Дмитро Парубець
“Дмитро Парубець – з тих, про кого кажуть «ходяча енциклопедія». Мені завжди було цікаво слухати його розповіді та читати його дописи, оповідання, які згодом вийшли окремою збіркою, а нещодавно я дізналася, що він – не лише цікавий співрозмовник і самобутній автор творів про сучасну війну росії проти України, але й має художній хист, про який мовчав стільки років нашого знайомства. З 2022 року його роботи стали дедалі частіше з’являтися у моїй стрічці мережі Facebook – графіка, акварелі, писані олією морські мотиви. Графіки, напевно, більше. В основному урбаністичні мотиви”, – розповідає про Дмитра Парубця письменниця Світлана МАХНО.
Ми знайомі мало не 20 років, ще з часів Помаранчевого Майдану. Ми були по один бік барикад, і симпатизували тоді кандидату від опозиції, символіка якого мала яскраве забарвлення і життєствердне гасло «Так!». Нас тоді утворилася ціла інтернет-спільнота симпатиків Віктора Ющенка, яка розвіртуалізувалася, і почала регулярно зустрічатися на Майдані Незалежності під час акцій на підтримку свого кандидата, згодом ця спорідненість на політичному ґрунті переросла у дружнє спілкування, яке триває і досі. На якийсь час ми випадали з поля зору один одного, бо, зрештою, у кожного було своє життя. Потім була Революція Гідності, почалася війна у 2014, а у 2016 мене знайшов наш спільний знайомий, який повідомив, що Дмитрові потрібна допомога – треба терміново взути сталевого коня на нулі, де він на той час перебував. Ми зібрали кошти і мій брат, який тоді волонтерив і регулярно мотався на Схід України, завіз комплект гуми Дмитрові. Звідтоді я вже не випускала Дмитра із поля зору.
Дмитро Парубець – з тих, про кого кажуть «ходяча енциклопедія». Мені завжди було цікаво слухати його розповіді та читати його дописи, оповідання, які згодом вийшли окремою збіркою, а нещодавно я дізналася, що він – не лише цікавий співрозмовник і самобутній автор творів про сучасну війну росії проти України, але й має художній хист, про який мовчав стільки років нашого знайомства.
З 2022 року його роботи стали дедалі частіше з’являтися у моїй стрічці мережі Facebook – графіка, акварелі, писані олією морські мотиви. Графіки, напевно, більше. В основному урбаністичні мотиви. Такі впізнавані й геть зовсім незнайомі. В кожній роботі відчувається сила, пристрасть і впевнена рука майстра. Мені стало цікаво дізнатися про цю грань його талановитої особистості і я попросила його розповісти про це.
– Дмитре, я дуже вдячна тобі за те, що знайшов час поспілкуватися про мистецтво. Нині життя настільки бентежне, проноситься на шаленій швидкості, що майже не лишає часу на паузи, на рефлексії і роздуми про високе і натхненне. Зізнаюся, коли побачила твої роботи у мережі – неабияк здивувалася. Я знала, що ти пишеш, а от що малюєш – ні. Як давно ти малюєш?
– Скажімо так, стільки, скільки себе пам’ятаю. Своїм головним Вчителем вважаю народного художника України Федора Васильовича Корзуна, який, за сумісництвом був моїм дядьком і хрещеним батьком. Свого часу він неабияк вплинув на відкриття і розвиток мого захоплення.
– Ти десь навчався?
– Спеціальної освіти я не маю. Ще в дитинстві я відвідував ізостудію при заводі Артема, а згодом – ізостудію при Спілці архітекторів України. До республіканської художньої школи імені Тараса Григоровича Шевченка за конкурсом не пройшов, оскільки не підходив за цільовим призначенням. Емоційно прийняв рішення йти іншим шляхом, і практично закинув малювання.
– Але ж згодом повернувся? Коли?
– У 2017 році. Малювання було частиною терапії (точніше – самолікування), яка дозволяла долати наслідки посттравматичного стресового розладу. Внаслідок отриманої у 2016 році контузії, десь через пів року після травми, з’явився тремор у руках. Було важко писати від руки. Лікарі порекомендували концентрувати увагу на рухах руки, а малювання в цьому – дуже помічне.
Була ще одна причина взяти до рук олівець. Мій друг і побратим Олексій – позивний Кеп, переконав мене, що варто знову повернутися до малювання. Він хотів ілюстрації мого авторства до своїх поетичних творів та прози в стилі фентезі. Тому у мене була подвійна мотивація – подолати наслідки травми та проілюструвати творчість Друга.
Так потроху я став повертатися до малювання, а остаточно максимально глибоко занурився у цей процес вже аж після оборони Києва у 2022 році.
