Голодомори, штучно створені людьми, суттєво різняться від тих, що були створені природними чинниками. Голод від давньоюдейських часів і до розквіту комуністичної системи був також методом управління суспільством. Організатори голодоморів у ХХ сторіччі мали досвід своїх попередників, які прямими погрозами давнім юдеям (про це читаємо у Біблії) винищували їх голодом і людоїдством за непослух Богові, а точніше – за непокірність владі. У біблійному зверненні до юдеїв (п’ята книга Мойсеєва «Повторення закону» 28, 53-55) говориться: «І будеш ти їсти плід утроби своєї, тіло синів своїх та дочок своїх». Це звідти, як стверджують дослідники, і йде публічно-прихована нищівна природа всіх голодоморів…
Голодомори, штучно створені людьми, суттєво різняться від тих, що були створені природними чинниками. Голод від давньоюдейських часів і до розквіту комуністичної системи був також методом управління суспільством. Організатори голодоморів у ХХ сторіччі мали досвід своїх попередників, які прямими погрозами давнім юдеям (про це читаємо у Біблії) винищували їх голодом і людоїдством за непослух Богові, а точніше – за непокірність владі. У біблійному зверненні до юдеїв (п’ята книга Мойсеєва «Повторення закону» 28, 53-55) говориться: «І будеш ти їсти плід утроби своєї, тіло синів своїх та дочок своїх». Це звідти, як стверджують дослідники, і йде публічно-прихована нищівна природа всіх голодоморів. Людиновинищувальна політика Леніна-Сталіна, борючись із християнством, узяла від нього вміння штучно створювати голод під приводом непослуху владі для упокорювання та покарання люду і показала не бачений в історії голодомор. Від імени ідеї комунізму більшовики порядкували, наче сатрапи царя Ірода, маніпулюючи долями мільйонів людей. Голод, створений штучно, став державним і партійним методом, яким людину змушували забувати про вищі речі, а думати лише про їжу. До такого додуматися міг лише сатана в личині Джугашвілі-Сталіна.
Протягом перших 25 років совєтського ярма було штучно створено три голодомори. Перший мор у 1921 – 23 роках організував і здійснив єврей Бланк-Ульянов, він же Ленін, і тим спричинив, а точніше – дозволив – і два наступні: 1930-их і 1946-47 років. «Голод – чинник прогресивний», – говорив він. Ідею голодоморів в Україні підтримав т. зв. росіянин (єврей) В’ячеслав Молотов (Скрябін). Це він сказав Сталінові: «Хахлов і казаковможетзагнать в калхозтолькаголад». Таке ставлення до українців підтримувалося й іншими московинами. Дещо пізніше чванькуватий маршал Жуков на докір німецького генерала про страшні втрати на фронтах ненавчених, неозброєних юних українців заявив: «А штоэтіххахловжалєть? Чємбольшеіхвибют, тємлєгше і лучшебудєтрусскаму народу».
Більшовицька обіцянка «Землю – селянам!» обернулася тим, що селяни стали безземельними. Навіть іноземні дослідники голодоморів в Україні зрозуміли, за що нищили селян в Україні. Про це писав і американський дослідник голодоморів в Україні Роберт Конквест: «Українських селян нищили не тому, що були селянами, а тому, що були українцями-селянами».
