У березні 1985 року генсеком КПРС стає Михайло Горбачов. Захоплені його риторикою люди сподівались добрих змін. У суспільства істотно посилився потяг до історичної правди, до національної пам’яті. Шквал емоцій переживали усі небайдужі, серед них фізично живі жертви масових репресій та свідки трагічних і пережитих ними подій.
Заговорили і в моєму рідному селі Зарудді, що на Полтавщині. У моїх думках мимоволі спливали окремі репліки моїх односельців, моєї бабусі Оришки, ніби мимоволі кинуті про організований голод на селі, про заможних земляків-господарів, вивезених із села в Кременчук і кинутих до ДОПРа. Ті, хто пережив голодоморне пекло, заговорили. Це були стражденні, емоційні, гіркі спомини. Україна під тиском океану гірких страждань і переживань перевершувала шекспірівські пристрасті.
Результатом наших зворушливих емоційних розмов з односельцями про обставини «голодовки», як вони часто іменували цю трагедію, стала моя перша публікація в Кременчуцькій районній газеті «Перемога» від 23 грудня 1989 р. «Замучені Голодомором». Стаття започаткувала в газеті рубрику «Історія без прикрас». Виходу цієї статті я завдячую спогадам моїх односельців: Данила Антоновича Гончара, Клавдії Яківні Гончар, Лідії Андріївні Волювач, Наталії Антонівні Кравченко, Вірі Петрівні Мороз, моїм батькам – Катерині Антонівні, Тимофію Романовичу. Стаття викликала розмаїття емоцій. Людям було небайдуже до пережитих страждань народу. З одного боку, це свідчило про потребу оприлюднення наболілого, яке лежало десятиліттями на дні людської душі, з іншого – сум’яття від появи традиційно й постійно замовчуваної теми на шпальтах місцевої газети. А дехто навіть не повірив у незворотність суспільно-політичних змін, непевно зауважував: «А тобі не страшно писати про це?» – «А якщо переможе «їхня»?». А мій батько Тимофій Романович Капустян благав мене: «Дочко, не зупиняйся, доведи задуману справу до кінця. Адже у нашій родині козацького роду від голоду загинули: мій батько Роман і мама Наталка, сестра Надя і брати Жорж та Анатолій. В родині твоєї мами Катерини від голоду померли твій дідусь Антон і його малолітні доньки – Галя, Ліда і Маруся».
На рубежі 1980–90 рр. моє село ще було повнолюдне. Нам вдалося консолідувати його енергію на шляхетну справу – спорудити пам’ятник невинно убієнним Голодомором 1932 – 33 рр. землякам. Оптимістичної вдачі землячка Лідія Андріївна Волювач, 1921 р.н. обійшла кожну сільську родину, пояснюючи значимість нашого Проєкту. Байдужих у цій справі не було. Лідія Андріївна переговорила з кожним мешканцем села на предмет збору коштів на пам’ятник. Ініціативу громади підтримав голова колгоспу Юрій Матюха – допоміг фінансово й організаційно. На побудову пам’ятника власні заощадження передавали й ті, хто вже давно не мешкав у селі Заруддя, але навіки був душею пов’язаний зі своєю малою батьківщиною. Гончар Клавдія Яківна, 1916 р.н., Гончар Данило Антонович, 1911 р.н., Волювач Лідія Андріївна ретельно склали поіменний список усіх 106 замучених Голодомором земляків.
22 квітня 1990 року у моєму рідному селі Заруддя було відкрито перший в Україні пам’ятник жертвам Голодомору 1932 – 33 рр.
По обіді 22 квітня 1990 року ми зібралися біля сільського цвинтаря на скорботний мітинг. На символічній могилі постала стела з чорного лабрадориту, на ній висічений хрест, свіча, схилена у жалобі жінка, на постаменті викарбувана калина і паляниця, спечена Клавдією Яківною Гончар, а на хресті символічні слова журналіста Івана Нощенка (покійного): «Мученикам 1933-го від нащадків, яким повернуто право на пам’ять». Пам’ятну стелу відкривають: свідок пережитої трагедії Данило Антонович Гончар та учениця Зарудянської школи Оксана Волювач. Спогадами про пережитий голод ділиться свідок Галина Гончар (рік народження 1923-й), яка емоційно зазначає: «Вічна пам’ять померлим. А в катів, які їх прирекли на смерть, хай, якщо вони живі, горить земля під ногами, хай вона не прийме їх, як сконають. Мертвих же нелюдів хай вона викине з себе і в Україні, і на Красній Площі!» Схвильовані слова від імені членів Кременчуцької громадської організації Народного Руху України за перебудову і Товариства української мови імені Тараса Шевченка висловлювала Тамара Просяник.