Щоправда, коли я впритул зайнявся проєкт з відновлення зруйнованого житла (після звільнення Київщини та Чернігівщини партнери з Німеччини активно зацікавилися цим питанням), роботи з людьми і на землі було так багато, що часу на малювання майже не лишалося. Хоча деякі роботи з того періоду у мене все ж таки збереглися – зруйнована церква в Лукашівці Чернігівської області, хатинка в селі на Київщині тощо.
– Ти сказав, що у 2016 році в тебе була контузія. Розкажи, будь ласка, про свій бойовий шлях.
– Коли стало зрозуміло, що розстріл демонстрантів – це був лише початок великого вторгнення російської федерації в Україну, я у 2014 році зібрався і пішов у військкомат, але там мені повідомили, що моя військова спеціальність на той момент була непотрібна. Сказали, що покличуть, коли буду потрібний. І в 2015 році (це вже була шоста хвиля мобілізації) мені запропонували піти у піхоту. Я згодився. Воював на Донецькому напрямку, у секторі Д. Захищав наш український Нью-Йорк (сміється). Знаєш такий?
– Так, знаю. «Нью-Йоркський марафон, який ніхто не хоче бігти». Мій брат брав участь у цьому марафоні. Прямо там, у Нью-Йорку. Коли ти демобілізувався?
– 14 листопада 2016 року.
– І після цього ти повернувся до тієї діяльності, якою займався до мобілізації? Розкажи про це докладніше.
– Так, я повернувся до того, що в мене виходило найкраще. Займався благодійними проєктами в «Карітас-Спес-Україна», в якому працював ще від моменту його створення. Сам Карітас-Спес починався колись з таборів для дітей-чорнобильців в Україні. Потім були церковні дитячі будинки сімейного типу, згодом – проєкти індивідуальної допомоги, опіка над самотніми літніми людьми і таке інше.
– Ти католик? З дитинства чи це – свідомий вибір?
– Свідомий. З 1992 року. Тоді між православними церковними лідерами точилася суперечка за сфери впливу. Мені ця міжусобиця не надто подобалася. Був якийсь екзистенційний дискомфорт від усього цього. Так трапилося, що одного дня я проходив повз католицький храм Святого Миколая на Великій Васильківській (тоді – Червоноармійській). Там саме правилася Служба. Я затримався. Занурився в атмосферу Храму і зрозумів, що це – моє! Там одружувався, там сина хрестив! Тож це місце для мене – знакове!
– У тебе навіть є малюнок цього храму, я бачила. До речі, повернімося до мистецтва. Чому у твоїх роботах здебільшого архітектура? Ти портрети не пишеш?
– Архітектура не скаржиться (сміється). Портрети пишу, але це – довго, дуже зрідка, виключно під натхнення, індивідуально і вкрай вибірково. Я їх ніколи не викладаю у соціальних мережах.
– Я бачу багато твоїх графічних робіт на сторінках у соцмережах. Графіка тобі подобається більше?
– Ні (сміється). Графіка – це, тому що я ледачий, не маю терпіння займатися живописом. І до того ж робота лінером дозволяє побачити результат тут і зараз. Насправді писати олією мені подобається більше, але на неї у цьому шаленому темпі життя у мене майже не лишається часу. Останнім часом став поєднувати лінер і акварель. Вийшли такі собі казкові будиночки – ніби ілюстрації до дитячої книги. Хтозна, може колись ілюструватиму дитячу літературу.
– Все може бути! Я б хотіла поговорити про ще одну твою іпостась. Про твій художній талант я дізналася порівняно нещодавно, а от про те, що ти пишеш – знаю трохи довше. За народженням деяких оповідань слідкувала в режимі реального часу, онлайн – мені пощастило бути серед тих, хто однією з перших читав написане тобою. Як виникла ідея створення книги?
– Випадково. Дав почитати свої оповідання єпископу-ординарію Одесько-Сімферопольської римо-католицької дієцезії Станіславу Широкораюку. Він запропонував видати оповідання збіркою. Я погодився. Так з’явилася книга «Війна, якої «не було»… та раптом сталась». Там, до речі, ілюстрації також мої. Але саме для цієї збірки я їх навмисно штучно примітизував.
– Так, я читала твою книгу. Це дуже добре, що ти виклав у ній свій досвід цієї війни. Колись наші спогади затруться і будуть схожими на ті ілюстрації, які ти навмисно позбавив деталізації. А такі книги, як твоя, дозволять пам’ятати нюанси, про які не варто забувати. Дякую тобі за твою службу на захисті рідної землі, за твою творчість, за твоє волонтерство і за цю щиру розмову!
Світлана МАХНО
