Цього року виповнюється 52 роки від дня страшної трагедії: 5 листопада 1968 року в самому центрі Києва на Хрещатику Василь Макух здійснив акт самоспалення. Живим смолоскипом пробіг вулицею, намагаючись привернути увагу до внутрішньої ситуації в Україні та агресії СРСР у тодішній Чехословаччині.

Подвиг Василя Макуха повторив наш сучасник – ветеран російсько-української війни,  волонтер Микола Микитенко. криком до суспільства, спробою його розбудити, вважають ті, хто знав Микитенка як захисника України та. Вони кажуть, що крім невдоволення владою, «Ворон» переймався байдужістю співвітчизників: до війни на сході, до політичних подій, до майбутнього України загалом.

Микола Микитенко ввечері 10 жовтня 2020 року одягнув військову форму, усі свої нагороди, отримані за участь у війні на Донбасі, вийшов із дому і вирушив до центру Києва. Там, на майдані Незалежності, о 3:30 ночі 11 жовтня підпалив себе, оскільки вже не бачив інших засобів «пояснити, як живемо на фронті, та як захищаємо Україну», пише Вікіпедія. Врятувати життя Миколі Микитенку лікарям не вдалося – надто значними виявилися опіки.

Дружина Миколи Микитенка  Юлія 19 жовтня звернулася через Фейсбук до Президента України з такими словами: «Так само, як багато інших моїх побратимів і посестер, ми відчуваємо, що нас не чують. І я дуже хочу, щоб влада пішла з нами на діалог. З ветеранами, з військовослужбовцями, які втрачали, гинули на сході. Я хочу, щоб ця плеяда кривава з Василя Макуха, Олекси Гірняка і тепер Миколи Микитенка закінчилась. Пане президенте! Майте мужність подивитись мені в очі. Подивитись в очі іншим ветеранам, які втрачали життя, кров і своє здоров’я на війні».

Редакція «Оксамиту» висловлює співчуття родині Миколи Микитенка і сподівається на відповідну реакцію влади. Це ще одна бойова втрата цієї жахливої гібридної війни.

Щодо подвигу Василя Макуха – вважаю, що його постать й досі несправедливо залишається поза увагою суспільства, наших політичних і державних діячів. Його приклад жертовного служіння Україні заслуговує визнання і гідної пам’яті. Консолідація та розвиток свідомості українського народу неможливі без збереження та донесення історичної правди. Ми закликаємо Адміністрацію Президента за здійснення геройського вчинку Василю Макуху присвоїти звання Героя України.

Василь Макух з дружиною

Про непростий життєвий шлях Василя Макуха читайте у статті Петра Франка, голови Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих: Несправедливо загублена пам’ять або Василь Макух – політв’язень, патріот, герой!

Василь Макух, палкий патріот, який вище власного життя ставив всенародну справу і честь Української Нації, народився 14 листопада 1927 на Львівщині в багатодітній родині Омеляна Макуха та Єви Леуш. Ще з юних років його світогляд, як українського патріота-націоналіста, формувався під впливом побожних, національно-свідомих, працьовитих батьків та сусідів, чільних учасників національно-визвольної боротьби першої половини минулого століття.. Його світогляд формувався також в читальні товариства «Просвіта», яку очолював Іван Дужий, де мав доступ до патріотичної літератури та під час спілкування зі своїми старшими друзями, членами ОУН, від яких перейняв практичні методи боротьби із окупантами краю.

У 1944 р. добровільно вступив у ряди УПА. У бою отримав поранення – одна із куль спричинила перелом правої ноги вище коліна…

15 лютого 1946 р непритомним опинився у стінах Великомостівського районного відділу МВД. Пройшов важке слідство у Львівській тюрмі № 4, засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією належного йому майна. Термін ув’язнення відбував у концтаборах Мордовської АРСР та Сибіру.

На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Запарою, родом із Дніпропетровська, засуджену  за «зраду батьківщини» на 10 років каторжних робіт та 5 років заслання.

Вони поступово зблизилися і покохали одне одного. Першою отримала волю Лідія. Вона подалась до Дніпропетровська і поселилась у бабусиному будинку на вул. Пожежній. А Василь ще два довгі роки змушений був перебувати на засланні, і тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 р. переїхав до неї. Повернутися в Західну Україну не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, й у шлюбі в них народилося двоє дітей – донька Ольга та син Володимир.

ВасильМакух

Працюючи на заводі «Промцинк», Василь увесь час вчився: закінчив дев’ятий та десятий класи вечірньої школи й зробив спробу поступити на навчання до Дніпропетровського університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, в прийомі йому відмовили. Він не сприймав совєтської влади, боляче вражала його русифікація України, приниження української мови, обурювався з приводу існуючої несправедливості. Вражало його й те, що коли син Володимир у школі розмовляв українською мовою, однокласники називали його «бакланом» або «бандерою». Постійно стверджував: «Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час, що Україна буде самостійною!»

