Вікторія Крамаренко, заступник головного лікаря з питань медсестринства Київської міської клінічної лікарні № 2 «Опіковий центр», волонтерка і активний учасник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, засновник БФ «Крила Перемоги» вже знайома читачам «Оксамиту». У попередньому числі журналу було надруковано її гостру статтю-роздум «Що є Свобода? Свобода – це можливість творити добро».
Вікторія Крамаренко – одна з тих, про кого з подивом говорять: як можна встигнути зробити за один день так багато всього? Свого часу Вікторія змінила економічну на медичну професію. Тому її, передусім, знають як чудового фахівця у медичній галузі. Через п’ять років навчання отримала диплом бакалавра, за місцем роботи – спеціалізацію операційної сестри. Та більше вона відома як волонтерка, людина, яка обрала цей шлях за покликом душі і серця ще у 2014 році. Вона опікується дітьми та мешканцями з так званої «сірої зони». У числі перших долучилась до проекту ПДМШ. Протягом років, що триває війна, їздить з добровольчими медичними десантами на схід України. І у той же час вона координує роботу групи «Веселка», що об’єднала багато сімей, у яких виховуються діти з обмеженими властивостями з селища Коцюбинське, що під Києвом.
Довідково: ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь) ім. Миколи Пирогова є найбільшим неурядовим проектом із залучення цивільних медиків до надання медичної допомоги у зоні проведення (АТО) ООС в окремих районах Донецької та Луганської областей, який реалізує Благодійний фонд «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова» у співпраці з Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством оборони України, Генеральним штабом Збройних Сил України, за підтримки Ради національної безпеки та оборони України.
– Вікторіє, що Вас змусило стати волонтеркою, ї’здити на фронт, де небезпечно, де йде реальна війна, гинуть люди?
– Мені завжди хотілося усе спробувати самій. З перших днів війни я допомагала друзям збирати допомогу. Як тільки трапилась нагода – поїхала подивитись на власні очі що й до чого. Дуже цікавило забезпечення медичних частин та бригад, польових шпиталів, умови, в яких знаходяться наші воїни. Адже завжди краще один раз побачити. Побачене на власні очі ні, не злякало, навпаки, я чітко зрозуміла, що тут вкрай потрібна допомога.
– Вам справді не було страшно?
– Зі страхами давно покінчено. Два страхи дитинства: це страх війни і це страх втратити маму. З війною розібралась. У другому питанні розуміння одне: ніхто не вічний, тому намагаюсь найліпшу вільну хвилину присвячувати батькам, дуже люблю купувати мамі квіти. Можливо, є один страх – це отримати каліцтво, тобто стати залежною…
– Вікторіє, Вам часто доводиться працювати не лише медиком, а й психологом. Розкажіть про проблематику реабілітації.
– Проблема одна. Відсутність системи, яка б забезпечила виконання завдання. Жодна поставлена задача не буде виконана належно. Єдиної системи державної підтримки з реабілітації просто немає, а те, що є, те не задовольняє колосальну потребу і запит на допомогу. Це психологічна та психіатрична служба допомоги. У першу чергу, це правильна діагностика, лікування з відділеннями по догляду для важких хворих, паліативні відділення для онкохворих, відновлення післяопераційних хворих, протезування, санаторне лікування. Саме тому, коли пацієнт залишає стіни шпиталю, він залишається сам на сам зі своїми проблемами. Місцеві поліклініки зустрічають хлопців чергами і незрозумілими вимогами. Їм потрібно ходити по лікарях, збирати купу паперів.. Такі навантаження і проблеми, які чекають їх тут, у цивільному житті, для багатьох є не підйомними. Таким чином, хвороби “запускаються”, стають “хронічними”. Добре, коли на допомогу приходять рідні, волонтери, добрі друзі, але комплексний підхід так і залишається мрією.
Рівень психіки та психічної реакції завжди першочерговий. Адже усе в нашій голові: хвороби, страхи, шлях до одужання – через самоаналіз та установки на позитив. У спілкуванні важливо встановити зв‘язок довіри, розкрити людину. Дати можливість виговоритись. Вояки довіряють тим, хто знає і бачив війну, тому має бути взаєморозуміння. Ще важливо тут зрозуміти таку річ: завжди простіше розказати чужій людині про свої проблеми, аніж своїй. Тому говоримо про усе, і тут головне слухати і задавати правильні питання. Це перша допомога. Потім усе, що стосується порад медичних та медикаментозних. На фронті такі розмови відбуваються часто на нічних чергуваннях, або коли можна посидіти без зайвих очей за кавою. Часто хлопці пишуть ночами, коли безсоння. Часто пишуть дружини від непорозумінь та проблем, що виникають у сім’ях бійців після повернення з фронту.
– Саме тому у хлопців так багато онкології? Кажуть, що онкологія – це невиплакані сльози і гнів, який не має змоги “вирватись” і залишається всередині?
