Хронограф першої кривавої весни: п’ять років тому в Україну прийшла війна…
…Весна 2014-го. Ця віха одним махом поділила сучасну українську історію на «до» та «після». Мешканці Сходу країни так і говорять, згадуючи мирні часи: «до війни…». Втім, понад п’ять років тому, на початку 2014-го, мало що віщувало скору трагедію, яка згодом змінила долю кожної родини у цьому регіоні. Мало хто з жителів звертав увагу й на перші мітинги місцевих «антимайданівців», що збиралися на площах міст на знак нібито «несприйняття Донбасом» подій Революції Гідності. Це були однозначно антиукраїнські збіговиська – адже їх учасники тримали в руках переважно червоні прапори СРСР та триколори сусідньої держави і скандували час від часу: «Путін, прийди!», «Росія!» тощо. Сепаратистські акції «за федералізацію» ставали все більш системними і відбувалися не лише в обласних центрах – Донецьку та Луганську, але й у Маріуполі, Макіївці, Горлівці, Сватовому, Рубіжному тощо.
Водночас, дедалі більш масовими й згуртованими ставали на Донеччині та Луганщині мітинги прихильників Євромайдану. 18 січня 2014 року такі Євромайдани на знак підтримки Революції Гідності пройшли у багатьох містах Донбасу. 23 лютого 2014 року в Донецьку близько 300 українських патріотів зібралися біля пам’ятника Шевченку на траурний мітинг за загиблими на Майдані. Невдовзі їх оточили кілька тисяч молодих чоловіків з георгіївськими стрічками та кийками. Обличчя багатьох із них закривали балаклави або медичні маски, а самі вони заявляли, що прийшли «захистити Донецьк від фашистів і бандерівців».
Втім, відтворимо хронологію подій п’ятирічної давнини по деяким, найбільш знаковим для того періоду датам.
Так починалася на Донеччині «руська весна». Фото: rbc.ua
З вуличного натовпу – в «народні губернатори»…
28 лютого 2014 року в Донецькій міськраді приймають звернення до Верховної Ради з вимогами «визнати російську мову другою державною, роззброїти незаконні збройні формування, ввести бюджетний федералізм». Секретар Донецької міськради Микола Левченко заводить на сесію «молодого жителя Донецька» Павла Губарева. Той виступає з невеликою промовою, розповідає про корупцію чиновників. На словах «якщо ви не перестанете, я виведу на вулиці людей» його стягують з трибуни.
Губарев на сепаратистському мітингу біля Донецької ОДА Фото: rbc.ua
У Луганську цього ж дня анонсують формування «Народної ради» Луганської області. Заклики вийти на центральну площу поширюються через соцмережі.
1 березня на місцевій публічній арені вперше з’являються так звані «народні губернатори». У Донецьку до обласної держадміністрації на мітинг підтримки «Беркута» виходять кілька тисяч «антимайданівців». Вони вимагають, щоб тодішній глава Донецької ОДА Андрій Шишацький пішов у відставку, і своїм лідером називають Павла Губарева. Він з трибуни говорить про те, що «західноукраїнський фашизм не пройде» і що єдиною легітимною владою є «народна влада Севастополя».
Увечері того ж дня міськрада Донецька одноголосно приймає рішення про проведення «референдуму» щодо виходу регіону зі складу України.
У Луганську проходить мітинг «Руська весна». Близько 400 людей збираються біля облради з російськими прапорами в руках, б’ють машини і кричать «Росія!».
У натовпі поширюються чутки про те, що Арсеній Яценюк нібито хоче ввести війська в Луганську область. Мітингуючі палять пінопластові опудала Яценюка, Тягнибока і Кличка.
О другій годині дня Олександр Харитонов, глава «Луганської гвардії» – силового крила місцевого «антимайдану», передає депутатам облради резолюцію звернення до Путіна з проханням ввести війська в Луганську область і оголошує себе «народним губернатором».
