Походження та поширення вертепу на українських землях

Кожна культурна спадщина є багаторічним, віковим нашаруванням звичаїв, традиції. Саме вони становлять основу культури, творячи разом з нею суцільний моноліт, який виокремлює і творить різнобарвну гаму різних народностей.

На розвиток сучасного мистецтва, зокрема театрального, на українських землях великий вплив мав розвиток і поширення вертепу. Вертеп – це не є щось нове, його коріння сягає грецької культури – театру Діоніса. Свято на його честь – це найбільше свято у греків, пов’язане із збиранням винограду, а Діоніс – бог вина і радощів. Святкування супроводилося гучними забавами, танцями і прелюдіями.

Іконографічні образи візантійської культури, іспанське ретебло (вівтар-шафа), середньовічна західноєвропейська містерія, польська шопка – елементи, які вплинули на формування вертепу.

«Вертепом» називали театр, у якому вистави розігрували ляльками на паличках (маріонетками) у великій дерев’яній дво- або триповерховій скриньці. Вертеп – це вид народної драми, усної народної поетичної творчости, примхливе поєднання містерійних і народних мотивів. Инше подібне значення вертепу – «старовинний ляльковий театр, де ставилися релігійні і світські п’єси» 1.

За твердженням дослідників цього виду театрального мистецтва (І.Франка, М.Возняка), в Україні він з’явився наприкінці XVI ст. «Той ляльковий театр, занесений також до нас із Заходу з Польщі, а може із Чехії, зберігся між русько-українським людом аж до нашого часу, майже до наших днів»2. Прадавні форми театру стали прикладом для творців перших літературних українських драматичних творів, зокрема вертепної драми. Іван Франко називає її найвищою художньою формою українського театру.

На 1667 р. припадає перша документальна згадка про вертепне дійство, або різдвяну драму, яке влаштовувалося на щорічне свято народження Ісуса Христа. Існують і инші припущення щодо першого вертепу: це 1591 і 1639 рр. Вертепна гра на довгий час стала традиційною різдвяною, святковою розвагою українського народу.

В українському вертепі – старовинному театрі ляльок, дуже подібного до польської шопки або до білоруської батлейки – вистава за змістом і насиченістю дійства поділялася відповідно до ярусної структури вертепної скриньки на світську та духовну частини. На другому поверсі двоярусного вертепу відбувалися події, пов’язані з народженням Ісуса Христа. В основі сюжетів були релігійно-містерійні, різдвяні тексти. На нижній сцені жили персонажі різних національностей: українські селяни – дід і баба, запорожець, солдат-москаль, жид, поляк, циган. Усі вони раділи народженню Спасителя і смерті Ірода, танцювали під гру троїстих музик, затівали бійки. Троїсті музики – це скрипка, бубон і цимбали, які поєднували мелодію різдвяних колядок і популярних народних пісень. Демонстрування різних епізодів, тогочасних соціальних звичаїв відображено в наївних і узагальнених образах, створених за стильовим принципом маски.

Іван Франко вказував на відмінність українського вертепу від польської шопки: «Від польських «яселек» різниться наш вертеп двоповерховою архітектурою і розділом між сценами біблійними і побутовими, котрі в польських «яселках» відбуваються всі на одній сцені, різниться і композицією тексту, котрий у нас і в побожний, і побутовій частині є твором оригінальним, хоча залежним від того самого шаблону, в який уложилася вертепна драма на Заході і в Польщі»3.

Іван Франко аргументовано доводить, що українська вертепна драма виникає одночасно із польською шопкою, а навіть раніше. Для аргументування цієї тези вчений проаналізував величезну кількість різноманітних джерел. Досліджуючи розвиток українського вертепу, наголошував на тому, «що наш вертеп є мало досліджений, мало зібрано для нього матеріялу», «наші старі вертепи називано також райками, і ся назва розширена по всій Європі. Назва пішла, очевидно, з того, що вистави середньовічної містерії починалися в раю упадком і прогнанням Адама та Єви»4.

