Про деякі публікації «Літературної України»

Михайло Сидоржевський   Насамперед зазначу, що варто вітати спроби в.о. головного редактора «Літературної України» Станіслава Бондаренка порушувати теми, на які досі було накладено табу. Це безперечно сприяє як посиленню уваги до діяльності НСПУ і власне газети, так і, певно, вивітрюванню авгієвих стаєнь вітчизняної культури.
   Однак, на мою думку, є кілька «але»…

 Михайло Сидоржевський   Насамперед зазначу, що варто вітати спроби в.о. головного редактора «Літературної України» Станіслава Бондаренка порушувати теми, на які досі було накладено табу. Це безперечно сприяє як посиленню уваги до діяльності НСПУ і власне газети, так і, певно, вивітрюванню авгієвих стаєнь вітчизняної культури.
    Однак, на мою думку, є кілька «але».
   Маю на увазі низку публікацій про діяльність Шевченківського комітету, котрі ось уже не один тиждень з подиву гідною послідовністю з’являються на сторінках «Літературної України».
   Звичайно, проблема існує. І будьмо чесними перед собою: в письменницьких кулуарах багато пліткують про домовленості між окремими членами Шевченківського комітету під час обговорення творів номінантів. Особливо непривабливо виглядало все це в контексті цьогорічного обговорення і рішення комітету. Називаються прізвища, в тому числі і наших колег. Цього не втаїш. І про це не можна мовчати. Тим більше в нинішні драматичні часи, коли всі чудово розуміють: корупція – велике зло, метастази якого пронизують буквально все суспільство, і його треба викорінювати нещадно. Якщо ми гуртом, починаючи з найвищих владних щаблів, не скрутимо голову цій гадині, вона, як внутрішній ворог, вкупі з ворогом зовнішнім – російськими окупантами і тутешніми запроданцями – знищить Україну.
   І про це треба говорити – відкрито, предметно.
   Однак турбує інше. Чи не занадто багато уваги і газетної площі надає солідна письменницька газета одній-однісінькій, нехай і такій важливій темі? Що, інших проблем не існує в нашому письменницькому господарстві? Лише тема непростого спадку, отриманого новою командою від попередників, мабуть, вартує окремої серйозної розмови і обміну думками. Чому на цю тему мовчать відомі і анонімні автори «Літературної України»? Чому не говоримо про загрози для культури і про місію, яку може – і здатна – здійснити в цей драматичний для країни час письменницька Спілка? Чому газета не порушує питання існування інших, досі закритих довколалітературних тем? А яке широке поле для полеміки і дискусій, коли говорити про сучасні літературні школи, тенденції, про масову і «елітарну» літературу, про «модних» авторів і феномен недавньої присутності в спілчанському житті доморощених «сірих кардиналів» тощо.
   Натомість уся гострота і сміливість теперішньої «Літературної України» обмежується винятково «Шевкомом». (До речі, звідки з’явився на сторінках поважної письменницької газети цей зневажливий термін? Адже йдеться про найвищу державну премію, освячену іменем, святим для українців). Хто постійно підкидає дрова до багаття цієї теми? Остання з публікацій («Жабодралівкапо-шевкомівськи») більше годиться – за стилем, лексикою, загальною спрямованістю – для сторінок, скажімо, газет «Вести» чи «2000». Бальзам на душу тутешнім «врагамгосдєпа» – «укропи» чубляться, премію імені свого генія обзивають зневажливо, і взагалі, все це – примітивна «жабодралівка». Використовуючи термін одного візаві – «збори в колгоспі»…
   Навряд чи такого рівня вимагає обговорення діяльності Шевченківського комітету. І це кидає тінь не лише на спілчанську газету, а й на всю Спілку. Хоча насправді, як голова НСПУ, не користуюся можливістю впливу на газетну політику «ЛУ», за винятком прохань висвітлювати поточну діяльність Спілки. Зокрема, всі публікації на тему «Шевкому» я вперше прочитав на сторінках газети. Як редактор, знаю, наскільки проблемним для редакції є втручання в її діяльність «начальства».
  Зрештою, ми домовились із С.Бондаренком: він несе повну відповідальність за газету, самостійно, без втручання керівництва НСПУ, вибудовуючи редакційну політику відповідно до потреб часу і вимог читачів…
   Водночас, така відповідальність тягне за собою і відповідальність як перед читачем – і це найголовніше, — так і, згідно зі Статутом Спілки, перед Правлінням НСПУ, котре наприкінці березня, вочевидь, розглядатиме питання про затвердження головного редактора «ЛУ».
   Загалом, пошук скандалу як цукерки для читача – традиція жовтої, бульварної преси і її апологетів з числа крикливих любителів мітингувати. Мабуть, оновлюючись і позбуваючись реноме «ручної» газети і стійкого запаху постсовкового нафталіну, не варто сторч головою кидатися в іншу крайність. І тим більше не можна, за прикладом деяких опонентів, використовувати газетні сторінки для зведення порахунків. Максимально загострюючи рівень дискусії, керівник видання мусить знати межу, за якою – дешевий скандал чи нечистоплотні ігрища. Він мусить бути тактиком і стратегом, не даючи можливості використовувати видання (всліпу чи усвідомлено) як інструмент для помсти чи досягнення сумнівних цілей.

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

  

  

  

*

code