«ПОВОДИР» – історія для мільйонів

Олесь Санін – відомий український кінорежисер, актор, оператор, продюсер, музикант і скульптор. Заслужений артист України. Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка. Режисер фільмів «Мамай», «Матч», а також стрічки, номінованої на премію «Оскар», – «Поводир».
Нещодавно в Інституті філології Київського Національного університету імені Тараса Шевченка відбулася зустріч Олеся Саніна зі студентами та всіма охочими. Побувала на ній і кореспондент «Оксамиту». Ось що розповів Олесь Санін…

…ПРО ПІТЕРА-АНТОНА, ПРАВНУКА ОУНІВЦЯ
Маленького Антона Гріна, який зіграв у фільмі поводиря Пітера Шемрока, я знайшов у Детройті. На цю роль пропонувалися понад 2000 дітей. Але мені треба була не просто дитина, яка розмовляє з акцентом, а інопланетянин. Для чого? І чому такий вибір? Мені потрібен був герой, який дасть можливість ідентифікації з глядачем.
В мистецтві, а особливо в кіно, потрібен такий герой, з яким себе асоціює глядач. Зрозуміло, що асоціювати себе з «сліпцем» хтось буде, але – це не так багато людей. Не так багато людей знайде рефлексії й до Ольги, яку грала Джамала. Тому я мав знайти того провідника й поводиря через фільм, якого зможе зрозуміти глядач. І от придумав героя, маленького американця.
Зрештою, ми всі зараз такі, як він. Ми майже так, як він, знаємо мову, але не розуміємо її. Ми, начебто, знаємо історію, але не розуміємо, що є насправді. Ми знаємо віршик про садок вишневий коло хати, котрого ми ніколи не бачили і не розуміємо, що це за така історія про рай…
Для мене був дуже важливим цей герой. І було великим здивуванням те, що я знайшов його аж в Америці. Він трішки розмовляв українською мовою. Поки знімали кіно, він з американця в бейсболці перетворився на босяка з голодного краю.
У передостанній знімальний день, 24 грудня, до хлопця приїхали батьки з Америки. Мама – українського походження, звати Соломія Сорока, а батько – відомий американський музикант, композитор. І найважливішим є те, що вони з Михайлом Сорокою не просто однофамільці, а хлопчик є його правнуком. Михайло Сорока – один із провідників руху «Опору», який 34 роки відсидів у тюрмі, потім його випустили за амністією, а згодом знову «загребли». Він відбув у тюрмі майже все своє свідоме життя.

…ПРО НЕСПОДІВАНИЙ УСПІХ КІНОПРОКАТУ
Я спробував зняти кіно, яке, очевидно, не сподобається критикам, але яке, можливо, розкаже цю історію для мільйонів людей. Поки що не знаю, чи мільйонів, але на сьогодні вже 240 тисяч українців подивися цей фільм. Думав, що прем’єра – це буде його останній показ, або я стану першим піратом фільму, який розішле його в мережі…
Для мене була важлива історія зображення як розповідь. Важливі не просто герої зйомки, а місця. Коли треба було знайти місце для хати Орисі, ми стикнулися з проблемою, що нема де поставити штатив для камери, бо зараз ці хатки – ніби в джунглях. Їх не видно й не можливо зняти жодного загального кадру. Я усвідомлював, що ніщо не мало знищити довіру глядача до екрану.
Триває другий тиждень показу, і показники кращі, ніж за перший. Це загадка. Зазвичай на другий тиждень перегляди зменшуються на 60%, а тут навпаки. Причому фільм змінив глядача. В кіно приходять люди, які там не були 10-15 років.
Щодо Маріуполя й Краматорська, то там фільм не крутили, на жаль. Ми вже закупили власним коштом дуже якісні кінопроектори та екрани й відправили їх туди. Також домовилися, що в Слов’янську та Краматорську ми викуповуємо зали, щоправда, не кінотеатральні, але ставимо це якісне обладнання, аби й там люди мали змогу переглянути кінострічку.
Наступний свій фільм я зроблю більше жанровим. Бо всі зараз хочуть бачити історію успіху, історію кохання, історію героя. Я це зроблю. Але точно знаю, що не буду знімати кіно про Майдан. Я був на Майдані в якості оператора і знімав для іноземних компаній. Не знаю, чи колись до цього повернусь, але той емоційний досвід, ті історії, які бачив, той подвиг людей… Я тепер знаю, якими якостями будуть наділені герої моїх фільмів.