Велике значення для розвитку вертепу мала шкільна драма. У зв’язку з її розвитком в Україні велику роль відіграли братські школи в Острозі та Львові ще наприкінці XVI ст., єзуїтські колегіуми у Львові, Кам’янці-Подільському, Луцьку.

Про шкільну ґенезу вертепу писав М. Возняк: «Сильне занечищення мови церковнослов’янізмами в релігійно-біблійній частині вертепу промовляло за тим, що джерелом була тут якась шкільна містерія» 5. На зв’язок вертепу і шкільної драми вказував й Іван Франко в історичних обрисах «Русько-український театр» 1819 р. «Ставши особливо власністю школи, вертеп прийняв ту подвійну форму, котру адаптувала шкільна драма»6. Щоб краще зрозуміти розвиток шкільної і вертепної драми, потрібно простежити і виокремити спільні і різноголосні елементи у їхньому творенні вертепного мистецтва. Спорідненість між ними, звичайно, виникла внаслідок того, що відомі і невідомі автори вертепної і шкільної різдвяних драм зверталися до одного джерела – Євангелій від Матея та Луки. Незважаючи на цю обставину, все ж таки між цими творцями одної мистецької лінії було різноголосся. У чому воно полягало? У вертепному варіянті впадає у вічі певна законсервованість у відтворенні євангельської історії, оскільки вертепники не були творцями тексту драми, а лише виконавцями готового тексту. Показовим у цьому значенні є така деталь: вертепник із Хорольщини «проспівати окремий уривок із драми… не може, а обов’язково починає все з початку, аж поки дійде до потрібного місця»7.

Шкільний варіянт різдвяної драми, здебільшого авторський, відзначається більшою гнучкістю. Видно, що творці шкільної драми намагалися якомога реальніше подати відомий сюжет, долучаючи до нього алегоричних персонажів, проявляли вміння новаторства, вводячи в драму персонажі, які відсутні в канонічній історії.

Отож, очевидно, слушним у зв’язку з вертепною різдвяною драмою є зауваження М. Возняка, що в «Західній Європі найбільш поширені й популярні містерії від давніх-давен переходили в народні маси й відігравалися у селах у скороченій і зміненій формі відповідно до спроможности розуміння сільської публіки»8.

Маловажливим було б лише пояснити різницю та спільність частин шкільної та вертепної драми без огляду найстаршого репертуару цього різдвяного змісту. «Комедія на день Рождества Христова» Дмитра Туптала (Дмитрія Ростовського), 1862 р., вперше була поставлена 1702 р. У ній діють як міфічні, так і біблійні персонажі: царі-волхви, сторожа, цар Ірод, рабини, вожді. Як видно із названих персонажів, зміст драми традиційний –відтворення важливих євангельських подій, які оповідають про втілення Сина Божого, пророкування про прихід Месії-Спасителя, народження надзвичайної дитини у Діви Марії, поклоніння пастирів, прихід волхвів, злі наміри царя Ірода, вбивство новонароджених дітей. Міфічні та алегоричні персонажі стають провідниками християнських істин про марноту світу, що полонила грішну людину, яку прийшов визволити Син Божий. Важливо назвати і инший давній репертуар «Різдвяна містерія», яка датується першою половиною XVII ст.

Перебуваючи під опікою колегіумів і користуючись всебічною підтримкою ордену єзуїтів, шкільна драма в XVI ст. набуває значного поширення в Польщі, а незабаром дістається й до України. В. Резанов наголосив на тому, що «єзуїти застали в Польщі розвинуту театральну традицію, на цей час поляки полюбляли сценічні вистави – шкільні, церковні, релігійно-полемічні. Враховуючи ці обставини, єзуїти в перші тридцять років своєї діяльности дозволяли учням розігрувати трагедії, комедії, містерії Різдва Христа, Страсті Господні і свято Євхаристії».9 Збереглися відомості про організацію єзуїтами церковних вистав у м. Пултуск на святі Божого Тіла 1578 р. (виконувався діялог про дерево життя); 1579 р. – діялог про Каїна і Авеля; 1580 р. – про старозавітного Мелхиседека; тексти подавалися польською мовою. Подібні діялоги звучали на святах і в инших містах Польщі, наприклад, 1671 р. на святі Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у Кракові; 1688 р. в костелі Торуня вистава «Nowy raj, drzewem zywota zasadzony», де діяв змій, який спокусив праматір Єву.