– Здебільшого, це так. Після другої Світової англійці спостерігали високий рівень онкологічних захворювань на щитовидну залозу серед вояків та мирного населення, що пережило бомбардування та обстріли. Навіть дали назву певну (точно не пам‘ятаю: на кшталт «хвороба бомбардувань»). «Щитовидка» відповідає за рівень гормонів. Пережитий стрес – порушення гормональної роботи залози. Довготривалий стрес – це збій у всьому організмі – хвороба є вже наслідком. І тут спрацьовує закон: де тонко, там і рветься. У курця – страждають легені, у холерика – шлунок, і т. д. Так і виникає проблема, потім хвороба. Відсутність системи профоглядів та належних умов профілактики переростають у хронічне захворювання. І коли симптоми стають нестерпними для людини, тільки тоді вона звертається по допомогу. Це може бути уже запізно. Часто-густо симптоматика довго прихована. Щастить тому, у кого діагноз виявляють на ранній стадії. Зазвичай, через супутні захворювання. Тобто причина: стреси, навантаження, умови служби та харчування, шкідливі звички, хронічна втома, відсутність комплексної профілактики та контролю за станом здоров‘я та комплексної діагностики до початку служби і протягом служби. Часто захворювання розвиваються після демобілізації – і це вже як наслідки. Те саме і з населенням «сірих зон». Шість років життя у стані фрустрації – це високий рівень онкологічних захворювань. Стан фрустрації переживають і вояки також.
– Реабілітація воїнів – це робота не тільки з хлопцями, але й з родинами…
– Так, родина і взаємовідносини у родині – це важлива частина процесу реабілітації. Тому перше, це розуміння ступеню довіри у подружжі та стосунки з дітьми. Часто знайомлюсь з дружинами або мамами і через них процес реабілітації відбувається значно краще. Бо тут хворий відчуває турботу та любов. Але не завжди так буває. Все залежить від стосунків у родині. Міцні відносини – це, перш за все, взаємоповага, довіра, щирість, кохання. У таких сім‘ях результат лікування найкращий.
– Скільки разів Ви їздили з медичним десантом у т. з. «сіру зону» і як сильно змінились настрої цивільного населення за всі роки війни? У чому зараз їхня найбільша проблема? У гуманітарному забезпеченні як у перші роки війни чи це щось інше?..
– Від ПДМШ за роки війни було 4 десанти з місією медичного огляду і 3 – по медеваку в лікарні Попасної. Один десант – від команди «Вітерець» Галини Алмазової – це Новозванівка з 11 батальоном «Київська Русь». Усі гуманітарні поїздки порахувати не можливо. Перший рік кожні три тижні, потім щомісяця, останні роки – це не менше трьох поїздок на рік, окрім ротацій. Люди звикають до тих, хто щирий з ними і відчувають потребу у спілкуванні та допомозі. Я намагаюсь виконати їхні доручення і не лишати без допомоги гуманітарної та загальнолюдської. Проблема одна: затяжна війна знесилює, руйнує право людини жити гідно, повноцінно, щасливо. Є дуже велика потреба у медикаментах: після виписки з шпиталю – все за свій рахунок, або через фонди та волонтерів. Це ще один пласт колосальних проблем, через які лікування не є повноцінним та вчасним. Це важливий ланцюг, де повторно перераховую: правильна діагностика, лікування, забезпечення необхідними ліками і препаратами під час лікування, Це система, про яку я вже згадувала вище. Це можливо тільки у лікарні (і то не всі лікарні забезпечені всім необхідним). А які лікарні у «сірій зоні»? Там навіть ФАПів у багатьох населених пунктах вже немає.
– За п’ять років війни є відчуття втоми? Ви – маленька і тендітна жінка, якій би вистачило чим займатись у цивільному житті… Бо навіть не кожному чоловіку під силу винести такий тягар, який звалили Ви на свої жіночі плечі. Чому Ви знову їдете туди, де небезпечно?
– Небезпека мене не лякає. У мирному житті щодня життя вимагає від мене виконання багатьох задач. Є основна робота у Київській міській лікарні №2. І є громадська робота, волонтерство, які лишаються поза основною роботою. Сама робота в Опіковому центрі – також не проста. Медична галузь переживає не найкращі часи. На фронті можна займатись лише тим, що добре вмієш і знаєш, обсяг задач дещо звужується.
Великих сил мені додає розуміння, що поставлене завдання – виконано. Від його виконання я отримую задоволення. Я їду туди, бо впевнена, що ця війна – для старшого покоління. Ми вже побачили трохи це життя, встигли щось зробити. А на фронті гинуть хлопці – молоді, повні сил і планів на життя. Це гірке усвідомлення реальності. Моє життя не є цінним настільки, наскільки є цінними життя цих молодих і мотивованих людей – генофонду України. І ще скажу таку річ: «на цивілці», якщо бути чесним до кінця, в умовах затяжної війни, якщо ти справжній патріот, – набагато важче.
– Вам хотілося б щось змінити у цьому всьому?..
– Особисто для себе – нічого. Для країни – соціальну систему, систему освіти, як систему основних ідеологічних цінностей у вихованні, систему охорони здоров‘я, систему судочинства. Одне чіпляється за інше…
– Яка у Вас є найбільша мрія зараз? І які у Вас плани на майбутнє?
– Усе, що стосується матеріального, розумію, що це не варте уваги. Я просто хочу спокою, тиші, краси природи, де є торкання вітру і шуму води. Навчитись радіти і жити новим життям… Хочу, що врешті – решт швидше закінчилась ця війна. І щоб всі мої друзі, рідні були щасливими. А ще дуже хочу, щоб батьки мої були якомога довше зі мною.
Яніна Заліська, спеціально для журналу «Оксамит»
Leave a Reply