Кілька депутатів намагаються втекти через запасний вихід, їх ловлять мітингувальники і повертають до сесійної зали. Місцева активістка Юлія Красильникова каже, що за пам’ятником Шевченку учасники мітингу ділять сумку і пакет грошей.
Через годину резолюція все ще не прийнята облрадою. Люди в балаклавах і з прапорами РФ виламують ворота і двері та захоплюють Луганську ОДА. Депутати тікають через чорний хід. Над Луганською ОДА четверо росіян вивішують прапор РФ. Як каже депутат Луганської обласної ради Арсен Клінчаєв, «на знак протесту проти євроінтеграції».
3 березня в Донецькій облраді депутати збираються на свою сесію, на якій вибирають Андрія Шишацького головою ради і приймають рішення про «референдум» на території області, при цьому засуджуючи заклики відділення від України.
Донецьк навесні 2014 року. Фото: 62.ua
Під будівлею ОДА – черговий мітинг сепаратистів. Близько тисячі осіб під прапорами РФ і «ДНР» спочатку скандують «Росія!» та «Губарєв!», а після рішення облради вдираються до сесійної зали. Очолює їх Павло Губарєв. Він оголошує себе «народним губернатором», говорить, що облдержадміністрація в його особі не визнає київську владу і пропонує обласному керівництву СБУ, МВС і прокуратури принести присягу так званій «народній владі». Міліція сепаратистам не перешкоджає.
У Луганську вчена рада Луганського національного університету імені Тараса Шевченка та керівники кількох шкіл закликають місцевих жителів до миру в єдиній Україні. Водночас російська військова техніка підходить впритул до кордонів з Донецькою, Харківською, Луганською областями.
Момент істини: патріоти – за Україну, зайди – проти неї…
5 березня 2014 року стало днем нових ідейних меседжів, а також своєрідного моменту істини. Ранок у Донецьку починається з того, що міліція очищає будинок ОДА від сепаратистів під приводом того, що в залі засідань виявлена протипіхотна міна. Ті добровільно покидають будівлю, на флагшток знову піднімають український прапор.
Вдень на площі Леніна збирається мітинг прибічників Євромайдану під гаслом «Донецьк проти сепаратизму!». Близько 15:00 на площу приходить кілька сотень сепаратистів, які безуспішно намагаються заглушити мітинг прихильників України провокаційними вигуками.
Ситуація в сусідній Горлівці 5 березня 2014 року характеризувалася новим загостренням: штучно підбурюваний натовп із незнайомих містянам осіб, які зібралися біля будівлі міської ради, закликає городян об’єднуватися з Росією і перекрити фінансові надходження з Донецької області до бюджету країни.
Один із виступаючих, Олександр Філіпов, під вигуки «Росія!» стверджує, що «Україна повинна наслідувати російський курс». Про цього учасника було відомо, що він – колишній кримінальник, більше 9 років провів за гратами за крадіжки.
З іншого боку, на площі Перемоги журналісти горлівських ЗМІ виступили на підтримку єдності країни. В акції «Єдина країна – единая страна!» взяли участь Роман Косенко, Олександр Білінський, Тетяна Єрохіна, Владислав Леошко, Олег Поплавський, Анна Простакова, Володимир Стахов та Яна Романова, які у своїх виступах заявили: країну не можна розділяти! До речі, з усіх журналістів, які відстоювали в Горлівці єдність країни 5 березня 2014 року, лише кореспондентка радіо «Клас» Яна Романова згодом стала працювати на «ДНР».
…І знову чергова хвиля насильства в Донецьку, де о 16:00 під облдержадміністрацією збирається натовп у кілька тисяч чоловік. Серед них є і росіяни, зокрема лідер ультраправої організації «Щит Москви» Олексій Худяков. Сепаратисти спочатку намагаються штурмувати будівлю держказначейства, але помиляються і приходять до будівлі фінінспекції. Зрозумівши помилку, вони оточують казначейство і починають його блокаду. Близько 18:00 люди з натовпу знову штурмують будівлю ОДА, виламують решітки і вивішують на ньому прапор Росії. Бійці внутрішніх військ, які охороняли облдержадміністрацію, отримують наказ відступити.
