Депутат парламенту Молдови Наталія Давидович: «Моя сім’я, рідні люди, всі мої друзі на одному боці зі мною»

ВІД АВТОРА. Я не політик і не беруся оцінювати значущість того чи іншого претендента на місце у парламенті, на мандат депутата. Однак, ці люди надалі покликані розв’язувати важливі питання нашого з вами життя. Тому хотілося б, щоб про них та про їхні вчинки, думки, результати звернень громадян розповідали не лише перед виборами, рекламуючи у передачах, буклетах, газетах. Але й у процесі їхньої роботи.

Наталія Давидович – депутат парламенту Молдови, віцеголова Комісії з прав людини та міжетнічних відносин, журналіст та колишній радник президента.

Думка, бажання написати про неї з’явилося не спонтанно, не в один день. Повинна обмовитися одразу, що у невеликій Республіці Молдова професійні журналісти, а ми з Наталією – колеги, дуже добре знають один про одного за іменами, характерними матеріалами, стилем. І якщо навіть особисто не знайомі, то з їхньою позицією обов’язково. Робота в різні часи на різних каналах зробила Наталю публічною людиною, а значить відомим тією чи іншою мірою журналістом. Посада радника президента Майї Санду, яку вона займала з 2020 по 2024 рік, цю позицію зміцнила. Однак після отримання депутатського мандату від правлячої партії коло її обов’язків суттєво розширилося. Мені, людині, яка все життя пропрацювала у сфері журналістики, було не байдуже, як почувається журналіст у кріслі депутата.

Після повномасштабного вторгнення росіян в Україну і потоку біженців, що хлинув у Молдову, багатьом громадським організаціям, у тому числі очолюваної мною Асоціації Українського Культурного Руху в Молдові, довелося взяти на себе багато функцій з прийому, розміщення та піклування про сім’ї українців, які прибували до Республіки. Зі свого боку, більшість депутатів парламенту також активно розв’язували питання прийому та піклування про біженців. Наталія Давидович з перших днів війни брала найактивнішу участь у долі українських біженців, захищаючи на всіх рівнях інтереси тих, хто відразу опинився без домівки, без даху над головою, без коштів, з дітьми на руках та в іншій країні. Шляхи перетнулися.

– Наталю, Ви завжди були публічною людиною – спочатку як журналіст, потім як радник президента. А що змінилося, коли стали депутатом?

– Все. Раніше я розповідала про життя інших. Тепер відповідаю за те, щоб це життя було справедливим. Депутат – це не крісло і статус, не функція, це медіатор між владою і громадянами, який мусить дотримуватись балансу між відповідальністю і уважним ставленням до людей. Бо за кожним зверненням – чиясь доля. І ти знаєш: тепер ця доля частково й у твоїх руках. І ти або працюєш, вирішуєш, або робиш вигляд.

Вона працює багато і багато вирішує. Напередодні початку переговорів щодо вступу Молдови до Євросоюзу питання про захист прав національних меншин стане на найближчу перспективу одним із пріоритетних напрямів діяльності молдавського парламенту та, зокрема, парламентської Комісії з прав людини та міжетнічних відносин, віцеголовою якої вона є. Адже в країні, окрім титульної нації, живуть й інші етноси, у тому числі й українці, чисельність яких суттєво поповнилася за рахунок біженців із України, які змушені залишити свої рідні місця через російську агресію.

– Наприкінці минулого року у парламенті відбулися публічні слухання про те, як Молдова виконує рекомендації Ради Європи щодо захисту прав національних меншин. Можете прокоментувати мету слухань?

– Насамперед тому, що ми прагнемо стати повноправними членами Євросоюзу. І Європа дивиться не так на слова, як на справи. Молдова – країна, де мешкають, як відомо, представники понад 30 національностей: українці, гагаузи, болгари, росіяни, роми, євреї. І ми повинні дбати про всіх. Дотримання Європейської Конвенції про захист нацменшин – це не для галочки. Це питання довіри: чи країна поважає права кожного, хто в ній живе. Ми зібрали всіх – представників міністерств, поліції, прокуратури, омбудсмена, громадські організації, які репрезентують самі національні меншини, – і чесно запитали: що ми робимо добре, а де недопрацьовуємо. Вийшла дуже важлива, відкрита розмова на рівні парламенту. Ви були присутні і маєте тому підтвердження.

Конвенція – це не декларація «для галочки» – країни регулярно звітують, а незалежні експерти Ради Європи оцінюють, як реально дотримуються права меншин. Звіти щодо Конвенції є аргументом для європейців: «Молдова поважає європейські цінності на практиці, а не на словах». Для нас зараз важливо зважати на той факт, що Євросоюз розглядає виконання Рамкової конвенції як важливий елемент критеріїв приєднання країни до ЄС.

