Нещодавно, аби поцікавитися самопочуттям та просто поспілкуватися з людиною, яка з перших днів російсько-української війни перебуває на сході країни, навідався у Військово-медичний клінічний центр західного регіону, що у Львові. Там після важкого поранення біля Донецького аеропорту проходить реабілітацію голова всеукраїнської молодіжної організації “Сокіл”, боєць окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ” у складі 93-ї окремої механізованої бригади Юрій Черкашин, якого друзі більше знають на псевдо Чорнота.
Нещодавно, аби поцікавитися самопочуттям та просто поспілкуватися з людиною, яка з перших днів російсько-української війни перебуває на сході країни, навідався у Військово-медичний клінічний центр західного регіону, що у Львові. Там після важкого поранення біля Донецького аеропорту проходить реабілітацію голова всеукраїнської молодіжної організації “Сокіл”, боєць окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ” у складі 93-ї окремої механізованої бригади Юрій Черкашин, якого друзі більше знають на псевдо Чорнота.
Про обставини свого поранення Юрій розповідає коротко: “Приємного мало. Болить на зміну погоди. Але після такого важкого поранення й вижити – за щастя…”. Таких щасливчиків, як Юрко, у палаті є ще кілька. Жодного вільного ліжка. Запитую, наскільки довгою буде реабілітація.
– Зараз ще важко сказати. Приблизно 4-6 місяців. Є пропозиції проходити її за кордоном, але поки що це тільки теорії. Вже помітні результати лікування й тут. Якщо далі буде такий прогрес, то, можливо, просто немає сенсу їхати з країни. Усе, що робимо з лікарями в цьому шпиталі, йде на користь. Після вихідних лише й чекаю, аби скоріше почався день, щоб продовжити розробляти руку. Хочеться якомога швидше одужати і, якщо дозволить здоров’я, продовжити військову діяльність.
– Ваше поранення було швидше випадковістю чи закономірністю?
– Тоді через ворожих снайперів поранення не були поодинокими. А от влучання з кулемета – це один з унікальних випадків. …На загал у тому секторі немає такого поняття як перемир’я. Постійно тривають бойові дії. На відтинку від Авдіївки до Пісків і далі до Донецька без упину стріляє артилерія, кулемети, снайпери, АГСи. Найгарячіша точка – це, мабуть, село Піски.
– Ви довго були на передовій. Як думаєте, чому Україна досі не здобула перемоги?
– У мене враження, що в нас немає головнокомандувача, який хоче перемогти. Коли армія стоїть на місці, країна не переможе. Тим паче тоді, коли слід вести наступальну війну.
– Крім затертого терміну “гібридна”, якими ще словами можна схарактеризувати цю війну?
– Війна, сценарію на перемогу в якій ця влада не має. З тими розкладами, які маємо зараз, перемогти неможливо. Схоже, на всіх чекає багаторічне затягування конфлікту. Сказати, на скільки років, точно не можу. На мою думку, зараз нам би максимально переозброїти військовий склад ЗСУ, дати бійцям необхідні боєприпаси, всі необхідні засоби для війни, повернути важке озброєння, влаштувати додаткові навчання для особового складу. Після цього, вважаю, можна продовжувати наступальні дії. Щоправда, тепер це буде набагато важче, ніж раніше, адже ворог уже добре укріпився. Якщо на початку АТО нам було досить одного батальйону спецпризначення, аби навести лад, то тепер нам не вистачить і багатьох наших механізованих і десантних бригад, щоби знищити ворога. На жаль, у нас будуть ще немалі втрати в цій війні…
– Що саме Ви розумієте під переозброєнням?
– Є дефіцит певних видів боєприпасів. Тут питання стоїть глобально – треба починати виробляти їх в Україні. Ми багато виробляємо зброї на експорт, але для власних потреб її чомусь завжди бракує. До прикладу, зброя, яку використовує “Карпатська Січ”, є морально застарілою. На щастя, ворог воює з такими ж радянськими зразками, як і ми. Коли починалася війна, ми думали, що звідти стрілятимуть автоматами нової сотої серії… Крім того, слід повернути те озброєння, яке відвели згідно зі зрадницькими Мінськими домовленостями.