Іван Франко робить висновок, що маючи давні історичні традиції, які беруть початок від народних обрядів і звичаїв, через вертеп XVII-XVIII ст., давнє українське театральне мистецтво стало одним із джерел українського театру XIX ст.

Вертеп зберігся в кількох оригіналах, власне сама скринька та варіянти тексту вертепу. Про популярність адаптованої різдвяної драми свідчать драматичні твори XIX-XX ст., автори яких під час роботи свідомо орієнтувалися на вертеп. Це «Уродова морока» П. Куліша, «Вертеп» В. Шевчука, «Вертеп» і «Милостиня Божа» Л. Старицької-Черняхівської. У цей час, 1876 р., з’являється Емський указ, згідно з яким забороняється друкувати українською мовою будь-які твори, крім художніх творів та історичних документів, ставити театральні спектаклі, не дозволялося прилюдне читання українською мовою будь-яких дисциплін.

У роки сталінського режиму, другої світової війни, повоєнної відбудови та застійної брежнєвської задухи до яскравого вертепного дійства митці не зверталися. Це було чотири десятиліття глибокої паузи. Лише в роки хрущовської відлиги, а власне наприкінці 1960-х або на початку 1970-х рр. вертеп знову привернув увагу режисерів та письменників. Користуючись вертепом, українські письменники XIX-XX ст. в найбільш несприятливих для нашої культури умовах порушували важливі проблеми національної ідентичности, боротьби за збереження мови, літератури, народу, держави.

Усіх драматургів XX ст. приваблювала й сама характерна особливість вертепної скриньки – можливість паралельного синхронного показу подій: народження і смерти, любови і ненависти, земного і небесного, реального і уявного. Можливо, тому О. Фрейденберґ назвав вертепну скриньку «загадковою»10.

Вертепна драма як адаптований варіант різдвяної шкільної драми XVII-XVIIIст. виявилася дуже живучою. Ще в 1936 р. було повідомлення про новознайдений куп’янський вертепний театр. Компактність скриньки, демократизм тексту забезпечили вертепові довговічність. Все описане знайшло свій відбиток і у вертепному дійстві сьогодення, яке ще збереглося в українському селі. Вертеп прикрашає і збагачує святкування празника Різдва Господа нашого Ісуса Христа.

Звичай колядувати на Різдво із обрядовою зіркою і козою, переодяганням, використання масок коріниться у культурі Київської Русі, а практика театралізованого відтворення біблійних сюжетів під час церковної служби (літургійна драма) стає поширеною в добу середньовіччя. Але спосіб споруджувати різдвяні ясла з персонажами різдвяної драми має, очевидно, західноєвропейське походження, пов’язане з обрядом Католицької Церкви, яка дозволяє фігурувати зображення святих. Таким чином, автентичний національний характер, поєднаний із західними впливами і літературною та фольклорною традицією, породжує унікальне явище українського вертепу.

Яка ж довга ця історія вертепу – від грецької культури до сьогодення! Що вплинуло чи впливає на її живучість і трансформації? Відповідь сформуємо словами Миколи Сулими, відомого дослідника української драматургії XVII-XVIII ст.: «Христос зупиняє плин профанного земного часу, він представ вісником Царства Небесного, йдеться про підняття до рівня сакрального змісту світу профанного, тобто про освячення земної людини і земного життя».11 Ця увага до релігії, до людини була трансформована новою українською літературою через вираження інтересу письменника до простої людини.

