“Чи доживуть вітчизняні часописи до своїх ювілеїв, коли виконають усі вказівки влади?” Під таким заголовком надрукована стаття Мирослава Лазарука, головного редактора «Буковинського журналу», письменника, заслуженого діяча мистецтв України в газеті “Голос України” за 11 травня 2019 року. На думку редакції “Оксамиту” колега висловлює не просто занепокоєння з приводу занепаду сегменту вітчизняних друкованих ЗМІ, а піднімає набагато глибшу проблему: нація, яка перестає читати – перестає думати. Знайомимо наших читачів з роздумами пана Лазарука, які є суголосними позиції “Оксамиту”.
Ще 24 грудня 2015 р. Президент П. Порошенко підписав Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», який набрав чинності 1 січня 2016 р. Згаданий закон, на жаль, українським ЗМІ нічого втішного не гарантує. Скоріш навпаки. Це міни прискореної дії, закладені достатньо вміло під фундамент українських видань, і закладені «спецами», які недобре орієнтуються у реаліях і майбутніх наслідках. Для чого? А щоб підім’яти під себе редакції часописів. І саме до початку нинішнього року треба було втілити закон у життя. А забули автори вказати просту деталь: а хто відповідатиме, якщо на «вакансії» меценатів, бізнесменів, просто щирих багачів знайдуться, скажімо, російські чи ще якісь доброзичливці, вимагаючи, щоб видання змінило мову спілкування? Та й навіть наші вітчизняні діячі доводять деякі донедавна популярні журнали до невпізнання. До кого звертатися по допомогу?
“Чи доживуть вітчизняні часописи до своїх ювілеїв, коли виконають усі вказівки влади?” Під таким заголовком надрукована стаття Мирослава Лазарука, головного редактора «Буковинського журналу», письменника, заслуженого діяча мистецтв України в газеті “Голос України” за 11 травня 2019 року. На думку редакції “Оксамиту” колега висловлює не просто занепокоєння з приводу занепаду сегменту вітчизняних друкованих ЗМІ, а піднімає набагато глибшу проблему: нація, яка перестає читати – перестає думати. Знайомимо наших читачів з роздумами пана Лазарука, які є суголосними позиції “Оксамиту”.
Ще 24 грудня 2015 р. Президент П. Порошенко підписав Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», який набрав чинності 1 січня 2016 р. Згаданий закон, на жаль, українським ЗМІ нічого втішного не гарантує. Скоріш навпаки. Це міни прискореної дії, закладені достатньо вміло під фундамент українських видань, і закладені «спецами», які недобре орієнтуються у реаліях і майбутніх наслідках. Для чого? А щоб підім’яти під себе редакції часописів. І саме до початку нинішнього року треба було втілити закон у життя. А забули автори вказати просту деталь: а хто відповідатиме, якщо на «вакансії» меценатів, бізнесменів, просто щирих багачів знайдуться, скажімо, російські чи ще якісь доброзичливці, вимагаючи, щоб видання змінило мову спілкування? Та й навіть наші вітчизняні діячі доводять деякі донедавна популярні журнали до невпізнання. До кого звертатися по допомогу?
Не так давно відкривав у Верховній Раді ювілейну виставку до 70-річчя від дня народження геніального композитора і поета, Героя України Володимира Івасюка. Багатьом забракло коштів, щоб придбати часопис. А ви кажете, меценати!
Усі владні структури, що входять співзасновниками до ЗМІ, за законом повинні вийти із числа співзасновників. Саме так і вчинили ще 2017-го на зборах співзасновників, задовольнили прохання відповідного управління облдержадміністрації. Так, «Буковинський журнал», який незабаром відзначатиме своє 30-ліття (заснований у жовтні 1991 року), опинився без будь-яких засобів впливу владних структур. На засіданні експертної ради нам скромно виділили суму, якої заледве вистачає на випуск одного з чотирьох чисел. А як жити далі?
Відповідь проста: як хочете, так і живіть, вчіться заробляти. Крутіться і думайте! Шукайте спонсорів-меценатів-добродіїв, себто грошовитих людей, які підтримуватимуть ЗМІ держави. Але ж самій державі для її діяльності потужний інформаційно-пропагандистсько-ідеологічний організм украй потрібен! Не поспішаймо з висновками, бо їх і не треба шукати. Вони — на кожнім кроці. Президентські вибори вже зосталися позаду, і слуги народу взялися за продовження розбудови воюючої держави. Що буде далі, побачимо невзабарі! Але ж війна — війною, як співається в стрілецькій пісні: «Як не заб’є тебе гостра куля, то кобила замість кулі вб’є копитом».
