Борис Антоненко-Давидович

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Максим Рильський

Наше знайомство

— Ну що ж, пишеш ти нормально, от тільки мови геть не знаєш.

— Невже зовсім не знаю?..

— Абсолютно.

Здавалось, із настанням червня 1997 року я вже звик до літньої спеки. Проте в цю мить виникло таке відчуття, нібито мене обварили з голови до ніг крутим окропом. Це був непереносимий сором…

Ще б пак! Адже закінчивши київську середню школу із золотою медаллю, я щиро вважав, що знаю українську мову досконало. Справді, якось весь клас дружно, не вагаючись переклав слово “скворцы” калькою “скворці”, лише я один написав “шпаки”. Іншим разом з’ясувалося, що сама вчителька української мови та літератури (між іншим, завуч нашої школи) щиро вважала, нібито з російської “веснушки” перекладаються як “веснянки”, а я (учень) виправив її: “Ластовиння”…

Аж тут раптом такий прикрий сюрприз!!!

— Ти не знаєш мови на нашому рівні, — між тим уточнив Роман, головний редактор газети “Селянська спілка”, з яким я обговорював перспективу працевлаштування. Потім тицьнув мені під ніс рукопис моєї свіжої статті й пояснив: — Тобі дуже не пощастило. Всі наші працівники мають за плечима філфак, ти серед нас будеш єдиним технарем. Тому мусиш знати мову на нашому рівні — як випускник філфаку, а не інженер. Даю тобі місяць, потім здаси мені мовний іспит. Особисто мені. Не впораєшся — вижену к бісовій матері!

Я подивився на рукопис моєї свіжої статті: чорні рядки на білому папері були рясно уквітчані синіми, лиловими й зеленими виправленнями. Я вже знав, що синьою ручкою виправлення вносить редактор профільного відділу, лиловою — літредактор, зеленою — коректор… Отже, через місяць мушу писати так, щоб мої статті майже не виправляли?! Нічого собі завданнячко!..

З іншого боку, ціною питання була посада редактора відділу політики у “Селянській спілці”. Через близькість до красного письменства газетярська робота видавалась мені манною небесною. Тим паче, позаду лишилися десять років роботи інженером в Інституті електрозварювання ім. Є.О.Патона (нашу лабораторію, насамкінець, розформували, штати самого ІЕЗ постійно скорочувалися) й рік в науково-виробничій фірмі (що збанкрутувала).

Назад дороги не було, але…

— Яким чином я встигну за місяць навчитися тому, що на філфаку вивчають цілих п’ять років?!

— Не журись, ми тобі допоможемо пройти інтенсив. Ось Вітько допоможе, — головред мотнув головою у бік одного з редакторів, далі коротко пояснив методику майбутніх інтенсивних занять: — Будете щодня обідати разом. Під час обіду розмовлятимете на будь-які довільні теми. Єдина умова: під час обіду тобі забороняється говорити російською. За кожне російське слово — штраф, одна гривня. Вітько буде твоїм куратором, він виправлятиме усі твої “кальки” з російської. Отакий інтенсив.

— І це все?.. — я не надто вірив у дієвість цього рецепту.

— Ти спробуй спочатку, а потім будеш дивуватися, — іронічно посміхнувся Роман. Але одразу посерйознішав, спитавши:

— Тепер зізнавайся, ти читав колись Антоненка-Давидовича?

— А-а-а… хто це? — негайно перепитав я. Головред аж скривився, матюкнувся, потім вигукнув:

— Всі подивились сюди: ось перед вами йолоп, який не знає, хто такий Антоненко-Давидович і що він написав!

Присутні в редакційній кімнаті співробітники негайно відірвалися від паперів, озирнулись на мене й загомоніли в тому сенсі, що я і справді великий оригінал. Допоки я вдруге поспіль червонів і вкривався рясним потом, Роман продовжив у тому ж дусі:

— Й чому вас у Київській політехніці тільки навчають, якщо ви не знаєте подібних речей… Отже, пояснюю: Антоненко-Давидович — це був такий москаль, який ніх*** не знав нашої мови. Але відколи вивчив її, то настільки закохався в українське слово, що написав книжку “Як ми говоримо”. Отже, ти зараз же, негайно візьмеш ноги в руки, поїдеш на Петрівку, знайдеш там українську ятку, придбаєш цю геніальну книгу й читатимеш щодня спереду назад та іззаду наперед, допоки не вивчиш нашу мову на нашому — філологічному рівні!!! Зрозумів?!