Мій виступ носив науково-популярний виклад стосовно обставин і наслідків Голодомору-геноциду 1932 – 33 рр. в Україні. Перед оголошенням хвилини мовчання констатую: «У селі Заруддя від Голодомору загинуло 106 осіб, з них 50 дітей. Водночас закликаю: «…давайте, хто спогадами пережите, а хто набутою пам’яттю від тих, хто пережив голодне лихоліття, згадаємо і вшануємо пам’ять людей безневинно замучених Голодомором: батьків, матерів, бабусь, дідусів, братів, дочок, синів, сестер, рідних, друзів, товаришів, однокласників, сусідів, близьких, знайомих, односельців»…. Трагічна миттєвість… Настає хвилина мовчання.
Панахиду за упокій по безневинно-убієнними у 1933-му відслужив настоятель приходу Козельщанської церкви Різдва Пресвятої Богородиці отець Петро. Були названі під час поминальної панахиди імена всіх убієнних Голодомором.
За народним звичаєм сіли за столи. Зарудяни приготували поминальний обід: капусняк, запечена картопля з м’ясом, узвар.
У наступному номері газети «Перемога» від 26 квітня 1990 р. з’явився репортаж Дмитра Перерви «Наша пам’ять вічна» (про відкриття пам’ятника жертвам Голодомору-геноциду 1932–1933 р.). Зокрема автор зазначив: «Ми одужуємо від страху і від байдужості, які нам нав’язували і які нас якоюсь мірою зачепили. І хочеться, щоб ми одужуючи, вміли шанувати даровану нам землю, наше минуле і самих себе, щоб ми вміли бути добрими людьми в ім’я нашого майбутнього. Хай буде земля пухом усім замученим 1933-му, 1937-му і поза ними. Вічна їм пам’ять, бо наша пам’ять вічна».
Анатолій Гаркуша висвітлив цю подію у Полтавській обласній газеті «Комсомолець Полтавщини».
Завершувалася епоха перебудови… Точка падіння СРСР залишалася лише питанням часу.
Я продовжувала збирати спогади свідків голодоморного пекла. Ще тоді, в кінці 1980-х – на початку 1990-х років були живі свідки, фізичний вік яких дозволяв їм осмислено викласти суть національної трагедії. Влада СРСР ставала надбанням історії і не була в змозі в масштабах держави перетворити народну пам’ять на документальне джерело. Та й не ставила, власне, такої мети, «ховаючи у воду» усі «кінці» злочинів проти народу.
Реалії нової епохи, які прийшли на зміну падінню СРСР, продовжували великий Проєкт пошанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–33 рр. До Проєкту-пошанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. в Україні долучилася молодь – студенти Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського.
Представники багатьох студентських поколінь записували болісні акти трагедії Голодомору на українській землі, яку оповідали свідки. Географія відтворених Голодомором подій стосується переважно Полтавщини (яка тоді входила до складу Харківської губернії), Кіровоградщини, теперішньої Черкащини, сучасної Харківщини. Це ті прилеглі до Кременчука території звідки родом студенти Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. Зустрічаються також свідчення з Вінниччини, Дніпровщини, Житомирщини, Київщини, Одещини, Сумщини, Херсонщини, Чернігівщини.
Спогади свідків передають біль і страждання людської душі, покликані допомогти у пізнанні правди, особливостей функціонування командно-репресивної системи управління українським селом, що почала складатися з кінця 1920-х років.
Подальший розвиток та прикладне втілення цей Проєкт знайде у значущому науковому виданні «Пам’ять 33-го кличе молодих: спогади свідків і слово історика» 2008, 2015, 2017 років.
На відміну від свідчень очевидців, які ґрунтуються на спогадах, закарбованих у дитячій пам’яті, (а для дитячого віку не характерно аналітично мислити), видання складається переважно зі спогадів-свідчень, зібраних у кінці 1980-х – першої половини 1990-х у тих людей, які за віком осмислено підходили до цієї трагедії. Спогади сприяють розкриттю причин, перебіг, масштаб, характер, особливості, наслідки трагедії планетарного масштабу Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. в Україні.
Закарбовані свідчення свідків про цю національну трагедію були долучені слідчим СБУ, який брав у мене покази, як дослідниці, до суду 2010 року, який визнав Голодомор 1932–33 рр. геноцидом радянського політичного режиму проти української нації. Радянський Союз організував Голодомор-геноцид в Україні у 1932–1933 роках, який вбив 10,5 мільйонів українців за їхнє бажання відродити Українську державу. Радянський уряд створив інформаційну блокаду навколо скоєного ним злочину. За таких обставин спогади свідків набувають важливого усноісторичного джерела.
Визнання Голодомору 1932–1933 рр. в Україні геноцидом важливо не тільки в українському вимірі, але й для усього світового цивілізованого простору. Адже ця проблема безпосередньо торкається стану справ із дотриманням прав людини в усьому світі, міцності засад громадянського суспільства і правової держави.
Ганна КАПУСТЯН, професор Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського, дослідниця Голодомору 1932-33 рр., геноциду, суспільно-політичних процесів 1920-1930-х років в Україні
