У Відні, у виставковому центрі Aula der Wissenschaften з 2 по 12 травня проходила виставка народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесного академіка Національної Академії мистецтв України Івана Степановича Марчука під назвою «Скажи мені правду».
Масштабна експозиція об’єднала понад 400 робіт митця з різних періодів його творчості. Це наймасштабніший проєкт за всі попередні періоди (раніше він максимально одночасно виставляв 250 робіт). З початку великої війни це десята виставка за межами батьківщини: його геніальні роботи бачили в Чикаго, Мадриді, Ризі, Кракові, Гданську, Ватикані і вже вчетверте, тут, у Відні.
Перлина на Дунаю – наче гаптований білим по білому – Відень приємно вразив з перших хвилин. Поблизу пам’ятника Івану Франку, що поруч з українською греко-католицькою церквою св. Варвари, зустріли екскурсійну групу. Екскурсовод розмовляв вишуканою українською мовою. Ми привітали земляків гаслом «Слава Україні!» і почули у відповідь радісне – «Героям слава!» Приємною несподіванкою стала афіша у центрі міста про прем’єру мелодрами «Маруся Чурай» за мотивами історичного роману Ліни Костенко.
Та все ж метою мого візиту до Відня був вернісаж художньої виставки Івана Марчука. Ми з колегами приїхали завчасно і правильно зробили. Ще перед початком урочистостей нам вдалося оглянути два поверхи з представленими роботами, та поспілкуватися з Іваном Степановичем. На моє запитання «Чи пам’ятає маестро такий журнал як «Радянська жінка» або просто «Жінка», Іван Степанович з притаманною йому хитринкою відповів: «Жінку» пам’ятаю, а «Радянську» – ні». І дійсно, радянська преса, як власне і влада, не жалували своєю увагою талановитого художника. Як розповів мені упорядник архівних зібрань у київській майстерні Марчука Юрій Кухарук, він уже опрацював багато друкованих матеріалів, у тому числі й дві статті про художника, які були надруковані в часи незалежності у журналі «Жінка».
Про життя й творчість всесвітньо відомого українця ми говорили з пані Тамарою Стрипко – біографкою, надійним другом, мистецтвознавицею, яка люб’язно зголосилася дати ексклюзивне інтерв’ю для нашого часопису.
Тамара СТРУПКО
– Пані Тамаро, коли Ви вперше побачили картини Івана Марчука?
– Коли я працювала в Каневі за направленням Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, я вперше побачила його роботи в стінах музею Шевченківського національного заповідника на Чернечій горі. У столиці перед ним були закриті двері музеїв і галерей з відомих причин – через його незалежний стиль, що не відповідав канонам соціалістичного реалізму та виходив за межі офіційно дозволеного мистецтва. Його не приймали в члени спілки художників. Але він виставлявся в неформальних залах, так званих «київських коридорах». Відповідальність за організацію тієї виставки в Каневі взяв на себе один з працівників заповідника – Валентин Кошарський (людина зовсім не провінційного масштабу).
Я тоді була зовсім юною, для мене побачене стало величезним потрясінням, це було щось неймовірне, але художника на виставці я не зустріла. Тільки через роки, після повернення Івана Марчука з еміграції з Америки, у 2001 році ми зустрілися. З того часу ми у творчій співпраці, організовуємо виставки, їздимо по світу, дружимо…
– Пані Тамаро, хочу запитати від імені нашої жіночої аудиторії – чи не складно бути постійно поруч з людиною, яка є геніальним митцем?
Тамара СТРУПКО з Іваном МАРЧУКОМ
– Точно не скучно (сміється. Прим ред.) Насамперед це шлях не з легких, але неоціненний. Поруч з геніальною людиною ти ніколи не зможеш бути байдужою чи пасивною. Це постійний рух – емоційний, духовний, інтелектуальний. Творчі люди справді непрості. Їхній внутрішній світ глибокий і часом вибуховий. Я навчилась не боротися з цією складністю, а приймати її як частину унікального дару.
– Що Ви можете розповісти про жіночі образи у творчості Івана Марчука?
– Дехто жартома запитує у Марчука: «Що ви п’єте, щоб знаходити такі незвичні загадкові, зокрема жіночі, образи?» Дійсно, тема жінки у житті і творчості Марчука викликає особливу цікавість, його спадок потрібно досліджувати. Хоча досі немає жодної серйозної дисертаційної роботи, яка розкривала б те, що він робить. Матеріалу дуже багато. Якби поруч з ним працювало 10 наукових інститутів – всім вистачило б.
На багатьох полотнах Марчука жінка постає як символ землі, матері, праслов’янської Богині, початку й кінця. Її обличчя – це не портрети з модних журналів, а вікна в душу української землі. Мудрі, замислені… У серії «Голос моєї душі» жіночі образи виходять за межі традиційного бачення краси. Вони огорнуті туманом філософії, постають із глибини свідомості, як візії, як сни: волосся, що переходить у землю; очі, які дивляться крізь тебе. Ці образи – не спокуса, а сповідь з присмаком вічності. Його жінки – не просто фігури на полотні. Вони – носії пам’яті, болю, сподівань і глибокого, майже містичного спокою.