Донецьк, площа Леніна, 5 березня 2014 року Фото: nakipelo.ua
Частина сепаратистів, близько тисячі осіб, підходить до мирного Євромайдану, розпочатого неподалік. Майданівців закидають камінням та іншими важкими предметами. О 18:30 глава донецької міліції, який вранці того ж дня обіцяв, що проукраїнські мітингувальники не постраждають, подав у відставку. На площі Леніна розгортають великий прапор України.
Донецьк Патріотична хода у березні 2014 року. Фото: 24tv.ua
Після мітингу при виході з площі Леніна на майданівців нападають сепаратисти з кийками. Кількох людей серйозно поранено, але міліція не втручається і не розслідує факт насильства…
6 березня о 6:45 правоохоронці звільнили від сепаратистів будівлі ОДА і казначейства. Павло Губарєв був затриманий СБУ. Над Донецькою облдержадміністрацією піднімають прапор України.
9 березня близько 400 євромайданівців зібралися біля пам’ятника Тарасу Шевченку для того, щоб відзначити 200-річчя з дня його народження. У 50 метрах від них розташувалися «антимайданівці», серед яких були як жителі Луганська, так і приїжджі з прикордонних регіонів Росії.
Сепаратисти, озброєні кийками і травматичною зброєю, знову скандують «Росія!». Згодом вони чинять напад на учасників патріотичного мітингу і вдаються до їх жорстокого побиття. Є постраждалі.
Пізніше терористи знову захопили будівлю облдержадміністрації, змусили виконуючого обов’язки голови написати заяву про відставку і підняли над будівлею ОДА прапор РФ.
Донецьк Барикада біля ОДА Весна 2014 року Фото: rbc.ua
Тринадцяте березня – перша кров…
Увечері 13 березня учасники донецького Євромайдану вийшли на мітинг за єдину Україну. На площі Леніна, за різними оцінками, зібралося від 7 до 10 тисяч патріотів з прапорами України.
Донецьк Березень 2014 року Фото pravda.com.ua
Через годину після початку мітингу на них напали сепаратисти, озброєні кийками, ножами і сльозогінним газом. Мирних мітингувальників захищали ультрас ФК «Шахтар» і представники «самооборони Майдану», вони й забезпечили можливість безпечного відходу більшості майданівців.
Міліціонери сховали частину ультрас і «самооборонівців» у своїх автобусах, але терористи прокололи в них шини, розбили скло, закидали петардами і вибуховими пакетами і побили захисників Євромайдану.
Донецьк 13 березня 2014 року. Фото radiosvoboda.org
Важко поранені були 26 українських патріотів. Під час нападу сепаратистів отримує смертельне ножове поранення Дмитро Чернявський, екс-прес-секретар місцевого відділення партії «Свобода».
Дмитро Чернявський став першим жителем Донбасу, який загинув від рук проросійських бойовиків. Фото censor.net
22-річний Чернявський став першим жителем Донбасу, який загинув від рук проросійських бойовиків. Загиблому патріотові посмертно присвоєно звання Героя України.
19 березня СБУ заарештовує Андрія Пургіна, лідера «ДНР», який брав участь у штурмах Донецької ОДА. На його підтримку в березні зібралися кілька нечисленних мітингів.
Донецьк. Сепаратистський мітинг біля прокуратури у березні 2014 року. Фото rbc.ua
У Маріуполі цього дня проходить мітинг на підтримку Януковича. На ньому сепаратисти висловлюють недовіру меру міста і секретарю міськради та вибирають «народного мера» Дмитра Кузьменка.
23 березня в Луганську майданівці проходять маршем за єдність України, з собою несуть 40-метровий український прапор. А вже через півтора тижня, 5 квітня, в Донецьку проходить мітинг за федералізацію та приєднання до Росії. Його очолює Денис Пушилін, який називає себе «заступником» заарештованого Губарєва.