Я мовчки кивнув. Головред зітхнув і додав більш спокійно:

— Ну нічого, нічого… Москаль Антоненко-Давидович свого часу нашу мову вивчив, вивчиш і ти. А тепер марш на Петрівку! Відлік часу пішов, завтра в обід у тебе відбудеться перший мовний інтенсив з Вітьком, а через місяць складатимеш іспит. І без книги Антоненка-Давидовича в руках не смій мені на очі потрапляти!..

Я дуже хотів працювати газетярем, тому, звісно ж, виконав усі настанови першого свого головного редактора. Місяць інтенсивних занять з Вітьком за запропонованою методикою далися взнаки: мовний іспит був складений успішно, й відтоді чужих виправлень на рукописах моїх статей значно поменшало. Більш того, тепер вже я готував до друку рукописи інших журналістів, бо працював на редакторській посаді.

Що ж до придбаної на Петрівці книги Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо”, то й надалі її історія у моєму житті не скінчилась. Я продовжував читати цю чудову мовознавчу працю, як і рекомендував Роман: спереду назад та іззаду наперед. Читав у метро по дорозі в редакцію. Читав, сидячи в редакції в очікуванні матеріалів. Читав у журналістських відрядженнях. Читав уночі вдома. Читав, читав і перечитував…

І дивна річ: чим далі, тим більше закохувався в українську мову!!! “Як ми говоримо” недарма вважається головним підсумком нелегкого життя Антоненка-Давидовича. Мій перший головред таки мав рацію: сторінки цієї праці буквально просякнуті всюдисущою магією живого слова, й це відчуття дивним чином передається читачам.

Перепрошую, обидві Ніни Іванівни й Олександро Павлівно, Ольго Василівно й Тамаро Антонівно! У шкільні роки ви всі навчали мене українській мові у різних класах. Але її беззастережним шанувальником мене зробили все ж не ви, а двоє чоловіків: журналіст (а по життю — перекладач з німецької) Вітько, який допомагав мені опанувати запропонований головредом інтенсивний курс, і Борис Антоненко-Давидович.

З останнім я у цьому житті не бачився жодного разу… хоча теоретично міг би: адже помер він 8 травня 1984 року. Втім, на той час я переймався зовсім іншими проблемами: навчався у Київському політехнічному інституті й саме залицявся до Олени — майбутньої дружини, музи і співавторки. Щоб охмурити цю гонорову дівчину, травневими ночами розповідав їй усю фантастику, прочитану раніше. Відчувши, що запас прочитаного катастрофічно тане, перейшов на фантастичні історії, вигадані вже мною.

Про встановлений іншопланетянами поперек вулиці турнікет — так позаземні нумізмати збирали колекцію земних монет…

Про професорів Догильова і Чорнокотського — насправді собаку й кота, які разом з іншими вченими котами й собаками намагались опанувати спадок своїх колишніх господарів-людей, які раптово полишили урбанізовані міста й повернулися жити на природу…

Про сніжинки, у чудернацьких візерунках яких записані послання людству на мовах усіх цивілізацій нашої Галактики…

Про Іншопланетянина, який вирішив прокататися у метро, почув заклик чергової по станції “Проходьте на всі двері!”, розділив своє тіло на декілька частин і пройшов цими окремими частинами у різні вагони…

Про галактичний конкурс дитячого малюнку, проведений у сиву давнину на території пустелі Наска…

Ой, яких тільки фантастичних історій не вигадував я, щоб розповісти Олені тими травневими ночами 1984 року!.. Бо жінка ж вухами кохає, а ми вже на той момент навіть заяву до РАГСу подали…

Коротше, для вигадування фантастичних історій мені цілковито вистачало російської. І навіть на думку не спадало, що українську я насправді знаю лише у першому наближенні. А також — що цими самими днями десь у Києві помирала людина, яку я згодом внесу на провідну позицію переліку моїх вчителів української мови. Хоч і неживих.