На нараді у ЦК ВКП(б) у грудні 1932 р. з вуст Й. Сталіна прозвучав наказ Постишеву: «Ти, Паша, призначений туди нами у ролі Головголу (головнокомандуючого голодом) і цією зброєю зробиш більше, ніж Семен кінними арміями». Станіслав Косіор говорив: «Те, що ми розгромили націоналізм, що, як слід, узялися за роботу на селі, і вирішило успіхи 33-го року…». А Хатаєвич М., відряджений в Україну для втілення в життя генеральної лінії партії, відверто заявляв: «Між нашим режимом і селянством точиться нещадна війна. Це боротьба не на життя, а на смерть. Довелося вдатися до голоду, щоб показати їм, хто тут господар. Це обійшлося в мільйони життів, але система колгоспів вистояла. Ми виграли війну». «Ми сазнатєльнапашлі на голад, ібо нам нужен бил хлєб», – зізнався К. Ворошилов. Промовистими є і слова Л. Кагановича про людоїдство серед українців: «Нехай краще вони самі себе їдять, аніж вони будуть їсти нас». Виділені слова є справжньою військовою термінологією, як і інші, з директив і постанов: «наступ соціалізму по всьому фронті», «мобілізація», «про боротьбу з…», «особийотдєл», «особоєсовєщаніє» і т. п., – і переконливо засвідчують войовничу політику комуністичної влади проти українців.
Уже сам лозунг «Залізною рукою заженемо людство до щастя» говорив сам за себе. Якщо до щастя, то чому людей треба заганяти до нього примусово? Тож заганяли – нальотами, наскоками, рейдами. І справді «залізною рукою»: ковіньками, сокирами, ломами, залізними гаками, заступами, нагаями, багнетами, табірною колючою проволокою, кулями. Протягом кількох місяців спеціальні комісії під керівництвом Кагановича і Молотова викачали в селян усі внутрішні фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Спочатку забрали землю, прикрившись чужим, незрозумілим словом «експропріювати», відтак – реманент, майно, зерно, далі – крупу, квасолю, останні крихти. Хліб став зброєю. Виливали навіть вариво з горщиків, сяку-таку бевку. І це не сплановане винищення?!.
Жорсткі до жорстокости закони і заборони призвели до того, що Україна 1932 – 33 років нагадувала морг просто неба: її кордони були підсилені армією, аби не йшла допомога. Введення паспортної системи вдруге закріпачило селян, аби ніхто не міг виїхати. Млини держава також позакривала, щоб ніхто не молов збіжжя. З відомою метою. Підпільно користуватися жорнами і ступками теж заборонялося. Їх вишукували, забирали або розбивали вщент, як і ступи, олійниці… Аби люди не могли рятуватися навіть котами й собаками, був доведений план їх заготівлі. Якби був просто недорід, то чому ж не дати людям хоч найменшу надію на виживання? Останнє зерно держава вивозила за кордон: «Примите дар от советских робочих». Дар! Отже, безплатно віддавали. А в цей час мільйони своїх людей помирали. І в них же забирали останні зернини, аби провести посівну.
Титул Радянського Союзу як найбільшого імпортера зерна був ганебним, гріховним і злочинним, адже цим бажанням слави відібрано життя у мільйонів своїх людей. 1932 р. у більшості областей був небачений урожай. Деякі спиртові заводи переробляли хліб на горілку, стільки його було. Влада не робила жодного кроку для подолання голоду, а навпаки: лишень посилювала його. Насильницькі комуністичні перетворення несли простим людям лише страдницькі бідування, горе і смерть. Після поїздки Кагановича в Україну всі євреї перебралися до міст. Отже, рідне плем’я рятував. Не переконливі приклади продуманого людомору?!
Грузин Сталін, поляк Косіор, єврей Каганович, московин Молотов – проти України. Винищення ними українців велося сплановано, системно й послідовно. Передусім знищували їх волелюбний дух, культурно-просвітницький цвіт нації: кобзарів, письменників, учителів, священиків-націоналістів. Далі – господарників, за ними – усіх трударів, які не сприймали нові «порядки». А позаяк такими були майже всі, то й почалося масове знищення – мор голодом. З метою замітання слідів смертей спалювали церковні записи, реєстри актів громадянського стану.