Іван Марчук ніколи не малював «ідеальну» жінку, майже ніколи не малював портрети на замовлення. Жіночі образи йому являлися… Жінка в його мистецтві – оповита таємничістю. Вона – одухотворена, вічна.
Є в біографії художника легендарні, інтригуючі історії з жінками, імена котрих добре відомі і зовсім незнайомі. Окремі з них – увічнені в портретах, інші додали чуттєвого емоціонального забарвлення полотнам циклу «Голос моєї душі». Про них мені дуже хотілося б написати окремий розділ у своїх мемуарах…
Марчук дружив з багатьма відомими людьми: конструктором Антоновим, лікарем Амосовим, академіком Патоном, поетом Павличком… До речі, він намалював портрет доньки Дмитра Павличка Соломії, яку дуже поважав і вважав її талант набагато сильнішим за талант батька; дехто каже, що в портреті він навіть передбачив трагічну долю Соломії…
– Як ставиться до свого таланту Іван Марчук? Чи має своїх учнів?
“Скажи мені правду”, 1997 р.
– Тут є дві сторони: з одного боку, він шалено працює, намагаючись довести кожен штрих на полотні до високого ступеню досконалості, і радіє великій увазі до своєї творчості; підтримує активні зв’язки з міжнародною мистецькою спільнотою, отримує численні листи, відгуки, коментарі – зокрема завдяки сучасним технологіям і соціальним мережам. Сьогодні про нього і винайдений ним пльонтанізм розповідає Вікіпедія десятками мов світу, пише світова преса, а у Відні, де він нині перебуває, люди впізнають його на вулиці, вітаються, просять сфотографуватися. 2007 року британська газета «The Daily Telegraph» зарахувала Івана Марчука до сотні геніїв сучасності; художники малюють його портрети, поети присвячують вірші; одна із зірок у всесвіті, а також сорт ірисів (квітка) носять його ім’я, а у 2024 році Національний банк України випустив пам’ятну монету «Пльонтанізм».
З іншого боку, він добре усвідомлює драматизм свого становища як художника у мистецькій спільноті України, де його творчий метод, новації, колосальні наробки не вивчені, не узагальнені і не введені у науковий обіг. А Марчук – це не просто художник, це творець нового мистецького напряму, умовно назвемо його марчукізм. Унікальність його художньої мови не можна віднести до вже існуючих стилів. Марчукізм – це філософія, яка відображає глибину української душі та універсальні людські переживання, унікальна самодостатня мистецька течія нової доби.
Марчук глибоко розуміє вартість свого таланту, ставиться до цього дару з внутрішньою гідністю й відповідальністю, і в певній мірі драматично сприймає той факт, що потенціал його спадку за умови належної підтримки й професійного осмислення міг би з більшою силою служити людям й Україні. Адже обличчя нації – це передусім культура.
Він вимогливий і до себе, і до інших – уважно стежить за тим, як і хто працює в мистецтві, але ніколи не шкодує щирої похвали тим, хто на неї заслуговує. Це говорить про його принциповість і глибоке розуміння суті творчого процесу. У багатьох інтерв’ю він зізнавався, що справжньою нагородою для нього є не гучні звання, а щире захоплення мистецтвом, духовний зв’язок з глядачем та можливість вільно працювати.
Щодо учнів, то Марчук, як завжди, жартує: каже – якщо й будуть, то будуть учениці. Формально він не має власної школи у класичному сенсі, однак багато молодих митців малюють у техніці пльонтанізму, надихаються його стилем, філософією й життєвою позицією. Марчук – вчитель у значно ширшому розумінні цього слова. Він вважає, що вчити треба ремісника, а митцю у нього варто запозичити найцінніше – одержимість і прислухатися до свого внутрішнього голосу, щоб перенести його на полотно засобами образотворчого мовлення.
Важливим стимулом для молодих митців є уже існуючі мистецькі премії і конкурси. Так, зокрема, Тернопільською обласною радою запроваджено премію імені Івана Марчука для відзначення юних художників, а цього року відбувся Перший міжнародний конкурс дитячого малюнка «Шляхами Івана Марчука», ініційований Українською суботньою школою у Відні, участь у якому взяли діти з близько двадцяти країн світу.
Тамара Маркелова (праворуч) під час розмови з Тамарою Струпко. 2 травня. Відень, виставковий центр Aula der Wissenschaften
– Ви, пані Тамаро, як біограф Івана Марчука, як людина, добре обізнана у галузі мистецтва, мабуть добре бачите її недоліки…
– Питання досить складне. В контексті нашої розмови в цілому ми говоримо про мистецтво як об’єкт. Сьогодні мистецтво перетворюється на актив, стає розмінною монетою, його розглядають як інвестиційне вкладення.