Отакий дивовижний збіг обставин…

Вади нашого часу

У 1975 році було запроваджено поняття “інформаційного вибуху” — лавиноподібного нарощування обсягів інформації в сучасному суспільстві. Що це означає? Наприклад, за всю історію, що передувала 1997 року (саме коли я вирішив піти в журналістику), людство виробило інформації менше, ніж за наступну п’ятирічку — 1997-2002 роки! Зараз темпи продукування інформації у світі нарощуються на 30% щороку.

Було б добре, якби весь цей інформаційний потік складався з якісних, добірних, ретельно вивірених відомостей, заздалегідь розсортованих по поличках. Проте, як вустами свого літературного героя — професора Доньди висловився Станіслав Лем, людство шаленими темпами продукує пустопорожню “кретинську” інформацію. З того, що кількісне зростання інформпотоку супроводжується зниженням його якості, можна зробити простий, хоч і неприємний висновок: кількість вартої уваги інформації з часом аж ніяк не збільшується — натомість виокремити цінну інформацію з часом стає дедалі важче.

Журналістика починає відмирати як професія, але біда в іншому. Журналісти завжди працюють у певному законодавчому полі, отже надмірно заповзятих писак, які роблять недозволені речі, завжди можна закликати до порядку й повернути в належні рамки — наприклад, подавши судовий позов за наклеп. Є й неписані закони журналістики, насправді завірені кров’ю тих, хто їх порушував… Натомість блогери, не пов’язані жодними законами і правилами, пишуть у відкритих інтернет-щоденниках, що тільки на думку спаде, не надто переймаючись достовірністю й елементарною грамотністю своїх дописів. А про те, які фейкові сенсації ліпляться в соцмережах, краще скромно промовчати…

При цьому сучасні мас-медіа взяли за моду не тільки цитувати блогерів, але й посилатися на їхні записи як на достовірні джерела інформації. З якої ласки?! Хтозна… Зате на відміну від журналістів, блогерам платити не потрібно. У підсумку виходить дешево й сердито. А те, що безвідповідально, часто-густо недостовірно, а нерідко ще й безграмотно…

Саме так: безграмотно! Скорочуючи штати у боротьбі за конкурентоздатність, сучасні мас-медіа скорочують насамперед коректорів, слідом за ними — літредакторів. Але це ще не все. Закони жанру потребують цитувати першоджерел без жодних змін, бо відкоригована, “причісана” цитата — це вже не цитата. Тепер ситуація: коректора й літредактора вигнали на вулицю, цитуємо безграмотні записи у блогах і соцмережах. Закони жанру вимагають “непричісаних” цитат… Наслідком стає жахливе падіння грамотності журналістських матеріалів, бо багато хто звик довіряти написаному. Якщо ж мас-медіа дозволяють собі продукувати безграмотні тексти — навіщо й кому тоді ця грамотність потрібна?! І так зрозуміють…

Наслідки інформвибуху для літератури не настільки жахливі, проте й тут далеко не все гаразд. Вже багато десятиліть минуло, відтоді як для нашого суспільства середня освіта стала обов’язковою нормою. З певної точки зору, для літератури така ситуація вилізла боком. Адже у кожної людини в голові клубочиться повно думок, кожен щось відчуває й переживає. Якщо всі навчилися сяк-так читати й писати, виникає ілюзія, буцімто всі можуть вихлюпувати на папір (чи то на робочий стіл комп’ютера, як варіант) захоплюючі історії…

Але ж це далеко не так! Історії (реальні й вигадані) справді може розповідати кожен — а от чи будуть вони цікавими й захоплюючими?! А може — небезпечними?! Як сказано у братів Стругацьких: “Ясна річ, мріяти треба… Але далеко не всім і зовсім не кожному. Є люди, котрим мріяти просто-таки протипоказано. Особливо — про світи”. Бо справжній письменник не окремі опуси ваяє, він саме світи створює. Свої власні світи з власними законами, наповненням і населенням… і фішка в тому, що іноді ці вигадані світи перетинаються зі світом реальним і змінюють його. Добре, якщо зміни відбуваються на краще. А от якщо навпаки…

Інша проблема: як довго письменницькі історії лишатимуться актуальними, цікавими й захоплюючими?! Красне письменство — це не журналістика. Остання живиться днем сьогоднішнім і переважно є скороминущою. Якщо йдеться про журналістику аналітичну, найчастіше її фокус розширюється на проміжок часу від тижня до місяця, рідше — до року і вже зовсім нечасто — до декількох років.

