Пам’яті Данила Кулиняка, поета, письменника, дослідника, головного редактора часопису Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих «Зона».
Пригадую, як у грудні 2010 року Володимир Путін, тодішній прем’єр Росії, заявив, що його країна перемогла б Німеччину у Другій світовій війні і самотужки. «Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців», – так прозвучала його егоцентрична заява, тобто аргументи і факти, дослідження та історична правда тут ні до чого. Така заява Володимира Путіна належить до тих, які забуваються важко.
У своєму дослідженні «Україна й Німеччина в Другій світовій війні» Володимир Косик професор-емерит Сорбонского університету у Франції дійшов висновку, що найбільших втрат у той час зазнала саме Україна.
Друковані видання Данила Кулиняка
Про втрати України у Другій світовій війні світовій війні писав у своїх дослідженнях, публіцистичних есе Данило Кулиняк. «Не варто наводити відомі всім аргументи на її спростування – варто згадати, що із чотирьох тричі героїв Радянського Союзу три – українці. А два наших співвітчизники – Павло Дубин та Іван Драченко стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами Ордена Слави, всього ж у СPCP таких було тільки четверо. Ціна перемоги для України жахлива: загинули 4 млн військових і 4,5 млн цивільних українських громадян, 3,5 млн осіб евакуйовано на Схід, а 2,4 млн вивезено на роботи до Німеччини. Частково або повністю зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, знищено економіку України. То ж варто було б лідерам сусідньої держави визнати, що вклад українського народу у перемогу в Другій Світовій війні був аж ніяк не менший, ніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Це, між іншим, розумів і визнавав навіть цар Петро I, «що розпинав нашу Україну». Так, у своєму виступі в Сенаті Російської імперії він сказав: «Сей малороссийский народ зело умен и зело лукав; он яко пчела любодельная дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи русского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останеться не в авантаже».
Ризикну зауважити, що без внеску українців у процес державотворення Російська імперія мала би зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.
Ось що пише відомий сучасний російський письменник, вчений і громадський діяч Василь Биковський: «Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией» /«Дар Божий», Москва, 2005 г., ст. 159/. Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця – адмірала Завойка, котрий організував її оборону і врятував від окупації ще всередині XIX століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу зокрема, Хабаровськ, якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, котрий заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі – до Аляски включно, яку проводили починаючи з сімнадцятого століття переважно українці – випускники Києво-Могилянської Академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра несли слово Боже крізь усю Сибір аж до американського континенту.
Українці брали активну участь і в освоєнні Аляски. Більше того, вони навіть теоретично забезпечували, обґрунтовували цей процес. Так, випускник Києво-Могилянської Академії Михайло Антоновський, який народився в містечку Борзна що на Чернігівщині, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для «дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на кшталт Січі, добровільно переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та українських козаків. За цю працю він одержав «высочайшее благоволение» звання майора й посаду секретаря Адміралтейської Колегії. Поліглот, що досконало володів багатьма мовами, став одним з найпливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, видав десятки книг.
1795 року Михайло Антоновський видав п’ятитомну працю «Новейшее повествовательное землеописание…», яку 1796 року цариця Катерина II заборонила продавати. Михайла Антоновського ж навіть заарештували /правда, незабаром звільнили/, бо в ній були надруковані його дослідження «История Малой Руси» та «Малороссийские козаки». Це були перші історико-етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв з російської (великоруської) історії народ, який має свій етнопсихічний склад, особливості релігійного світогляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян – з Московського царства часів Івана І. Він писав: «Малая Россия произвольно вошла в подданство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого независящею, самоуправляемой республикански».
Українці і росіяни, вважав Антоновський, хоч і близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці «подрывные сочинения», «возмутительные места» та висловлений «сепаратизм» (так тоді називали український патріотизм) Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську немилість та був репресований.
«Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, котрого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.
І одним з таких «мостів до європеїзації» проклав Агапій (Андрій) Гончаренко (Гумницький) – монах Києво-Печерської Лаври родом з Київщини. Коли Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко після довгих життєвих перипетій вже жив у Сан-Франциско, де займався видавничою справою, гроші на яку збирав протягом усього життя. Він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено називали «аляскоманом».
Цей «козак у рясі» особливо ставився до корінних жителів Аляски і прилеглих островів – алеутів, вважав їх козаками. У своїх «Споминках» він пише: «Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші крівні… Наше общежитійне козацьке джерело гарно й чисто сохранилось на виспах в Алясці…». Учений чоловік народної просвіти витолкував розумним алеутам: «Ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали». Це можна пояснити тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів Камчатки Московією 17 -18 століттях у складі російських загонів було чимало українських козаків, котрі, можливо, були домінуючою і керівною силою.
Схоже на те, що пропозицію Михайла Антоновського, висловлену в секретній інструкції 1783 року, переселити частину українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови царизм таки врахував і навіть реалізував… До таких висновків спонукає більш вивчена історія колонізації і освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя.
Українці були одним з найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру і далі, на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохочував цю міграцію і широко практикував заміну різних суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням в Сибір, як правило, довічно, але вільним. Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, засланням, а зрештою за кілька років після арешту призначений царським воєводою в Бурятії, в Забайкалля, де увійшов в історію як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть склали пісню, досі її там співають. Років зо тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську.
Разом з Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину – разом з ним було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного, чернігівський полковник Василь Многогрішний після арешту вже в засланні командував загоном царських військ в Красноярську, став там ледь не царським воєводою. Племінник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя в Анадирі на Чукотці, а 1702 року очолив експедицію на Камчатку, торуючи дорогу для групи українських священослужителів, ченців Києво-Печерської Лаври та з інших обителей – першої християнської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова.
1705 року митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру – Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Могилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь з першим камчатським храмом на честь святого Миколая Чудотворця. То ж нещодавно православний люд Камчатки відзначив 300-річчя християнізації півострова, яке започаткували місіонери з далекої України.
Взагалі, якщо вдуматися і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями, і українці (хоча більшість з них зрусифікувалися) становлять принаймні третину всього населення нинішньої Росії за Уралом, перед усім – в Сибіру та Далекому Сході.
Данило Кулиняк
Довідка: Данило Кулиняк народився 2 квітня 1948 року на Дрогобиччині в сім’ї священника. Після закінчення у 1963 році Сокальської школи-інтернату, Данило вступив до Херсонського мореплавного училища, звідки в грудні 1964-го був виключений та заарештований за створення підпільної молодіжної націоналістичної організації «Вісники свободи України». У 1967—1972 роках працював археологом, науковим співробітником у Роменському краєзнавчому музеї, що на Сумщині. Квартирував там у Євгена Адамцевича – кобзаря, завдяки якому зберігся відомий «Козацький марш».
Восени 1972 року переїхав із Ромнів до Києва, де якийсь час перебував на нелегальному становищі. У березні 1973-го Данило Кулиняк виступив на суді над Іваном Дзюбою на його захист, після чого був незаконно направлений на службу в армію на Забайкалля. У 1976 році оселився в Лютежі Вишгородського району на Київщині й став державним інспектором рибоохорони на Київському водосховищі.
На час вибуху реактора на Чорнобильській АЕС перебував у відрядженні на Чорнобильщині, внаслідок чого тяжко захворів на лейкимію.
Помер 5 січня 2016 року в Ірпені на 68-му році життя.
Матеріал підготувала
Тамара МАРКЕЛОВА
Leave a Reply