«…российское царство останеться не в авантаже»

Памяті Данила Кулиняка, поета, письменника, дослідника, головного редактора часопису Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих «Зона».

Пригадую, як у грудні 2010 року Володимир Путін, тодішній прем’єр Росії,  заявив, що його країна перемогла б Німеччину у Другій світовій війні і самотужки.  «Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців», – так прозвучала його егоцентрична заява, тобто  аргументи і факти, дослідження та історична  правда тут ні до чого. Така заява Володимира Путіна належить до тих, які забуваються важко.

У своєму дослідженні «Україна й Німеччина в Другій світовій війні» Володимир Косик професор-емерит Сорбонского університету у Франції  дійшов висновку, що найбільших втрат у той час зазнала саме Україна.

Друковані видання Данила Кулиняка

Про втрати України у Другій світовій війні світовій війні писав у своїх дослідженнях, публіцистичних есе Данило Кулиняк. «Не варто наводити відомі всім аргументи на її спростування – варто згадати, що із чотирьох тричі героїв Радянського Союзу три – українці. А два наших співвітчизники – Павло Дубин та Іван Драченко стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами Ордена Слави, всього ж у СPCP таких було тільки четверо. Ціна перемоги для України жахлива: загинули 4 млн військових і 4,5 млн цивільних українських громадян, 3,5 млн осіб евакуйовано на Схід, а 2,4 млн вивезено на роботи до Німеччини. Частково або повністю зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, знищено економіку України. То ж варто було б лідерам сусідньої держави визнати, що вклад українського народу у перемогу в Другій Світовій війні був аж ніяк не мен­ший, ніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Це, між іншим, розумів і визнавав навіть цар Петро I, «що розпинав нашу Україну». Так, у своєму виступі в Сенаті Російської імперії він ска­зав: «Сей малороссийский народ зело умен и зело лукав; он яко пчела любодельная дает российско­му государству и лучший мед умственный, и луч­ший воск для свечи русского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останеться не в авантаже».

Ризикну зауважити, що без внеску українців у процес державотворення Російська імперія мала би зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.

Ось що пише відомий сучасний російський письменник, вчений і громадський діяч Василь Биковський: «Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией» /«Дар Божий», Москва, 2005 г., ст. 159/. Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця – адмірала Завойка, котрий організував її оборону і врятував від окупації ще всередині XIX століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу зокрема, Хабаровськ, якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, котрий заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі – до Аляски включно, яку проводили починаючи з сімнадцятого століття переважно ук­раїнці – випускники Києво-Могилянської Акаде­мії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра несли слово Боже крізь усю Сибір аж до американського континенту.

Українці брали активну участь і в освоєнні Аляс­ки. Більше того, вони навіть теоретично забезпечу­вали, обґрунтовували цей процес. Так, випускник Києво-Могилянської Академії Михайло Антоновський, який народився в міс­течку Борзна  що на Чернігівщині, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, споря­дженої для «дальнейших открытий и взятий в веч­ное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропону­вав там створити щось на кшталт Січі, добровільно переселивши на Аляску та прилеглі острови ко­лишніх запорожців та українських коза­ків. За цю працю він одержав «высочайшее благово­ление» звання майора й посаду секретаря Адміралтейської Колегії. Поліглот, що досконало володів багатьма мовами, став одним з найпливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, видав десятки книг.

1795 року Михайло Антоновський видав п’яти­томну працю «Новейшее повествовательное земле­описание…»,  яку 1796 року цариця Катерина II заборонила продавати. Михайла Антоновського ж навіть заарештували /правда, незабаром звільни­ли/, бо в ній були надруковані його дослідження «История Малой Руси» та «Малороссийские коза­ки». Це були перші історико-етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв з російської (великоруської) історії народ, який має свій етнопсихічний склад, особливості релігій­ного світогляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян – з Московського царства  часів Івана І. Він писав: «Малая Россия произвольно вошла в под­данство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого независящею, самоуправляемой рес­публикански».

Українці і росіяни, вважав Антоновський, хоч і близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці «подрывные сочинения», «возмути­тельные места» та висловлений «сепаратизм» (так тоді називали український патріотизм) Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську неми­лість та був репресований.

«Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеиза­ции». Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, котрого важко запідозрити в українському націо­налізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.

І одним з таких «мостів до європеїзації» проклав Агапій (Андрій)  Гончаренко (Гумницький) – монах Києво-Печерської Лаври родом з Київщини.  Коли  Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко після довгих життєвих перипетій вже жив у Сан-Фран­циско, де займався видавничою справою, гро­ші на яку збирав протягом усього життя. Він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено на­зивали «аляскоманом».

Цей «козак у рясі»  особливо ставився до корінних жителів Аляски і при­леглих островів – алеутів,  вважав їх козаками. У своїх «Споминках» він пише: «Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші крівні… Наше общежитійне козацьке джерело  гарно й чисто сохранилось на виспах в Алясці…». Учений чоловік народної просві­ти витолкував розумним алеутам: «Ви звете себе ко­заками і не любите москалів, що вони вас окрада­ли». Це можна пояснити тим, що під час ко­лонізації Аляски і прилеглих до неї островів Камчатки Московією  17 -18 сто­літтях у складі російських загонів було чимало ук­раїнських козаків, котрі, можливо, були доміную­чою і керівною силою.

Схоже на те, що  пропозицію Михайла Антоновського, висловлену в секретній інструкції 1783 року, переселити частину українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови царизм таки врахував і навіть реалізував… До таких висновків спонукає більш вивчена історія колонізації і освоєння Кам­чатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запо­рожжя.

Українці були одним з найвагомі­ших факторів християнізації та освоєння Сибіру і далі, на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохо­чував цю міграцію і широко практикував заміну різ­них суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням в Сибір, як пра­вило, довічно, але вільним. Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, заслан­ням, а зрештою за кілька років після арешту при­значений царським воєводою в Бурятії, в Забай­калля, де увійшов в історію як бурятський націо­нальний герой. Про нього та його сина Петра, за­гиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть склали пісню, досі її там співають. Років зо тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську.

Разом з Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину – разом з ним було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного, чернігівський полковник Василь Многогрішний після арешту вже в засланні командував загоном царських військ в Краснояр­ську, став там ледь не царським воєводою. Племін­ник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя в Анадирі на Чукотці, а 1702 року очолив експеди­цію на Камчатку, торуючи дорогу для групи україн­ських священослужителів, ченців Києво-Печер­ської Лаври та з інших обителей – першої христи­янської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова.

1705 року митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру – Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Могилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь з першим камчатським храмом на честь святого Миколая Чудотворця. То ж нещодавно православний люд Камчатки відзначив 300-річчя християнізації пів­острова, яке започаткували місіонери з далекої України.

Взагалі, якщо вдуматися і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями, і українці (хоча більшість з них зрусифікувалися) становлять принаймні третину всього населення нинішньої Росії за Уралом, перед усім – в Сибіру та Далекому Сході.

Данило Кулиняк

Довідка: Данило Кулиняк  народився 2 квітня 1948 року на Дрогобиччині в сім’ї священника. Після закінчення у 1963 році Сокальської школи-інтернату, Данило вступив до Херсонського мореплавного училища, звідки в грудні 1964-го був виключений та заарештований за створення підпільної молодіжної націоналістичної організації «Вісники свободи України». У 1967—1972 роках працював археологом, науковим співробітником у Роменському краєзнавчому музеї, що на Сумщині. Квартирував там у Євгена Адамцевича – кобзаря, завдяки якому зберігся відомий «Козацький марш».

Восени 1972 року переїхав із Ромнів до Києва, де якийсь час перебував на нелегальному становищі. У березні 1973-го Данило Кулиняк виступив на суді над Іваном Дзюбою на його захист, після чого був незаконно направлений на службу в армію на Забайкалля. У 1976 році оселився в Лютежі Вишгородського району на Київщині й став державним інспектором рибоохорони на Київському водосховищі.

На час вибуху реактора на Чорнобильській АЕС перебував у відрядженні на Чорнобильщині, внаслідок чого тяжко захворів на лейкимію.

Помер 5 січня 2016 року в Ірпені на 68-му році життя.

Матеріал підготувала

Тамара МАРКЕЛОВА

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

  

  

  

*

code