На відміну від журналістики, красне письменство орієнтується на вічність. Коріння класичної літератури заглиблене у сиву давнину — в прадавні міфи, легенди й казки. Вся белетристика, віршована чи прозова, була створена за останнє тисячоліття. Класична література у розумінні шкільної програми — це приблизно XVIII-XX століття.

А тепер пройдіться по книгарнях і книжкових розкладках, погортайте макулатуру, якою забиті полиці стендів і прилавки, а потім зізнайтесь чесно (принаймні перед собою): який відсоток із цих опусів сьогоднішні читачі пам’ятатимуть через смішний для письменника термін — скажімо, років через двадцять?! Звісно, краще орієнтуватися бодай на півстоліття, ще краще — на століття. Але давайте зазирнемо подумки наперед лише на жалюгідні пару десятиліть наперед…

Уявили, який огром сучасних творів (ні, не написаних в шухляду — виданих книжками!!!) піде у небуття?.. А все тому, що інформаційний вибух вніс свої корективи також у письменницьке ремесло: як і весь інформпотік в цілому, вал літературних опусів також зростає щороку на 30%. І хоч як це прикро, але зростання відбувається за рахунок книжок рівня “проба пера”. Себто, з кожним роком дедалі більша кількість новачків пише художні твори не через непереборне внутрішнє бажання розкрити перед іншими невідомий досі світ у всій його чарівній красі, а заради грошей, слави, моди… Зрештою, просто для того, щоб виглядати особливо креативним у вузькому колі друзів: “Агов, погляньте всі сюди — ось моя книженція! Як вам, га?..”

Ситуація додатково погіршується зникненням літературних рубрик в сучасних громадсько-політичних виданнях і “товстих” літературних журналів. Книговидавці ж, за невеликим виключенням, відмовляються від укладання авторських і колективних збірок прози. Вони свято впевнені, що читач купує виключно романи за принципом: одна книга — один роман… Якщо літературний потік щороку “розбухає” на 30%, особливих проблем з авторським контингентом видавці не відчувають. Всіх, хто цього року не вписався у певний шаблон, можна сміливо відсіяти: на наступний рік кількість бажаючих прославитися у царині красного письменства зросте без малого на третину, вибір додатково розшириться…

Знаменита сталінська формула “Інший письменників у мене для вас немає!” стрімко втрачає актуальність. Штампування книг-романів давно поставлено на потік, причому більшість із цих творів назвати “романами” можна лише умовно. Такою, з дозволу сказати, “творчістю” дедалі частіше займаються так звані “проектні” автори: якийсь письменник обирається “ширмою” проекту й виконує всі презентаційні функції, водночас в “тіні” на нього працюють декілька “літературних негрів”. Останній штрих проекту — “хранитель пам’яті”: людина, яка консультує “літнегрів” на предмет того, як виглядав і чим займався той чи інший персонаж в різних книгах. Першим застосував подібну систему ще Олександр Дюма-батько, але шаленого розвитку вона набула лише зараз — в епоху інфовибуху.

А тепер повернемось до мовного аспекту. Врахуймо, що прирощування до письменницького потоку вливаються люди, які дедалі глибше занурюються в Інтернет, привчаються не звертати жодної уваги на жахливу неграмотність дописів у блогах і соцмережах, а також читають безграмотні матеріали у мас-медіа, що рясніють безграмотними цитатами з соціальних мереж і блогів… Годі й дивуватися, що мовний рівень дуже вагомої частки створених ними книг-романів не витримує жодної критики.

А навіщо відточувати стиль і, за заповітом Максима Рильського, плекати мову, якщо вся літературна діяльність переважної частини новітніх авторів завершується однією, максимум двома книгами?! Бо швидко з’ясовується, що красне письменство — це шалена робота над собою, причому робота виснажлива, абсолютно невдячна в матеріальному плані й занадто ефемерна у плані здобуття слави. Краще зайнятися іншими креативними речами…

Якщо попереду безлюдний острів…

На зламі тисячоліть була така мода: складати рейтинги TOP-100 (як варіанти — TOP-200, TOP-50 тощо) найкращих літературних творів “усіх часів і народів”. Ясна річ, ці рейтинги наповнювалися здебільшого назвами романів американських авторів переважно другої половини ХХ століття, але в даному разі хочеться саме явище окреслити, а не його зміст обговорювати.

