Полум’яне слово Івана Манжури

Манжура Іван ІвановичІван Манжура  — український поет, фольклорист, етнограф, журналіст, лексикограф, перекладач з російської та німецької мови. Також історик і соціолог, професійний збирач гербаріїв флори Дніпропетровщини.

ДЕКОМУ
Ви хвалитесь гордо: колись Україна
Своїм господарством розкішно жила;
Що, волі й братерства кохана дитина,
У славі всесвітній вона ізросла.
Даремна балачка! її господарство
В безодні кишені гетьманів текло,
А темне її, хоч і жваве, лицарство
Користі народній душі не дало.

Манжура Іван ІвановичІван Манжура  — український поет, фольклорист, етнограф, журналіст, лексикограф, перекладач з російської та німецької мови. Також історик і соціолог, професійний збирач гербаріїв флори Дніпропетровщини.

 ДЕКОМУ

Ви хвалитесь гордо: колись Україна
Своїм господарством розкішно жила;
Що, волі й братерства кохана дитина,
У славі всесвітній вона ізросла.
Даремна балачка! її господарство
В безодні кишені гетьманів текло,
А темне її, хоч і жваве, лицарство
Користі народній душі не дало.
Братерство ж славетне похило клонилось
Старшинській силенно важкій булаві
Або поза Уманню десь собі крилось
В бездольній у прах січовій голові.
А воля святая? Мов в’язень, конала
У турка, у ляха, о боже, в своїх
І вік пристановища, бідна, не мала,
Щоб діток, як люди, навчати малих.
А слава? То захистом волі прикрита
Хижацька грабіжка, пожежа війни,
Сльозами та кров’ю вона перелита…
Страмітесь за неї, нікчемні сини!

МАТИ
С. В. Єгоровій

Велике слово «рідна мати»!
І горе дітям, котрим знати
Його ізмалку не далось.
Ростуть вони, мов на чужині,
Хиріють серцем в самотині,
Їм не хвата усе чогось.
Їм не хвата веселих тих
Хвилин, щасливих та святих,
Коли, натішившись, дитина
Біжить, утомлена, й в коліна
Ховає личенько у неньки,
Та просе ласки, а рідненька
Почне казати, що хотіла
Зробити відьма із Івасем,
Як він на дуба одховався,
Та як забрали його гуси;
Або обідець як бабусі
Носила в темний ліс, на лихо,
Червона Шапонька, – та стиха
Маленьке пестить, обніма,
Аж поки те не задріма.
Чужа ж рука, хоча й жіноча,
І щира ласка добра отча
Тепла того їм не дадуть,
І душі їх, сирітством стріті,
Хоч як були б добром налиті,
Розкішно вже не процвітуть.

ЛЕЛІЇ

У пишних палатах якогось магната
Розкішні лелії цвіли,
їх люди здалека, де вихор та спека,
На втіху собі завезли.
Любують їх очі веселі дівочі,
А часом і хмурий магнат
На них як погляне, нудьга ураз тане
І пруг на чолі вже не знать.
Отак вони, пишні, усякому втішні,
Мир в серце людське подають,
А люди не знають і гадки не мають,
Як сльози вночі вони ллють.
Чого ж то їм шкода? Адже ж і урода,
І розкіш, і шана їм є…
Не люба їм шана у гордого пана,
їм краще убоге своє.
Їм краще у бідній країні їх рідній
За панську ту ласку здались
І спека пекуча, і вихор летючий,
Що їх опаляли колись.
Так ти, моя крале, з далекого краю,
Неначе лелії мої:
Здається, й на волі, у шані і холі,
Та все-бо не в ріднім краї.
Твій погляд ясненький, твій сміх весе-
ленький
Та щирая ласка твоя
Усіх нас єднають, усіх нас вітають,
Як тихая з неба зоря.
Поглянеш ізбоку (нехай-бо нівроку!)
Та й скажеш: «Життя тобі рай!»
А вся ж твоя втіха – поплакати стиха,
Згадавши веселий свій край.

 

БИЛИЦЯ

Ось він вийшов із острогу,
Скрізь тепер йому дорога,
Що не здумав – все з руки:
Схоче – піде в босяки,
Чи під церкву із рукою,
Чи північною добою
За халяву колодій;
Стережися, багатій!
Здумав він було додому,
Та помислив тілько – к чом?
Поки він тут одбував,
Батька й неньку бог прибрав
Нужда діти доконала,
Жінка ж десь помандрувала, –
Голод, кажуть, не свій брат, –
Заманув її солдат.
Воля, воля козакові!
День і ніч він у шинкові,
Гроші є – музик найма,
А немає – не дріма,
Не кладе хули на руку,
Добре знає-бо науку,
Чого треба, де і як
Роздобути – наш босяк.
Роздобув і знов гуляє…
А колись-то, як згадає,
Був і з його чоловік,
Та істратив марно вік
Через цей острог ледачий,
Через норов свій гарячий;
Думав, прав він – ажно ні,
Та й достукався пені.
Це його осіли злидні,
Тож хазяїн не послідній
Був в своєму він селі:
Три наділи мав землі,
Жив собі, хвалити бога,
Не багато, не убого,
Усе ж рідний мав куток
І насушника шматок.
Та, на лихо, їм, селянам,
Нанесло відкільсь-то пана;
Всі позаймані колись,
За ким заїмки велись
З Запорозької руїни,
Каже, мати Катерина
Його дідичу дала,
Геть виходьте всі з села.
Давай люди клопотати,
Правди судом доходжати,
Аж ось вийшов рішенець:
«Несіть панові ралець,
Що без чиншу та оброків
Ви владали стільки років
Тим, що панове було…»
Засмутилось все село.
Воно й знати не хотіло,
Що по-панськи вийшло діло,
Та ізряхалось гуртом,
Хай вигоне хоч силом,
А землі йому тієї,
Певно, кревної своєї
Не давати і ступня,
Бо це діло все – бридня.
Незабаром із губерні
Розібрати діло черні
Пан наїхав судовий,
А за ним і становий,
Та, спасибі, розсудили!
З половину посадили, –
Хай розсуде їх сам бог, –
Селяків отих в острог.
Між селянами такими,
Що стинались з судовими,
Зачепивсь і наш козак,
Отеперішній босяк…
Не багато і не мало
Їм одсидіти упало –
По три роки та й ступай,
Людську правду пам’ятай.

Ізряхатись – домовитись.

 

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

  

  

  

*

code