Як стати щасливим?

Складіть свій список, і побачите, що більшість речей, які роблять нас щасливими — нематеріальні.

Нельсон Мандела казав, що освіта — найсильніша зброя, яка може змінювати світ. Період постійних турбулентних змін вимагає від нас переосмислити сутність освіти і процесу навчання загалом, щоб ми цю зброю могли використовувати на максимум.

Читати Як стати щасливим?

«Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш» (Д. Павличко)

«Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш» (Д. Павличко)

Наші західні партнери розцінюють результати останніх виборів Президента України і ВРУ як крок в напрямку розвитку демократії. З цим можна було б погодитись, якби нова політична команда на чолі з Зеленським і Разумковим розпочала реальний рух у бік реалізації ст. 5. Конституції України. Нагадаю, що ця надважлива стаття стверджує: «Носієм суверенітету… є народ. Народ здійснює владу безпосередньо…». Йдеться про те, що народ дійсно має бути головною особою держави, тобто, її головним зодчим. Про важливість прямої участі народу в будівництві держави в політичних колах час від часу просто згадується і не більше того. Читати «Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш» (Д. Павличко)

Національній опереті – 85: ювілей, якого чекали…

«Оксамит» підбиває підсумки культурно-мистецьких подій року.   Їх було досить багато: це –  фестивалі,  конкурси, концерти, виставки живопису, авторські літературні та пісенні вечори… У цьому різномаїтті кожному охочому знайшлося дійство до душі, про що ми з великою насолодою розповідали на сторінках часопису.  Особлива подія, яка відбулася напередодні Різдва і Нового року, залишила приємний незабутній післясмак:  святкування  85-річного ювілею Київського національного академічного театру оперети.  Про це наша розповідь сьогодні. Читати Національній опереті – 85: ювілей, якого чекали…

Гідність — це основа свободи людини

У Київському центрі УКУ, зазначає  видання https://zbruc.eu/, вже традиційно відбулася конференція UCUGlobal. Цьогоріч загальною темою стала «Людська гідність в часи мега-впливів». Мова йшла про «червоні лінії» в питаннях державної політики, безпеки та наших зовнішніх стосунків, де пролягає межа, порушивши яку ми нехтуємо гідністю та правами людей? Ці питання не мають простих відповідей, а в часи таких швидких і глобальних змін розуміти дійсність стає все важке. Тому Аналітичний центр УКУ разом з Українським католицьким університетом щороку збирає лідерів політичного та суспільного життя, бізнесу, духовенства, а також міжнародних науковців та експертів, щоб разом віднайти відповіді. Читати Гідність — це основа свободи людини

Спілка поляків “Bez granic” відзначила католицьке Різдво!

25 грудня 2019 року боярська Спілка поляків “Bez granic” відзначила католицьке Різдво! По-домашньому теплий, різдвяний вечір провели запрошені гості у ресторанно-готельному  комплексі «Краків».

Ініціатором проведення,  організатором та господинею вечора виступила Хелена Седик зі Спілки поляків «BezGranic».

Магію свята присутні відчули завдяки спектаклю “Podnieš rękę, Boże Dziecię! Błogosław krainę miłą!” за участю аматорського колективу акторів. Це так зворушливо  переглядати театралізовану історію народження Ісуса Христа  у виконанні дідусів, бабусь, онуків…  Спектакль поставлено польською мовою.  Як говорять члени спілки дітей і дорослих спілки поляків м. Боярки, вони із задоволенням беруть участь у культурно-мистецьких заходах,  удосконалюють знання польської мови. Читати Спілка поляків “Bez granic” відзначила католицьке Різдво!

Вітаємо Вас, шановні читачі, з Різдвом Христовим!