У Маріуполі в ніч на 5 квітня співробітники СБУ затримують «народного мера» Дмитра Кузьменка. Сепаратисти нападають на міську прокуратуру і мерію, але зустрічають опір міліції. В СБУ заявляють: Кузьменко доставлений до Києва, його звинувачують у зазіханні на територіальну цілісність України.
Перші погроми й заклики «Путін, введи війська!»
6 квітня починаються активні захоплення будівель. Представники правоохоронних та державних органів у Донецьку та Луганську виявилися не тільки не готовими до відбиття і нейтралізації загрози, але часто-густо самі прикладалися до падіння української влади в цих регіонах. Зрештою, виступи «стурбованого мирного населення» закінчилися усуненням української юрисдикції в обох обласних центрах на південному сході України.
У Донецьку на площі Леніна збирається близько двох тисяч сепаратистів. Звідти вони по вулиці Артема йдуть до ОДА і починають штурм. Міліція намагається захищати будівлю, але після того, як в одне з вікон кидають гранату, декільком бойовикам вдається прорватися всередину, і силовики відступають.
Сепаратисти знову вивішують над облдержадміністрацією прапори РФ і «ДНР» і вимагають від облради прийняти рішення про проведення референдуму щодо входження до складу Росії.
У Луганську бойовики беруть штурмом практично без бою будівлю СБУ і вимагають звільнити лідерів «ЛНР» Клінчаєва і Харитонова, а також провести референдум.
7 квітня натовп у Донецьку настільки розпалився, що проголосив так звану «Донецьку народну республіку» – ДНР, і прийняв т.зв. «Декларацію про суверенітет ДНР», одночасно звернувшись до президента сусідньої Росії з проханням ввести війська на Донбас. Згодом це повторив Луганськ – 28 квітня у такий самий спосіб була «створена» «ЛНР». За добу до подій у Донецьку «на арені» з’явилася т.зв. «Армія Південного Сходу», яка власне і стала «рушійною силою» антиукраїнських дій на Донбасі.
Після полудня в сесійній залі облради Донецька бойовики проголошують «суверенітет ДНР» і просять РФ ввести миротворчий контингент в Україну. Голосування за це рішення проводили серед випадкових осіб, яких назвали «Народною радою».
Тим часом бойовики під командуванням російських «кураторів» переходять до захоплень міст і районних центрів. Над більшістю адмінбудівель в окупованих містах вішають прапори Росії.
12 квітня озброєні терористи захопили Слов’янськ. 13 квітня під контроль так званої «ДНР» переходять Єнакієве, Макіївка і Маріуполь, 14 квітня – Горлівка, Харцизьк, Жданівка, Кіровське, 16 квітня – Новоазовськ, 18 – Сіверськ, 19 – Комсомольське, Старобешеве, 1 травня – Красноармійськ, Родинське. Були захоплені державні адміністрації в Харкові, Донецьку, Луганську, будівлі СБУ і МВС у двох останніх містах.
Усе відбувалося за одним і тим самим сценарієм. Мітинг, розігрітий гаслами та горілкою натовп, барикади і групи добре тренованих «профі», які штурмують будівлі. Дуже швидко ці професіонали перетворилися на озброєних бойовиків, а потім стали масово роздавати зброю населенню, надаючи можливість вступити в так зване «ополчення» навіть кримінальним елементам.
У захоплених будівлях СБУ та МВС бойовики знаходять значні запаси зброї та боєприпасів. За лічені години кількість «стволів» зростає в багато разів. Дуже швидко на території Донбасу запанували хаос і анархія. Лише в деяких населених пунктах, як, наприклад, при штурмі Горлівського управління міліції, вони наткнулися на опір. 14 квітня під час штурму будівлі МВС Горлівки бойовики встановлюють на ньому прапор РФ. Начальник горлівської міліції Андрій Крищенко зриває російський прапор і скидає бойовика з даху. Терористи б’ють офіцера і захоплюють його у полон.
