Олександр Павлович Коцюба – постать добре відома серед українського політикуму та спільноти правників. Все життя він стояв на засадах верховенства права, невідворотності покарання за вчинення злочину. За свою тверду незалежну правову позицію, високий професіоналізм, довіру людей був обраний 1990 року депутатом Верховної Ради України I(XII) скликання. Олександр Павлович чи не найбільше доклав праці для написання та прийняття Декларації про державний суверенітет України, Концепції нової Конституції України, Кодексу законів України про землю та інших правових актів, які творили незалежну Україну.
Він жорстко ставився до популістів, демагогів, пустобрехів, «хамелеонів», лжепатріотів, пристосуванців усіх мастей.
У своїх працях «Незалежна Україна 1989–2013 залежна руїна» (2013), «Україна і народовладдя: разом думати і діяти» (1998), як свідок подій, Олександр Коцюба проливає світло на багато питань майже тридцятирічної давнини, коли Радянський Союз доживав свої останні часи, коли народ починав відкрито виступати проти тоталітарної системи, коли на хвилі піднесення разом із ковтком свободи хапалися віруси тяжкої хвороби, робилися фатальні помилки. З наслідками цих помилок сьогодні бореться український народ.
Редакція «Оксамиту» звернулася до Олександра Павловича прокоментувати дещо із тих революційних не всім зрозумілих подій. Що ж відбулося насправді
Олександре Павловичу, ще до обрання Вас народним депутатом Ви розпочали законотворчу діяльність – розробили проект Закону «Про вибори органів народовладдя Української РСР». Як це було?
Це була ідея Олеся Гончара. Я працював над проектом не сам, а спільно з тодішніми ще союзними парламентаріями: Володимиром Яворівським, Аллою Ярошинською, Володимиром Черняком, Юрієм Сорочиком. Наприкінці 90-х перед розпадом СРСР це були перші паростки народовладдя. Коли цей новаторський законопроект був готовий, його відмовилися друкувати у центральній пресі: настільки заангажованими були наші керівники. Та завдяки наполегливості депутатів документ було опубліковано у «Молодій Галичині», «Вечірньому Києві», «Правді України» тощо.
У результаті Законопроект «Про вибори органів народовладдя Української РСР» як окремий документ не був прийнятий, а на його основі депутати ВР УРСР XI скликання внесли суттєві зміни і доповнення у тогочасне виборче законодавство.
Окремі статті законопроекту були присвячені правам і свободам людини й тому, яким чином виборці мають здійснити вільне волевиявлення щоб забезпечити повноцінне народовладдя (збори, сходки, віче). Проведена безпосередньо з майбутніми виборцями пропаганда альтернативних виборів органів народовладдя та агітаційні заходи з вересня 1989 змінили світогляд багатьох виборців. Праця над цим, без перебільшення, доленосним для суспільства, що виривалося з тоталітарної системи, документом, обговорення в гострих живих дискусіях забезпечила перемогу у виборчих перегонах на виборчому окрузі № 16 серед поважних суперників.
Уже будучи народним обранцем та головою Комісії з питань законодавства і законності ВР України, у співавторстві з колегами написав Декларацію про державний суверенітет України, яку було прийнято 16 липня 1990 року та покладено в основу проекту нової Конституції України, яку було схвалено 2-ма всенародними референдумами. Це була феноменальна перемога народу України, яку забезпечили, в тому числі, напрацьовані наукові й практичні дослідження вітчизняної правничої школи, на основі досвіду Київської Русі, важких уроків визвольної національної боротьби українського козацтва 1648–1654 років, Української Центральної Ради, історичні здобутки гетьманщини.
Олександре Павловичу, Ви згадали про проект нової Конституції України. Сьогодні ми переосмислюємо процеси, що відбувалися на зорі незалежності, шукаємо відповіді на непрості запитання. Тож скористаюся нагодою та запитаю Вас як одного із авторів Конституції про те, чому аж шість років після проголошення незалежності держава жила без Основного Закону?
Це був болісний складний, часто драматичний процес. Чому? Проект Конституції України 1992 року, розроблений нами на основі Декларації про державний суверенітет України, проголошував пріоритет громадянського суспільства над державою. Розділ III Конституції України «Громадянське суспільство і держава» закріплював ідеальну модель взаємовідносин людини, суспільства і держави. Абсолютна більшість народних депутатів XII (I) скликання активно відстоювала прийняття першої Конституції незалежної України, але наштовхнулися на організований заборонений правом психологічний тиск як у Верховній Раді України, так і за її межами. У кінцевому результаті вищі партократично-олігархічні посадові особи зі створеними партіями для збереження корупційного впливу на виконавчу, судову і законодавчу владу створили умови розбалансування роботи серед народних депутатів України, законодавчої діяльності Верховної Ради України. Не допустили прийняття нової Конституції України 1992 року.