Вітаємо Вас, шановні читачі, з Різдвом Христовим! Наш часопис, друковане слово – важливий початок всього, взаємоповага – зріднили нас. Ми цінуємо наш взаємозв”язок,  віримо в його надійність,  тривалість, щирість. Зріднила нас любов до України, безмежна віра в те, що Україна вічна. Плекаймо разом патріотизм, виховуймо його серед молодого покоління, утверджуймо серед старшого покоління цінності, які були знівельовані за часів окупації більшовицьким режимом.

У ці святкові різдвяні дні нехай ясне сяйво різдвяної зірки  зігріває Ваші серця, віра додає снаги захищати  здобутки незалежності! Веселих свят,  успішних  трудових буднів, довіри серед нас!

З повагою, головний редактор Тамара МАРКЕЛОВА

Блогер Олександр Пархоменко про українську мову та “русский язык”

Блогер Олександр Пархоменко вважає, що російська мова є лише діалектом української. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на “ТехноСотня”.”Мне, как русскому по национальности долгое время было приятно верить в то, что украинский язык произошел от русского. Но вынужденно отключившись от российской пропаганды и начав изучать этот вопрос глубже – я понял, что все как раз наоборот.

Еще долгое время российский ватник и ура-патриот все-равно будет свято верить в то, что украинский язык – это даже не язык, а диалект. И при поддержке на уровне правительства этот украинофобский миф выглядит для них правдой. Убеждать их в обратном нету никакого смысла.

Как украинский язык может быть диалектом русского языка, если в украинском языке 650000 слов (литературный – 250 000 + 400 000 устаревших и диалектных слов)? А в русском языке всего во всех диалектах 115 000 слов (словарь Даля). Чей язык чьим диалектом является? Я могу любое российское слово со славянским корнем вывести, пользуясь украинским языком. Но не каждое украинское слово вы выведете, пользуясь русским языком. Читати Блогер Олександр Пархоменко про українську мову та “русский язык”

Якби ми знали життя слів, то вся історія розкрилася б перед нами

Жива народна мова відображає сліди такої глибокої давнини, яку письмові джерела засвідчити не можуть. Величезну історичну інформацію приховують у собі також імена.

За останні півсторіччя наука зробила спроби дешифрування слів-імен. Але це лише спроби. До цього часу неясні, наприклад, ще такі найменування, як скіфи, фракійці, гети, кіммерійці, алазони, неври, кгуни… Загадку являють собою й імена людей. Скажімо, такі як Володимир, Василій (Василь), Борис, Сидір, Варвара, Пелагея (Палажка), Парасковія (Параска), Уляна (Уля) та ін.

На жаль, словники відсилають нас до назв і міфів грецьких та римських, хоча саме давні греки і римляни запозичили їх у наших предків. Адже за часів високої цивілізації трипільської археологічної культури (III тис. до н.е.) Греції і Риму ще не було і в згадці. Коротко розповім у тій мірі, в якій вдалося це дослідити, про історію виникнення деяких імен.


Сидір. Давньогрецьке Ісідор – перекладалося як «дар Ісіди (Ізіди)». Міф, який зберігся, розповідає, що єгипетська богиня материнства, сестра і дружина Осіріса Ісіда пожаліла голодних пастушків і послала їм ситний сніданок. Це й був Ісідор – Ісіди дар. Грецькому походженню імені Сидір суперечать такі обставини. Міф належить до III тис. до н.е. Греки з’явилися на Балканському півострові на тисячу років пізніше, а культуру, міфи і елементи лінгвістики запозичили у своїх попередників, яких називали лелегами. Завдяки дешифруванню трипільської писемності.встановлено, що населення трипільської археологічної культури (III тис. до н. є.) було пеласгами-лелегами, попередниками і предками Русі на Дніпрі і попередниками греків на Балканському півострові. Пеласги-трипільці підтримували безпосередні культурні зв’язки з Єгиптом, мали великі протоміста, розвинені металургію, астрономію і писемність з першим у світі літеро-звуковим алфавітом, який передали фракійцям, а останні – грекам. Міф про ім’я Сидір і саме ім’я також було передано грекам пеласгами. Це підтверджується тим, що сліди міфа, забуті в Греції, добре збереглися у нашому народі. І в наші дні колгоспні пастухи, збираючись на пасовище, кажуть один одному: «А сидора взяв?» Це означає: чи взяв ти сніданок пастуха?