– Чи можна спрогнозувати, коли й де розпочнеться наступна атака ворога?
– Як на мене, то в нинішніх воєнних подіях немає логіки. Згадаймо, до прикладу, Дебальцівський котел. Ті події відбулися буквально одразу ж після підписання так званих мирних домовленостей у Мінську. Єдина прогнозованість, що коли припиняємо вогонь та складаємо зброю, ми одразу ж потрапляємо в оточення.
– Чи змінюється підготовка патріотичної молоді в самому “Соколі”?
– Звичайно. Адже тепер, коли Україна веде боротьбу з окупантом, постала потреба підготувати патріотичну молодь країни до служби в ЗСУ чи в інших військових підрозділах. Підготовка відбуватиметься в двох надважливих напрямках: військовому та ідеологічному. У “Соколі” інакше й бути не може. Маємо виховувати силу, яка згодом стане на оборону нації. Готуємося до святкування річниці “Соколу”, що відбудеться 13 лютого цього року у Львові як всеукраїнський захід. Організації виповнюється – 122 роки.
– Чи якось пов’язані, на Вашу думку, русифікація українців з перемогою у цій війні?
– Звісно, нині в українських збройних силах є багато російськомовних людей. А в самій армії немало російської термінології – залишилася з радянських часів. Та якщо поглянути на мовну карту України, то дуже чітко видно: там, де панує російська, – найбільші скупчення сепаратистських виступів. Тому перемога в російсько-українській війні та мова – питання взаємопов’язані. Та й проста логіка підказує, що в своїй державі нація має розмовляти своєю мовою, а не мовою сусіда. Це ж був би абсурд, якби під час Другої світової війни Франція, яка воювала з Німеччиною, розмовляла б німецькою.
– Чим можуть допомогти українським бійцям цивільні, крім волонтерської роботи?
– Виконувати роз’яснювальну роботу серед населення. Українці зараз не розуміють, за що воює українська армія на сході. Якщо їм не пояснити, то завтра матимемо якусь нову “…НР”, але вже у Львові, і місто буде в такому ж стані, як зараз Донецьк. Люди ще не усвідомлюють, що український солдат сьогодні тримає на своїх плечах мирне життя усього українського суспільства.
– Часто новини про Вас з’являлася разом з інформацією про іншого бійця “Січі” – Аллу Федорченко. Де вона зараз?
– Аллу Федорченко звільнили з батальйону “Січ”. Звільнили незаконно, через політичні мотиви. У графі про причини звільнення було чітко прописано, що вона брала участь у масових заворушеннях під ВРУ 31 серпня, хоча її тоді там не було. Алла тоді була в зоні АТО як волонтер. Усі документи, які це підтверджують, надали керівництву МВС. Розпочалася судова тяганина, але для міліційної верхівки, зокрема Арсена Авакова, чий підпис стоїть під її звільненням, це не доказ. Міліційне керівництво твердо переконане: якщо ти свободівець – то не повинен бути в лавах силових структур. Нині Алла є депутатом Полтавської обласної ради.
– А Вас не викликали на допити щодо подій 31 серпня?
– Ні, мене не викликали, і це дуже підозріло. Допитували моїх знайомих і вже їх, зокрема, розпитували про мене, про мою діяльність як керівника “Соколу” та про те, який маю стосунок до добровольчих батальйонів. Схоже, що вони зараз старанно, так би мовити, намацують ґрунт навколо мене.
…Завершивши розмову, виходимо в коридор шпиталю. Вздовж стін висять фотографії українських вояків. Біля однієї Юрій зупиняється. На ній боєць в інвалідному візку веде вогонь з великокаліберного кулемету. “Ось, з такого мене поранили”, – показує на зброю. “Правду кажучи, дивуюся, коли мене називають героєм. Герої – це ті, котрі мене повернули до життя, а під кулю й дурень потрапити може”, – додає на прощання Чорнота. Скромно, як і належить… герою.
Ігор Хрипливий. Газета ВО “Свобода” http://svoboda.org.ua/news/articles/00017030/
Leave a Reply