Нікого сьогодні не здивуєш словами волонтер, волонтерство, волонтерський рух, волонтерська діяльність. А ще не так давно цих слів не було навіть у більшості словників. Наприклад «Новий словник іншомовних слів» видання 2007 року дає нам таке тлумачення: волонтер (фр.) – доброволець; особа що добровільно пішла на військову службу.
У наш час це поняття значно розширилося. 2011 року прийнято Закон України «Про волонтерську діяльність», який між іншим постійно вдосконалюється.
Важливо знати, що волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює соціально спрямовану неприбуткову діяльність шляхом надання волонтерської допомоги (стаття 7 Закону України «Про волонтерську діяльність»).
З командою волонтерів селища Коцюбинське, що у передмісті Києва, ми познайомилися нещодавно. Я відвідала підвал, у якому вони здійснюють своєю волонтерську діяльність. Враження гнітюче. Люди, які добровільно другий рік працюють на ЗСУ, на Перемогу, для яких альтруїзм став новим сенсом життя, заслуговують на кращі умови. Між іншим у Законі сказано: «Органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи забезпечують сприятливі умови для здійснення волонтерської діяльності, підвищення суспільного престижу такої діяльності та створення передумов для її розвитку, підтримки та заохочення діяльності волонтерів в Україні».
Про ці та інші питання спілкуємося з Мариною Борисовою, Тетяною Сичевською, Наталією Дегтяренко.
– Дівчата, спершу розкажіть свої історії, як ви потрапили у Коцюбинське?
– Марина Борисова, Харків. 26 лютого о 6-й годині ранку ми з друзями виїжджали з міста, як тільки почули вибухи. Зупинилися в Кремечуці, тиждень чекали мого чоловіка, який затримувався по роботі. Потім поїхали на захід ближче до кордону з Румунією. Там ми прожили два місяці. Познайомилися з людьми, які вирішили повертатися до Києва, і запрошували нас. Ця сім’я забрала нас до себе додому. Ми пробули у них декілька місяців, за що безмежно вдячні. Коли мій чоловік знайшов роботу на околиці Києва, ми зняли квартиру у Коцюбинському. Раніше я ніколи до цього не знала й не чула, що є таке селище.
– Наталія Дегтяренко, Луганська область. Так склалися обставини, що ми з чоловіком виїхали з окупованої території у 2014 році. Вже тоді зупинилися у Коцюбинському. У 2017 народилася донька. Мої батьки залишилися в окупованому Луганську, тато дуже хворів, мама його доглядала. Але війна пришвидшила його відхід. Ми навіть не змогли поїхати на похорони. Потім наче все трохи уляглося, наладився шлях через Станицю, і ми вирішили, що мені з дітьми краще поїхати на деякий час до рідні: там мама, батьки чоловіка. А тут на одну зарплату з двома дітьми та ще й в орендованій квартирі важко. Там, на Луганщині, нас застав ковід, а потім і повномасштабна війна. Нам не вдалося виїхати в перші дні, лише у липні 2022 року. Їхали з України в Україну через всю Європу. З дітьми три доби у дорозі через чотири країни: проїхали росію, Литву, Латвію, Польщу. Чоловік весь час був тут, у Коцюбинському, чекав нас. Я навіть не розглядала ніяких варіантів, щоб залишитися біженкою у якійсь європейській країні.
– Тетяна Сичевська. Я місцева – мешканка Коцюбинського. Почалася Велика війна, і мене попросила сестра виїхати з племінницею, у якої на руках двоє дітей, меншому півроку. Поїхали в Чехію в березні, а вже на початку червня повернулися. Чехи, як нація, дуже згуртовані. Вони прийняли українців душевно, як рідних, ділилися з нами житлом, одягом, їжею, співчували та підтримували. Це розуміння людської доброти у складні часи й спонукало мене після повернення додому шукати місце, де б я була корисною. Я думала, якщо народ іншої країни так безкорисливо допомагає нам у скрутну годину, то як же я можу сидіти без діла? Ми маємо допомагати своєму народу, а головне нашим воїнам, чим можемо.
– Марино і Наталіє, ви маєте статус внутрішньо переміщених осіб. Як адаптуєтеся у новій громаді? Що подобається, а що ні?
Марина Борисова: Перше враження селище Коцюбинське на нас, приїжджих, справляє позитивне: маленьке, чисте, поруч ліс. Я дуже люблю свій Харків, мрію туди повернутися, але якщо прибрати всі умовності, то це селище спокійне й затишне. Важливою умовою комфорту є те, що зовсім поруч Київ. Коли живеш довше у селищі, помічаєш більше недоліків. Наше життя тут – це волонтерство. Коли ми починали працювати влітку на вулиці, то було нормально, а коли перейшли минулої осені у холодний та сирий підвал місцевого клубу – то це багатьох злякало. Такі умови нікого не влаштовують, але альтернативи немає. Вже друга зима на порозі…
Як ВПО отримуємо все, що гарантує нам держава.
Наталія Дегтяренко: Ми приїхали у 2014 році, бачили як щільно і дуже швидко забудовується частина Коцюбинського, що було навіть лячно. Селищу, що росте, наче на дріжджах, не вистачає інфраструктурного та культурного простору. Це у мирний час. А під час війни не вистачає уваги й підтримки волонтерського руху від місцевого самоврядування, його популяризації серед місцевих мешканців та ВПО.