Знову про «Буковинський журнал». Процес старцювання розпочався від заснування квартальника. Спершу сяк-так щось виділяли, навіть редакцію створили з відділами, відповідальним секретарем, заступником і редактором. Проте ненадовго. Потім фінанси почали зникати, як вода з дірявого корита. Дійшло до того, що залишився редактор і бухгалтер. За цей час зникло і саме приміщення, яке винаймали у співзасновника — Чернівецького університету. Не поспішали, та й досі не поспішають фінансово підтримувати ні ЧНУ, ні тим паче дві громадські організації — обласне товариство «Просвіта» й обласний фонд Українського фонду культури. А тим часом Чернівецька міськрада старається: деруть із журналу 1700 гривень за 15 квадратних метрів. Ходив, звертався й переконував. Наводив приклад: львівський журнал «Дзвін» платить щороку міськраді… одну гривню за оренду.
Наші суди нещодавно прийняли рішення відновити незаконно звільненого з посади голови Чернівецької міської ради п. Каспрука. Він уже став до роботи. Може, й рішення щодо часопису поміняє?
Адже навіть якби платили за оренду по гривні, то могли б зекономити з передплати, інших пожертв, зрештою, плати за окремі публікації. Проте мізер є мізер! Якимсь дивом ми таки перекрили великі борги перед попередньою друкарнею. Випустили перше число вартістю у 35 тисяч гривень, підготували й наступне, друге. Ще ж бухгалтерія журналу «забула про борг за 2017-й». Отож знову — 90 тисяч грн! А якщо додати ще два числа за цей рік, то вийдуть шалені кошти. Але ж хто буде безплатно видавати журнал, коли експертна рада Чернівецької облдержадміністрації засідатиме, кажуть, у травні. Передплатних грошей чекати ще до листопада і грудня, якщо наш читач таки надумає щось передплатити. Бо у нього є комп’ютер, ноутбук, гаджети — словом, усе, звідки можна читати, дивитися, слухати і… дрімати. Так-так. Саме дрімати. Не вірите?! Сотні разів перевіряв таких читальників. Їхньої пам’яті заледве вистачає на кілька хвилин, а далі — амнезія! Високодостойні читачки й дописувачки неодноразово перепитували мене, чи я вже не перейшов на електронну версію «Буковинського журналу».
Ще Тарас Шевченко писав: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте». З читанням — у нас велика проблема. Вже й деякі телеканали сіють нечувану інформацію (обережно, це лиш телевізійна статистика!), що будь-де можна надибати чималу кількість людей, які роками не читають книжок. А висновки не баряться, бо ж сміхом, реготом, ще якоюсь банальністю, що нині у нас виходить на передній план, неможливо навчитися будувати державу. Тому й передвиборне гасло: «Думай» було таким популярним. Лиш автори того гасла забули вказати — а чим думати? В голові ж нічого не залишилося.
Здається, й Національна письменницька організація теж дуже багато робить для існування журнальної продукції. Ще в далекому 2012 році я прочитав проблемну статтю тодішнього секретаря НСПУ, головного редактора журналу «Кур’єр Кривбасу» Григорія Гусейнова, в якій він конкретно обстоював існування літературно-мистецької періодики. Справді грамотно написав, аж душа тішилася. Але не хочу нічого цитувати з тієї статті. Бо… пан Григорій уже давно не секретар спілки. Та й щось давно не видно його «Кур’єра Кривбасу». Може, канув у Лету? Варто б нагадати, що туди кануло чимало гідних часописів. Почну із «Сучасності», продовжу «Вітчизною», яка проіснувала 70 років. На ладан дихає харківський «Березіль», очолюваний Володимиром Науменком. Кажуть, можна ще десь роздобути столичні «Київ» і «Всесвіт». А далі — регіональні часописи: «Харків», «Літературний Тернопіль», вижницький «Німчич», чортківська «Золота пектораль»… Їх так багато, що усіх і не перелічиш. Зрештою, цього й не треба робити, бо якщо видання не витримує періодичності, а виходить двічі на рік, а то й того не робить, спаровуючи числа, тоді й справді, щоб дожити до власного ювілею, можна й до 100 примірників не дотягнути. Проте ж існує запасний аеродром: Інтернет чи інші читабельні моріжки, на яких затишно дрімати, при цьому ще й щось почитуючи.
Отаким ретроградом я став нещодавно, відколи відчув: не можна руйнувати того, що замислило людство на шляхах свого становлення — слово, книжку, ословлену думку.
Непокоїть лиш одне: кому потрібна нечитаюча нація? Народ, який вміє читати, буде й думати. А думатиме, то не знищуватиме власного добра. Тому й не запитую, хто наступний — після перерахованих українських часописів. Бо наступних не буде.
Мирослав ЛАЗАРУК, головний редактор «Буковинського журналу»,
письменник, заслужений діяч мистецтв України.
Leave a Reply