У ХХ ст. в Україні було відновлене ганебне явище минулої системи – кріпосництво, а точніше – рабство. З ініціативи Леніна вперше і задовго до Гітлера були створені концтабори. У 30-ті роки для заганяння туди підходила будь-яка причина, адже треба було виконувати сталінський план індустріалізації країни, тож потрібна дармова робоча сила. Ті ж, хто залишився прикріпленим до села, не могли витримати тих кабальних поборів, які накладали на нещасного селянина у вигляді податків: страховка, позика, контрактація, м’ясопоставка, яйцепоставка, самообкладанням’ясоподатком, здача молока, вовни, сільськогосподарський податок, прибутковий податок… А відтак – і карально-репресивні заходи: збільшення розмірів самообкладання, штрафи, описування та конфіскація майна, арешти, ув’язнення, депортація, розстріли. Все робилося на виконання указу: жити українцям заборонено.
Так, голод вразив і Казахстан, Воронежчину, Поволжя і Кубань. Але це ж не випадково! Адже саме там компактно жили українці. Правий берег Середнього Поволжя був заселений українцями-переселенцями, а лівий – німцями-переселенцями. Саме про цю самосвідомість, українську та німецьку, яка заважала владі, і говорить уже 1933 р. у службовій записці італійському послу в Москві італійський консул у Харкові СержіоҐраденіґо. Серед факторів, що спричинилися до такої політики, він називає: «переконання, що «етнічний матеріял» згаданих територій не підходить до комуністичного суспільства» та «усвідомлення того, що для єдності імперії вигідно денаціоналізувати землі, на яких пробудилася українська чи німецька самосвідомість, і заселити їх переважно російським населенням». Він, до речі, і пророчив сучасний стан України: «Наслідком теперішнього лиха буде російська колонізація України. Україна фактично стане краєм із переважно російським населенням». Він же називає і ймовірну кількість жертв голодомору: 10 – 15 мільйонів.
Офіційним даним радянської історіографії вірити не доводиться. За останніми дослідженнями, кількість жертв, невинно убієнних голодомором лише 30-их років, становить близько 14 млн. людей. Додамо ще 1-й комуністичний урожай голодомору 20-их років – від 2 до 6 млн. українців, та майже 6 млн. 3-го людомору (1946 – 47 рр). Отже, лише голодоморами комуністична влада знищила до 25 млн. українців! «Комуністичні мордовані винищили за 20 років в Україні людей всіх шарів укр-їнаціон-стибл. 8 млн, з голоду в 1922 і 1923 роках вимерло понад 7 млн, вивезено з України на примусові роботи до 5 млн, разом комуністичне пекло коштувало Україні за 20 років до 20 міліонів жертв» (Я.Гальчевський, с. 283). Ці жертви – на чорному сумлінні найбільшого людиновбивці: Сталіна, а також і пізніших вожаків керованої ним компартії. Приховане Сталіним справжнє число жертв теж підтверджує факт геноциду. Протягом 10 років – із 1929 по 1939-ий – населення України не лише не зросло, а й зменшилося на 13 млн. Знаючи причину цього, рябий Люцифер зажадав повторного перепису, сподіваючись, що Статистичне управління само здогадається, чого він хоче. Результат виявився таким же: не вистачає 13 млн. чоловік. Тоді Сталін просто дописав їх. Ціла чортова дюжина. Сталінська дюжина! Хай це число не видасться перебільшеним, позаяк на даний час воно є найбільш реальним, хоч може і зростати завдяки нашим детальнішим дослідженням. Однак точного числа жертв голодомору 30-их уже, вважаю, не буде, адже нині свідчення дають переважно діти війни, що пам’ятають про нього з розповідей батьків. У кращому ж разі – свідчать діти голодомору, яким на початку 30-их було 4 –8 років, тож відновити точну кількість померлих і всі їхні імена просто неможливо.