Час минав, і коли всі можливі рейтинги були вже складені (а чекати нового рубежу тисячоліть раніше 3000 року від Р.Х. не доводиться — хіба що система літочислення раптом зміниться), виникла інша модна тенденція. Тепер у всіх і в кожного запитують: “А які 10 книжок Ви взяли б із собою, приміром, на безлюдний острів?”

Звісно, як і інші, я також маю свою “золоту десятку” книг, особливо цінних саме для мене. Та перш ніж відправлятися на безлюдний острів, незалежно від прихоплених із собою книжок я вкотре прочитав би спереду назад та іззаду наперед ще одну — одинадцяту. Ту саму, яку мені колись наказав придбати мій перший головний редактор.

Причина?.. Я — письменник, раніше створював фантастику, згодом перейшов на історичні твори, а ще пишу детективи, трохи соціально-побутові речі… Мій письменницький погляд може бути спрямований і в майбутнє, і в минуле, і в теперішнє. Не сумніваюсь, що під впливом “золотої десятки” я би створив ще багато оповідань, повістей і романів, навіть усамітнившись на безлюдному острові.

А якщо писати, то грамотно! Адже письменник, який недосконало володіє словом (ба навіть не володіє зовсім) нагадує теслю, який не вміє поводитися з сокирою, пилкою й рубанком або перукаря, який незграбно клацає е повітрі ножицями і весь час впускає з рук гребінець. Недолугий ремісник же являє собою жалюгідне видовище. І навпаки, майстри своєї справи завжди викликають щирий захват. Пам’ятаєте, що писав Булгаков у найзнаменитішому своєму романі? “У неї була пристрасть до всіх людей, які роблять щось першокласно”.

Така тенденція протилежна окресленій вище. Прагнення вишуканості й досконалості та прагнення до всіляких і всебічних спрощень — це насправді класична діалектична пара. Закон єдності й боротьби протилежностей, через що в філософії народжується істина.

Як це відображається в літературі?.. Завдяки цій єдності й боротьбі точиться літпроцес. Триває це віддавна. Пам’ятаєте про літературні жанри “високі” (трагедія, епопея, ода) й “низькі” (комедія, сатира, басня)? А чим є трагікомедія, як не діалектично змішаним жанром!.. У наш час жанрів розвелося стільки, що для запобігання плутанині вигадали новий спрощений поділ літератури: на “елітарну” й “масову”.

При цьому мають місце цікаві трансформації. Твори, які сьогодні нібито ніяк не виділяються із загального огрому інших творів і беззаперечно будуть віднесені критиками до масліту, завтра увійдуть до так званої “класики жанру”, а післязавтра сміливо можуть опинитися в “золотому фонді світової класики” — у тих-таки “рейтингах найкращих творів століття”. Вони й забезпечують одвічну спадкоємність у літературі.

Прикрість в тому, що за життя письменника ніхто (ні він сам, ні його колеги по цеху, ні видавці, ні критики, ані читачі) не можуть передбачити наперед долі тих чи інших творів

Так само за життя письменника незрозуміло, підживить його творчий спадок майбутній магістральний напрям літератури (або як зараз частіше кажуть, літературний “мейнстрім”), залишать слід в історії котроїсь із побічних течій чи кануть у небуття. Тому письменник обирає, у який спосіб творити літературу, практично наосліп. Цей вибір є двояким:

— можна досягти певного мінімального ремісничого рівня, щоб потім гарантовано збільшувати обсяги макулатури на полицях книгарень;

— можна постійно прагнути самовдосконалення в літературній царині, намагаючись написати щось вартісне.

Повторюю, не йдеться про роботу у “високих” чи “низьких” жанрах, в “елітарній” чи “масовій” літературі. Літпроцес протікає таким чином, що у кожному жанрі накопичується своя класика, яка з часом входить до “золотого фонду світової літератури”. Йдеться всього лише про початкову націленість на написання “макулатурних” творів або таких, які приємно буде читати навіть через смішний проміжок часу в 20 років… а ще краще — років десь через 50-100.

