Коли горіла Корюківка…

ПАМ’ЯТАЄМО!
Під час Другої Світової війни символом звірств нацистів на окупованій території СРСР радянська пропаганда зробила білоруську Хатинь. Про знищення близько 7 тисяч українців у Корюківці на Чернігівщині з ідеологічних причин майже ніхто не знав. Упродовж двох днів, 1-2 березня 1943 року, безневинних жертв розстрілювали, спалювали живцем, незважаючи на стать і вік.

До редакції журналу «Оксамит» надійшов лист. Великоформатний конверт мав значний вміст: газетні публікації, буклет та декілька аркушів написаного гарним розбірливим почерком тексту. Це був відгук на статтю «Наймасштабніша трагедія другої світової війни», що вийшла друком у березневому номері, – про події 1–2 березня 1943 року. Тоді місто Корюківка Чернігівської області було спалено до тла, а близько 7-ми тисяч жителів розстріляно й спалено заживо у будівлях, куди їх загнали фашисти. Ця публікація відразу привернула увагу читачів, викликала резонанс серед літераторів і журналістів. Як написав Станіслав Бондаренко у статті «Оксамит – виклик буденності» (газета «Літературна Україна», № 5, червень 2014 р.), «навіть для тих, хто багато читає й цікавиться історією, журнал відкриває чимало нового…». І наводить приклад Корюківської трагедії…

      ПАМ’ЯТАЄМО!

Під час Другої Світової війни символом звірств нацистів на окупованій території СРСР радянська пропаганда зробила білоруську Хатинь. Про знищення близько 7 тисяч українців у Корюківці на Чернігівщині з ідеологічних причин майже ніхто не знав. Упродовж двох днів, 1-2 березня 1943 року, безневинних жертв розстрілювали, спалювали живцем, незважаючи на стать і вік.

До редакції журналу «Оксамит» надійшов лист. Великоформатний конверт мав значний вміст: газетні публікації, буклет та декілька аркушів написаного гарним розбірливим почерком тексту. Це був відгук на статтю «Наймасштабніша трагедія другої світової війни», що вийшла друком у березневому номері, – про події 1–2 березня 1943 року. Тоді місто Корюківка Чернігівської області було спалено до тла, а близько 7-ми тисяч жителів розстріляно й спалено заживо у будівлях, куди їх загнали фашисти. Ця публікація відразу привернула увагу читачів, викликала резонанс серед літераторів і журналістів. Як написав Станіслав Бондаренко у статті «Оксамит – виклик буденності» (газета «Літературна Україна», № 5, червень 2014 р.), «навіть для тих, хто багато читає й цікавиться історією, журнал відкриває чимало нового…». І наводить приклад Корюківської трагедії.

    Авторкою цього листа була Діна Степанівна Корнієвська, жителька Корюківки, свідок отих трагічних подій, про які йшлося у публікації. Діна Степанівна, зокрема, написала: «Вельми вдячні Вам за пам’ять про Корюківську трагедію. Ця тема нам, свідкам трагедії 1943 року, болюча й досі. І нас, до слова, залишилося вже небагато…
    На жаль, командир партизанського з’єднання О. Ф. Федоров жодним словом не обмовився про жертв Корюківської трагедії у своїх трьох  випусках книги «Підпільний обком діє», не зміг своєчасно посприяти будівництву Меморіалу всім спаленим селам України, який планували звести у Корюківці на початку 1980-х років. Навіть було затверджено його проект, але через Чорнобиль так нічого й не відбулося… А Корюківка підіймалася з попелу важко і довго…»