– Коли та як потрапили до команди волонтерів?
– Марина Борисова: Поки ми жили у Києві, я шукала волонтерів, куди примкнути, але велике незнайоме місто відлякувало. Коли переїхали у Коцюбинське, я прочитала у місцевому чаті допис волонтера християнської церкви Сергія Кушнірука, який запрошував 24 червня 2022 року всіх бажаючих плести маскувальні сітки біля місцевого Будинку культури. У той день я реєструвалася як ВПО, якраз пройшов тиждень чи два, як ми оселися в селищі. Одразу прибігла на вказане місце. На той час вже була сплетена одна сітка, і мені дуже хотілося також щось швидше робити. Я говорила: «Дайте, дайте і мені роботу!». Я побачила, як дівчата нарізають тканину, підсіла до них. І декілька місяців тільки те й робила… Нас хлопці жартома називали «ножнички». Ми шукали тканину по секендах, шукали у домашніх шафах, у знайомих…
Тетяна Сичевська: З поверненням в Україну одного дня побачила біля клубу, що дівчата плетуть сітки. Підійшла… Так ми й зустрілися. Організатором і засновником цієї волонтерської групи на постійній основі залишається Степан Давидюк. Так ми й досі спільно зі Степаном та іншими хлопцями працюємо.
У перші дні й місяці ми виносили з дому все, що було підходяще за кольором. Пригадую, як кинула оком на зелену синову футболку. А він каже: «Мамо, я ще її носитиму».
Зараз ми вже повністю перейшли на спанбонд. Цей матеріал не вбирає вологу, сітки виходять легкі, навіть коли намокнуть. Тому радіємо кожному новому рулону і дякуємо тим людям, хто нам допомагає його купувати.
Чи зросла чисельність вашої організації у порівнянні з минулим роком?
Марина Борисова: Коли влітку 2022 ми тільки розпочинали роботу, було багато людей. А коли восени перейшли у підвал, нас залишилося постійних шестеро найвитриваліших, кого не злякав холод та сирість. Ми почали шукати людей по всіх чатах, серед знайомих, місцевих телеграм-каналах, навіть оголошення писали та розвішували. Сьогодні у нас є своя група у вайбері, там близько сорока осіб. У нас не всі працюють у підвалі. Багато хто робить вдома: шиють костюми, плетуть кікімори, в’яжуть шкарпетки, роблять сувеніри-мотанки, нашоломники. Дехто працює тільки в суботу у свій вихідний. Буває люди йдуть, а через деякий час повертаються.
– Наталія Дегтяренко: У нас згуртувався колектив, ми вже як велика сім’я. Нас мотивувати не потрібно. Встав і пішов. Серед наших волонтерів більшість ВПО. Вони не знають, коли повернуться додому, чи буде куди повертатися взагалі. Вони кажуть, що краще прийти й робити щось корисне, бути серед своїх, спілкуватися, відчувати свою потрібність.
Тетяна Сичевська Спостерігаємо, що йде на спад волонтерська активність, люди стомилися від війни, фронт відкотився далеко і з’явилися прояви байдужості, відстороненості. Забувся переляк після Бучі, Ірпеня, Гостомеля… Хотілось би звернутися до людей, що рано розслаблятися.
– Сьогодні більшість волонтерів працюють напряму з військовими. Як ви безпосередньо контактуєте з підрозділами?
– Наталія Дегтяренко: Мій брат служить у Національній гвардії. З перших днів війни ми допомагали його підрозділу: плели сітки, шили маскувальні халати, кікімари і відправляли напряму.
Зараз у кожного є рідні або знайомі, які служать в ЗСУ. Тому замовлень маємо багато. Іноді до нас звертаються за чиєюсь рекомендацією, тобто допомога йде «з рук у руки».
Марина Борисова: Якщо підвести підсумки, то результати, нашої роботи досить непогані. Перші місяці ми не обліковували кількість зробленого, потім почали рахувати.
Рік і 8 місяців Великої війни. Які події сталися за цей час?
Марина Борисова: Всього було. Мої батьки залишилися в окупації, тато хворів. Його не стало у серпні. Я переживала, бо не змогла навіть попрощатися. Дівчата мені співчували, підтримували.
11 листопада минулого року у день звільнення Херсона раділи, вітали херсонців-ВПО. Співали на радощах. Коли рашисти підірвали греблю Каховської ГЕС, плакали. Таке наше життя сьогодні. Переживаємо всі події разом як одна сім’я.
Завжди велика подія для нас, коли хлопці приїздять за продукцією, тоді ми радіємо, плачемо й сміємося разом. Усвідомлення того, що хлопці на передовій можуть сховатися під нашими маскувальними виробами, мотивує нас найкраще.
Коли закінчиться війна, ви продовжите займатися волонтерською діяльністю?
Марина: Я висловлю мабуть спільну думку. Ми так вросли у волонтерство, що, можна сказати, вже стали «волонтерозалежними». Коли закінчиться війна, не зможемо спокійно жити без цієї суспільно-корисної праці, яка нас об’єднала, зріднила… А сьогодні ми всі живемо вірою у ЗСУ і не забуваємо, що Перемогу святкуватимуть живі.
Спілкувалася Тамара МАРКЕЛОВА