17 квітня близько 18:00 бойовики викрадають депутата Горлівської міськради Володимира Рибака, який намагався зняти прапор «ДНР» з будівлі міськвиконкому. Через п’ять днів тіла Рибака і студента КПІ Юрія Поправки зі слідами тортур, розпоротими животами і мішками з піском за спинами знайдуть біля берегів річки Торець.
Володимир Рибак. Фото nebesnasotnya.com
В Україні починається АТО
14 квітня українська влада офіційно оголосила про початок АТО на Донбасі. Однак 12 квітня, за кілька діб до цього, під Слов’янськом група офіцерів СБУ, яка проводила рекогносцировку місцевості перед початком активних дій під прикриттям «Альфи», потрапила в засідку озброєних бойовиків. У результаті вогневого зіткнення загинув офіцер «Альфи». Вважається, що саме ця подія стала першим офіційним випадком збройного зіткнення між силами АТО і незаконними збройними формуваннями (НЗФ), з якої й почалася війна. Кількома днями раніше, 8 квітня, українські силовики звільняють Харківську ОДА, і ця подія також знаменує початок визволення Сходу країни від окупантів.
15 квітня підрозділ 3-го полку спецпризначення ЗСУ, а також підрозділ «Альфи» і «Омеги» після нетривалого штурму висадилися з вертольотів і зайняли Краматорський аеродром.
Водночас кілька ротних тактичних груп ЗСУ, а також підрозділи Нацгвардії України вийшли на ближні підступи до Слов’янська й організували його блокування (установки блокпостів). 16 квітня один із підрозділів 25-ї повітрянодесантної бригади вступив у Краматорськ, де був заблокований місцевим населенням. У результаті 6 одиниць бронетехніки (включно з самохідною гаубицею 2С9 НОНА) потрапили в руки бойовиків.
24 квітня розпочався перший штурм Слов’янська. Підрозділи НГУ, а також головна ударна сила – підрозділ спецпризначення МВС «Омега» провели розвідку боєм: українські воїни розгромили 2 блокпости «народного ополчення Слов’янська», та були змушені за наказом керівництва АТО відійти на вихідні позиції, припинивши своє просування вглиб міста. Однак події на цьому не закінчилися. Усе тільки починалося. З 2 по 5 травня навколо Слов’янська і в районі Краматорська, прилеглих територій розгорілися перші великі запеклі бої. А українське угрупування АТО вперше понесло суттєві втрати.
Під час цих трьох днів активних зіткнень сталося кілька подій, які чітко засвідчили – на Донбасі почалася повномасштабна військова операція. У боях стало зрозуміло, що українська армія має справу аж ніяк не з «місцевими ополченцями».
Донецьк. Патріотичний мітинг. Фото pravda.com.ua
28 квітня пройшов останній мітинг Євромайдану в Донецьку. Кілька сотень жителів Донецька вийшли на марш за єдність України. Під час руху колони на евромайданівців напали люди в масках і камуфляжі. Нападники побили учасників маршу кийками, кілками та ланцюгами, від їх рук постраждало 14 осіб. Це був останній Євромайдан в Донецьку.
З 3 по 10 травня центром уваги став Маріуполь. Кілька днів у місті проходили зіткнення. Вранці 7 травня українські силовики провели зачистку міськради Маріуполя від проросійських активістів із застосуванням сльозогінного газу. Усі терористи, що перебували в міськраді, заарештовані. У місто увійшли підрозділи 72-ї омбр ЗСУ і батальйон «Азов». У результаті боїв 9 травня в самому Маріуполі загинули 11 осіб. Вперше з початку АТО бої велися в досить великому населеному пункті.
Псевдореферендуми 11 травня: бігом від мирного життя…
11 травня 2014 року в Донецькій і Луганській областях пройшли псевдореферендуми «про суверенітет». У ЦВК України заявили, що так званий референдум не матиме жодних правових наслідків. «Дії, імітовані на території окремих місць Донецької та Луганської області, не мають нічого спільного з референдумом», – заявив член ЦВК Андрій Магера.