Пелагея (Палажка). На початку 60-х років, під час моєї роботи як одного з авторів першого видання «Української радянської енциклопедії», академік І.Г.Підоплічко якось зауважив, що, на його думку, ім’я Палажка означає «пеласгська жінка», тобто «жінка і племені пеласгів». Пізніше, коли завдяки дослідженням київського вченого М.З.Суслопарова стало відомо, що населення трипільської археологічної культури було пеласгами – попередниками і предками русичів, до пеласгів в ученому світі виник особливий інтерес. Палажка – це зменшене від Пелагея. Ім’я складається з двох частин: Пела і Ген. Відомий вітчизняний мовознавець та історик О. Партицький встановив, що перша частина імені Пела – вказує на належність до племені пеласгів. Друга – Гея (Гео) – означає «земля». Як відомо, в культі природи (Всесвіту) у пеласгів символом землі був образ жінки-матері. Отже, ім’я Пелагея означає земля-мати пеласгів (трипільців). Це – Берегиня київських літописів, шанована в народі богиня. Сільські вишивальниці донині зображують її на рушниках у вигляді символу Прадерева Світу – землі і галактики.

Варвара. Ім’я Варвара на заході вимовляється як Барвара, що означає «іноземка». Іноземці – грецькою барбари (βαρβαροι), латиною – bаrbаrі. У переносному значенні варвари – це грубі, жорстокі люди. Таке ім’я, а з ним уявлення про чужоземців, виробилося ще у спільних попередників еллінів – пеласгів-лелегів у межиріччі Дніпра – Дунаю і на Балканах. їхні племена заселяли також Кріт й острова Егеїди до появи еллінів. Пеласги були поклонниками астрального культу природи (Всесвіту). їхні головні божества: тріада Лада, Зоря (Венера) і Артеміда (велика богиня Місяця) – управляли космічною водою, генетичними процесами і нічним відпочинком. У Вавілоні головним культом був жорстокий культ бога сонця, котрого називали Бар-Баром. Людей, призначених у жертву Бар-Бару, кидали всередину розпеченого мідного бика. Племена, що поклонялися гуманному культу, під загрозою винищення змушені були відходити з міста Ура на північ – у район Харрана (Мала Азія), на Балкани і в межиріччя Дніпра – Дністра – Дунаю. Побували там і вавілоняни. Завдяки цьому і поширилася серед пеласгів назва барбари за іменем культу Бар-Бара. Пізніше вона була передана еллінам і Русі, і вважати її грецькою, як бачимо, нема підстав. Такі історичні картини малюються при вивченні слів варвари і Варвара – «іноземці», «іноземка».