У другому варіанті перед письменником відкривається нібито безрадісна перспектива вічного невдоволення собою, а отже, вічного й ненаситного прагнення самводосконалюватись. Не знаю, хто як, але особисто мене приваблює саме другий варіант. Хоча б тому, що любителів ваяти “макулатуру” вистачає і без мене. До того ж, вони апріорі не націлюються на написання творів, що забезпечують спадкоємність культурної традиції між різними поколіннями, розвиток літературного процесу.

Звісно, цьому можуть посприяти будь-які твори — навіть ті, що вважаються сьогодні “макулатурними”: у підлунному світі всякі дива трапляються. Просто я не розумію, як можна всерйоз і надовго приходити в літературу й не ставити перед собою амбітних цілей — хоча б написати твір, від якого усі будуть у захваті, а не чергову “макулатуру”?! Що поробиш, отакий я є…

А тому перш ніж відправитися на безлюдний острів з персональною “золотою десяткою” книжок в руках і силою-силенною сюжетів у голові, я неодмінно перечитаю спереду назад та іззаду наперед чудову книгу Бориса Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо” — головну працю його життя! Щоб навіть на безлюдному острові не забувати мовної науки, засвоєної влітку 1997 року. Щоб вертаючися з безлюдного острова, мати при собі низку гідних творів, а не “макулатури”, від якої так і тягне блювати.

До речі, про безлюдний острів…

Зрозуміло, що ГУЛАГівський концтабір не є його вдалою аналогією. Швидше навпаки — це поняття-антиподи. Безлюдний острів — місце для усамітнення, тоді як концтабір — то є місце ізоляції від відносно вільного суспільства, при цьому концтабірний в’язень лишається під стороннім наглядом буквально цілодобово.

Тим не менш, з обох місць можна привезти цікаві захоплюючі історії. Наприклад, з безлюдного острова шотландський моряк Олександр Селькірк привіз безліч цікавих оповідок про яскраве екзотичне життя. Взявши їх за основу, Даніель Дефо написав знаменитий роман “Робінзон Крузо”. З іншого боку, Роберт Штільмарк під час ув’язнення в ГУЛАГу створив найзнаменитіший “піратський” роман в усій радянській літературі — “Спадкоємець із Калькутти”.

Початковий вирок (найвища міра покарання — розстріл) насамкінець милостиво замінили на 10 років таборів. Невдовзі після звільнення у 1946 році відбувся другий арешт, нове ув’язнення й насамкінець — довічне заслання. Лише у 1957 році Антоненко-Давидович прибув до Києва, де був реабілітований і після відновлення у Спілці письменників зміг повернутися до літературної праці.

Понад два десятиліття таборів чітко розмежували творчий шлях письменника. Саме у другому періоді — післятабірному Борис Антоненко-Давидович написав не тільки художні твори й мемуари, але й мовознавчі та літературознавчі праці “Про що і як” (1962 рік), “В літературі й коло літератури” (1964 рік), збірку нарисів “Здалека й зблизька” (1969 рік). Вершиною цього напряму його творчості стала книга про культуру української мови “Як ми говоримо” (1970 рік). Більш того, вона стала квінтесенцією його творчості. А тепер зверніть увагу, що до цієї вершини майстер слова дійшов, рухаючись через СИБЛАГ, БАМЛАГ і СІЗО БУКАЧЛАГу… почавши у першій половині 30-х років з відмови від спотворення словників української мови!..

От які літературні перлини, виявляється, можуть визріти у письменницькій душі в нелюдських концтабірних умовах. Виявляється, це може бути не тільки проза, що розповідає про зеківське життя-буття, чим уславилися Солженіцин, Шаламов, Разгон та інші. (До речі, у Антоненка-Давидовича і такі опуси є — наприклад, оповідання “Хто такий Ісус Христос?”) Це можуть бути не тільки прозові твори популярних жанрів (той-таки “Спадкоємець із Калькутти” Штільмарка). І не тільки вірші чи пісні — наприклад, як у Алешковського.

Вистраждати в багаторічному ув’язненні можна також глибокі теоретичні праці з мовознавства, і саме Борис Антоненко-Давидович подав усім своїм життям такий приклад.

Гостре око чужинця

Є ще одна дуже прикметна риса у постаті цього знакового для української літератури письменника. Відколи почув про Антоненка-Давидовича від свого першого головреда, мені весь час не давали спокою слова: “Москаль, який не знав нашої мови. Але відколи вивчив її, то закохався в українське слово”.