НЕПРОСТА ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СВІТЛИНИ
    … Одного серпневого сонячного дня я стояла на порозі Корюківського історичного музею. Назустріч вийшла струнка, чепурна жінка. Вмить зауважила її теплий і водночас мудрий погляд. Це була Діна Степанівна Корнієвська, зовсім не схожа на 86-літню бабусю, хіба що ціпок у руці вказував на недугу. Ми обнялися, мов давні знайомі. Затим охоче слухали екскурсію, яку проводили для нас директор музею Людмила Бабич та наукові співробітники.
    Вдивлялася у фотографії, розглядала вітрини та експонати. Думала, як же далеко ми зайшли за роки радянської системи та мнимої незалежності у знищенні національної пам’яті. Зусиллями цих людей, їхній відданості справі, ревному служінню рідному місту та його громаді збереглися всі ці спогади, проведено колосальну науково-пошукову роботу. І, що найбільше дивує, тільки протягом останніх років злочин нацистів, який вони вчинили проти людяності, набув розголосу.
     В Україні й досі мало знають про те, що сталося на початку весни 1943 року на Чернігівщині, надто довго замовчували цю трагедію. З цього приводу Діна Степанівна розповіла історію, що сталася з її чоловіком Олександром Корнієвським.
– Як почалася війна, Олександр уже був помічником командира взводу управління 3-го дивізіону 49-го червоноармійського полку 19-ї армії. До цього півроку навчався за спеціальністю «Аерофотозйомка-розвідка». У вересні під час бою під Ярцево Олександра було поранено. Але підлікувався у медсанбаті і знову в бій. А матері в Корюківку вже прийшла похоронка…У жовтні 1941 року на Смоленщині німці оточили 19-армію та взяли в полон десятки тисяч червоноармійців. Серед них був і Олександр.
– Жахливі випробування випали на долю мого майбутнього чоловіка, – продовжує розповідь моя візаві. – Холод, голод, людські смерті… Майже вся війна – в полоні, потім визволення, фільтрація, робота перекладачем при військовій адміністрації у Німеччині, демобілізація…
Навесні 1947 року Олександр Корнієвський повернувся до рідної Корюківки, де на місці тихого поліського містечка побачив згарище, що встигло зарости дикими чагарниками. Куди йти? Матір та бабусю вбили, сестра загинула у блокадному Ленінграді, батька, відомого кобзаря і майстра музичних інструментів Олексадра Самійловича Корнієвського, ще у 1937-му заарештовано «за націоналістичні пісні». Олександра ноги самі понесли на рідний куток – вулицю Пролетарську. Замість хати – згарище. Поруч – суцільна руїна. Тільки якась хатинка, зліплена нашвидкуруч.
Постукав.
– Хто там? – озвався жіночий голос.
– Шура Корнієвський!
– Живий!?
Сусіди впізнали, відчинили, обняли…
Поселився у їхньому погребі. І взявся фотографувати своє спалене місто: кожен куточок, могили, згарища, руїни. А ще – дивом уцілілих людей біля втрачених домівок, їхні тимчасові житла-курені. Але невдовзі його викликали до НКВС.
– На кого працюєте? – запитував раз по раз енкаведист.
– Ні на кого! – відповідав Корнієвський. – Фотографую для історії. Колись Корюківка відбудується і людям буде цікаво дізнатися, що залишили фашисти після себе на нашій землі…
– Жодних фотографій! Це може погано для вас закінчитися…

Згарища Корюківки. Фото Олександра Корнієвського. 1947 рік

Після знищення негативів хтозна-як на одній із плівок зберігся один-єдиний «пейзаж» згарища.
– Через деякий час Олександр зробив світлину, – завершує дивовижну історію Діна Степанівна. – Згодом цей історичний фотознімок потрапив до музею і його побачив світ. Але імені автора ніхто вже не згадував…
Тепер Діна Степанівна хоче віддати належну шану вже покійному чоловікові, намагається повідати всій Україні, що саме її чоловік зробив і оприлюднив свого часу такий важливий історичний знімок, що мав він енциклопедичні знання, був талановитим гравером, художником, фотографом, столяром, а головне – високоморальним порядним
громадянином своєї країни.