Либідь. Усі ми добре знаємо легенду про Кия, Щека й Хорива та сестру їхню Либідь – засновників княжого Києва. Але що означає ім’я Либідь? Зазначимо, що, вивчаючи міфічне ім’я (міфонім), треба знати дані міфології відповідного часу й народу і вміти . користуватися ними. Деякі вчені-мовознавці вважали, що арабська назва Києва – Куяба складається з двох слів: скіфського Кий (Скит) і кіммерійського (іберійського) – ба, що означає дитя. Тому Куяба означає «дітище Кия; будова Кия» і датується VII ст. до н.е. Цей висновок грунтується на морфологічному та лінгвістичному аналізі назви Куйаба. У створенні назви міста, а тому й самого Києва, взяли участь і скіфи, і кіммерійці (зрубна археологічна культура), а значить його заснування треба датувати VII ст. до н.е. Така давність назви міста, названого на честь легендарного Кия, потверджується відомими й авторитетними античними істориками. В античних повідомленнях йдеться про подібну до відомої нам легенди про Кия, що відносять події до VII ст. до н.е. Повідомляється, що Кий, друг Геракла, повернувшись з Колхіди, заснував місто й назвав його своїм ім’ям. Мова йде про місто Кіос, що й нині існує на території Туреччини. Але деякі дослідники (О. Партицький та ін.) вважають, що саме в той час відбулося переселення мешканців Кіоса на чолі з Києм на територію сучасного Києва. Нашу лінгвістично-етнографічну розвідку ми присвячуємо сестрі легендарного Кия – Либеді. Згадки про Кия зроблено, щоб орієнтовно визначити час дії персонажів легенди. Ім’я Либідь можна вважати цілком кіммерійським (VII ст. до н.е.), що складається з двох слів: ала – «жінка» і ба – «дитя». Алаба означає «жінка-дитя», тобто «дівиця». За довгий час, що минув від кіммерійців до княжого Києва, ім’я Алаба на Русі набрало форми Либідь. Ця гіпотеза потверджується народною пам’яттю. У гирлі річки Либеді є Дівич-гора. Вона ж зветься Либідь-гора, або Лиса гора1, бо там за язичництва відбувалися поганські свята – купальські «соботки» на честь Купали (Кубелі; Кибели) та бога неба (Див; Дій). Навпроти Дівич-гори – Бусова гора і Бусове поле, де було розіп’ято готами вождя антів Буса і 70 старійшин (375 р.). З’ясування стародавньої семантики імені Либідь ще потребуватиме досліджень з історичної етнографії, міфології та етимології. Проте й нині цікаво розглянути деякий фольклорно-лінгвістичний матеріал. Фольклор і лінгвістика свідчать, що в імені Либідь узагальнюються якісь гарні, високі й добрі якості. На Україні збереглося багато слів із стародавнім коренем -либ-. Нагадаємо значення деяких з них. 1. Либати – пастися з насолодою по росяній траві або вибирати трави й рослини, які до смаку. 2. Либати очима – моргати (дівчині). 3. Либавка – коза, яка визбирує й поїдає смачні вершечки улюблейих трав. Деякі етнографи вважали, що коза-тотем і предок українського народу. Водночас вона – атрибут Артеміди, фракійської і слов’янської Мендіді – великої богині Місяця. Коза на Україні – пестливий епітет дівчини. Мати каже гостям: «А от і наша коза з батьком». На санскриті коза – Аjа (Аджа), – як нам відомо, вживається на означення і тварини, і Місяця. Язичництво Київської Русі в основі своїй мало люнарний культ. Головним божеством священної тріади, як уже мовилося, був Місяць. Про нього зокрема казали: «Цап на полі басує з цапенятами». Таким чином, либавка-коза стародавнього фольклору це – не просто коза-тварина, а ще й тотем народу й богиня Місяця – Артеміда – головне астральне божество на Середньому Дніпрі. Свято народження Місяця – Щедрий Вечір донині (впродовж тисячоліть) супроводжується водінням кози з відповідними містеріями й ритуалами. 4. Либці – приманка з м’яса для риболовлі. 5. Либити – брати, збирати щось цінне, краще. 6. Либка – сітка на жердині для збирання яблук. 7. Либак – робітник, що збирає нафту з поверхні води, або людина. що збирає вершки з молока. 8. Либець – старець, що просить (збирає) милостиню – жебракує. Бачимо, що корінь -либ- визначає процес збирання або нагромадження. 9. Либитись – посміхатися без явної причини, від підсвідомого переповнення добрими і приємними почуттями. Слова з коренем -либ- пов’язані з міфологічними уявленнями. Ця коротенька розвідка показує, що семантика імені Либідь – «дівиця» – імовірна. Це потверджує й дослідження назви однойменної річки Либеді у Києві. Відомо, що імена річок не давалися людям чи богам, а навпаки,– імена людей і богів ставали назвами річок. Так виникли назви: Ганг, Марна, Бористенес, Істр, Волхов та ін. Походження слов’янських імен є цікавою й переконливою аргументацією етногенезу й високої культури Стародавньої Русі. Збереглося їх багато. Розуміння язичницьких імен дає змогу правильно читати середньовічні київські літописи, художньо-історичні твори.

