«Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш» (Д. Павличко)
Наші західні партнери розцінюють результати останніх виборів Президента України і ВРУ як крок в напрямку розвитку демократії. З цим можна було б погодитись, якби нова політична команда на чолі з Зеленським і Разумковим розпочала реальний рух у бік реалізації ст. 5. Конституції України. Нагадаю, що ця надважлива стаття стверджує: «Носієм суверенітету… є народ. Народ здійснює владу безпосередньо…». Йдеться про те, що народ дійсно має бути головною особою держави, тобто, її головним зодчим. Про важливість прямої участі народу в будівництві держави в політичних колах час від часу просто згадується і не більше того.
Зрозуміло, що ці імпульсивні заяви не можна вважати кроком до народовладдя. В усякому разі, не помітно, щоб команда на чолі з Зеленським, яку народ ситуативно підняв на владний олімп, була готова (крім заяв) утверджувати пряму демократію. Замість цього вона, з доброго дива, відразу вирішила зробити сільськогосподарську землю товаром, а Україну – мультикультурною державою. А ще планується переінакшувати Конституцію України. Це насторожує і непокоїть, оскільки культура і земля це базові, до того ж, нерозривні українські цінності розвитку. Земля – унікальний дар природи і виробнича основа народу, а культура – визначальний плід співіснування народу та природи і рушій його розвитку.
І тут слід зауважити, що два десятиліття тому назад розпаювання землі відбулося зовсім не на користь селян, а всупереч їх інтересів. По суті була здійснена нечувана афера, внаслідок якої паї для переважної більшості селян стали тягарями, тобто, не безцінним засобом виробництва сільгосппродукції, а всього-на-всього лиш можливим товаром. Іншими словами земля перестала бути джерелом фінансування для життєзабезпечення інфраструктури сіл. Це призвело до їх повного занепаду. Село – колиска української нації гине. Гине українська самобутня цивілізація. Щороку вмирає до чверті мільйона українців, а ще до мільйона, переважно молодих людей, шукають щастя на чужині та розбудовують інші країни. Ми не обговорюємо тут проблем, пов’язаних з стрімким поширення низки негативних явищ, як то алкоголізм…. І ніхто з очільників держави жодного разу не сполошився, не схопився за голову, не піднімав тривогу… Ніхто не волає про те, що для понад 10 мільйонів, переважно молодих українців, державою умисно були створені всі умови для того, щоб вони вкладали розум знання і силу в розвиток чужих країн. Щоб зрозуміти, чому ж, все ж таки, так наперекосяк складається доля України, спробуємо заглянути в її відносно недалеке минуле. Адже ж всім відомо, що майбутнє, як правило, витікає із минулого.
Отож, давайте відкриємо найдраматичніші сторінки останнього століття нашої історії, що, можливо, допоможе нам достеменно розібратися, що ж, насправді, спричинило нинішній занепад України. Але спочатку згадаємо про те, що, згідно з переписом 2001 року, етнічні українці складають 77,8 % від всього населення України. Вже з цього зрозуміло, що фундатором і головним творцем нашої держави має бути український народ. А щоб так і було Україна має бути повною мірою наповненою самобутнім національним змістом. І тут ми знову повертаємося до культури. Це цілком логічно, оскільки розвиток будь-якого народу відбувається на основі цивілізаційних здобутків попередніх поколінь. Відомо, що давні покоління отримували ці здобутки тому, що мали гармонійні родинні, міжлюдські, виробничі, громадські стосунки завдяки чутливому та дбайливому ставленню до природи рідного краю.
Запорукою успіху кожного наступного покоління, а отже і всього народу є прадідівський досвід. Зрозуміло, що саме багатовікова самобутня культура (сукупність матеріальних і духовних цінностей) українського народу, який, поза всяким сумнівом, є автором Української держави, повинна бути її основою. А оскільки осердям культури є мова, то вона має бути нашою національною святинею, об’єднуючим чинником і рушієм розвитку багатонаціонального українського суспільства. Здається, що все враховано та гармонізовано і політична верхівка держави в своїй діяльності має керуватися цими базовими постулатами.
На жаль, не керується тому, що помилково вважає, що в основі державності України має лежати мультикультура. Але ж про мультикультуру в Україні можна говорити тоді, коли враховувати, що справжня українська національна культура була суттєво сплюндрована совєтським тоталітаризмом. Тоді доречно було б спочатку винести питання щодо відродження культури українства. Водночас слід було б також врахувати, що в суспільстві є достатньо впливові антиукраїнські сили, які під виглядом боротьби, ніби то, за рівні мовні права, умисно чинять супротив відродженню української культури. Щоб краще сприймалося і добре запам’яталося, ще раз повторюю, що ці сили стримують розвиток не лише українців, а опосередковано, стримують розвиток і національних меншин, проживаючих в Україні. Ну як, скажімо, може розвиватися культура невеликої національної меншини, розсіяної в густому середовищі суржикомовних українців, вражених аморальним космополітизмом? А саме примітивна, приправлена матюками космополітична культура нині панує в середовищах підростаючого покоління. То про яку мультикультурність говорять в команді Президента України Зеленського ? Щоб говорити про мультикультурність слід розібратися які мають бути її ознаки та структура і яким змістом вона має бути наповнена ? Чи готова була українська мова зайняти належне місце серед інших культур ? І тут доводиться визнати, що в українських гуманітарних колах не зайшлося науковців спроможних довести крайню потребу цілеспрямованого відродження українства, як запоруки розквіту України для всіх її етносів.
