Церква – вічний Божий інститут

Від редакції. Кожен із нас у могутній дивовижній силі слова переконується щодня. Це зброя, якою можна творити добро, або діяти лихо, можна привернути милість Божу, або прогнівити Його. Якби люди прислухалися – чули слово Боже, то не «повстав би народ на народ, і царство на царство». Якби спотворені злом знахабнілі популісти, фарисеї, маніпулятори не полювали на людську душу, як хижак на здобич, не знали б ми сьогодні такого явища як дегуманізація людини.
Редакція «Оксамиту» звернулася до митрофорного протоієрея Бориса Табачека, з 1992 року незмінного настоятеля Патріаршого Свято-Володимирського кафедрального собору Української Православної Церкви Київського патріархату – людини мудрої і далекоглядної – з проханням відповісти на декілька нагальних питань, принагідно послухати науки духовної.

Кор. Запитання до Вас, отче Борисе, як до настоятеля найбільшого українського храму: чи зростає рівень довіри наших громадян до Церкви як інституту громадянського суспільства. Якщо так, то з чим це пов’язано?
Довіра суспільства до Церкви зростає. Наскільки мені відомо, понад 60 % громадян висловлюють свою прихильність до духовних інституцій, тому що духовним фундаментом українського суспільства завжди була і залишається Церква. У всі часи вона користувалася довірою людей. Під час страшних лихоліть: – нашестя монголо-татар, середньовічної руїни, часів атеїзму, тоталітаризму, – дякуючи Церкві, зберігалася наша ідентичність, культура, духовність, славні ідеї Київської Русі. Дякуючи Великому князю Володимиру, ми приєдналися до європейських християнських цінностей.
Силу черпаємо в духовності, клерикалізмі церкви і суспільства. Відродження втраченої довіри відбувається завдяки священству, тому що на творах Достоєвського і Толстого – духовності не виховаєш.
У храмі – душа українського народу. Народ божий цінує євангельські ідеали, любов Бога до себе. Віруючі люди трепетно відносяться до богослужіння, освячення, Причастя, сповіді, постів, літургії як до життєдайного джерела. До храму, до Церкви люди йдуть у найскрутніші часи життєвих випробувань та втрат або у часи найбільшої радості: народження, хрещення, вінчання, освячення. Вірять: Бог оберігає своє чадо.
Війна на Донбасі сколихнула всю країну: від Заходу до Сходу, віруючих і невіруючих. Наша Церква не є стороннім спостерігачем, а активно з перших днів допомагає захисникам України. Не втручаючись у справи військові, Церква неустанно молиться за українських воїнів, направляє для проходження служби у зоні бойових дій священиків-капеланів, духовно підтримує поранених, родини постраждалих та загиблих. Своїми ревними діями в інтересах держави та суспільства церква заслуговує високу довіру серед громадян.

Кор. На перетині двох століть нам вірилося, що ХХI століття стане для всього людства століттям гуманітарної культури, для України – століттям духовного відродження. Вірили, що, нарешті відбудеться об’єднання усіх церков в одну Українську помісну автокефальну православну церкву. Пане отче, що можете відповісти нам, українським мирянам, про значення такого об’єднання для суспільства та коли це може відбутися?
За 26 років наше суспільство зрозуміло, що Церква має стратегічне значення у розбудові самостійної України. Історично так склалося, що Церква існувала при всіх системах, діючи по законах божих, впливом Духу святого наставляючи в лоно Церкви свою паству. Християнство впливає навіть на атеїстів. Зверніть увагу, як мало ми вживаємо слово атеїзм – сьогодні воно стає анахронізмом. За візантійською традицією Церква завжди брала участь у духовному, просвітницькому, суспільному житті, взаємодіяла з цивільною владою.
Не дарма ж російський президент заявив, що існує дві головних зброї: ядерна бомба та православна церква. Путін не випадково вважає православ’я та ядерну зброю стовпами безпеки власної імперії.
Ми знаємо, там, де сильна віра, там утворюється морально-духовний світ. Приклад Америки яскраво свідчить: де є християнізація свідомості, де є пастор, там поліція не потрібна.
Церква і держава як боголюдський організм – це як душа і тіло: душа – інтелект, духовна складова, а тіло – матеріальна. Кожен християнин, ким би і де б він не був, має свою місію. Він не повинен йти на поводу у гріха, не зловживати владою, бути неправдивим. І відповідальність перед Богом за те, що відбувається у державі, покладено на кожного із нас. Для Церкви всі перед Богом рівні. Для Бога всі великі, всі значимі.
Понад чверть століття наш народ терпів, чекав, що все минеться і буде Помісна Церква – Господь управить. І сьогодні Україна досить близько до її появи. Усі ми знаємо, що Президент України звернувся до Вселенського Патріарха з проханням надати автокефалію Українській православній церкві.
Сьогодні ми за крок до Томосу про автокефалію. Сподіваємося, що з Божої волі це рішення вже буде прийнято до 1030-річчя хрещення України-Русі. Віримо, що Помісна Церква зможе консолідувати українське суспільство, зміцнити Українську державу, відкрити нові перспективи для українського християнства у світі.