Не знаю, з яких міркувань Роман назвав тоді Антоненка-Давидовича росіянином, якому довелося вивчати українську. Якщо уважно вчитатися в біографію письменника, з’ясовується багато цікавих деталей. Насправді його звали Борисом Дмитровичем Давидовим — отже, етнічно по батьковій лінії він таки був росіянином. Всі біографи також відзначають, що дитинство майбутній український письменник провів на території сучасної Росії.

Отже, росіянин?.. “Москаль”, як назвав його мій перший головред?..

Воно все нібито так, от тільки трішечки не так!

Насамперед тому, що Борис Дмитрович Давидов (майбутній Антоненко-Давидович) народився 5 серпня 1899 року в українських Ромнах. Точніше, наприкінці ХІХ століття ця частина міста являла собою приміське село Засулля (себто, розташоване “за річкою Сулою”), й теперішній район сучасних Ромен перебрав на себе цю історичну назву. Втім, це ще не вся історія з географією, оскільки це зараз Ромни територіально належать до Сумщини, тоді як понад століття тому вони вважалися одним з міст… Полтавщини.

Що може означати фраза “дитинство маленького Бориса минуло в Росії”? Вона надто обтічна, неконкретна. Натомість відомо, що середню освіту Антоненко-Давидович дістав в Охтирській гімназії, яку закінчив у 1917 році. Охтирка ж — це знов-таки українська Слобожанщина.

Далі, цілком вірно, що батьком Бориса був робітник-залізничник Дмитро Олександрович Давидов. Водночас, матір майбутнього письменника звалася Юлією Максимівною і мала прекрасне українське прізвище — Яновська. Між іншим, останнє мінімум двічі пов’язане з українською літературою! По-перше, можна пригадати, що “наш письменник-агент в Росії” — Микола Гоголь насправді мав подвійне прізвище: Гоголь-Яновський. По-друге, одним з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини ХХ століття вважається Юрій Яновський.

Насамкінець, ще один родинний чинник.

Нічого собі “москаль”! Чомусь не віриться, що у дитинстві він “не знав” української мови й “вивчив” її лише згодом.

Хоча… хтозна, хтозна. Зараз на Сумщині та Слобожанщині російська мова займає дуже міцні позиції, а от якою була мовна ситуація на рубежі ХІХ-ХХ століть, напевно стверджувати навряд чи можливо. Плюс догімназичне дитинство, проведене десь у Росії… Тому не можна виключати, що таки справді не знав і таки справді вивчив.

А оце вже змушує замислитись над вельми своєрідною проблемою “чужорідних” письменників у національних літературах світу. Наприклад, щойно згаданий Микола Гоголь народився на Полтавщині, але своєю творчістю вписався в історію російської літератури настільки міцно, що й досі не видно кінця-краю диспутам, чи варто вважати метра жанру horror (по-нашому — жахликів) також письменником українським.

Найбільший національний російський поет, творець сучасної літературної російської мови Олександр Пушкін є… терцироном. Олександр Сергійович дуже пишався своїм славетним прадідом — Ібрагімом Ганібалом, сподвижником першого російського імператора. Й навіть присвятив йому історичний роман “Арап Петра Великого”.

Зигзаг долі, що дивує по-справжньому! Посилаючись на членкора АН СРСР Шкловського, один з літературних героїв братів Стругацьких сказав із цього приводу: “…якби хтось захотів створити умови для появи на Русі Пушкіна, йому навряд чи спало б на думку виписувати дідуся з Африки”. Тим не менш, що сталося, те сталося: доля таки привела маленьке “арапченя” до далекої північно-східної країни, щоб його далекий нащадок здійснив прорив у тамтешній літературі.

Згаданий вище Олександр Дюма був квартероном: його батьком був французький генерал Тома-Олександр Дюма, а матір’ю останнього (себто, бабусею письменника по батьківській лінії) — чорношкіра рабиня, привезена з Гаїті. Власне, на це вказує саме прізвище великого романіста-пригодника, творця “Графа Монте-Крісто” й епопеї про д’Артаньяна і трьох мушкетерів. Адже “дю-ма” у перекладі з французької означає “домашня”, “хатня”. Насправді це не прізвище, а прізвисько чорношкірої рабині, покоївки (хатньої служниці) маркіза де ла Пайєтрі. Вона стала коханкою свого пана й народила від нього сина Тома-Олександра.