– Розмов та публікацій з цього приводу в інформаційному просторі багато. Що, на Вашу думку, головне в процесі повноцінної інтеграції національних етносів у життя суспільства?

– Щоб людина відчувала себе вдома. Щоб його рідна мова, культура, традиції не сприймалися як загроза, а як багатство країни. І щоб мова та культура Молдови не були для неї чужими. Минулого року було створено Громадську Раду з нацменшин при Раді з рівності та Омбудсмену. Обидві структури інституційно пов’язані з Парламентом. Рада рівності – це незалежний орган, який розглядає скарги на дискримінацію. Омбудсмен чи Народний адвокат – також незалежний захисник прав людини, який розглядає скарги громадян на дії влади. Обидві ці правозахисні структури щорічно подають доповіді Парламенту, де звітують у тому числі щодо порушень прав представників нацменшин.

Ви, напевно, знаєте, що вперше з Дня незалежності країни ми розробили Національну програму вивчення румунської мови та запустили курси для дорослих, онлайн та офлайн. Як віцеголова комісії я провела слухання у Парламенті, на які запросила міністра освіти, викладачів та слухачів цих курсів. Люди приїхали з Тараклії, з Гагаузії, де здебільшого відсутнє мовне середовище. Багато хто скаржився, що не встигає засвоювати матеріал, а дехто навіть був змушений покинути навчання. В результаті цієї зустрічі, кількість навчальних годин у Програмі була збільшена вдвічі.

Ми також маємо спеціальні програми з вивчення мов інших національних меншин. Збільшився обсяг викладання болгарської мови у Тараклійському районі, гагаузької мови у Гагаузії (південь Молдови), у Кишиневі у деяких школах вже ведеться викладання українською. Ці школи відвідують навіть діти біженців, які опинилися у Молдові через розв’язаної Росією війни. І якщо раніше там просто вивчали українську мову як предмет, то цього року, наприклад, у кишинівському ліцеї імені Т.Г. Шевченка викладання інших предметів також ведеться українською. Там зроблено капітальний ремонт, створено всі умови для комфортного та всебічного навчання дітей, у тому числі із сімей біженців.

Також у нас реалізується велика програма з інтеграції у суспільство ромів. Зокрема, дітям із сімей ромів виділяються стипендії на навчання у ліцеях, коледжах чи університетах. Таким чином, підвищується рівень освіти у цьому середовищі.

– Чи були звернення, пов’язані з расовою та мовною дискримінацією?

– Найчастіше такими проблемами займається Рада з рівності.

– Рада з рівності? Що це за структура?

– Це незалежний орган, який розглядає скарги на дискримінацію, виносить рішення та рекомендації, стежить за дотриманням принципу рівності. Парламент призначає членів Ради та щорічно заслуховує звіт про його діяльність. Він складається з урахуванням звернень від громадян. До Ради входять фахівці з прав людини – всього 5 осіб. Рада розглядає питання не лише дискримінації за національною ознакою. Туди можуть звернутися громадяни з обмеженими можливостями, представники ЛГБТ, жінки, які зазнають харасменту на роботі, а також інші громадяни, які вважають, що їхні права обмежуються.

– Чи звертаються за допомогою до Парламенту біженці з України з питань порушення їхніх прав, мовних утисків, і що б Ви порадили тим, хто знайшов у Молдові другу Батьківщину?

– Коли російська армія вдерлася в Україну, наші депутати, весь наш народ, сприйняли це як своє лихо, як особисту трагедію. Оперативно надавали всебічну допомогу. Волонтери зустрічали біженців на кордоні, за кожним депутатом був закріплений центр з їхнього тимчасового розміщення. Ті дні забути неможливо і кожний з них залишив глибокий слід не лише у пам’яті, але й у серці. Найтрагічніша історія – з хворим хлопчиком з Одеси. Дитина знаходилася у важкому стані, її треба було терміново евакуювати. Ми домовилися про його евакуацію до Румунії, задіяли вертоліт санавіації, але, на жаль, врятувати хлопчика так і не вдалося…

Таких епізодів у пам’яті Наталі залишилося багато. Усі працювали в екстремальному режимі. Був ще дуже непростий випадок, який врізався у її пам’ять. Та хіба тільки один?

– Я супроводжувала автобус, у якому ми вивезли вагітних жінок та дітей. До цього ми були з ними цілу добу на зв’язку. Вони перенесли дуже важку дорогу до кордону, страшенно втомилися і під кінець уже важко пересувалися. Ми домовилися, що зустрічатимемо їх на кордоні біля білого намету, але після прибуття ніяк не могли знайти один одного. І лише хвилин через сорок взаємних пошуків з’ясувалося, що жінки перебувають біля намету з іншого боку кордону. Зрештою, з усіма домовилися і все вирішили. Забрали їх та приїхали до Кишинева.