Масштаби голодомору досі важко усвідомити. Вимерли цілі села, райони, особливо східні та південні. Їх заселяли родинами з інших республік (переважно з Росії), що нагадувало окупацію, підкорення окупованих територій. Найбільше ж вражає те, що голоду можна було уникнути. Що голод 30-их років ХХ віку (і не лише цей!) був спланованим, та ще й помстою, стверджують і дослідники та історики. Напр., В. Ушкуйник: «Цей розгром України був запізнілою на тисячоліття помстою хозар їх споконвічним ворогам, князь яких, Святослав, так жорстоко розгромив їх країну» (965 р.).
Саме слово «геноцид» точно відображає форму політичного терору, який сталінський режим застосував проти народу України. І подібних фактів на підтвердження голодомору як геноциду можна навести безліч. Ним, урешті, є кожне свідчення людини, яка пережила той жах або, не доживши до наших днів, оповідала про пережите своїм дітям чи онукам. Переконливо підтверджують голодомор як геноцид проти українського народу і зразки його тогочасної словесної творчости – фольклору, який неможливо придумати зумисне, позаяк такі твори народжуються з великого болю. Всі ці й інші факти дають повні підстави визнати, що це був справжній геноцид.
Ті, хто процвітав при радянській системі біля комуністичної годівниці, агресивно не хочуть визнавати голодомор як геноцид, радять не оглядатися на історію, а самі ворушать нею, як тільки їм це вигідно. Коли ж нiчого сказати на виправдання злочинців, які створили голодомори, некоректно й агресивно переходять до нападу на тих, хто прагне донести правду до людей задля відновлення історичної справедливости. Подібні прибічники «неворушіння минулого» добре розуміють, що промине ще кілька років, і прямі очевидці голодоморів відійдуть у небуття, а тоді в хід підуть напівправда і сумніви, а з ними – брехня й перекручування, які завжди були вигідні комуністам, у т. ч. і нинішнім. Бо визнати голодомори в Україні – це для Московії означає підтвердити свою провину і виплатити Україні компенсацію за втрати мільйонів українців. А цього Московська імперія ніколи собі не дозволить, більше того, вона не дозволяє й іншим країнам світу визнати голодомори в Україні геноцидом.
Геноцид голодоморами, як і лінгвоцид та етноцид, був спланованою більшовицько-сталінським режимом і втіленою в життя спробою упокорення, а потім і винищення української нації. Ще Л. Толстой, навіть не бачивши того злощасного комуністичного режиму, розпізнав його страшну суть. У листі до Батюшкова, датованому ще 1908 роком, він писав: «БольшевизместьмерзопакостноепорождениеСатаны, изверженное в Вальпургиевуночьизегозловонной клоаки». Тож, вважаю, кращою пошаною жертв голодоморів буде заборона існування комуністичної партії як організатора і головної виконавиці, а отже – й винуватиці геноциду української нації. Адже злочин комуно-радянської тоталітарної системи є злочином не лише щодо України, а й щодо людства. Голоду як такого не було б, якби Україна була незалежною і якби мала рідну, українську, владу. Нині ж, на думку д. і. н. С. Кульчицького, «знання пов’язаних із голодомором подій не може не привести до переосмислення всієї історії ХХ століття. Хоч який він болісний, цей процес переосмислення, але він позбавляє людину засвоєних із дитинства фальшивих догм…».
Благо, минулися людиновинищувальні часи. І нині відкриті архіви, розкрилися вуста, знято багаторічне табу на слово, тож зникає і страх відкрито говорити про голодомори. Відрадно, що Президентом України Віктором Ющенком відновлена історична правда, пробуджена наша національна самосвідомість і людська гідність. Тож не будьмо байдужими – заради нашого відродження, заради правди і кращого майбуття. Вшануймо пам’ять невинно убієнних: хтось – записавши спогади очевидців голодомору, хтось – поширенням правди, донесенням її до пaмолоді, свічею пам’яти, квіточкою до могили масового поховання, а хтось – активними діями з упорядкування чи встановлення пам’ятного знака в селі…
Любов СЕРДУНИЧ, зб-ка «ВУСТАМИ ПРАВДИ І БОЛЮ», 2009
Leave a Reply