Картина – це вже не об’єкт медитації, а предмет, продукт арт-ринку. Українські арткритики все частіше стають агентами цього ринку, просуваючи «своїх» – через замовні інтерв’ю, псевдоогляди й виставки для кола «обраних». І якщо митцю пощастило увійти в систему – його піднімають. Якщо ні – замовчують.
Монетизація призводить до того, що процес творення знецінюється. Мистецьке середовище, яке мало би бути простором свободи, поступово стає контрольованим ринком, із чіткими правилами гри – часто неформальними, напівзакритими, а іноді й відверто мафіозними. І поки це триває – ми втрачаємо саме мистецтво.
Бо мистецтво – це не об’єкт. Це – процес. Час вголос ставити незручні питання. Не лише про те, хто малює, а хто керує галуззю, хто формує думку і чому гроші звучать гучніше за голос митця.
Показовий приклад – співпраця Віктора Пінчука з Демʼєном Херстом, британською зіркою, іконою арт-ринку, точніше, з тими, хто цю зірку створив. Його роботи продаються за десятки мільйонів. І коли він з’являється в Києві під дахом PinchukArtCentre, в принципі хорошої мистецької інституції – це радше трансляція сили грошей, а не мистецький прорив. Шкода, що підприємець, робить головну ставку не на підтримці українського мистецтва, виведенні українських талантів на світову арену. І то була б благородна філантропія, якої наша культура, дійсно, потребує. І тут Марчук правий, коли говорить, що Україна народжує найбільше талантів на квадратний кілометр, але про них не дбає… Очевидно для олігарха– це шлях увійти в клуб багатих людей, але не в історію української культури, як Терещенки, Харитоненки тощо. Для одних це – сміливий крок українського колекціонера у світовий арт-дискурс. Для інших – демонстрація того, як гроші можуть купити все: впізнаваність, присутність на бієнале, гучні імена в просторі, де сама суть мистецтва відходить на другий план.
Що це означає для українських художників? Більшість з них не мають власних піар-менеджерів, лобістів, зв’язків. Їхній талант часто залишається непоміченим. Гранти розподіляються кулуарно, виставки плануються «своїми для своїх», критики рідко ризикують сказати правду – бо бояться втратити місце у системі. І ніхто не вкладає в просування митців. Прикро, коли навіть державні й муніципальні мистецькі інституції, де працюють фахові куратори, науковці, експерти, потрапляють у меркантильну залежність від зовнішніх впливів і на своїх майданчиках виставляють твори без належної експертизи автентичності, тим самим легалізуючи підробки.
Іван Марчук під час відкриття виставки у Відні у виставковому центрі Aula der Wissenschaften. 2 тавня 2025 р.
– Сьогодні ми стали свідками грандіозної виставки робіт Івана Марчука, вперше організованої під егідою його власного фонду. Розкажіть, будь ласка, більше про цей фонд: яка мета, які перспективи…
– Розпочну з того, що Іван Марчук за своє життя здійснив два подвиги. Перший подвиг: він створив новий стиль «пльонтанізм», що від слів «плести», «пльонтати», адже його картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток. Це можуть бути сотні кілометрів найтонших кольорових ліній, які переплітаються під різними кутами, чим досягається ефект об’ємності й світла. Як наслідок, ми бачимо живий гіперреалізм. Стиль є абсолютно унікальним та неповторним. Це феноменальна тяжка праця у поєднанні з хистом та новаторством митця. Тому його сонця світяться, місяці заглядають у душу, а сніги дихають прохолодою у спеку.
Другий подвиг, це те, що Марчук зберіг свою колекцію. Марчук у звичайному житті великий аскет. Ви навіть не уявляєте, як може жити людина, одержима творчістю. Він творив за будь-яких умов… Він не приймав замовлень – він тільки виражав на полотні те, що було в нього на душі.
Я не можу назвати ні одного художника, який хоче зберегти свою колекцію, коли йому пропонують астрономічні суми. Марчук – великий дивак. Він досі зберігає дитинність в душі, мріє про збереження колекції своїх картин для народу України, народів світу, і продовжує експериментувати, малювати так, як досі ще не малював, випробовуючи нові прийоми, матеріали, часом звертаючись до ескізів 70-80-х років, котрі не були втілені раніше.
Україна була й залишається альфою й омегою його творчого життя, з нею пов’язані його спогади, мрії й надії. З метою збереження своєї мистецької спадщини у жовтні 2024 року у Відні Іван Марчук заснував благодійну фундацію свого імені і передав їй понад 300 робіт. Ця колекція картин включає шедеври різних періодів творчості – від 1960 років до його найновіших робіт, створених у Відні.
Мета фундації – збереження колекції, популяризація творчості художника і за сприятливих умов створення музею – місця, де майбутні покоління зможуть ознайомитися з творчістю видатного земляка.
Тамара МАРКЕЛОВА