В одному з віршів Дмитра Павличка є такі слова: «Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш». Тому те, що значна частина зросійщених українців при спілкуванні надає перевагу російській мові слід розглядати, як непоправну втрату, як катастрофу, яка могла статися лише внаслідок якогось неймовірного цивілізаційного потрясіння. Тож для нас вкрай важливо детальніше розібратися з причиною виникнення мовної драми. Насамперед, слід зауважити, що щось же протиприродне мало статися, щоб близько 25 % українців раптом зреклося материнської мови і заговорило «позиченою». А сталося те, що в останні 70 років перед проголошенням в 1991 році незалежності України українство зазнало чи не найбільших за всю історію людства кількох організованих цивілізаційних потрясінь. Відомо, що найжахливіші з них відбувалися в 20-40-ві роки минулого століття. Так лише в межах 11 років, переважно українські селяни, які, на той час, складали близько 86 % від всього населення України, зазнали двох голодоморів. Під час першого голодомору (1921-1923 роки) в селах вимерло близько 2 мільйонів осіб. Наступним голодомором (1932-1933 роки) було замордовано до 7 мільйонів, а з врахуванням ненароджених, втрати склали близько 10 мільйонів осіб. А ті, кому вдалося вирватися із пазурів смерті, хіба народжували дітей здоровими і як порахувати ці втрати ?
Варто також згадати, що друге масове вбивство українських хліборобів, яке визнано геноцидом українців, було здійснено за шість років перед початком Другої світової війни. Це дуже дивно і не вкладається в жодну логіку, зважаючи, що керівництво СРСР ще з 1927 року готувалося до великої війни. Що ж спонукало керівництво СРСР безжально вбивати голодом мільйони людей, значну частину яких можна було використати у війні? Якою ж тоді була справжня стратегія «творців» комунізму? Схоже, що сама ідея комунізму була прикриттям, придуманим заради якоїсь іншої таємної мети. Цілком очевидно, що ця обставина вимагає окремого дослідження. Але, якби там не було, є безперечним те, що нинішні невдачі і часто криваві події в Україні витікають із голодоморних років минулого століття. Тоді виходить, що в основу політики очільників доби незалежної України покладені не українські цінності, а цинічні «досягнення» совєтського тоталітарного терору. Взагалі, є всі підстави вважати, що нинішнє вимирання українців і геноцид 20–40-х років це один і той же, виконуваний поетапно столітній проект. І, можливо, що саме в наш час здійснюється завершальний етап розправи над українським народом.
Тут варто згадати що, між першим і другим голодоморами керівництво СРСР розпочало в сільському господарстві впроваджувати колективну (колгоспи) форму господарювання. Відомо, що колективізація здійснювалася в примусовий спосіб, що не рідко супроводжувалося терором. І це при тому, що в 1917 році більшовики запевняли: «Землю – селянам, фабрики – робітникам». Замість цього землю відібрали і тупо загнали на той світ найкращих майстрів (куркулів) хліборобської справи. Знову питання, якщо хотіли будувати «світле майбутнє», то навіщо вбивали найкращих? Мусимо також згадати про те, що «реформа» голодом супроводжувались репресіями проти національної інтелігенції. Світочі української інтелігенції були майже повністю знищені, а Друга світова війна поглинула ще близько 14 мільйонів нашого народу. Отже, внаслідок страшних потрясінь у злополучні 20-40 роки минулого століття наша нація була сплюндрована фізично, демографічно, духовно, морально, психологічно, генетично, мовно, культурно, ментально та, в цілому, цивілізаційно. Зрозуміло, що знесилений терором народ, значною мірою, втратив природну життєстійкість. Ось чому адміністративна мова «старшого брата» переможно поширювалась по ще донедавна україномовним теренам, наприклад, Луганщини та Харківщини.