Але процес не зупинявся. Проект конституції 1993 року надавав настільки широку свободу і настільки відверто утверджував пріоритет громадянського суспільства над державою, що в статті 12 закріпив право громадян «чинити опір і перепони будь-кому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації української державності, конституційного ладу, встановленого цією конституцією, порушення територіальної цілісності чи чинить дії, спрямовані на захоплення державної влади». І знову, незважаючи на те, що проект був опублікований у пресі 26 жовтня 1993 року, його не вдалося прийняти. Врешті-решт це протистояння вилилося у незаконний розпуск Верховної ради, все, що відбулося тоді в раді – поза законом.
Ви, Тамаро Іванівно, правильно зауважили, що від дня прийняття Декларації до прийняття Конституції пройшло шість років. Ці роки показали виборцям зневагу керівників держави до народної довіри; моральне падіння можновладців задля привласнення народного багатства, відбулася легалізація влади через партії та їх політику, знищення реального процесу народовладдя і будь-якої можливості виконання волі народу.
Олександре Павловичу, на Вашу думку, чому така невідповідність між тим, що декларують статті Конституції та нашою дійсністю? Чому наші гаранти не виконують волю свого народу? Чому не несуть відповідальності за неефективне управління? У який спосіб держава відповідає перед людиною за свою діяльність?
Всі ці питання, Тамаро Іванівно, мають відповіді, мають конкретних осіб, злочинна діяльність яких чи… бездіяльність довела до зубожіння та знищує власний народ. Починаючи з Леоніда Кравчука, жоден президент не вчинив і не мав намірів, будучи на посаді глави держави, здійснювати виконання волі народу! 28-річний період показав, що президенти і керівники держави не тільки не виконують волі народу України, але й протидіють абсолютній його більшості та встановленому конституційному ладу. Замість того, щоб віддано виконувати обов’язки Президента, щосили зберігати, захищати та обороняти Конституцію України наші очільники переписують Основний Закон кожен під себе.
В Україні на початку 90-х після розвалу Радянського Союзу більшовицькою політичною партократичною олігархією у злочинний спосіб було привласнено заощадження громадян: понад 135 000 000 000 радянських рублів (або близько 147 мільярдів доларів США у співвідношенні тодішньої вартості валют). Ці корупційні афери не розслідувані досі. Від імені держави ніхто не відповів народу, куди поділися їхні «кровні», а навпаки, постаралися надійно сховали «кінці в воду».
Дотепер немає правових аргументованих підстав про заміну Дня незалежності України, який народ України відзначив двічі – 16.07.1990 і 16.07.1991. Детально посилаюся на документи, прийняті в один день депутатами XII (I) скликання. 16 липня 1990 року Верховна Рада тоді ще УРСР ухвалила доленосний документ, який закріпив основи Української держави Декларацію про державний суверенітет України – Декларацію про державний суверенітет України. За своїм юридичним змістом Декларація не потребувала жодних додаткових актів про незалежність. Депутати підтвердили положення Декларації Постановою Верховної Ради № 56-ХІІ «Про День проголошення незалежності України», у якій зазначено: зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України. Ці документи повинні розглядатися як єдине ціле демократичного завоювання народу України. Майже через два роки названу постанову парламенту скасовано іншою постановою від 20.02.1992 у зв’язку з Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. у зв’язку з державним переворотом у СРСР. На моє глибоке переконання, достатньо було змінити назву Українська Радянська Соціалістична Республіка на Республіка Україна. Аналіз цих документів показав, що основна причина невиконання положень і норм Декларації, яка закріпила систему народовладдя з контролем над державою зводиться до висновку, що українські глави держав (гаранти Конституції) органічно, політично і психологічно не сприйняли цей правовий документ. Колишні і нинішні керівники з антинародною правосвідомістю боялися народовладдя як чорт ладану. Саме тому вони започаткували і невтомно ведуть політичну боротьбу за одноосібну владу у розріз з Декларацією.
