Ми живемо у час великого випробування. Велика російсько-українська війна, що триває вже одинадцять років, забрала десятки тисяч життів, змусила мільйони людей покинути домівки, перекроїла мапу людських доль. У цей самий час, коли народ чинить героїчний спротив загарбнику, в тилу тривають інші, непомітні, але не менш болючі бої – за справедливість, за гідне життя, за соціальну відповідальність держави перед людиною. І тут багатьох українців охоплює відчуття зради. Бо, попри офіційні заяви, реформи, які проводяться в країні, не полегшують життя більшості – а навпаки, ускладнюють його.
Ми живемо у час великого випробування. Велика російсько-українська війна, що триває вже одинадцять років, забрала десятки тисяч життів, змусила мільйони людей покинути домівки, перекроїла мапу людських доль. У цей самий час, коли народ чинить героїчний спротив загарбнику, в тилу тривають інші, непомітні, але не менш болючі бої – за справедливість, за гідне життя, за соціальну відповідальність держави перед людиною. І тут багатьох українців охоплює відчуття зради. Бо, попри офіційні заяви, реформи, які проводяться в країні, не полегшують життя більшості – а навпаки, ускладнюють його.
До редакції все частіше звертаються читачі за підтримкою, бо зневірилися ходити по кабінетах «байдужості». Цікаво, що в тих кабінетах переважно сидять такі ж люди, які мали б допомагати. Найбільше нарікань на медицину й комунальне свавілля. Як тут не згадати Ліну Костенко:
Усі усіх не люблять – так завжди,
Така уже настала в нас епоха…
Усі усіх не люблять – пів біди.
Всі брешуть, що всіх люблять – катастрофа.
Молодь, за моїми спостереженнями, більш менш дає собі раду, а старше покоління потерпає. У багатьох ще живе спогад про радянське минуле – не як ідеал, а як точку опори. Там держава давала гарантії: роботу, житло, відпочинок, освіту, медицину. Хоча часто це було формально, неякісно, з примусом і контролем, але певний соціальний договір існував. Сьогодні ж в Україні цей договір розірвано. І справа навіть не в економіці чи війні. Річ у тому, що держава поступово стала бізнес-проєктом. І цей проєкт належить не народу, а тим, хто може дозволити собі володіти не лише заводами, ЗМІ, банками, а й міністерствами, комітетами та бюджетами.
До речі, про міністерство. Нещодавно, перебуваючи у творчій поїздці до Італії, відвідала 42 Міжнародну виставку Macfrut, яка з 6 по 8 травня відбувалася в італійському місті Ріміні. Унікальний захід зібрав понад 1400 експонентів, 40% з яких – представники іноземних країн: Єгипет, Малі, Танзанія, Ірак, який взяв участь у Macfrut за підтримки UNIDO (Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку), країни Центральної та Південної Америки… Вони демонстрували сучасні тренди в галузях садівництва, овочівництва та ягідництва, технологіях переробки, сортування, пакування тощо. Однією з нових подій заходу стала велика арена, присвячена здоровому харчуванню. Яким же було моє здивування, коли організатори мені повідомили, що Міністерство аграрної політики та продовольства України заявку на участь не подавало. Чому ми не звернулися за підтримкою до UNIDO? Адже міжнародна виставка – це не лише можливість показати українську аграрну галузь, це частина політики, це привернення уваги світу до України, країни, яка воює. Це дуже непрості запитання, але вони потребують відповіді.
На сторінках часопису ми неодноразово говорили про реформи в медицині, освіті, енергетиці. Проте на практиці ці зміни часто виявляються не стільки модернізацією, скільки демонтажем залишків соціальної підтримки. Закриття сільських лікарень і шкіл, зростання тарифів, скорочення субсидій – усе це виправдовується красивими словами про «оптимізацію» та «європейські стандарти».
Дуже не хочеться інспірувати песимістичний настрій, але, спілкуючись з сільськими мешканцями, чую нарікання: «Та де ж той європейський стандарт, коли жінка в селі не може доїхати до найближчого гінеколога, бо маршрутка ходить раз на тиждень, а лікарню закрили? Де турбота про людину, коли пенсіонер має обирати між ліками і хлібом? Куди йти вчителю, коли закривають школу?»
Крім того, вартість життя в Україні стрімко зростає. За останні роки ми бачимо не просто інфляцію чи коливання ринку – ми бачимо цілеспрямовану політику перетворення країни на простір, де кожна послуга, кожна потреба – товар. Не можеш платити – не живи. Це не написано в жодному офіційному документі, але щодня читається між рядками рішень і законів.
Коли електроенергія, газ, вода, медицина, освіта стають недоступними — йдеться не про реформи, а про вичавлювання людей із власної землі. Але ж ми не здаємося. Народ виснажений, бідний, але незламний. І жінки в тилу – це непомітна армія незламності. Вони шиють для фронту, волонтерять, тримають на собі родини, села, громади, шукають виходи з безвиході. Бо вірять не у владу, не в олігархів, а в себе, у родину, в народ. Жінки України – це серце нації. І це серце не дозволить їй померти.
Вкотре повторюю – сьогодні Україна тримається не завдяки, а всупереч. Не завдяки реформам, а всупереч зневірі. Україна змінюється. Війна пришвидшила процеси, загострила суперечності. Але сьогодні найважливіше – не втратити людяність. Усвідомити, що держава – це ми; кожен, хто працює, виховує, бореться, допомагає. І коли ми нарешті повернемо собі не лише території, а й право на власну гідність, тільки тоді реформи матимуть сенс. І поки влада думає про прибутки, ми думаємо про життя. Живемо, бо мусимо зберегти Україну, допомагаючи нашим захисникам щоденно і невтомно, мусимо перемогти.
Тамара МАРКЕЛОВА