До речі, як і Пушкін, Дюма-батько також дуже пишався своїм походженням. Подейкують, нібито одному з недоброзичливців, який зачепив болісну в ті часи расову тему, великий письменник відповів з гідністю: “Мій батько був мулатом, дід — негром, прадід — мавпою. Тож моя родина починається там, де ваша закінчується”.

Вважаю, що вистачить і цих трьох прикладів (які при бажанні можна продовжити), аби пересвідчитись: “чужорідні” письменники здатні відіграти видатну роль у розвитку тієї чи іншої національної літератури. Але хіба тільки про літературу й письменників йдеться?.. Згадаймо одну з міфологем, розповсюджених в усьому світі: поява чужинця, яка докорінним чином змінює життя того чи іншого народу, племені, етносу.

Представники двох культур доколумбової Америки — індіанці майя та ацтеки очікували, коли до них повернеться верховне божество, Кетцалькоатль Топільцин (він же — пернатий змій Кукулькан), що спричинить велику криваву війну. Кетцалькоатль мав прийти в образі… білошкірої сивочолої людини. Тому коли іспанські конкістадори перепливли Атлантичний океан, індіанці від початку вважали їх богами — підручними Кукулькана. Й не насмілювалися чинити завойовникам жодного опору.

Походження одного з найвеличніших полководців світу — Чингісхана досі оповите багатьма легендами. Одна з них розповідає, що якесь із монгольських племен знайшло маленького хлопчика Темуджина… просто посеред степу! Цей подарунок долі згодом змінив долі переважної більшості народів спочатку Азії, а потім і Європи.

“Повість минулих літ” та Ніконовський літопис розповідають про легендарного засновника династії Рюриковичів і Новгородського князівства. Згідно з легендою, варяг Рюрик з братами Синеусом і Трувором прийшли з-за моря, тоді місцеві племена запросили їх на княжіння.

За такою міфологемою стоїть наступне спостереження. Представники корінного народу (племені, етносу) з покоління у покоління ведуть життя, оповите усталеними звичаями, освячене традицією. Вони не бачать тих чи інших можливостей, шляхів реалізації інших сценаріїв свого розвитку, бо все для них звичне, буденне, бо звичаї порушувати не можна. Потім з’являється чужинець, традицією не пов’язаний — тому він бачить приховані можливості, реалізує неявні сценарії розвитку. Місцеві люди або не наважуються, або просто не здогадуються зробити щось подібне, тому чужинець змінює хід їхнього життя і входить в історію, що закарбовується у міфології.

То хіба не те саме відбувалося і зі згаданими письменниками?! Нащадок “арапа” Пушкін й українець Гоголь потужно вплинули на російську літературу, нащадок рабині-гаїтянки Дюма — на французьку. Недарма це, ой, недарма! Шкловський помилився: вищим силам і справді заманулося “виписати” для творення літератури саме таких людей, бо вони відрізнялися від сучасників темпераментом, способом мислення… коротше кажучи — менталітетом. Звідси випливає все інше.

Отже, якщо Борис Антоненко-Давидович і справді був “москалем”, який лише згодом вивчив українську мову, це жодним чином не принижує самого письменника і так само не применшує значущості його magnum opus — книги “Як ми говоримо”. Навпаки, якщо все справді відбулося саме так, тоді маємо свого літературного “чужинця”!

І що плодом такого літературного кохання стане мовознавча праця, значущість якої перевершить решту творчого спадку митця.

Особливо важливо розуміти подібні речі нині, коли в Україні народжується не етнічна, а політична українська нація. Етнічне походження, колір шкіри, розмовна мова, релігія та інші подібні речі при цьому відходять на другий план. Головне полягає в тому, чи є людина патріотом нашої країни і чи готова віддано служити батьківщині? А вже Україна прихистить всіх своїх синів і дочок, де б і ким вони не народилися. Місця на нашій благословенній Богом землі вистачить усім, хто любить цю землю й її народ, хто доводить свою любов щоденними добрими справами.

За цими плодами пізнавайте справжніх українців!

Київ, 26-31 березня 2015 року