Проживаючи в умовах національного безправ’я, Василь Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження потрібних зв’язків із однодумцями. В Карові, на базі націоналістичних поглядів, зійшовся з тодішнім директором місцевої школи Григорієм Дзіком. Вів велике листування зі своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами: «Слава Україні!». В Дніпропетровську, у його домі на вулиці Пожежній, збиралися друзі, з якими обговорював вибір методів боротьби за самостійну Україну в нових умовах, умовах «розвинутого соціалізму». Він ніколи й ні перед ким не приховував своїх націоналістичних поглядів. Звичайно, все це не могло залишатися поза увагою органів МГБ. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так званий «негласний нагляд». Саме в цей час Василь Макух скаржився своєму сусідові в Карові на те, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються “переконати” мене у безперспективності нашої боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».

У кінці жовтня 1968 р. Василь Макух приїхав до Карова, щоби відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію, про колоніальне становище України. 3 листопада несподівано виїхав із села до Львова. Із собою взяв сітку-авоську з трьохлітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але як з’ясувалося згодом, у банці був бензин. У Львові з головного вокзалу десь опівночі від’їхав луганським поїздом. 5 листопада був уже в Києві.

А Київ, як і уся «необ’ятная родіна», в цей час готувався до зустрічі найбільшого більшовицького свята – річниці так званої жовтневої революції. Місто прикрашали портретами «вождів», гаслами та червоними прапорами. Міліція та переодягнені в цивільне кагебісти несли патрульну службу, забезпечуючи громадський порядок. Хрещатик був переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як із під’їзду будинку 27 (біля Басарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова: «Хай живе вільна Україна!», «Геть з окупованої Чехословаччини!». Живий факел, а був це Василь Макух, привернув увагу всіх, хто тоді опинився на Хрещатику. Міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Грубо почали розганяти людей, щоби було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Врешті, знесилена від болю, постать упала. Хтось прикрив її шинеллю. Примчала карета швидкої допомоги. В лікарні медики отримали наказ від каґебістів – за всяку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Не тому, що для них життя цієї людини мало якусь вагу, а для того, щоби вивідати, чи належала вона до якоїсь націоналістичної організації.

Але лікарям не вдалося нічого зробити. Василь Макух, так і не прийшовши до тями, 10 листопада 1968 р. помер. Свідком цієї події був Микола Мазур, уродженець Карова, який саме в цей час як сержант строкової служби військ КҐБ ніс патрульну службу на Хрещатику.

А тоді, 5 листопада ввечері зарубіжні «ворожі» радіостанції на весь світ повідомили приблизно наступне: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота…»

Уже на другий день після самоспалення Василя Макуха до домівки його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові грубо увірвалися співробітники КҐБ і розпочали допит. Хотіли будь-якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію, членом якої міг би бути Василь Макух, адже припускали, що на такий мужній вчинок здатний піти лише член організації, а не окремо взятий справжній патріот України. Параску катували в приміщенні сільської ради, а відтак – в райцентрі. Після цих допитів, як згадував Юрій Осьмиловський (чоловік Параски), їй «відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою…»

У цей же час каґебісти вдерлися й до домівки Макухів на вулиці Пожежній у Дніпропетровську. Повели себе зовсім інакше, ніж у Карові. Сказали, що Василь Макух дуже захворів, лежить в одній із київських лікарень, і бажано рідним його провідати. Водночас професійно провели обшук. Після почутого й побаченого Лідія подалася до Києва. В столиці її цілу ніч протримали в якійсь холодній кімнаті, а зранку повезли до моргу. Тоді ж, 6 листопада 1968 р., прокуратурою Ленінського району м. Києва було порушено кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Чим закінчилося слідство – невідомо.

Тіло Василя Макуха привезли до Дніпропетровська. Зійшлося багато знайомих і сусідів. Були й переодягнені в цивільне каґебісти – вони фотографували присутніх. Поховали Героя на цвинтарі житлового масиву Клочко. Після похорону Лідію Макух знов і знов викликали на допити, запитували, чи знає вона, що її колишній чоловік – «бандерівець», вперто намагалися довідатися про його зв’язки, його друзів, випитували, хто і коли заходив у домівку на вулиці Пожежній. Особливо слідчих цікавило, чи їй часом не надають матеріальної допомоги українські буржуазні націоналісти.

Пройде багато років з часу описаних подій і Мирон Слука, автор статті «Право на пам’ять», яку опублікував у 1992 р. в часописі «За вільну Україну» відзначить: «Він пішов у свій останній бій, використавши зброю, якої найбільше боялися супротивники, став факелом свободи. Василь Макух заслуговує стояти поруч з іншими національними Героями України. Він не мав права на щастя, але має велике право на пам’ять нащадків».

Цей подвиг 21 січня 1978 р. повторив Олекса Гірник, батько депутата Верховної Ради України п’ятого скликання Євгена Гірника. Самоспалення здійснив на Чернечій Горі у Каневі на могилі Тараса Шевченка в день 60-ої річниці проголошення Української Народної Республіки, закликаючи у своїх листівках український народ піднятися проти російської окупації України та згубної для народу русифікації. Своєю жертовністю і Василь Макух, і Олекса Гірник закликали нас, українців, продовжувати боротьбу за повну незалежність нашої Матері-України.

Матеріал підготувала Тамара Маркелова

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

  

  

  

*

code