з дітьми й інвалідні візки; одні одягнені в дорогу, інші вискочили з дому в чому були. Ні сліз, ні розмов.

Жіночка розгублено видивляється брата, а маленька іде й не жаліється: вчепилася рученям за великий палець і йде, наче доросла. Як швидко в цьому натовпі дорослішають діти і старіють матері! По черзі дві жінки, стара і молода, міняються руками, часом бере мати на руки дитину, а стара тягне валізу на коліщатах. Утомившись, опускають дитину додолу – і воно йде, ледь дибає, іде й мовчить.

А куди жінка йде у свої 80? Дійде, дійде, щоб довести цих дівчаток, а там як буде. До вибухів ніхто не дослухається, ніхто не поглядає на небо – це перше цілеспрямоване завдання за 10 днів війни, до цього ніхто не знав, що робити. Треба йти, не треба думати, чи вистачить сил, чи далеко – треба йти.

Мабуть, треба було вийти з міста ще вчора, позавчора, ще раніше. Бо їхнє рідне місто – це останній форпост перед Києвом, до якого проривається ворог усією своєю міццю.

Перед підірваним  мостом через річку Ірпінь навпроти сходів, що ведуть кудись униз, звідкілясь взявся підліток і кидається до жінки з дитиною. Цілуються і плачуть, бо пережили страх загубитися в цьому натовпі. Зникли, ніби розчинилися. До руїн мосту ще треба перелізти через відбійник.

За відбійником стоїть гурт молодих людей, і розум ще не усвідомлює, а серце вже рветься від болю: бо стоїть гурт бійців, яких, мабуть, евакуюють зі шпиталю. Багато хто без ноги, хто без руки, із пов’язками, лежачи на ношах. Це вони прибували у шпиталь із тих заграв, що весь час клубочаться високо вгорі. Це вони стримували оту орду, і вже покалічені мусять покидати лікарняні ліжка. Зникають думки про страх і втому – тільки вдячність, вдячність до цих бійців, і материнський жаль. «Сини мої», – виривається стогоном із серця.

Групою евакуйованих бійців опікуються військові – такі самі молоді вояки: форма і взуття натовського зразка, каски, бронежилети… Усе ладно підігнане, в одного на плечі якась металева довга труба, і жінка розуміє, що це зброя.

На сходах двоє бійців підтримують дівчину-воїна, яка задкує дуже повільно, ступає в кімнатних мокрих капцях по сходах вниз. Бліда-бліда… Спокійно віддається під опіку бійців, які, щойно опустивши дівчину вниз, обережно укладають її на ноші.

І жінка по сходах теж спускається з пагорба туди, вниз, де коливається море голів у різнокольорових уборах, де не чути інших голосів, окрім команд військових, і тільки стриманий гомін указує, що тут від кожного вже нічого не залежить – усе під контролем молодих бійців, і треба лише виконувати їхні команди.

– Коридор для поранених! – раз у раз чути вигуки.

– Пропускайте жінок із дітьми!

– Не бійтеся! Це найбезпечніше місце.

Безпечне місце від пострілів, бо люди гуртуються внизу під мостом ніби в якомусь котловані, під ногами багнюка, по боках залізобетонні міцні конструкції, над головами балки, а попереду – нагромадження блоків і відкрите чисте небо. Люди прибувають і прибувають, і весь цей натовп треба по одному перетягнути через блоки, через кладку. Знову і знову люди дослухаються до команд, а звідти несеться:

– Не хвилюйтеся! Ви в безпеці.

Натовп тільки помітно коливається від тих чи інших команд, раз у раз утворює коридори, мовчки спостерігає, як там, попереду вояки витягують за руки по черзі дітей, старих, молодих, обережно приймають на руки немовлят, візочки, валізи, собак. Тягнуться руки по допомогу, бо без цієї допомоги не вибратися, спішать назустріч руки бійців – руки… руки… руки… Міцні й надійні рідні синівські руки. Спливає час.

