Лаврські історії

lavr3

Сергій Грабар

Редакція журналу «Оксамит» має виняткову нагоду знайомити своїх читачів зі  сторінками  книги «Лаврські історії», присвяченої історії Києва та Києво-Печерської лаври. Її автор – Сергій Грабар, відомий український письменник і перекладач, який упродовж 15 років працював у Києво-Печерській лаврі, і якого лавра, за його ж словами, серйозно змінила.
«Лаврські історії», написані у стилі духовного реалізму, тримають невидимий зв’язок між тим далеким минулим і живим зримим сьогоденням. Занурюєшся у читання і свідомість дарує тобі несподівану радість. Тепло і відрада заповнюють душу, і ти незбагненним способом мовби торкаєшся того сокровенного буття.
Читайте, насолоджуйтеся…
«Свято-Успенська Києво-Печерська Господом Благословенна Антонієва та Феодосієва Лавра» – напис на печатці, що скріпила один із службових паперів монастиря. Час летить невпинно. Монастирю, заснованому в середині ХІ століття не злічити років. Хоча, звичайно, злічити, хоч надто давно він ступив у вічність. Якось мене попросили, розповісти щось невідоме про Лавру. І я розгубився. Монастир – це таємниця. Суцільна. Стільки досліджено. Стільки сказано. Таємниця не зникає. Залишається назавжди…