Кор. Через ЗМІ на мирян щодня випадає велика кількість бездуховної «токсичної» інформації. Щоб захистити свідомість людей українська Церква повинна володіти відповідними комунікативними засобами. На Вашу думку, у перспективі Помісна Церква матиме власні медіа, можливо духовно-просвітницький телевізійний канал?
Держава в боргу перед нашою українською церквою. Раніше кожна парафія мала 100 десятин землі, господарство, церковна спільнота виконувала важливу соціальну функцію. Священик був наставником, духовним лікарем, батьком, невід’ємною частиною громади. Церква була у кожному місті та селі – і люди перебували під її захистом.
Наприклад, у власності Києво-Печерської лаври було найновіше найкраще друкарське обладнання. Жоден президент за 25 років не промовив, що поверне Церкві, священству, вірянам те, що держава забрала. Доводиться шукати типографії, просити, домовлятися, щоб надрукували для потреб Церкви газети, журнали, духовну літературу, яка так потрібна усім нам. Щоб кожна людина самовдосконалювалася, збагачувалася знаннями про духовний світ.
Сьогодні вплив телебачення на свідомість людей важко переоцінити. Антицерковність, антиклерикалізм сіється по ефірах і формує відповідний стереотип. Збереглися ще у свідомості пострадянські пропагандистські застарілі штампи про Церкву як «опій для народу». Війни на інформаційному полі – це війни за душі людей, за можливість формувати новий псевдокультурний світогляд. Тому мати свій телевізійний духовно-просвітницький канал – мрія кожного християнина.
Без Божої допомоги, без культурно-духовного розвитку людство доведе себе до самознищення, а природу – до руйнації. Щоб цього не сталося, через ЗМІ потрібно відновлювати духовно-моральні традиції українського народу, піднімати рівень загальної культури, боротися з бездуховністю. Постійна присутність Церкви у медійному просторі застерігатиме від гріха та від помилок.

Кор. Відповідно до ст. 35 Конституції України Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від Церкви. Чи справді церковні справи мають бути відокремлені від справ державних?
Будучи однією з національних церков, УПЦ КП офіційно проголошує себе «духовним фундаментом держави», закликає віруючих до участі в суспільному житті, яке ґрунтується на засадах християнської моралі. Але держава свого часу сама себе відокремила від Бога. В дійсності уявіть, що відбувається, коли діти відокремлюються від батьків: – не заважайте, не втручайтесь в наше життя, не потрібні ваші поради. Так і народ пішов манівцями: повели його через війни, голодомори, колективізацію, відродження, перебудови…
Протягом століття у владі були люди з антицерковною, атеїстичною свідомістю. Перше, що більшовики зробили, коли прийшли до влади, вигнали Церкву з навчальних закладів. Багато хто й досі не розуміє значення Церкви для суспільства, особливо у релігійно-моральному вихованні молодого покоління. Священиків досі не допускають у школу, в інші державні інституції. Хоча Церква законодавчо має брати участь у справах громади, виконувати роль неупередженого морального судді.
Повернення до лона Церкви – процес надзвичайно складний. Наше громадянське суспільство розвивається, і незважаючи ні на що, розвиваються взаємовідносини з Церквою. Функція держави – зберігати життя і здоров’я, захищати суспільні потреби й інтереси своїх громадян. А чи справді це так? Сьогодні держава не виконує своїх функцій. Все, що відбувається у нашому суспільстві, є наслідком грубих помилок української влади, яка не дбає про захист свого народу, про його безпеку, здоров’я, не дає нормальної освіти, тому й користується вкрай низьким рівнем довіри. Причин цьому багато. Одна з них – над парламентом немає контролю.
Потрібно, щоб народ контролював владу через громадські колегіальні органи, де були б представлені всі верстви населення. Потрібно взяти бюджет під народний контроль, звітність, всю діяльність парламентарів. Цей колегіальний орган має діяти по-божому, стати важливим елементом суспільного життя українців.

Кор. Прикро, але трапляється чути нарікання на гріховну поведінку наших, особливо молодих, священиків. Вони своїми діями випадково чи умисне відштовхують від церкви мирян, провокують конфлікти.
На жаль, конфлікти у православних приходах між священиками та мирянами рідко, але трапляються. Коли виїжджаю на врегулювання такого конфлікту, дійсно чую багато нарікань, звинувачень у недостойній поведінці духовної особи особливо від ревних прихожанок-жінок. Не виправдовую наших священнослужителів. За скоєний гріх потрібно відповідати. Та у бесідах зазвичай запитую: «А чи багато ваших синів, ваших дітей навчаються у духовній семінарії?».
Духовенство – це наші українські громадяни, це – наші сини. Щоб не нарікати на молодь, щоб виховати священика-батька, для цього потрібно посилати на навчання в семінарію своїх земляків: порядних, правдивих, вірних Богові. І тоді матимемо у Церкві достойних шанобливих наставників, приязних до парафіян. Переконую місцеву спільноту в тому, що майбутнє за Церквою, за духовністю, освітою та просвітою.
Церква – вічний Божий інститут, основа здорової сім’ї та громадянського суспільства. Наша місія полягає в тому, щоб сіяти й сіяти добро, полоти бур’ян з душі та свідомості своїх мирян, виховувати дітей і молодь за християнськими канонами, у любові до батьків та рідної землі, зберігати й відроджувати історично-культурну спадщину. Бо не так загрожує українській нації економічна криза, як криза духовності.

Тамара Маркелова