Нагорода за переправу

Стара жінка майже спокійно стоїть перед брилами із залізобетону заввишки як її зріст, не хвилюється: всіх витягають. Попереду кладка з нової товстої дошки, трохи вище – ще одна, та на неї жінка вже боїться ступати і звертає на нижчу – із якогось залізяччя й арматури, через яку переводять поранених. Річки не видно, навколо тільки залізобетонні брили.

І ось уже під ногами земля.

– Ідіть нагору! Не затримуйтеся!

– Проходьте вперед! – лунає команда.

Та жінка ще знаходить у собі сили пожартувати, запитує бійця, який іде назустріч:

– Скажіть, а де дають нагороду за переправу?

– А ви її вже отримали, – чує впевнене.

– Що?

– Життя.

Ці слова вона згадає пізніше із вдячністю, із низьким уклоном цим хлопцям, що так щедро, під смертельною загрозою, дарували людям право на життя. Люди з натовпу ще теж не повністю усвідомили це. «Спасибі!».

А поки треба йти вгору і вибратися на дорогу. Вперше жінка повертається обличчям до міста, що залишилося десь позаду за річкою, місто з дорогими або незнайомими їй людьми. Рідне місто, таке красиве і мирне, що відкривало дороги у світ, нині відпускає своїх дітей у невідомість, щоб порятувалися, щоб вижили і повернулися. Над містом піднімаються стовпи диму – і серце стискається від болю. Вибухи, згарища зовсім поруч… На заході міста вже йдуть запеклі бої.

А як же бути з тими, хто залишився? Що на них чекає? Невже повториться Гостомель і Буча? Бо десь сунуть колони військової техніки рашистів із Білорусі, розтягнулися на десятки кілометрів, залишають глибокі траки від танків на українській землі, паскудять її непорочність. Укривають землю своїми трупами, та їх не хоче вона приймати. Не хоче їх приймати і Московія – немає їх, як і не було, перетворила Росія своїх дітей на непотріб.

– Ненавиджу! Ненавиджу, – гнівно шепочуть вуста.

Жінка ще не знала, що цією дорогою, якою пройшла вона, ще довго будуть вибиратися люди під супроводом бійців тероборони, тільки вже під обстрілами. І серед них мало хто з речами, бо вони виходили з підвалів, вибиралися з-під завалів – спраглі, змучені, голодні, холодні та налякані постійними вибухами. Бо вже не було в місті ні світла, ні тепла, ні газу, ні води – з’явилися танки.

Ворог поки невидимий, та який же ненависний і незрозумілий! А його і не треба розуміти – його треба нищити, нищити як усе, що несе смерть.

Жінка стомлено сідає на лаві автобусної зупинки – буде чекати телефонного дзвінка, від дочки якихсь розпоряджень, бо в голову не приходить жодних рішень. Увесь час під’їжджають автобуси – великі і малі, маршрутки, різні автомобілі, забирають людей і швидко зникають, щоб знову повернутися.

Фото: pravda.com.ua

Зовсім недалеко церква, поруч бабця годує дитину. По цю сторону мосту відкриваються дороги у світ миру і життя, і прожиті 10 днів у заблокованому Ірпені під вибухами ракет, бомб, згарищами встали перед очима так зримо. Якими абсурдними видаються наміри перечекати війну, не виходячи із квартири – це ж треба було бути такими дурними!

Не знала жінка, і ще ніхто не знав, що місто наїжачиться перед танками і градами: будинками великими й малими, школами, бібліотеками, церквами – їхніми дахами і стінами, запалають, застогнуть гнівно сосни, розверзнеться під ногами ворога земля – і повернуть окупанти від столиці. Місто спалене, сплюндроване, розбите  вистояло і чекає будівничих. Вистояло разом із вояками армії і тероборони, разом із містянами – усі встали проти ворога стіною із криці, і навіки залишаться покриті славою – мертві і живі.