Ігор-Юрій. Імена ці, як і Всеволод, Володимир, Святослав, мали князі кінця XII ст., що брали участь у поході новгород-сіверського князя Ігоря на половців і стали героями «Слова о полку Ігоревім». Імена Ігор і Юрій пов’язані з сільським господарством та божеством весняного Сонця. Для обох імен було введено грецьке християнське свято Георгія. Ім’я Георгій походить від грецького Георгос – «ратай, орач, хлібороб». Імена Ігор і Юрій символізували Сонце, Дажбога, який, за язичницькими міфами, подарував людям плуга й навчив хліборобства та одруження. На Русь і далі на північ, у Скандінавію, ім’я Ігор потрапило ще за доби тракійців і кіммерійців й походило від назви єгипетського божества Сонця – Гор (з префіксом і).

Всеволод. Це ім’я означає «володар Всесвіту». У слов’янських племен за різних епох Всеволод означало і «сонце», і «Перун». Згадаймо зі «Слова о полку Ігоревім» величальне: «Яр Туре Всеволоде!». Це означає: «Сонце (Ярило) сузір’я Тельця (Тура) Всеволоде!». Проте епітет Володар Всесвіту належить і Перунові. У VI ст. н.е. Прокопій Кесарійський писав: «Слов’яни вірують у єдиного бога, творця перунів – Володаря всього світу». Перун, за міфами, – батько Сонця, Місяця й Зорі, символізувався також Сонцем.

Володимир. Ім’я означало «володар миру, світу». Цей епітет Місяця на Наддніпрянщині існує кілька тисяч років. Коли князь Володимир прийняв християнстві), йому змінили ім’я на Василь, що означає «Місяць» (старовірменське «Уаціля»).

Святослав. Це язичницьке ім’я означало на Русі дослівно «світе славний». Наведені імена учасників походу Ігоря на половців асоціювалися з чотирма сонцями, як це й видно з тексту «Слова о полку Ігоревім». Звернімо увагу: знання стародавніх імен дає змогу прочитати важливі місця «Слова», які протягом стількох років усе ще лишаються не прочитаними дослідниками. Академік Б. Греков колись писав, що «якби ми знали життя слів, то вся історія розкрилася б перед нами»…

За матеріалами Файна сторінка

Зброї не склали. Гарячий 1954 в боротьбі за Самостійну Україну

На сайті horyn.info читаємо  матеріал Сергія Кричильського про зачистку збройного підпілля ОУН у Західній Україні у 50-х роках минулого століття.  Герої-підпільники після захоплення західних областей більшовиками зброї не склали, продовжували самовіддано боротися за Самостійну Україну  аж до 1954 року. Трагічна доля оунівців болем крає серце, але разом із тим викликає велику повагу, гордість, вселяє надію.  Пам’ять про незламних синів і дочок України, як і подвиг – незнищенні… 

1954 рік в історії українського збройного підпілля був особливим. Це був останній рік активної дії збройного спротиву в Західній Україні. Не дивлячись на потужні зусилля карально-репресивної системи СССР з залученням до ліквідації збройного підпілля ОУН двох третіх від усього складу внутрішніх військ СССР, розгалуженої мережі агентурного апарату та власне самої системи НКВД – МГБ, українське збройне підпілля продовжувало свою діяльність. Дві великі блокади 40 -х років, широкомасштабні прочісування лісових масивів, агентурні розробки та інші методи чекістсько-військових операцій не давали довгоочікуваних сподівань Москви щодо остаточної ліквідації українського підпілля.

Читати Зброї не склали. Гарячий 1954 в боротьбі за Самостійну Україну