ПЕЧЕРИ
Цікаво, про що думав в далекому 1051 році, виходець з Любеча, Антипа? Що шукав серед пагорбів та лісів? Коли відчув сповнену Благодать, що перейшла у Вічність?
Не пафос в мені. Вдячність Небу, яке надало можливість працювати в Святому місці стільки років. Антипа – в чернецтві Антоній, прийняв постриг в одному Афонських монастирів. Кажуть, в монастирі Есфігмен. Він двічі ходив до чернечої країни. І двічі повертався. Що вело його? Що слугувало проводирем у створенні інституції руського чернецтва? Антоній був прибічником усамітненого чернецтва. Тож ім’я при постризі взяв великого анахорета – Антонія Великого. З часом до відлюдника почала сходитися братія. Коли їх лік досяг дванадцяти, ченці вийшли на поверхню. Прп. Антонія серед них вже не було. Він оселився в іншій, за яром, печері, полишивши
ігуменом для братії Варлаама.lavr1
У 1062 році ченці виходять на поверхню, проживши в печерах близько 11 років. З’являються наземні келії, трапезна, церква. На той час на чолі братії – прибічник спільножительного чернецтва, прп. Феодосій. Печери стають місцем поховання ченців. Судилося так, що прп. Феодосій на певний час зумів витіснити ім’я прп. Антонія з чернечої історії Русі. Коли настав час творити місцевих Святих, про першого насельника монастиря забули.
Єдиним з Печерської обителі до Лику Святих був залучений прп. Феодосій, і вже згодом канонізували прп. Антонія. Відступ перший: Антоній. Я стояв перед ними… Ненависть сочилася з їхніх облич.
Господи, братія, чому? Я ніколи не втручався в їхні справи, стояв осторонь. Моє бачення світу було іншим. Вони творять своє чернецтво. Бог їм суддя! Але… чому зараз на їхніх обличчях стільки жорстокості, чому головне їхнє бажанням – моє зникнення, зникнення назавжди?
Так, я давно живу, дуже давно. Я пам’ятаю Володимира Хрестителя, я багато, де був і багато, що бачив. Це я приніс з Афона сюди, на Київські гори, чернечий послух, це я відкрив багатьом з них силу Слова Христового, це я навчив їх бути смиренними і відмовитись від ідолів, це я…
Спокійно, треба зупинитись – гординя захоплює мене.
То чому стільки ненависті в їхніх очах? Може, що я залишаюсь відлюдником, не бажаючи йти до спільного життя, а може, і це скоріше за все, через мій вік. Бо, скільки люди живуть?
Ну – 40, інколи – 50 років, а мені вже – за 90. Це – дратує, це – лякає. Я пережив декілька поколінь. Тож і повзуть монастирем чутки: що я продав душу дияволу, що я сам диявол і краду душі померлих ченців… Забулися мої слова, мої ідеї – тільки чутки, чутки… Молоді мене стороняться – бояться, не підходять. І люди йдуть все менше і менше. А раніше хвилини спокійної не було. Люди чекали днями, щоби почути слово моє. А зараз навколо пустка і острах. Я стою перед ними – сивобородий старець, і розумію: якщо я зараз, тут щось не вирішу, то станеться лихо, і вся ця ненависть, що непокоїться в їхніх очах, виплеснеться на поверхню, бо зло перемагає, я бачу, як зло перемагає, і вони вже не в силах себе стримувати.
Мовчки піднімаю світильник, що приніс ще з Афона, повертаюсь і йду, мовчки йду, відчуваючи на собі їхні злі, злякані, здивовані погляди. Йду назавжди. Склепіння відбивають полохливі тіні. Вогонь ледь тріпоче, намагаючись погаснути, та, відчувши полегкість, знову розпалюється, долаючи темряву. Печери, для інших загадкові, мені
вже багато років є рідною домівкою. Я знаю їх достеменно: кожен поворот, кожен завулок. Ось і він, нікому невідомий хід.
Остання молитва, світильник непотрібний, я іду у темряву. Пізніше ченці, шукаючи останки Антонія Печерського, знайшли цей хід, пробилися крізь завали, і їх вдарив стовп вогню, а слідом за ним шал води. Перші лаврські насельники – це особливий подвиг, який не можливо повторити. Більшість з них увійшла до історії, як особливий пієтет громадянського служіння державі. Князі, які стали ченцями, віддавши на монастир скарби матеріальні, скарби духовні. Ченці, які не зважали на князівський гнів, відстоюючи власну гідність і гідність обителі. Пізніше, коли Петро Могила в 1643 році канонізував 118 поіменних лаврських угодників, печери стають місцем постійного паломництва.
lavr2Я пам’ятаю свої перші відвідини печер навесні 1979 року. В Ближніх печерах ремонтні роботи. І хтось до мене: «Віднеси лампочки робочим». Я і поніс в суцільній темряві, не знаючи печер, з полохливим серцем, яке щосекунди воліло вистрибнути з грудей. Повітря не вистачало. Більше того, почався панічний пошук виходу. Одночасно захотілося їсти, пити і до туалету. Коли на моє ледь чутне: «Агов!», почув буркотливе: «Ну, де тебе носить?», я так зрадів, що ладний був розцілувати цю людину. Останків на той момент в печерах не було. Вони знаходилися в приміщенні виставки «Історія лаврських печер». Наші вчені мужі намагалися дослідити і пояснити їхню особливість. Хоча, як можна пояснити святість нетлінних мощів. Святі є святими, і чудеса, що творили при житті лаврські ченці, і чудеса, що відбуваються до сьогодні з їхніми останками не піддаються науковій класифікації. Це питання віри. А віра – це інтимне. Того дня на мене зійшла Благодать…
Мені, та ще двом особам, доручили перенести останки до печер. Ми акуратно вкладали їх на спеціальні, за формою тіла, лотки, огортали матерією, одягали і відносили до трун у печери. Мабуть, це і є – сподобився. Тому, коли мова ведеться про Нестора Літописця, Аліпія Іконописця, Іллю Муромця чи когось іншого з лаврської братії, для мене це не просте звучання імен. У нас з ними є спільне життя, спільна таємниця. На сьогодні в печерах останки 124 святих Церкви України-Русі (73 особи в Ближніх та 51 особа в Дальніх). Взагалі, Ближніми і Дальніми вони називаються за віддаленістю від Успенського собору – головного храму монастиря. Печери є замкнутими лабіринтами. Ближні – довжиною 228 м, Дальні – 293 м. Крім того, в Дальніх печерах є відгалуження – Варязькі печери, довжиною 200 м. Це найбільш давні печери, з яких, власне, і почався монастир. «І позвався монастир Печерським, бєша бо жили чернці преже в печерах…», – сказано в літопису.
Між собою печери не з’єднуються. Їх розділяє глибокий яр, в якому дві криниці зі святою водою – Преподобних Антонія та Феодосія. У часи радянської влади криниці постійно заливали бетоном. Але воді не накажеш зупинитися горкомівською вказівкою. Вона постійно шукала собі вихід. Після однієї із таких спроб, хтось із розумників пошкодив давню дренажну систему, і вода пішла у печери. Якось, опустившись з групою туристів у Дальні печери (а я там бував на день до трьох разів), ми потрапили в ситуацію, коли води було по щиколотки. Слава Богу, пошкодження досить швидко залагодили.
Мають підземні лабіринти по три підземні церкви. Ближні – Антонієву, Варлаамову та Введенську, Дальні – Благовіщенську, Феодосієву та Різдва Христового. Крім того збереглися з давніх часів келії, а у Ближніх печерах – Трапезна. Саме з Трапезною пов’язана одна кримінальна історія, про яку не писалося в газетах. В Радянському Союзі про таке взагалі не могли писати.
Трапилося це влітку 1982 року. Закінчився черговий екскурсійний день. Як завжди пройшли доглядачі та міліція печерами, закрили і здали під охорону. Все, як завжди. А наступного дня перед відкриттям печер одна з доглядачів побачила, що покривало на одних з мощів лежить не так, як завжди. Вона підняла галас. Туристів ще не встигли пустити. До печер спустилася міліція, і саме в підземній Трапезній знайшли чоловіка років 35–40. В його сумці були два ліхтарики, пилка, кусачки і частки мощів, загорнуті в папірці із підписами, від кого їх взято. Затриманий розповів, що прийшов до печер з останньою екскурсійною групою, відстав і переліз через невеличкий парканчик, що відділяв підземну Трапезну від головного проходу. За ніч він повідрізав частки мощів. А зранку збирався приєднатися до першої групи і вийти з нею з печер. На запитання навіщо він це зробив, відповідав, що хотів вивільнити Святих із ув’язнення. Ким він був: релігійним фанатиком чи невдалим бізнесменом, що
торгував святинями, зараз важко сказати? Печери – це загадки без відповідей.
Коли стався Чорнобиль, то біополе від мощів лаврських було наче танкова броня. Святі угодники боронилися від атомної напасті. Боронилися самі і боронили людей, що мали Бога в душі навіть у той зухвало атеїстичний час 1986 року. Десь на початку 80-х років ХХ століття було проведено біо-фізико-хімічний аналіз лаврських мощів. Наприклад, бралися зерна пшениці, клалися на певний час до трун, а потім пророщувалися.
Результати були сенсаційними: покладені до мощів зерна проростали на 15–30 % швидше ніж інші. Вище говорилося про те, що я сподобився вкладати Святі мощі у печерах. І сьогодні, проходячи підземними лабіринтами, відчуваю від того чи іншого угодника великий магнетичний струмінь.
Є у Дальніх печерах місце, де на дерев’яних полицях впритул одне до одного стоять скляні сосуди з черепами в них. Це – Святі мироточиві голови. 49 безіменних Святих, чиї черепи інколи, невідомо з яких причин, виділяють прозору рідину. Але найзагадковіше, що ця рідина у своєму складі має білок. Просто людські черепи – і живий білок. Дивина? Ні, святість місця цього.

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

  

  

  

*

code