ТЕ ЗАРЕВО ПОЖАРИЩА ВИДНІЛОСЯ ЗА ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ КІЛОМЕТРІВ!
Полишаємо музей і повним складом нашої невеличкої делегації їдемо на місце, де мав би бути Меморіал жертвам трагедії та усім спаленим селам України. Йдемо дерев’яним місточком до урочища Гай. У 2013 році тут відбулася церемонія перепоховання 16 трун з останками 230 жертв трагедії. Науковий співробітник музею Оксана Толмачова
ділиться спогадами про роботу в експедиції, яка працювала протягом двох тижнів над перепохованням останків закатованих жителів Корюківки. На думку приходять слова, які прочитала в аналітичному звіті щодо результатів цих страшних пошуків: «Серед загиблих переважають останки жінок та дітей. Чоловіки представлені переважно людьми похилого віку…»
Символом злочинів нацистської Німеччини на окупованій території СРСР радянська пропаганда обрала білоруську Хатинь, а трагічні події української Корюківки в березні 1943 року не мали права на розголос. А Україна втратила 1377 сіл, спалених разом із жителями. Досі ця незагоєна рана вимагає неупередженої оцінки та увічнення пам’яті невинно убієнних. Зауважу, що у доповідях партизанів до Москви ніде не згадувалося про знищення жителів та спалення Корюківки 1–2 березня та каральну «зачистку» 9 березня
1943 року.
… Стоїмо у центрі міста. Діна Степанівна показує, де саме була аптека, в одній із кімнат якої вони мешкали з мамою, вона працювала провізором, та молодшою сестрою. Поряд – будинок жандармерії, церква, ресторан…
Пізно ввечері у затишній оселі Діни Степанівни ми продовжуємо нашу розмову. Слухаю і переживаю події того далекого минулого разом із оповідачкою.
– 27 лютого 1943 року вночі ми почули стук у вікно. Це були партизани. Як вони потрапили в центр міста непоміченими – не знаю. У вікнах поставили кулемети і почали стріляти. У жандармерії знаходилися гарнізон мадяр, 7 німців та 95 заарештованих. Поки партизани стріляли, ми лежали на підлозі. Коли все стихло, партизани забрали звільнених і відійшли до лісу. А ми побігли на окраїну міста до знайомих. У їхньому будинку вже було близько двох десятків наших односельців.
Там переховувалися дві ночі. Хотілося їсти і мама вирішила піти додому, – далі згадує Діна Степанівна. – А нам наказала не виходити з будинку. Та ми її не послухалися.
Нам теж кортіло додому й ми слідом за нею дійшли аж до центру, не зустрівши дорогою жодної душі. Налякані люди сиділи в льохах, схронах, або ж на околиці міста.
Раптом назустріч виїхала машина і її водій крикнув:

– Мерщій тікайте, зараз будуть палити все! І вже за мить побачили, як палають будинки на краю міста, звідки ми щойно прийшли, як чуються несамовиті крики… Ми ж дивом залишилися живі. Побігли до сусідки, яка розповіла, що бачила німців, котрі зганяли людей у ресторан і там їх убивали. Ми спустилися в льох, стали під стіною, його ляда залишалася відкритою. Нас охопив жах, волосся від страху стало дибки, передати цей стан я і досі не можу, – вражає правдою моя оповідачка. – Так пройшов день першого березня, ніч, день другого березня… Холод нас пронизував льодяний, ми задубіли й вирішили якось рятуватися. У повітрі стояв запах горілого, та ввечері ми вирішили повзти
туди, де був вогонь.
Сусідка помітила: «Он будинок догорає, а куток його уцілів – сховаємося там». Перебули ще одну ніч. Найбільше боялися, що місто оточене, і нас помітять гітлерівці…
Третього березня побачили знайому на ім’я Горпина, яка звернулася до нас: «Вилазьте, вже не вбивають. Сідайте на воза, поїдемо у село Сахутівку». Жителі Сахутівки прийняли багатьох біженців, терпіли нас, годували, поїли, співчували. Я досі хворію цими спогадами, – завершує Діна Степанівна.
Згодом стало відомо, що п’ятеро корюківців врятувалося під трупами у ресторані, де карателі розстріляли близько 600 мирних жителів. Коли горіла Корюківка, зарево було видно
у Щорсі, Сосниці, – за декілька десятків кілометрів.
Дев’ятого березня загін карателів навідався до Корюківки ще раз, щоб знищити тих, хто повернувся з лісу чи з інших схронів. Помста нацистів жителям Корюківки за дії партизан була безпощадною…
Краєзнавець, генерал-майором запасу МНС, керівник Корюківського відділення товариства «Чернігівське земляцтво» у Києві Василь Євдокимович Устименко видав у 2013 році документально-публіцистичне видання «У кожного своя правда. Істина одна. Корюківка: довічний біль». Це історичне дослідження спрямоване на правдиві відповіді на запитання: чому сталася трагедія і чи можливо було упередити таку кількість закатованих. Невеличкий наклад – 500 примірників, але вклад у справу збереження пам’яті про ті події величезний.
… А Діна Степанівна Корнієвська мріє про те, щоб про Корюківську трагедію хтось із сучасних романістів написав художній твір. Аби переклали його багатьма мовами й ожили її колись позвірячому закатовані односельці – від немовлят і до літніх людей. Аби пам’ять про них жила вічно.

Тамара Маркелова