Псевдореферендум 11 травня 2014 року. Фото: korrespondent.net
У травні ж 2014 року оперативна ситуація в районі проведення АТО продовжувала загострюватися. 13 травня колона українських військових потрапила в засідку бойовиків в районі села Жовтневе, за 20 км від Краматорська. Під час перестрілки загинуло 7 десантників 95-ї аеромобільної бригади. 16 травня проросійські терористи атакували базу українських силовиків в районі Ізюма, а також заблокували і обстріляли військовий аеродром у Краматорську. Однак 18 травня українські війська за підтримки артилерії і штурмової авіації атакували позиції терористів в напрямку Слов’янськ-Краматорськ (третій штурм Слов’янська). Їм вдалося прорватися в Краматорськ, зав’язалися вуличні бої, але пізніше сили АТО відійшли в бік гори Карачун.
Особливо трагічний епізод стався 22 травня, коли бойовики напали на блокпост ЗСУ під Волновахою. У результаті – 18 українських військових загинули, 32 отримали поранення. За свідченнями очевидців, бандити приїхали на джипі і в трьох інкасаторських машинах «Приватбанку», обстріляли військових з автоматів і гранатометів та покинули місце бою.
Втім, приніс травень 2014-го і перші успіхи. 26 травня підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Була задіяна штурмова та армійська авіація, проведена висадка десанту. Українські підрозділи діяли стрімко і ефективно – було вбито близько 45 бойовиків, ще кілька десятків поранені. Третина батальйону «Восток» була знищена силами АТО. В рядах бойовиків почалася паніка, деякі лідери терористів поспішно покинули місто. Українські підрозділи закріпилися в районі ДАП. Розпочиналася нова героїчна сторінка визволення Донбасу.
Замість післямови
Події «руської весни», а простіше сказати – відправної точки російської збройної агресії на Сході України ще довго будуть піддаватися ретельному вивченню істориків, політологів, військових як прецедент нечуваного нахабства й тупого застосування сили на конкретній території під цілком надуманим приводом. Парадокс, але до весни 2014 року Донбас міг асоціюватися будь із чим – заводами, шахтами, Донецькою залізницею, брудною екологією, але не з бойовими діями та військовим протистоянням. Менталітет жителів Донбасу завжди спирався на спільну мирну працю мільйонів людей, і жодним чином не на збройне вирішення проблем. Зі стародавніх часів території сучасних Донецької та Луганської областей освоювали колишні козацькі старшини Запорізької Січі, які, полишивши бойові справи, разом із своїми великими родинами долучалися до землеробства, скотарства, рибальства. Отже, українська ідентичність Донецького регіону завжди була безперечною. Більше того: впродовж ХІХ, ХХ, початку ХХІ століть було важко відшукати більш мирного й спокійного регіону в плані міжконфесійних, міжетнічних стосунків та в плані соціальної толерантності й взаємоповаги. Отже, чужі донеччанам прояви сепаратизму, ворожнечі, нетерпимості до традицій українства були привнесені сюди штучно, в короткі терміни, десь на зламі 1990-х і 2000-х. Ідейна експансія спиралася багато на що: на войовничі гасла «руського миру», на ностальгію за радянським минулим, примножену на релігійно-етнічний екстремізм маргіналів, на жагу до збереження влади колишніх компартійних начальників «на місцях» і їхніх бандитів-діточок, на елементарну неосвіченість багатьох жителів регіону, які відверто вірили, що «Європу населяють геї», а «бандерівці розпинають малюків». Вкинуті отруйні зерна зійшли кривавими паростками навесні 2014-го, перейшовши від агресивних гасел учасників проросійських мітингів до збройних погромів і вбивств українських патріотів… Кровоточить рана Донбасу і досі. Чи дістане у когось в Україні, в Європі, в світі мудрості й волі колись зупинити цю війну? Авжеж, п’ятирічний рубіж подій на Сході набатом б’є по мізках, по серцях і по пам’яті за жертвами донбаської трагедії: «Досить! Досить! Досить!»
Владислав ЛЕОШКО
Leave a Reply