Одна з евакуйованих жінок зовсім вибилася з сил, і Наталя відвезла її до сестри, яка живе біля «воріт міста», при в’їзді до столиці, попросивши дати притулок на кілька днів, поки вона займалася розміщенням інших. Ще була жінка з лежачою мамою та двома немовлятами на руках, одна з яких – новонароджена. Вона так звелася за кілька тижнів без тепла та води, під нескінченними бомбардуваннями, що вже не могла адекватно реагувати на те, що відбувається.

– Коли ми переконували її про необхідність евакуації, вона казала: не можу більше, хай нас тут уже вб’ють і все скінчиться нарешті… Це забути просто неможливо.

Перший місяць цієї жахливої війни люди, які кинулися на допомогу сусідам, у тому числі й депутатський корпус, практично не спали – звернення про допомогу надходили цілодобово. І Молдова, молдавський народ допомагав усім, чим могли. До пунктів розміщення нескінченним потоком люди несли ковдри, теплий одяг, продукти харчування, термоси, гарячу каву, чай.

– Але я не пам’ятаю, – усміхається Наталя, – щоб хтось скаржився на утиски за національною ознакою. Наші люди сприйняли це лихо як своє і допомагали в цілодобовому режимі. Крім того, ми маємо дуже сильні місцеві українські організації, які надають біженцям юридичну допомогу юридичну, допомагають українським сім’ям адаптуватися в нашій країні. Запевняю Вас, сьогодні у Молдові сім’ї з України перебувають під опікою і держави, і громадських організацій.

У повсякденному житті ми все ж звикли до певного іміджу ділової жінки: строгий костюм, спідниця класична, папка з паперами, строгий прохолодний погляд, частіше прикритий затемненим склом окулярів. Якщо ранг дозволяє, неодмінно водій (показання добробуту та солідності).

Наталя Давидович завжди просто, але стильно одягнена, з ледь помітним макіяжем, з приємною реакцією на гумор, спокійною інтонацією розмови, здатністю усміхатися, вмінням слухати, дивлячись в очі співрозмовнику. І ще дуже рідкісна, розгублена багатьма на шляху стрімкої кар’єри, риса, яку вона перетворила в своєрідний девіз: не можеш, не обіцяй, пообіцяв – виконуй. Ще вона чудово водить машину, і тому часто можна бачити у джинсах та кросівках.

Не хотілось  ставити їй банальне питання про щастя, кохання та розуміння. Але, розмовляючи з нею, і так  розумієш, що сім’я для неї є не просто родиною, а надійним тилом. І насамперед вона мама, дружина, дочка, жінка, яка не може пройти повз чужий біль. Особливо зараз, коли поряд війна.

-Як вдається поєднувати величезну відповідальність та навантаження на роботі з домашніми обов’язками? Як сім’я відреагувала на новий статус?

– Мої близькі – моя головна опора. У нас із чоловіком троє дітей на двох: двоє моїх синів від першого шлюбу та син чоловіка теж від попереднього шлюбу, який тепер живе з нами. Старші вже дорослі, живуть окремо, але ми постійно на зв’язку: телефонуємо, переписуємося в сімейному чаті, збираємось на вечерю у вихідні. Готуємо щось смачне і звичайно, коли чую «Мамо, ти найкраща» – це найвища нагорода та ліки від втоми. Молодший син (син чоловіка) – підліток, тож знову школа, гормони, розмови до душі, перше кохання та шкільні негаразди…

– У розмові Ви сказали, що з журналістикою довелося розпрощатися. Чи це дійсно так? Що все ж таки взяли з собою?

– Журналістика дала мені багато корисних навичок, які я використовую у своїй нинішній іпостасі депутата. І насамперед, це багатозадачність і швидке перемикання між різними видами діяльності. Як депутат, я член парламентської комісії з прав людини та міжетнічних відносин, член виконавчого бюро фракції PAS, член делегації молдавського Парламенту в ПАРЄ, також опікую Тараклійський район (район компактного проживання болгар Молдови). Протягом тижня мені доводиться брати участь у десятках засідань та зустрічей з різних напрямків, а також у публічних слуханнях; відвідувати з перевірками в’язниці, центри розміщення, військові частини, лікарні тощо, а у вихідні, наприклад, часом садити дерева або поїхати на свято Трифон Зарізан до Тараклії (традиційне болгарське народне свято виноградарів та виноробів, яке відзначають 14 лютого, у день Святого Трифона).

Але найважливіша частина нашої роботи – зустрічі з людьми. Раз на тиждень ми проводимо депутатський прийом, куди люди приходять з різними проблемами: від несправедливості на роботі до скарг на місцеву владу чи дії поліції.