Із вище викладеного зрозуміло, що виснажена довготривалим геноцидом українська спільнота (частина із ти хто вижив) не могла передати наступним поколінням важливі для поступу вперед сокровенні духовні знання і морально-вольові якості, необхідні для побудови сильної Соборної України. Тут є потреба знову наголосити, що ні до проголошення, ні після проголошення незалежності України і до цього часу на цю обставину ніхто не звертає уваги. Натомість, послідовники авторів геноциду та їх поплічники напрочуд швидко переформатувалися в тіньовий олігархізм, який і встановив антиукраїнські тіньові правила гри на багато років вперед. Українці ж, за невеликим винятком, увійшли в незалежність із усталеними совєтськими нормами відносин, тобто, привченими до терплячості і покори такими собі безпорадними, статистами-споживачами. Такий стан народу дає можливість політиканам на кожних виборах виходити до людей з обіцянками, зробити життя ситнішим, теплішим, затишнішим…
Знову звертаю увагу на те, що всі неподобства витікають із того, що Україна потрапила під контроль космополітів, які красиво усунули українців від участі в державотворенні, зокрема. Про це свідчить хоч би те, що нині у ВРУ відсутнє окреслене українське національне представництво. Це призводить до того, що українська мова хоч і використовується державними особами на офіційному рівні, але за межами мікрофонів вона зникає. Вже в офіційному режимі українська мова звучить якось кострубато, можна сказати, синтетично. Тому сумнівно, щоб поза мікрофоном вона ставала ріднішою.
Зрозуміло, що вже на нижчих рівнях державних структур вона взагалі не рідко зникає. І це при тому, як вже згадувалося, що автором незалежної Української держави є українська нація. Отже, все вказує на те, що політичний бомонд країни підкреслено офіційно ставиться до мови українського народу, ніби, як до попелюшки. Безперечно, що, наприклад, київська людність чутливо реагує на мовну поведінку посадовців. Наслідки такого ставлення посадовців до мови вкрай сумні Лише один яскравий приклад: В переважній більшості шкіл Києва учні, як і вчителі, на перервах спілкуються спотвореною російською мовою, а в школах Київської області – суржиком. Хіба це не свідчить про те, що в освітній сфері чиновництвом умисно культивується нехлюйське ставлення до базової ланки культури та держави, в цілому ?
Із власного досвіду знаю, що навіть дітей із російських сімей можна легко переконати в корисності спілкуватися українською, підкреслюю, державною мовою. Вимучений Закон про українську мову, прийнятий ВРУ в квітні цього року аж ніяк не вирішує мовного питання. Варто ще раз прокричати, що без відродження української мови, яка є базовою ланкою культури, бажаного поступу в розвитку України досягнути неможливо. Інакше будуть нести втрати всі, крім агентів п’ятої колони та олігархів. За таких обставин і надалі будемо мати засилля космополітичної суржикової культури. Саме нею невпинно замулюються залишки самобутньої національної культури.
Ще раз повернімося до «реформаторів», які легко нав’язують нам всілякі безглузді ідеї на зразок мультикультурної України чи «земельної реформи». Отож, між першим (1921-1923 роки) і другим голодоморами селян почали заганяти в колективну форму господарювання. Цей процес супроводжувався висилками заможних селян у віддалені області Росії. Проте, як не тяжко, але немало колгоспів поволі зміцнювалося, селяни потроху заможнішали, розвивалася соціальна інфраструктура сіл. Україна була достатньо забезпечена якісною і дешевою сільгосппродукцією. Звичайно, що колгоспну форму господарювання слід було реформувати. Замість цього послідовники авторів геноциду спритно ліквідували колгоспи, а землю розпаювали. І ця підступна афера потребує досконального розслідування. Все вказує на те, що її метою був намір дочекатися до того, щоб для старіючих господарів паї стали тягарями. Далі готується торгівля землею. Ще далі буде завершальна фаза – перепродаж. Все обійдеться без голодомору. Але українство тане. А, поки що власники паїв змушені за півдарма віддавати наділи орендарям, які нещадно експлуатують нашу рідну землю, зневажаючи закони природи і напрацьовані агротехнології.
Кожного року з просторів України зникають по сотні, а то й більше сіл. Але тут знову підоспіли «реформатори». Тепер пропонують дану Богом землю зробити товаром. Але хіба не зрозуміло, що ЦИМ ФАКТИЧНО ДИСКРЕДИТУЄТЬСЯ І СКАСОВУЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКА ХЛІБОРОБСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ як така, що неспроможна дати раду рідній землі. Насправді, це злочин.
А чому б не створити для працездатної частини селян такі умови, щоб вони продовжили справу своїх прадідів. У час, коли в світі загострюється продуктова криза, вони б швидко зайшли на світові ринки, що дало б особисто їм і Україні великі можливості стрімко розвиватися. Але, в тому-то й справа, що ці можливості давно хочуть прибрати до рук спритники, які ще в середині 90-х привласнили майже всю промисловість України. Плоди їхнього господарювання – найнижчий рівень життя і стрімке вимирання українців. Виникає питання, що дасть українському народу афера з національним скарбом – ЗЕМЛЕЮ ? Сподіваюсь, що всім зрозуміло.
Анатолій МАРУЩАК
Leave a Reply