Влада захищає себе армією держслужбовців від реального народовладдя! Кількість чиновників у нашій державі за роки незалежності зросла майже у шість разів – з 60 тис до 350 тис. Державна машина переобтяжена непомірною кількістю посадовців різного рівня. Від 10 до 15 % із видаткової частини державного та місцевих бюджетів іде на утримання чиновницького апарату. Це від 50 до 70 млрд гривень щорічно!
Моя відповідь: потрібно змінювати цю кланово-олігархічну систему влади!
Чому сьогодні виникають дискусії серед політиків щодо необхідності прийняття нової Конституції?
Було б добре, якби поважали та виконували чинну Конституцію, а вести розмови про нову не просто шкідливо, а й злочинно. Потрібно у цивілізований, конституційний спосіб запропонувати зміни до Конституції відповідно до Декларації про державний суверенітет України, які давно назріли, провести всенародне обговорення цього проекту. Обов’язково прийняти закони про зміну виборчого законодавства, про імпічмент Президенту та ряд соціальних законів на принципах моралі, духовності, традицій і звичаїв українського народу. П’ять років потому текст необхідних змін до Конституції був вже розроблений кращими конституціоналістами України. Він оприлюднений у газеті «Юридичний вісник». Асоціація депутатів минулих скликань звернулася до парламенту з пропозиціями розглянути цей проект, взяти його до роботи, так само як і «Закон про вибори». У парламенті – мовчать. Президент так само.
Олександре Павловичу, Ваша послідовна правова позиція викликає повагу і бажання почути відповідь від першої особи – відкрито й з принциповими оцінками науковця про причини подій в Україні 2013–14 рр.
Підвалини цих революційних подій закладалися давно: ще з попрання Декларації про державний суверенітет, маніпуляцій з проектом Конституції України, а саме: вилучення розділу «Суспільство і держава», дострокового антиконституційного розпуску Верховної Ради України XII(I) скликання, коли на чолі держави були Кравчук – Плющ, Кучма – Мороз.
Наведені факти дають можливість абстрагувати і конкретизувати зв’язок між цими подіями: абстрагувати коло організаторів незаконних маніпуляцій, масштабність задумів про виключення Декларації з преамбули Конституції і розділу «Суспільство і держава» з ухваленого проекту нової Конституції України; конкретизувати замовників і виконавців здійснення фальсифікацій, що призвели до зупинення формування статусу громадянського суспільства та його взаємодії з державою. Це також результат неконституційного способу і проти волі власного народу зміни парламентського правління в Україні на президентське. Діяльність згаданих очільників держави – це створення умов для корупції, пограбування народу, безконтрольності можновладців, встановлення авторитарного (Кучма) і деспотичного (Янукович) режимів. Узурпація влади, зміна курсу на повернення України в імперське лоно призвела до широкомасштабної кризи по всій країні, обвалу економіки, знищення ідеології народовладдя, розгулу беззаконня і свавілля, загибелі Небесної Сотні на Майдані, окупації Росією Криму, російсько-української війни на Сході України.
Що нам, українському народу, потрібно робити сьогодні?
Історичний ланцюг історичної законотворчості з вузлами бід в Україні подовжується. Ті, хто в 90-ті з компартійних босів перефарбувалися у демократів, ура-патріотів, змінили партійні квитки на депутатські мандати, продовжують «розбудовувати» державу, розтягуючи її власність на свої рахунки, створюючи власне благополуччя розподіляючи народне добро. Нічого нового в цій технології немає. «Пасок верховної невинуватості» лопнув, а світло, яке під час виборів вихоплює її із темноти, ще більше розкриває вакханалію в державі, створену п’ятьма президентськими каденціями. Певне пробудження серед народу проступає під час виборів, змушує задуматися, але солодкі коржики засліплюють.
На мою думку, нам потрібно просвітлювати народ, доносити правду про події, що відбувалися у не таких вже й далеких 90-х. Нині у створеній владою старих партократів та нових олігархів ситуації необхідна єдність спільнот та особиста участь кожного свідомого громадянина в обговоренні й схвалені: 1) проекту Альтернативного Закону України про вибори органів народовладдя; 2) змін до Конституції України, внесених у цивілізований, конституційний спосіб відповідно до Декларації про державний суверенітет України; 3) законів про імпічмент Президенту та ряду соціальних законів на принципах моралі, духовності, традицій
і звичаїв українського народу.
Громадянам потрібно вчитися самостійно володіти механізмами демократії через свої власні територіальні громади, козацьке самоуправління, інтелектуальні об’єднання з практикою прямих виборних представників – дійсно народних депутатів усіх рівнів.
Розмову вела Тамара Маркелова
Leave a Reply