Крім цього, журналістський досвід дуже допомагає у роботі з інформацією. Після вторгнення російської армії в Україну Кремль розв’язав проти Молдови гібридну війну, важливою частиною якої є інформаційна війна. З перших днів російської агресії інформаційний простір заповнився дезінформацією. Відповідальні органи не встигали спростовувати фейки про евакуацію з Молдови іноземних посольств, мобілізацію, заборону на виїзд із країни, підвищення радіаційного фону, дефіцит палива тощо. Ця війна продовжується і зараз. І особисто мене дуже рятує критичне мислення та журналістська звичка перевіряти джерела інформації, відрізняти правду від брехні та не піддаватися на маніпуляції.

У телевізійних журналістів є принцип 5 секунд, коли своєму «візаві» задаєш короткі запитання, на які він має за 5 секунд дати коротку відповідь, що виключає лукавість. Я скористалась цією формулою.

-Чим відновлюєтеся?

– Знаєте, попадаю додому, і відчуваю релакс.

– Чи любите і маєте дома тварин?

– Люблю. Вдома крім дітей та чоловіка чекає собака – брюссельський грифон на прізвисько Буся. Загальна улюблениця та рекордсменка. Минулого літа їй виповнилося 15 років. За людськими мірками – глибока старість. Вона майже не чує та має інші проблеми зі здоров’ям. Але ми всі її дуже любимо. Це величезна відповідальність – істота, для якої ти є центром Всесвіту. Раніше, коли я виїжджала з дому, вона навіть відмовлялася їсти, тужила. А зараз приходить до моєї кімнати, сідає біля ліжка і чекає. Щодня. Поки я не повернуся. Собаки – найвідданіші істоти на планеті.

– Чим заповнюєте вільний час, якщо такий раптом з’являється?

– Кулінарія! Це моя терапія та медитація. Коли я стою біля плити і чаклую над чимось смачним для сім’ї, час зупиняється. Ще люблю читати.

– Читаєте в Інтернеті чи живі книги?

– Звісно, дуже люблю живі книги, на папері. Однак часу, на жаль, на повноцінне читання зараз не вистачає, тому зазвичай я слухаю аудіокниги. А живі паперові книги беру із собою у відпустку.

– Чи вдається гуляти вечорами з родиною?

– Раніше ми з чоловіком гуляли дуже часто, щовечора. Тепер це трапляється набагато рідше, на жаль. Рутина не залишає ні часу, ні сили. Ми навіть відпустку, яка нещодавно закінчилася, провели вдома, щоб закрити всі домашні справи, зайнятися здоров’ям, просто поспілкуватися з друзями, з якими також рідше бачимося. До речі, в гості до друзів під час відпустки ми ходили пішки та домовилися, що як тільки потеплішає – повернемось до наших щовечірніх прогулянок.

– Що найбільше цінуєте у людях?

– Щирість. І емпатію. На жаль, зараз ми спостерігаємо, як війна та ставлення до неї розділила людей. Як вона виявила найкращі та найгірші якості. Можу сказати, що мені в цьому сенсі дуже пощастило. Моя сім’я, близькі люди, всі мої друзі на одному боці зі мною. Усі вони не сприймають російську агресію, засуджують цю жахливу війну та співчувають українцям.

– Що не приймаєте в людях?

– Брехню та лицемірство. Тому що у світі, де й так надто багато фальші, хочу хоча б поряд із собою бачити людей, які не бояться бути справжніми. Навіть, якщо вони не є ідеальними. Навіть, якщо іноді різкі чи незручні. Але – справжні.

Мені здався образ Наталі дуже позитивним , і я несподівано запитала:

– Чи є у Вас вороги? Чи, скажімо, м’якіше, недоброзичливці?

– Напевно… З того часу, як я зайнялася політикою, їх побільшало. І особливо це виявилося після того, як розпочалася війна в сусідній Україні. Це дуже помітно по хейт-атакам, явно кимось відрежисованими, і за постами в соцмережах людей, з якими ми були знайомі колись особисто, але опинилися сьогодні по різні боки барикад. Раніше мене це засмучувало, потім злило, а зараз я просто цього не помічаю: не читаю телеграм, не дивлюся TikTok та інші інфосмітники. По-перше, мені шкода витрачати на це час і нерви, а по-друге, я розумію: така ціна за мій вибір – протистояти злу, відстоювати людську гідність і не мовчати перед несправедливістю. Коли я бачу, які гідні люди поділяють мої погляди та цінності, коли читаю щоденні повідомлення  про обстріли та смерть, про те, як страждають українці, я розумію, що не могла б вчинити інакше. Я зробила свій вибір – бік правди, гідності та людяності. І поряд зі мною стільки гідних людей, що цього вистачає цілком.

Зінаїда ГУРСЬКА,

президент Республіканської Асоціації Українського руху в Молдові, член Європейської Асоціації журналістів

Фото надані автором