ДЕКОМУ
Ви хвалитесь гордо: колись Україна Своїм господарством розкішно жила; Що, волі й братерства кохана дитина, У славі всесвітній вона ізросла. Даремна балачка! її господарство В безодні кишені гетьманів текло, А темне її, хоч і жваве, лицарство Користі народній душі не дало. Братерство ж славетне похило клонилось Старшинській силенно важкій булаві Або поза Уманню десь собі крилось В бездольній у прах січовій голові. А воля святая? Мов в’язень, конала У турка, у ляха, о боже, в своїх І вік пристановища, бідна, не мала, Щоб діток, як люди, навчати малих. А слава? То захистом волі прикрита Хижацька грабіжка, пожежа війни, Сльозами та кров’ю вона перелита… Страмітесь за неї, нікчемні сини!
МАТИ С. В. Єгоровій
Велике слово «рідна мати»! І горе дітям, котрим знати Його ізмалку не далось. Ростуть вони, мов на чужині, Хиріють серцем в самотині, Їм не хвата усе чогось. Їм не хвата веселих тих Хвилин, щасливих та святих, Коли, натішившись, дитина Біжить, утомлена, й в коліна Ховає личенько у неньки, Та просе ласки, а рідненька Почне казати, що хотіла Зробити відьма із Івасем, Як він на дуба одховався, Та як забрали його гуси; Або обідець як бабусі Носила в темний ліс, на лихо, Червона Шапонька, – та стиха Маленьке пестить, обніма, Аж поки те не задріма. Чужа ж рука, хоча й жіноча, І щира ласка добра отча Тепла того їм не дадуть, І душі їх, сирітством стріті, Хоч як були б добром налиті, Розкішно вже не процвітуть.
ЛЕЛІЇ
У пишних палатах якогось магната Розкішні лелії цвіли, їх люди здалека, де вихор та спека, На втіху собі завезли. Любують їх очі веселі дівочі, А часом і хмурий магнат На них як погляне, нудьга ураз тане І пруг на чолі вже не знать. Отак вони, пишні, усякому втішні, Мир в серце людське подають, А люди не знають і гадки не мають, Як сльози вночі вони ллють. Чого ж то їм шкода? Адже ж і урода, І розкіш, і шана їм є… Не люба їм шана у гордого пана, їм краще убоге своє. Їм краще у бідній країні їх рідній За панську ту ласку здались І спека пекуча, і вихор летючий, Що їх опаляли колись. Так ти, моя крале, з далекого краю, Неначе лелії мої: Здається, й на волі, у шані і холі, Та все-бо не в ріднім краї. Твій погляд ясненький, твій сміх весе- ленький Та щирая ласка твоя Усіх нас єднають, усіх нас вітають, Як тихая з неба зоря. Поглянеш ізбоку (нехай-бо нівроку!) Та й скажеш: «Життя тобі рай!» А вся ж твоя втіха – поплакати стиха, Згадавши веселий свій край.
|
|
БИЛИЦЯ
Ось він вийшов із острогу, Скрізь тепер йому дорога, Що не здумав – все з руки: Схоче – піде в босяки, Чи під церкву із рукою, Чи північною добою За халяву колодій; Стережися, багатій! Здумав він було додому, Та помислив тілько – к чом? Поки він тут одбував, Батька й неньку бог прибрав Нужда діти доконала, Жінка ж десь помандрувала, – Голод, кажуть, не свій брат, – Заманув її солдат. Воля, воля козакові! День і ніч він у шинкові, Гроші є – музик найма, А немає – не дріма, Не кладе хули на руку, Добре знає-бо науку, Чого треба, де і як Роздобути – наш босяк. Роздобув і знов гуляє… А колись-то, як згадає, Був і з його чоловік, Та істратив марно вік Через цей острог ледачий, Через норов свій гарячий; Думав, прав він – ажно ні, Та й достукався пені. Це його осіли злидні, Тож хазяїн не послідній Був в своєму він селі: Три наділи мав землі, Жив собі, хвалити бога, Не багато, не убого, Усе ж рідний мав куток І насушника шматок. Та, на лихо, їм, селянам, Нанесло відкільсь-то пана; Всі позаймані колись, За ким заїмки велись З Запорозької руїни, Каже, мати Катерина Його дідичу дала, Геть виходьте всі з села. Давай люди клопотати, Правди судом доходжати, Аж ось вийшов рішенець: «Несіть панові ралець, Що без чиншу та оброків Ви владали стільки років Тим, що панове було…» Засмутилось все село. Воно й знати не хотіло, Що по-панськи вийшло діло, Та ізряхалось гуртом, Хай вигоне хоч силом, А землі йому тієї, Певно, кревної своєї Не давати і ступня, Бо це діло все – бридня. Незабаром із губерні Розібрати діло черні Пан наїхав судовий, А за ним і становий, Та, спасибі, розсудили! З половину посадили, – Хай розсуде їх сам бог, – Селяків отих в острог. Між селянами такими, Що стинались з судовими, Зачепивсь і наш козак, Отеперішній босяк… Не багато і не мало Їм одсидіти упало – По три роки та й ступай, Людську правду пам’ятай.
Ізряхатись – домовитись.
|
Leave a Reply